DR. JOHANNES STUFLER, DIVI THOMAE AQUINATIS DOCTRINA DE DEO OPERANTE
prof. theol. dogmaticae in universitate Oenipontana – Oeniponti (Innsbruck) sumptibus ac typis societatis librariae „Tyrolia“ 1923. XX + 423 p. 12°.
«Ce serait une erreur de croire que théologiens puissent s’endormir sur les travaux de leurs devanciers, et se contenter de traités consacrés par l’usage. Il faut de temps en temps rendre une vigueur nouvelle à la science sacrée, en la faisant sortir de l’ornière. Et comment obtenir ce renouveau? Par l’énergie d’une conception nouvelle? — Non certes, puisque la théologie n’est pas une science humaine ayant ses origines dans la raison; mais par un retour aux sources de la tradition doctrinale» (Régnon, Études sur la s. trinité I, 331).
Мимохіть приходить на думку сі важні й глибоко продумані слова французького богослова по прочитанню книжки Штуфлера, котра увійшла нині в богословській літературі багато розголосу і розбудила наново призабуту полеміку між томістами й моліністами. Ся стара боротьба не дала досі позитивної і вдоволяючої розвязки її сего свідчить і автор. Тому він і не думає розводитися над давними доказами і тими новати. Хай заважить тут гадка самого св. Томи, якого авторитет не лише по обох сторонах, але загалом у католицькій церкві незвичайно великий і що раз більше зростає.
Автор ділить свій твір на три книги, які попереджає вступом зі загальним оглядом спірних точок та з долученням розвязок кількох знатніших богословів (Рессій, Корголь, Парагні-й і Білльот). Наука томістів зосереджується в т. зв. praemotio physica, фізичній спонуці, якою Бог впливає на вільну волю так, що воля зовсім певно рішиться в сім, а не инім напрямі. Ласка вистарчаюча (gr. sufficiens) вправді до вчинку волі вистарчає, але в дійсності й ніколи не є слідуючою. Тільки ласка успішна (gr. efficax) доводить до діла. Бог знає цілу будущність і всі її можливости якраз з сього, що Сам призначує відповідну спонуку, з якої знає епохильно, який вчинок буде слідувати.
Противну гадку моліністи. Томісти розвязали певність свобідної волі. На їхню думку Бог співділає безпосередно з волею, як частна причина. Співділаннє Боже рівночасне (concursus divinus simultaneus) не спинює волі рішатися в сім або тім напрямі, вона є індеферентна.
По котрій стороні стоїть св. Тома? Відповідає Шт. ні по одній ні по другій. То як тоді годить Аквінат сі дві причини: Співділання Боже і волі людської, або радше в чім лежить ділання Бога (motio divina) при довершенню вчинку волі?
I. Відповідь на се находиться вже в De veritate q. 22. a. 1. Бог дає і підтримує спосіб і силу, якими сотворіння порушуються. Не способом паралельним, але питомим кожному сотворінню веде Бог усе до цілі. Тома йде за Арістотелем. Сей називає природним рухом те, що походить з внутрішніх принципів. Противний є рух нагальний, насильний (motus violentus), який походить від зовнішньої причини (камінь спадаючий з гори — кинений вгору). Бог сотворив єства, дав їм природні здібности, дороги і ціль, до якої всі прямують. Коли Бог, як зовнішня причина, спонукою (премоцією) зовнішньо впливав на рішення волі, тоді акт походив би від зовнішнього, не внутрішнього принципу. Ся основна думка пробивається в багатьох текстах св. Томи і нею пояснює Шт. ті тексти, які наводять томісти на попертя свого погляду (De pot. q. 3. a. 7. C. gent. 3, 67. In 1. q. 105. a. 5). Річ іде в них про спонуки і вплив Бога, але посередній — через природні сили і спосібности сотворінь, а не о премоції. Треба відріжнити посередність осібнякову (mediatio suppositi) — між Богом і вчинком нема ніякого підмету — сотворіння і безпосередність сили (immediatio virtutis), коли воля не залежить ні від якої іншої і не є ніякій підпорядкована. Бог ділав посередністю осібняковою, але безпосередністю сили, бо людська сила і залежить від Божої і є їй підпорядкована. Виходить з того в Томи, що Бог є першим і головним діячем всіх учинків. Річ ясна, що нема тут місця для томістичної премоції, але й для моліністичного рівнорядного співділання. Аквінат виключує змогу ділання двох підпорядкованих собі причин безпосередністю осібняковою і в тій точці томісти стоять ближче Томи. Що Тома не був моліністом се виразно признає і зазначує Шт. (ст. 95–97). До того признавався впрочім отверто й сам Моліна (De conc. q. 14. a. 13. disp. 26 Paris 1876, 153) — але не його прихильники.
II. За таким загальним начерком іде питання, в який спосіб ділає Бог на розум. Відповідь випливає від згаданих вище основ: „Sic igitur Deus movet intellectum creatum, in quantum dat, ei virtutem ad intelligendum et in quantum ei imprimit species intelligibiles et utrumque tenet et conservat in esse“ S. th. 1. q. 105. a. 3.
Розум немовляти є наче чиста табличка і щойно при помочі вражінь зі зовнішнього світа витворює собі поняття. До першого акту пізнання спонукує Бог природною склонністю, до прочих воля. В S. th. 1. II. q. 109. a. 1. і In Boët. de trin. q. 1. a. 1., на яких опираються томісти премоцією, має Тома на увазі рівно ж immediatio virtutis, а не супосити. Бог передвидів усе до найменших подробиць і все впорядкував, одначе виконання сего полишив орудним причинам — сотворінням.
III. В III. кн. автор переходить до вчинку людської волі. Як пояснити те, що Бог і найбільше вперту волю може навернути salva libertate? Бог співділає з кожною постановою волі, оскільки дав їй вроджену нахильність до доброго — velle autem nihil aliud est, quam inclinatio quaedam in obiectum voluntatis, quod est bonum universale. Inclinare autem in bonum universale est boni primi moventis (S. th. 1. q. 105.).
Коли отже розум представить предмет волі, вона може згодитися або ні, подібно як камінь падає, коли усунеться перепона і сей рух природний може походити лише від Творця природи. Movetur enim lapis sursum ab homine, qui naturam lapidis non causat; sed hic motus non est lapidis naturalis; naturalis enim motus eius non causatur nisi ab eo, quod causat naturam. Unde dicitur (8 Phys. t. 29. 30. 31. et 32.), quod generans movet secundum locum gravia et levia. Sic ergo hominem voluntatem habentem contingit moveri ab aliquo, qui non est causa eius; sed quod motus voluntarius eius sit ab aliquo principio extrinseco, quod non est causa voluntatis, est impossibile. Voluntas autem causa nihil aliud esse potest, quam Deus (S. th. 1. II. q. 9. a. 6.).
Якщо Бог впливавби через премоцію на вчинок волі, тоді сей походивби зі зовнішнього джерела, а не від внутрішнього. На се ще сильніший доказ дає текст de caritate a. 1, де Тома збиває погляд Льомбарда, що чеснота любови не є різною від діяння св. Духа в душі. Інакше вчинки любови походилиби з джерела зовнішнього і не можнаби їх брати за заслугу волі. „Si igitur actus caritatis in homine non ex aliquo habitu interiori procedat, naturali potentia superaddito, sed ex motione Spiritus Si, sequeretur alterum duorum: vel quod actus caritatis non sit voluntarius, quod est impossibile, quia hoc ipsum diligere est quoddam velle; aut quod non excedat facultatem naturae, et hoc est haereticum… sequeretur etiam si actus caritatis sit solum a principio exteriori movente, quod non sit meritorius“.
Воля рішиться при помочі розуму, але від Бога залежить се, що людина находиться в сих, а не інших умовах і що рішиться отже таке, а не інакше діяння на волю (motus primi). Бог усе те передвидів і уложив і знає, що в таких умовах наступить згода волі — а в інших ні і що такі доткнення і спонуки доведуть до акту, а инші ні. Сим способом Бог непохибно може впливати на рішення. Се відноситься і до природного і до надприродного стану. Шт. виносить, що св. Тома приймав умовне знання (scientia media), хоча самої назви не знав.
В надприроднім стані воля сама не є спосібна до надприродних учинків, тому вливає Бог з ласкою освячуючою надприродні стани (habitus infusi), які дають можливість а також і нахильність до надприродних учинків — подібно як в стані природнім має воля природну нахильність до доброго. Ся правда, яку признають зараз усі богослови, в’яжеться в Томи тісно з попереднім основним становищем природного і нагального руху в сотворінь.
При кінці говорить Шт. про actus remote ad iustificationem disponentes. О скільки ті вчинки не походять зі стану віри і надії (habitus fidei et spei) — то не є вони сущо надприродні (entitative supernaturales), лише quoad modum. І в сій точці, натомість, Штуфлер найсильніше протиївся думкам критиків, на які він привів виразні відповіді.
І хоча до сеї книжки поставилися томісти негативно, то однак кожний мусить признати, що вона дає перший одноцільний і вичерпуючий погляд на науку Томи в спірних точках молінізму й томізму і то в новім освітленні. Важне є се, що Штуф. бере під увагу твори Томи з хронологічним порядком, бо Аквінат нераз зміняв свої погляди головно в Summa. Що часом сам твердив з іншими богословами — се в останнім творі — згадує як quidam dicunt, ставлячи іншу, влучнішу гадку. Заслугою Шт. є, що він перший вказав на поняття руху в Томи і Арістотеля, відмінне від погляду пізніших богословів (motus naturalis, m. violentus). Через рух природний у сотворінь Бог є головним і першим діячем вчинків. З льогічною послідовністю потягнув він сю нитку через цілу аргументацію Томи і дав дійсно одноцільну систему, хоча може в поодиноких точках є неясності, на які звертають увагу критики. Сі висновки о. Штуфлера треба вважати за новий здобуток богословія загалом, а зокрема схоластичних студій.
Може той погляд Аквіната був би ще нагляднішим, коли б автор з’ясував був його на тлі поглядів співчасників і попередників Томи, як Бонавентури, Александра з Гельс і др., що не були арістотеліками. Брак замітки про оригінальність Томи відчуває читач в деяких питаннях, на які схоластичні студії кинули нове світло — про rationes seminales в августинців і противну гадку Томи (ст. 119–121), про вроджені поняття в августинців і творення понять з вражінь в Томи (1. c. 1.).
Книжка видана дуже старанно майже без печатних похибок і з поясненнями. Можна бажати, щоби вона причинилася до роз’яснення сього, одного з найтрудніших питань, а не до відновлення старих, нераз загальних спорів. Хай приклад св. Томи провіщує в дискусії; він в найтрудніших диспутах умів заховати подиву гідну рівновагу і маєстатичний спокій.
