3. ЧИ МОЖЕ БУТИ СУПЕРЕЧНІСТЬ МІЖ ВІРОЮ І НАУКОЮ?
Цих, що спішать з відповіддю можна поділити на три групи. Представники першої групи відповідають потверджуючо, другі дають виминаючу відповідь, а треті накінець рішуче заперечують можливість справжнього конфлікту.
Атеїсти і матеріялісти, які перечать існування Бога і поза матерією, чи енергією не хочуть нічого бачити, консеквентно не признають ніякої релігії або дивляться на неї як на перестарілий забобон. На їх думку віра, як здогадно виказує історія, була все противником досліду, свободи науки й її поступу. Навпаки наука має обовязок розглядати всі питання, отже доторкувати також справи віри і не може глядіти байдуже оком на її догми й подавані факти, які очевидячки противляться науці. Коли взяти під увагу ще й це, що віра перечила наукові висліди і вязала свободу науки, то про якусь гармонію, не кажучи вже про співпрацю, не може бути й мови: “Віра є по своїй внутрішній суті незмінною і непорушною, а наука є знову по своїй суті поступовою; отже мусіли остаточно задля того, що не можна було цього укрити, розійтися. Боже обявлення не може знести жадного спротиву, воно мусить відкинути принципільно всякий поступ” [1].
Отже і віруючого і мужа науки годі погодити в одній особі.
Інакше вивязуються з цього положення Кант і численні протестанти разом з модерністами, яких попереджали в середніх віках авероїсти. Вони твердять, що віра й наука, це дві ріжні речі. Їх обсяг діяння інший і тому не може бути між ними ніякої суперечности. До віри належить почування, внутрішні вимоги і побажання серця, туга за чимсь невловимим і це, чого розум не може обняти, зн. ірраціональна ділянка. Чоловік відчуває свої слабощі і залежність. Це почування родить в нім бажання звернутися до якогось всемогучого єства і така думка його скріпляє. Отже існування Бога є. конечним. Наука знову обнимає поле діяння розуму [2]. Віра й наука йдуть у зовсім протилежних напрямах і тому собі не перечать. Це два зовсім осібні, як каже Павльзен, газдівства: Scheidung in zwei verschiedene Haushaltungen. А якщо входить та сама річ в обсяг одної і другої ділянки, тоді ніщо не стоїть на перешкоді, щоби наука по своїм вимогам її заперечила, а віра знова по своїм її прийняла: Існує Бог, нема Бога, матерія сотворена і матерія вічна.
Та один і другий погляд не може нас вдоволити, перший своєю поверховністю, а другий прямо своїм цинізмом. Існування Бога не є науково відкинене, отже не можна й відкидати віри або уважати її пережитим забобоном. Навпаки, на наших очах вона росте і до неї горнуться і найбільше освічені уми. А дальше, коли хтось признає, що та сама річ може бути і правдива і ложна, то що тоді діється зі засадою противорічности. Як може здорово думаючий припускати, що та сама річ і під тим самим оглядом одночасно і є, і її нема. Віра не є лише почуванням, але розумовим переконанням.
Третю розвязку дає католицька наука. Вона твердить, що між вірою й наукою не може бути противорічности. Наука і віра — це в дійсності два роди пізнання. В науці є чинний розум, в вірі діє також розум, але просвічений надприродним обявленням. В науці доходить розум до посередної або безпосередної наглядности — евіденції, в вірі знова до тої точки, де розум переконується, що Бог це обявив, зн. до авторитету Бога. Предметом науки є природні правди, а віри — обявлені тайни. Супроти того не має між вірою й наукою ані тотожности, ані змішання одної з другою. Противорічність могла би повстати, якщо би віра заперечувала розумові права шукати правди, відкидати блуд, справляти похибки, принимати принцип достаточної рації ітп. Але віра стоїть саме на тім становищі, послуговується розумом і береже цих засад.
Противорічність могла би ще заходити зі сторони розуму, якщо би він силою своєї природи мусів заперечити віру. Та такої конечности нема. Віра домагається, щоби розум підчинився Богові, і це зовсім зрозуміле, як навпаки, гордість і зарозумілість є недорічні. Як не понижує вірити чоловікові, так хіба не нарушує людської гідности вірити Богові, коли є докази Його існування.
Пригляньмося поодиноким точкам повищої аргументації дещо ближче й основніше.
а) Найперше, чи можливе є противенство між вірою і розумом з огляду на Бога, як їх спільного джерела. Бог дав чоловікові розум, щоби доходив до пізнання правди. Та з огляду на обмежені сили розуму, той самий Бог обявив ще надприродні правди, до яких пізнання чоловік, залишений своїм власним силам, не міг би ніколи дійти. Оба обявлення, природне пізнання розумом і надприродне доповнення природних правд, які приймає чоловік вірою, походять від Бога. Він, не може собі противорічити ані себе заперечувати. Якщо би Він даючи змогу пізнати якусь правду розумом, одночасно в обявленню її заперечував, то очевидно було би між вірою й наукою противенство, але дивний і злобний був би такий бог.
Дальше Бог є наймудріше єство і для Нього нема ріжниці між природним і надприродним. Двородність правд є лише в пониманню чоловіка і то тільки з огляду на його скінчену обмежену природу й умову спроможність. Обєктивно беручи, в пониманню Божім нема природних і надприродних правд, а за цим ні природного ні надприродного пізнання, лише одна правда й один акт знання. Справу пояснить дещо приклад.
3 підвищеного місця на землі може людина бачити якусь частину земської площини. З літака він побачить куди більшу. Обі частини, обєктивно беручи, творять одну цілість. Ріжниця заходить тільки з огляду на підвищення. Консеквентно і в їх пізнанню не може бути суперечности. Подібно мається справа, коли дивлюся на небозвід вночі. Голим оком бачу міліони звізд. Та коли візьму сильний далековид, то побачу, що їх є куди більше. Друге пізнання не заперечує першого. Дивлячись зі становища Бога, то Він однаково пізнає та бачить всі правди і гому, ще раз кажу, не може бути в Його акті пізнання суперечности, а також не може бути противенства, коли Він відкриває цю правду чоловікові. Анальогічно і двояке пізнання не може викликувати противенства, бо з віри пізнає розум більше і ліпше, а не противне, як доходить розумованням і тому не може мати причини твердити, що те, що певно пізнає розумом, заперечує тим самим Обявлення.
б) Переходимо вже до предмету пізнання і метафізичного доказу. Щоби пізнати правду, можна послуговуватися ріжними засобами і доходити до неї ріжними шляхами. Правда є злучена з буттям і є його невідлучною прикметою. Все, що існує, є правдивим і як під тим самим оглядом щось не може одночасно і бути і не бути, так водночас не може воно бути під тим самим оглядом і правдивим і ложним. Напр. цей чоловік жиє. Одночасно не може це бути і правдивим, і неправдивим, як водночас не може він бути і живим і мертвим. Тому що онтольогічна правда є одна, також і льогічна правда, зн. згідність між нашим пізнанням і предметом, може бути тільки одна. Бо або відповідає наше пізнання дійсності або ні і тим самим наш осуд буде тільки правдивий, а противорічний ложний [3].
в) Що справді такі висновки є правдиві, свідчить і життєвий досвід. Скільки то було і є віруючих учених і то між найвизначнішими й основниками нових наук. В попередних століттях майже всі були віруючі, приймали існування Бога і безсмертність душі. Пригадаймо тільки найвизначніші прізвища старших учених, як Коперник, Кеплер, Нютон, Галілєй, Ляйбніц, Лінне, Ґальвані й ін., щоби переконатися про правду твердження. 3 математики загально відомі є Гавс, Ойлєр, Коші, Герміт, Бонкомпані, Людовізі (Gauss, Euler, Cauchy, Hermite, Boncompagni, Ludovisi) и ін. В астрономії вславилися Leverrier, Herchell, Schiaparelli, A. Secchi й ін., в фізиці Volta, Ampère, Faraday, Maxvel, Foucault, Kelvin, в хемії Dalton, Dumas, Chevreul, в геольогії Cuvier, в біольогії Пастер і ін. З еволюціоністів Лямарк приймав існування Бога, а Дарвін сам признався, що ніколи цього не перечив.
Релігійністю природників займався Деннерт (E. Dennert) і написав твір: Die Religion der Naturforscher (1901). В нім виказав, що на 283 вчених природників в ХІХ ст. було 220 віруючих. Інші були або індиферентні (8), або не признавали релігії (48), або виразні атеїсти (7). До подібних висновків дійшов К. А. Kneller в творі: “Das Christentum und die Vertreter der neuen Naturwissenschaft”. Freiburg 1904. Третім, що занимався цим питанням, є Єзуїт А. Еуmіеu, що написав двотомову працю “La part des croyants dans les progrès de la science au XIX siècle”, 2 Vol. Paris і зібрав в нім життєписи 432 вчених з XIX ст., яке загально уважають за атеїстичне в науці. Та одначе його статистика показала, що на 432 вчених, 34 не признавалося до релігії, 15 було індиферентних, 16 крайних атеїстів, як Tyndall, Häckel, Büchner, Moleschott, Vogi, Charcot, Huxley й ін., а 367 віруючих христіян католиків і некатоликів. Цікаве також його зіставлення. Між 150 найвизначнішими вченими було 9 індиферентних, 13 неясних під релігійним оглядом, а 128 віруючих.
Це ж хіба наглядний доказ, що наука не була і не є атеїстичною і що віра й наука дадуться погодити. Коли один грецький софіст доказував, що нема руху, його противник зачав йти. Так і тут contra factum non datur argumentum, коли стільки вчених заявляється за релігією. При тім не можна думати, що вчені практикували релігію от так з призвичаєння. Згаданий математик Коші писав: “Я є христіянином, це значить вірю в божество Ісуса Хиста враз із Тихоном Браге, Коперником, Декартом, Нютоном, Ферматом, Ляйбніцом, Паскалем, Грімальдім, Ойлером, з усіми великими астрономами, зі всіми великими фізиками, зі всіми великими математиками минулих століть. Я є також католиком з більшістю з поміж них, а якщо би хто запитав, на яких підставах, дуже радо я висказав би їх. Тоді виявилося б, що мої переконання не є вислідом одідичених пересудів, але глибоко сягаючих дослідів” [4].
Таксамо писав фізик Лорд Келвин в 1903 р.: “Наука твердить позитивно, що є творча сила — сила, яка всім проводить, осібний вплив від фізичних динамічних і хемічних сил. Ви не боЇтеся бути вільнодумцями. Коли призадумаєтеся глибше, то наука змусить вас вірити в Бога, який є основою всякої релігії. Ви зобачите, що наука не є противником, але помічником релігії” [5].
Зворот до віри дається завважити в нинішних часах ще більше, як в минулих. Французький хемік Andrè каже: “Ми відчуваємо, що вища воля приказує нашій волі”. А геольог Lacrois твердить: “Геольогія не осягнула нині нічого, хіба змодернізувала клясичні докази на існування Бога”. Августинець О. Barreiro, зоольог і ботанік на Філіпінах, став членом еспанської Академії наук, а французький професор медицини Арлазан, якого іменем назвали соціялісти вулицю в Бордо, отворив лікарське бюро в Люрд для розсліду чуд, які по його переконанню не противляться науці [6].
г) Накінець, неможливість суперечности між наукою і вірою слідує зі схожости між науковим пізнанням і актом віри. Це є також рацією, що вченим не справляло труднощів вірити. Віра супонує пізнання Бога і факт обявлення. Отже і до акту віри належить акт фільософічно-історичного пізнання. Дальше сам акт віри має анальогію в науці, яка приймає правду на основі чужого свідоцтва. Скільки то в науці береться за правду, що оповідають другі, ба навіть спеціялісти спирають на вірі більшу частину свого знання, приймають чужі спостереження, висліди й висновки. Крім того, як віра має містерії і таємниці, так і наука не вільна від численних загадок, перед якими стоїть безрадна. Отже так між процесом акту віри і наукового пізнання є велика подібність.
Одначе супроти тих висновків може хтось завважити, і то не без деякої слушности, що все ж таки в історії були конфлікти між вірою і наукою. На це можна з місця відповісти, що ці зударення були тільки позірні. Найперше між багатьома науками і вірою нема спільної точки, на якій міг би виринути спір. А якщо заходить суперечність між вірою й науками, які сходяться в тих самих питаннях і предметах, то тоді, як каже Ватик. Собор (Conc. Vat. III, 4. Denz. 1645), десь зроблено похибку. Або природне пізнання не є певне і правдиве, або друге з обсягу надприродного не є обявлене, але особистою гадкою одиниць. В такому випадку треба перевести основну провірку. Перейдім кілька прикладів.
Передше приймали теольоги, що потоп обнимав цілу землю і ввесь людський рід. По основніших дослідах показується, і це потверджують природничі науки, що Св. Письмо не говорить про загальний (під географічним оглядом) потоп. Тай під оглядом антропологічним нема в Св. Письмі також абсолютної певности.
Подібно мається справа з теоріями про повстання неорганічного й органічного світа. Дуже добре дасться погодити з обявленням погляд і твердження, що Бог сотворив первісну матерію з питомими прикметами і полишив її природному розвоєві, а не формуючи безпосередно по черзі сонце, землю, місяць і т. д. Таксамо в органічнім світі. Зрештою, вже Св. Августин ставив гіпотезу, що першої глави Книги Битія не треба брати буквально.
А справа з Галілєєм? Його осудила конгрегація за відомістю папи за це, що приймав оборот землі і відкидав Птольомеїв систем. Та Церква не осудила його як непомильний авторитет, бо конгрегація не має дару непомильности і тому не зайшла суперечність між вірою й наукою, але, як це нераз буває, між вченими і світською владою, між вченими й епископами.
Багато здогадних непорозумінь повстає з прямого незнання віри, чи теольогії. Деякі фільософи уважають Пр. Тройцю за противорічність, як квадратове коло. Очевидно, не мають поняття про глибоку спекуляцію, подібно і ляїк сміється з аналітики і ріжничкових рахунків. Пр. Тройця не є твердженням 1=3, бо Божі особи щодо особовости є ріжні, а щодо природи є одно.
Св. Тайни, це магічні знаки, які ділають, чи чоловік хоче, чи ні — так закидають. На ділі це оруддя, знаки, якими послуговується Бог до уділення ласки чоловікові. Чоловік може їх уживати або ні без фізичного примусу. В Пр. Евхаристії є присутний Христос правдиво, реально і субстанціяльно, але не в такий спосіб, як є в просторі матеріяльні речі, тільки в духовий. Ділання Бога ласкою на чоловіка не нарушує свободи волі. Цього вчать всі богослови, мимо ріжниці шкіл. Старозавітні й новозавітні книги є надхнені Св. Духом у всіх своїх частях, навіть в тих, в яких говориться про світські речі, то зн., що вони не можуть містити блудів. Та водночас не є вони науковими розвідками, але релігійно-моральними поученнями, які послуговуються популярними висловами свого часу, так як ми нині науковими.
Непомильність папи не є тотожна зі всевідучістю і негрішимістю папи. Папа є непомильний, коли дефініює правди віри і моралі. Почитання образів не є почитанням предметів, але осіб, яких зображують. Віддавання почести святим є звеличуванням їх задля святости і заступництва перед Богом.
Тому слушно замітив вже Тертуліян, що Церква не хоче більше, як тільки цього, щоби не осуджувати її скорше, чим її як слід пізнається. А маршал Фош сказав, що віра не має ворога в науці, але в незнанню.
Багато правд заперечує наука, але цього не доказує. Один фільософ перечить існування Бога і душі, сотворення і т. д., а другий приймає. Отже твердження першого не є абсолютно певні. Деякі мислителі доходять до крайного скептицизму, так що говорять навіть про патольогію людської думки. Очевидно, що між вірою і такими “науками” не дійде до згоди.
Перейдім ще кілька зразків здогадних ріжниць між вірою і природничими науками. Найпопулярніший закид є неправдопо дібність чуд. Деякі професори говорили перед війною: “Мої панове, нині не вірить в чуда жаден розумний чоловік”. Найкраще переконається сьогодні, коли поїде до Люрд, де всі випадки є совісно провірювані. Хто приймає існування Бога, не стоїть ніщо на перешкоді, щоби послідовно прийняти чуда [7]. А що нема Бога, цього наука не виказала і не може доказати. Аргументи існування Бога спираються на засадах причиновости й обєктивности людського пізнання і на природі людини, а цього наука не змінить, хіба змінить природу чоловіка і всесвіт.
До недоказаних “дезидиратів” науки належить вічність матерії. Атеїсти приймають це як конечність, хоч доказів на це нема, хіба цей, що інакше треба льогічно дійти до сотворителя. Також нема доказів, що життя повстало на землі з матерії. В ХІХ ст. царював матеріялізм Бюхнера і Молшотта. Але небаром показалося, що він не має наукової основи, так що І. Reinke уважав його вже з початком цього століття пережитком в біольогії [8]. Отже стоїть непохитно твердження біольогів: Omne vivum ex vivo. Зрештою, якщо би навіть доказано і виказано повстання життя з матерії, то це ще не заперечувало би Бога, бо Він може дати такі властивості матерії, що з неї вивяжеться життя. Одначе питання залишається відкритим, чи воно так сталося. Продовженням цієї квестії є гіпотеза розвою. Еволюціоніст, якщо приймає існування Бога, не противиться вірі. Тяжча є справа з дарвіністичним твердженням розвою чоловіка з нижчої тварини. Але до наукової певности еволюціонізму в цілій його ширині дуже далеко. Навпаки, ще перед світовою війною наука біольогії основно захитала теорію еволюції, особливо від часу. коли Г. Мендель виказав, що природа сотворінь змагає до збереження їх гатунків, а не до еволюції. А сучасний найбільший американський фізик, лявреат Нобля, О. А. Міллікен каже, що та еволюція була, але в думці Бога, що творив якнайбільшу суму екзистенцій [9]. Ми також чули на попереднім відчиті п. проф. Полянського: “Гєклів поділ на антропос і homo є з генетичного і морфологічного систематичного погляду зовсім неоправданий. Всі знані дотепер кістки «антропосів» належать до повної людини. Немає ніяких посередніх форм поміж малпою й людиною” [10].
Так само, коли взяти на увагу початок одности людского роду, то нема жадного доказу проти. Ріжниці рас не вистарчають до прийняття кількох пнів людського роду. Його старовинність не була ніколи предметом догматичної дефініції. Св. Письмо не дає на це прямої відповіди. Вправді є деякі основи в числі наведених в Біблії генерацій, але родовід не є повний. Так само вік тривання людського роду, який подають палеонтольоги, доходячи до міліонів літ, є також лише гіпотезою. Пригадую собі ще з гімназійних часів, яке то вражіння викликало у всіх в клясі, коли професор приніс образ первісного чоловіка, наче не знати який сильний атут проти віри. На ділі це зовсім не противиться Біблії, бо вигнаний з раю Адам вів життя первісного чоловіка, примітивними засобами і серед грози природи та небезпеки від диких звірів.
Деякі вчені думали, що кінець світа, коли звізди будуть падати на землю, це казка Св. Письма. Нині знову можливість зударення землі з кометами й іншими планетами приймається в астрономії як велику правдоподібність. Загалом у XVIII ст. не хотіли вчені вірити, що можуть падати на землю метеори. 3 музеїв усували їх, щоби не наразитись на сміх. Коли коло Загребу упав метеор 1751 р., то віденський професор Stütz 1790 казав: Що паде залізо з неба, могли ще колись вірити. Але в наших часах було би непростимим уважати такі байки навіть за правдоподібні.
В 1790 р. упав метеор в Juillac і війт післав звіт до Академії в Парижі з підписами 300 свідків. Референт Bertholon казав, що можна співчувати з такою громадою, яка має такого війта і що це є неможливий феномен.
Ось ще один приклад з літератури перших христіян. Скільки то гіпотез не видумано щодо Євангелій, що це лєгенди, що христіянство то дальший розвій поганських містерій ітд., прямо одна теорія переганяла другу, одна другу повалювала й одна другій противорічила. Я сам цілий рік мусів студіювати, пишучи докторську дисертацію, щоби щойно зорієнтуватися в цім хаосі. Протестантські раціоналісти минулого століття уважали прямо, що ціла староцерковна література то підроблені пізніші еляборати. Та згодом мусіли самі заявити устами А. Гарнака, що вже минув безповоротно час, коли уважали старохристіянську літературу включно з Новим Завітом за підроблену зліпку й обман [11]. А якщо дослід зводить віру й науку коло одної правди, то вона є для них тою самою правдою. З хвилею, як розум пізнав правду, мусить її за таку признати і не може приймати чогось противного. Чоловік не є творцем правди й її джерелом. Таким є Бог, Θεὸς μέτρον πάντων, як каже Плятон. Чоловік змагає до пізнання правди і приймає її зовні. Церква знову, якщо та сама правда є також обявлена, на основі непомильного авторититу Божого, подає її до вірування і в тім не може помилитися. Двома ріжними дорогами віра й наука доходять до того самого висліду.
Якщо віра подає правду, до якої розум не може природними силами дійти, то розум мусить її прийняти, бо Бог має право вимагати, щоб признати за правду те, що Він обявив, а наука не може її перечити. Така залежність від віри зовсім не відбирає чести науці. Вона не перечить правди і тим не спроневірюється своїй цілі пізнати правду. Навпаки, все, що віддалює від правди, це понижує науку. Тому хибно думав Павльзен, коли писав, що підчинитися тому, що Церква вчила, вчить і буде вчити, включає постанову уважати за правду те, що зовнішно і внутрішно видасться ложним непідкупленому розумові по неупереджених дослідах або зректися серозного досліду, скоро і коли тільки Церква видала рішення про фільософічні і теольогічні погляди [12]. Розум і в справах віри не зрікається досліду, бо мусить пізнати, що Бог існує і що сам цю правду обявив.
Отже так справжній науковий дослід не противиться вірі, бо й не може задля повищих рацій. Ціль науки є пізнати правду. Обявлення не відводить науки від правди, але, як вище сказано, відкриває нові. Певність надприродних правд є більша, чим природних, бо їх відкриває непомильний Бог, а не помильний чоловік. І тому наука й віра не тільки не можуть собі противорічити, але навпаки, мирна співпраця і взаїмна поміч виходить їм на обопільну користь. Фільософія помагає доказувати вірі розумові основи обявлених правд, пізнати їх зміст і робити дальші висновки. Інакше без розумового пізнання стане віра самим почуванням і сентиментом. Тому nemo theologus nisi philosophus. Віра знову береже науку від блудів: “Neque solum fides et ratio inter se dissidere numquam possunt, sed opem quoque sibi mutuam ferunt, cum recta ratio fidei fundamenta demonstret eiusque lumine illustrata rerum divinarum scientiam excolat; fides vero rationem ab erroribus liberet ac tuetur eamque multiplici cognitione instruat” [13].
Отже справедливо казав Бекон з Веруляму: Verum est parum philosophiae naturalis homines inclinare in atheismum. At altiorem scientiam cor ad religionem circumagere.
Клясичний також є вислів Пастера, коли його учень питав його, як він по стільки наукових працях може ще бути віруючим? “Саме по стільки розумуваннях і дослідах я зберіг віру доброго бретонця (знаних зі своєї глибокої релігійности у Франції), а якщо би я був ще більше студіював, був би дійшов до віри бретонки".
