I. ПОГЛЯД НА ПІДГОТУВАННЯ ДУХОВЕНСТВА В КАТОЛИЦЬКІЙ ЦЕРКВІ
Dr. Brunner - St. Chadynski, Seminarium. Encyklopedia kościelna X. Michał Nowodworski, Warszawa 1902. t. XXV, 17—89. — K. Hilgenreiner, Seminar, Kirchles Handlexikon. Wien 1912. Bd. II, 204—2047. — H. Denifle, Die Entstehung der Universitäten des Mittelalters bis 1400. Berlin 1885. — Dr. H. Schrörs, Gedanken über zeitgemässe Erziehung und Bildung der Geistlichen. Paderborn 1910. — M. Siebengartner, Schriften und Einrichtungen zur Bildung der Geistlichen. Freiburg im Br. 1902 (Bibliothek der kath. Pädagogik. Bd XIV). — M. Siebengartner, Seminar. Wetzer und Weltes Kirchenlexikon. Bd. XI. Freiburg im Br. 1899, 101—121.
1. Виховна система нарибку духовенства в апостольських і патристичних часах
Найважнішу ролю в Церкві сповнює безсумнівно духовенство. В його руки вложив Христос надприродні скарби і йому поручив провід вірних. Отже самозрозуміла річ, що й Церква мусіла звертати на виховання священиків особливу увагу, йдучи за прикладом Христа, Який вибрав апостолів і учеників, щоби підготовити їх наукою і вправою в чеснотах до високого післанництва. Та треба відразу ствердити, що спосіб підготування до Тайни священства не був все такий самий; він впродовж століть змінявся і удосконалювався.
В перших початках Церкви апостоли ставили великі вимоги до епископів і священиків (1.Тм. 3; Тит 1, 7). Св. Дух безпосередно впливав на вибір священиків і особливими харисмами вислужував їх до місійної праці. Тому вони й не відчували потреби природної підготовки. Пізніше, коли потворилися христіянські громади й жили надприродним життям, вони видавали зі себе духовенство. Священиком вибирано того, що визначався праведним життям, знанням св. Письма, природними здібностями, загалом хто зєднав собі довіря вірних. Зрештою ці вимоги, з огляду на нерозвинений ще обряд і богословську науку не були великі. Вченіші одиниці мали свою освіту з поганських шкіл або доповнювали приватною наукою й самоосвітою.
В II ст. повстала Александрійська школа. Однак вона, так само як Академії в Кесарії, Едесі, Нізібії, Єрусалимі, Медіоляні, Нолі, Аквілеї, Римі і і., не була виховною установою духовенства, але фільософічно-теольоґічною школою, що охоплювала всі ділянки знання і давала доступ до науки в христіянському дусі для світських, як противага до поганських шкіл, що зосередилися були передусім в Александрії, а також і в інших містах. Завданням александрійської школи було передусім апольоґетичне. Також катихитичні і епископські школи, напр. св. Юстина, Іринея і др., не мали на цілі виховувати духовенство, хоч, щоправда, їх учні часто ставали священиками. І ці школи були сформовані на зразок поганських. Загал духовенства виховувався в самих христіянських громадах, пройнятих великою ревністю для Христової справи й високими чеснотами та підготовлювався до літурґійних і душпастирських функцій виконуванням нижчих і діяконства, ступнево аж до священства й епископства.
Проголошення Константином Великим у 314. р. свободи для христіянської релігії, яка згодом стала державною релігією, змінило церковні умовини і до цих нових умов мусіло примінитися також виховання духовенства. До Церкви втспилися відразу широкі кола, не так з внутрішнього переконання, як радше через зовнішні причини. Тому моральний рівень значно обнизився і не міг достарчити давнім способом потрібного приросту духовенства; а новонавернені вимагали великої праці з боку духовенства над утвердженням і поглибленням христіянської віри й етичности життя. Крім сього одиниці, що шукали совершеннішого життя, ішли в пустиню або почали формувати спільне життя в монастирях-кеновіях. Цей стан примусив епископів вибирати молодих хлопців, призвичаєти до аскетичного життя та підготовляти до Тайни священства — хоч і давній спосіб братирідніших зпоміж мирян не вийшов з ужиття. Виховником був епископ або досвідчений священик. Кандидати гуртувалися коло епископської церкви (ἐπισκόπειον — episcopium, patriarchium), доходили з родинних хат або мешкали в церковнім домі. При тім заховано перехід через нижчі ступні свячень. Науковий рівень не був аж школах високий, а теольоґічні студії IV і V ст., як св. Василій В., Григорій, Діодор і др. вчилися в поганських школах в Атенах і інших містах. Рада уділювано свячень монахам і порубувано їм душпастирство, именно від того часу, коли Євсевій з Верчеллі, Августин і другі епископи зорганізували духовенство на чернечий лад (canonica sive communis vita). Та пізнійший життєвий досвід не розвинув цього способу життя, і лише епископів покликувано з чернечого стану. Але й ця практика ставала в пізніших століттях рідшою.
2. Середньовічні духовні школи і тридентійська реформа
В середньовіччі продовжувалася давня система, — хоч гідних, старших, з життєвим досвідом одиниць зпоміж вірних вибирано щораз рідше, і через те забракло загартованого й випробуваного життям елементу в духовнім стані. Молоді кандидати жили в строгій зовнішній дисципліні, — і це витворювало подекуди бездушну стереотипність. Доплив з монастирів був дуже незначний через питому середущу відрубність станів. Щоби забезпечити доріст духовенства, стала Церква виховувати малих хлопців, яких родичі жертвували на службу Богові. Коли такий хлопець дозрів і не показував часом охоти до священичого стану, — все таки не міг його покинути, бо умовини й ціле виховання й освіта не давали спромоги заняти світське становище. Не диво, що таке „примусове“ духовенство не могло мати завжди додатного впливу на вірних, але навпаки спричинювало нераз шкоду для Церкви.
Синод Vaison у Галлії рішив у 529. р., щоби кожний парох вчив у себе дома молодих хлопців співу псальмів, читання літурґічних книг і духовного життя.
Карло Вел. видав закон, щоби кожний парох підготовляв собі сам наслідника і помічників, яких потім свячено і впроваджувано в обовязки в епископській катедрі. Очевидно, таке підготовування залежало від індивідуальних здібностей пароха. Тому, що в парохіяльних школах вчилися також і світські діти, не було там конечного священичого духа, яким кандидат відріжнювався би від мирян. Знання обмежувалося до вивчення псальмів, літурґічних церемоній і календаря. Вище стояла наука в катедральних і монастирських школах, з яких виходило передусім міське духовенство. При тім підкреслюють новіші історики, як Г. Шрерс[1] і другі, що погляд, наче би значна кількість світського духовенства вчилася в монастирських школах, слід зачислити вже до історичних казок.
Спробою піднести освіту й виховання духовенства було оснування вищої школи в Тур, у якій плекано науку класичної літератури й фільософії та студії Отців Церкви. З неї мали виходити учителі клиру. Однак вона, подібно як і школа в Атенах, не втрималася довго. Загал духовенства виховувався аж до Тридентійського Собору в сільських парохіяльних, або в катедральних школах. Середневічні університети зі своїм високим фільософічним і теольоґічним науковим рівнем мали відносно малий вплив на широкі кола духовенства, а причиною цього була віддаль від університетських міст і значні видатки на студії. Навіть відновлені школи Бенедиктинів у Бек, св. Вікторі, Оксфорді й Фульді не мали великого впливу на виховання світського духовенства. Від нього вимагано дальше тільки розуміння Отче нашу і Вірую, знання літурґічних рубрик, канонів (передусім покаянних), календаря, церковного співу, писання урядових актів, листів і тп. Не розвинулася в тому часі також і література з обсягу виховання духовенства. Загалом можна твердити, що виховання духовенства, яке становить життєвий нерв Церкви, було занедбане, а радше полишене припадкові доброго чи лихого учителя. Ясна річ, що тому й духовне життя в Церкві мусіло сильно терпіти. Ізза браку достаточної освіти, громадського авторитету й моральної вартости, духовенство не могло протиставитися новим глубшим течіям, навпаки гуманізм і вільнодумство стали всім порам і отворами втискатися в ряди духовенства. І так гуманістичне критиканство і суспільне негодування підготовили реліґійне новаторство Лютра і товаришів, а з тим і жахливу катастрофу в Церкві.
В цьому бачив корінь лиха і Тридентійський Собор. Скликана папою Павлом III. в 1536. р. комісія прийшла до переконання, що причиною занепаду є брак моральности, виховання, освіти у духовенства та походження клиру з найнижчих верств, які не мали на тодішнє громадське життя ніякого впливу. Як вихід зі страшного положення подав кард. Реґінальд Поле оснування епархіяльних семінарій[2]. І справді Собор зобовязав кожного епископа відкрити семінарію, в якій виховувалися би хлопці від молодих літ аж до одержання Тайни священства: „S. Synodus statuit, ut singulae cathedrales, metropolitanæ atque hs maiores ecclesiae pro modo facultatum et dioecesis amplitudine, certum puerorum ipsius civitatis et dioecesis vel eius provinciae, si ibi non reperiantur, numerum in collegio ad hoc prope ipsas ecclesias, vel alio in loco convenienti ab episcopo eligend, alere ac religiose educare et ecclesiasticis disciplinis instituere teneantur“[3]. Цим усунено залежність виховання клиру від припадкової здібности сільського або міського пароха, та створено епархіяльну установу під наглядом епископа, — охоплено ціле ведення цієї справи в систематичну форму. Здвигненням семинарій починається відродження католицької Церкви.
3. Новіші виховні системи
Собор намітив точно ціль семинарій, зовнішній і внутрішній порядок та засоби, як щоденне слухання Служби Божої, сповідь і св. Причастя, призвичаєння до праці, порядку, скуплення, послуху і т. д. Однак поза тим полишено багато свободи епископам, щоби й брати під увагу вимоги часу. Велику ролю відіграли тут місцеві умовини й засоби єпархії; звідси багато відмін у веденні семинарій. Та всеж таки можна розріжнити передусім два типи: італійський і французький.
1. На перше місце вибилася семинарія в Медіоляні, основана в 1580. р. св. Карлом Боромейським (1538—1584), так через свою найбільшу чисельність, як також через авторитет основника. Не диво, що вона стала зразком не лише для цілої Італії, але й для інших держав. Правила семинарії означують точно навіть найменші дрібниці. Наука відбувається в семинарії, в якій мешкають також професори. Провід семинарії має дуже мало свободи в своїх зарядженнях; коли треба що змінити, або зарядити щось непоміщене в статуті, то на це зараз мусить мати апробату епископа, який щороку відбуває два рази канонічну візитацію й точно вивідується про кожного питомця. Питомці не можуть з ніким із зовні стрічатися, ні зі світськими ні з духовними. Також переписку провірює ректор. Питомцям не вільно мати грошей. Сплять, їдять і вчаться в великих, до цього призначених салях. Крім відпочинкових годин (рекреацій) обовязує всіх мовчанка. Відживлятися можна тільки в їдальні в призначених на снідання, обід і вечерю годинах. До вироблення духовного життя служить молитва, розважання, Служба Божа, іспит совісти й припадочні аскетичні конференції. До духовних справ назначений осібний духовник.
Такий строгий спосіб життя, що вязав свободу питомця, мав виробити в кандидатів духа умертвлення, побожности, поваги й серіозности та тим створити противагу розпаношеній тоді моральній розгузданості, легкодушности, пристрасті уживання і вигоди, та бездушній поверховості в церковних відправах. В пізніших часах спосіб ведення семинарій в Італії починає змінятися в напрямі індивідуального виховання (Больонія і др.).
2. Французький спосіб ведення семинарій розвинувся пізніше, починаючи від XVII і в дальших століттях. Виховання в них носить на собі чернечий характер. Виклади відбувалися, до французької революції, на теольоґічних факультетах. Кандидати переходять в семинарії наче новіціят і життя священика прибирає відразу збірну форму. Витворили цей тип монаші згромадження, як конгрегація Адріяна Бурдуса (Bourdoise 1584—1655), Ораторіяни (основані кард. Петром Берулє, 1575—1628), Лазаристи (св. Вінкентій з Paul, 1576—1660), що також вели семинарії в Польщі в Плоцьку, Влоцлавку і Варшаві, Евдисти (о. Іван Eudes 1601—1680), а передусім Сульпіціяни (Іван Яків Olier 1608—1657) що проводять нині у більш як 20 семинаріях.
В основі цього типу лежить думка про високе достоїнство і святість священичого стану, не так з огляду на священичу власть, як радше з огляду на особисту чистоту й досконалість, якої вимагає духовний стан. Священики мають мати ангельську святість і бути зразком чесноти для всіх станів і навіть для ученців. Семинар, оаза світа, має берегти своєї відрубности. Вихід для кандидатів і відвідини дозволені лише за згодою настоятеля. Вимагається від кандидата, щоби він зберіг освячуючу ласку від дитинства, а якщо її стратив, щоби покутою осягнув стан досконалости[4].
Як рацію подавали старохристіянську практику, яка допускала до свячень тільки одиниці, що жили на самоті або завдяки молитві й умертвленням провадили досконале христіянське життя. Нетяжко тут дошукатися і впливу янсеністичного ригоризму, під який були підпали — на жаль — і деякі зі згаданих конгрегацій.
Таке заложення відособило французьке духовенство від світа і воно замкнулося, як неприхильники закидують, тільки в захристії. Ораторіяни (П. Беріль) поставили собі за завдання виховати священиків, які здіймали би в своїй особі авторитет святости і науки, бо через занепад моралі наступило розєднання; авторитет лишився при епископах, святість в монастирях, а наука в академіях. Olier (Сульпіціянин) кладе вагу передусім на святість і на послух для епископа, який є відблеском Христа Царя.
свого клиру. Погляди на особу короля (le roi soleil) за Людвика XIV відіграли тут також свою ролю. Ясна річ, що всі ці схиблення в поглядах, у пізніших віках, зі зміною державних умовин, справлено так, що загально признають згаданим згромадженням великі заслуги на полі виховання французького духовенства, під оглядом святости, наукового рівня й моральности. Заснована в Німеччині на французький зразок конгрегація світських священиків бл. Вартольомея Гольгавзера (Holzhauser, 1613—1657) в цілі виховування духовенства — не мала вже такого успіху. В Польщі звалися вони Комуністами і вели якийсь час латинську семінарію у Львові.
3. Осібне місце щодо ведення семинарій займають ОО. Ісусовці. Початок дав сам основник Єзуїтів св. Ігнатій Льойоля, закладаючи в 1552. р. в Римі колегію „Germanicum“, що стала зразком для інших духовних виховних установ, ведених ОО. Єзуїтами. Коли італійські й французькі семинарії приймають малих хлопців, яких виховують у гімназії, а потім на фільософії й теольоґії, — то до єзуїтських семинарій приймали виключно тих, що скінчили гімназію (гуманістичну науку) та посвячувалися виключно студіям фільософії й теольоґії. В слід за тим полишено питомцям більше свободи, з огляду на їх зрілий вік, і давано їм змогу самостійно та індивідуально, — але не своєвільно, тільки у вказаних межах — розвивати характер. Самі правила не йдуть аж до найменших дрібниць, полишають ректорові можливість рішати в поодиноких випадках і розвинути свою виховну здібність. В єзуїтській системі „по основному принципі виховання, яке має бути впливом чоловіка на чоловіка, все залежить від індивідуальної сили настоятеля, підчас коли медіолянські семинарії виглядають наче автомат, що його має пустити в рух зі всіх сторін обмежений ректор… Від семинарій французького покрою відріжняється єзуїтський конвікт дуже різко тим, що не має нічо спільного з установою покути й поправи“[5]. Завданням цього останнього типу є виховати відразу духовну характерну одиницю, здібну до самостійного творчого життя. Тому також введено одиничні кімнати, а не спільні спальні й читалні, як в семинаріях попередніх типів. Додатньою рисою є теж універсальний характер. Приймають радо питомців не лише з одної єпархії, але з ріжних країв, нероби ріжниці між більше й менше здібними та між вищим і нижчим клиром.
В історії новіших часів дуже відємно відбився на вихованню духовенства напрямок „освічення“. Синод у Пістої 1786. р., йосифінізм і німецький „культуркампф“ защіплювали у питомців антицерковного духа і відбирали семинарії з під впливу епископів, про який ясно рішив був тридентський собор. Але домагання Апостольського Престола при конкордатах привернуло давнє право Церкви.
В сучасних семинаріях і колегіях старі, чисті типи затратилися, а кожна з них вибрала з метод для себе найбільше відповідний, виробляючи і заховуючи при тім свою власну традицію.
