III. ПОГЛЯД НА ДОБУ ПЕРЕД ТОМОЮ (ВІД ІХ-ОГО ДО ПОЛОВИНИ XIII СТ.)
1. Коли ще на Сході наука цвила в повній силі, на Заході бушували вже кочівничі орди вандрівних народів і нищили клясичну культуру. Старі школи майже зникли з лиця тої землі. Щойно в VII і VIII ст., коли осіли номади і зачали кристалізуватися мирні державні умовини, стала з ними відживати давни культура. На перше місце вибивається франконська держава. Але ще передше найшло захист і тліло наукове життя на бритійських островах (Анґлія, Шотляндія і Ірляндія). Від IV ст. ширилося там христіянство. В 669 р. післав папа Віталіян двох учених монахів в ціли орґанізації шкільництва — Теодора з Тарсос і Адріяна з Африки. Вони оснували там школу на старий зразок і вчили метрику, астрономію і аритметику та грецької і латинської мови [40]. З тої школи випшов Beda Venerabilis († 735) і її вплив поширився небавом на Франконську державу. Карло Великий взявся поважно до засновання наукових огнищ і тим дав почин середновічній схолястиці. З поміж його реставраторів шкільництва вибивається Алькуін (735—804), що побирав науку в Йорк, де вчив колись Беда. Карло Вел. покликав його на свій двір. Наплаввійша школа, яку оснував, була в Тур (Tours).Праці писані Алькуіном (De dialectica, De animae ratione,De fide sanctae et individuae trinitatis libri tres [41] мають характер наскрізь компіляторський.
Наука пішла по давньому плянови, який ціхує цілу схолястику. В школі вчили artes liberales, і так в триліттю (trivium) граматику, риторику і діялектику. За се в чотироліттю (quadrivium) кладено вагу на математичні і природописні науки (аритметику, ґеометрію, музику і астрономію [42]. Книжок уживано старих, о скільки можна було їх де вигребати, бо бібліотеки були вбогі. Та з часом катедральні і монаші книгозбори росли і давали змогу посунути розпочату науку вперед.
В діялектиці вчили льоґіки і диспутування після Аристотеля і Порфірія, якого нецілого знали з Ботія. Се був завязок філософійних студій. По укінченню artes liberales, які становили підготовчий курс, розпочиналася теольоґія. Богословські науки йшли після св. Августина. Його теолоґічним дорібком одушевлялися і вдоволялися многі віки. Бо гіппонський епископ приковує увагу читача і аналізою і синтезою і інтуіційним уняттям правд віри і льоґічними виводами і психологічною обсервацією. Від нього навчилися схолясти поважати авторитет Церкви і її передання [43] і рівночасно розумом вглублюватися в обявлення [44].Своїм, наскрізь універсальним і бистрим умом обняв він зі знанням річи і глубокістю майже всі доґматичні (еккльзіольоґія, наука о Пр. Тройці, христольоґія, сакраментольоґія) і біблійні квестії. Не диво, що весь Захід був засіяний Його творами. Св. Августин, то найзнаменитша індивідуальність в старинній історії Церкви.
В ІХ ст. вибивається на овид замітна своєю оригінальністю постать Івана Скота або Еріюґени (з Ірляндії † 877).На дворі Карла Лисого вів він школу і розвинув живу літературно-наукову діяльність. В першій мірі оперся він на св. Августині, а що знав і по грецьки, то переняв багато поглядів з грецької патристики, з якої перевів на латинське Діонізія Псевдоареопаґіта (De divinis nominibus) і Максима Ісповідника (Ambigua). Найбільшим його твором є “De divisione naturae divinae [45]” в якім нуртують пантеістичні погляди. Світ сотворений з нічого, а радше вийшов з Божого нутра, до якого знова поверне. До пізнання Пр.Тройці можна після него дійти розумом.
2. Серед нових неспокоїв (напади Норманів, Мадярів, Сараценів), наука мусіла знову шукати притулку головно в монастирських мурах і ждати весняного сонця ХІ ст. По тім застою науковий рух знову відживає, починаються фільософічно-теольоґічні спори, які зачали діялектики з трівіюм. Були се вандрівні, часто світські люди, що маючи нагоду в навчанню діяльктики до мудрування (і граматика, що занимається словами, пособляла сему) посувалися не-раз в своїм критиканстві до оспорювання правд віри і галошення єресей. Так пр. Беренґар († 1088) заперечив пересуществлення в Пресв. Евхаристії, тому що на його думку воно противиться розумови. ХІ ст. знаменує отже напруження між фільософією і теольоґією, розумом і вірою.
Якраз тоді підняли клич реформи монахи в Кліні (Cluny). На чолі станув папа Григорій VII. Між иншими домаганнями двигнено відділення власти духовної від світської.
Тоді також Петро Даміяні († 1072) [46], надворний папський богослов, обстоював думку відділити світські науки від теольоґії, а вжеж найбільше діялєктику, щоби не надуживано її проти віри. Але щож, Даміяні поборюючи діялєктиків, мусів сам хоч- нехоч послугуватися нею.
Між діялєктиками повстало з самого початку ізза спору po universalia (genus et species) два напрями, реалістичний і номіналістичний. Вже Порфірій ставив собі питання, чи рід істнує і оставив його нерішеним. Боетій завважує в коментарі до катеґорій, що розводиться не над річами, але словами. Іван Еріюґена вчив Плятонів реалізм:Рід істнує ante rem як вічні ідеї — і той погляд панував по школах. Та номіналісти винайшли в Ботія, що Аристотель був мабуть противної гадки, але до властивого його погляду ізза незнаних творів не дійшли і попали в другий екстрем: Загальним поняттям не відповідає в дійсности ніщо, є тільки одиниці, осібняки. Поняття то умова, субективна сполука подібних осібняків, се conceptus rationis, flatus vocis, nomina. Звідси звуться номіналістами. Головним їх вождом був Росцелін з Компієнь (Compiègne* 1126). Своє номіналістичне толкування переніс він на Пр.Тройцю: не може бути спільного єства і одної натури в Бозі, лиш три відрубні особи; одність родова є чисто понятева.З твердження tres personae, tres res, слідують tres dii, отже тритеізм. Церков відкинула Його науку як єретичну в Soissons 1092 р., через що твори його знищено і про його арґументацію довідуємося тільки з писань Анзельма і Абелярда.
Проти Роспеліна виступив глубоко релігійний і високоспосібний св. Анзельм († 1109). Родився в Горішній Італії в Доста (коло 1033), перейшов Бурґундію, Франтію і задержався в Нормандії у Лянфранка. В Бек вступив до Бенедиктинів і зістав відтак архіеп. в Кентербірі (Canterbury). Хоча слухав у Лянфранка повздержливих осудів про діяльктику, про відділення теольоґії від фільософії, то переконався небаром сам, що такий стан неможливий. Напір Маврів, слухи про закиди з Оріблту показували, що боронити правд віри можна супроти них в першій мірі розумом. Та й згага пізнати розумом правди віри непокоїла не лише неспокійних духів і очалдухів, але й поважні, віддані вірі уми. Треба отже було конечно шукати лучби між вірою і філософією. І в своїх творах [47] показав св. Анзельм дорогу для сеї праці і став справжнім батьком схолястики:Neque enim quaero intelligere, ut credam, sed credo ut intelligam. Nam et hoc credo, quia nisi credidero, non intelligam [48], Треба вірити і при помочи науки зрозуміти об'явлення, о скільки можна. Річ ясна, що компетенція ума в пізнанню тайн віри тим іще далеко не була означена.Се щойно зробили Альберт Вел. і св. Тома. Анзельмовій засаді просвічує надія на можність вглянути розумом в обявлені правди і поступ в тім напрямі. Кантуарійський епископ мав велику пошану до св. Отців і читав їх пильно, передусім св. Августина і не обмежувався на вибиранню сентенцій, але передавав їх передумані в новій концепції.Вдержання рівноваги між переданням і розумом ціхує цілу його творчість.
В творі „Cur Deus homo" [49], поставив св. Анзельм теорію задоситучинення через воплочення. Бозконечна обида Бога мусить бути змита найстрашнійшою карою. Прощення провини Адамової без покаяння противиться Божій справедливости. Рід людський не міг сам задоситьвчинити — хиба карою в пеклі. Оставалося, щоби Син Божий дав задоситьвчинення Богови.
Популярним є його хибний онтольоґічний доказ на існування Бога: Мусить істнувати найсовершеннійше Єство, понад яке не можна собі совершевнійшого подумати.Бо якщо не існувалоби таке найсовершеннійше Єство, то таке саме, але істнуюче, булоби ще совершеннійше. Отже подумане найсовершеннійше Єство мусить істнувати [50]. Св.Анзельм переочив тут, що a posse ad esse non valet consecutio. Подуманий стан далеко не в ще дійсністю.
Заколот діялєктичний не вгавав і в XII ст. Коли номіналісти обстоювали тільки реальність осібняків,a в поняттю бачили йно подібні прикмети існуючих річий, то реалісти арґументували в инший спосіб: Наука оперує поняттями. Але та сама наука займається дійсністю, отже поняття є дійсні. Ціла акція зосереджується коло трьох імен:Абелярда, св. Бернарда і Ґільберта Порретанського [51].
Абелярд († 1142), то живий, рухливий, все неспокійний дух, імпульсивна, пристрастна і честилюбива натура.Вже як ученик пірвався легкодушно до пояснення пророцтв Езехиїла, а в пізнійшім віці брався нераз з уємним успіхом до вияснювання правд віри. Як з одної сторони, будучи гарним з вигляду, палким бесідником і ще зручнійшим діялєктиком, зєднував собі легко симпатію в окруженню — так з другого боку через своб критиканство попадав легко в конфлікт. Учив по ріжних містах, але всюди коротко. В часі учителювання розпочав був любовний роман з своєю ученицею Гельоізою, який скінчився обонільною неславою.
В боротьбі діялєктичній станув проти номіналістів, але небавом проголосив свій концептуалізм: Між дійсністю і словом є поняття - conceptus. Дійсній річи можуть відповідати ріжні поняття. Сим розумованням загнався він. подібно як Росцелів, в тринітарну науку. Одному Богови, каже Абелярд, відповідають три поняття: Могучости (Отець), Мудрости (Син), Любови (Дух Св.) [52]. Поганські фільософи також дійшли до пізнання Пр. Тройці.
Ся наука викликала рішучу опозицію, якою проводив св. Бернард з Клерво († 1153), вдумчивий містик, а рівночасно і наскрізь активний характер. Він є основником середньовічної містики. Покора і любов Бога є конечні до містичного піднесення духа [53]. Щойно тоді чоловік зноситься до найвисшого пізнання правди. Найвисшим знова степенем розважання є екстаза [54].Бернардова особа мала великий вплив на публичну католицьку опінію. Він упімнув Абелярда по дружньому, а що се не мало успіху, тому був змушений виступити зовсім явно і отверто [55].
Справа очевидно опинилася на соборах і церква два рази осудила Абелярда, який прирік справити свої твори.Але небавом його все слаба воля улягла намові підхлібників і він визвав св. Бернарда на диспуту в Сен (Sens), та там стратив відвагу і вибрався з апелем до напи. По дорозі заїхав до монастиря в Кліні, де монахи відвели його від того наміру і він вступив до чина і помер як монах в St. Marcel sur Sane, поєднавшися з Церквою і св. Бернардом. В своїм життю поповнив неодин промах, але на дні ного душі тліла все іскра любови до Христової віри. Абелярд посідав безперечно могучий вплив на сучасників. Як бистрий диспутатор нераз запускався поза межі фільософії в богословську область. Найбільшою його хибою було се, що хотів поставити правди віри на раціоналістичну основу.За се в заслугу треба Йому вмінити, що своєю симпатією до світських наук - а ще більше до старинної фільософії улекшив дорогу арабській і аристотелівській літературі до схолястики. Крім сего своїм твором „Sic et non"[56],де зібрав мнимо противорічні гадки в теольоґії, запобігав сервілістичному розумінню свідоцтв і спонукував до критичного розбору трудностий [57].
По програній номіналістів прийшла черга на реалістів.На соборах в Soissons i Sens вони раділи і притакували з вдоволенням осудженню Абелярда, який приймаючи засуд, звернувся до Гільберта Поретанського зі словами: Тunс tua res agitur, paries dum proximus ardet [58]. I справді небавом сповнилися його віщі слова.
Гільберт, то тип середньовічного реаліста, спокійний, понурий як ґотицькі храми в полутінку, в своїх поглядах неясний. Вчився довго і в многих професорів, накінець в солідній епископській школі в Ляон (Laon) в Анзельма і його брата Радульфа, перенятих традиційним духом. Там пізнав Абелярда, але з ним мало зносився. Науку брав дуже поважно, за се Абелярд шуткував собі нераз з учителів.
З Ляон пішов Гільберт до Парижа на вчителя, а відтак родинне місто Путів (Poitiers) просило його обняти там школу, чого він піднявся. Внедовзі став він в Пуатів епископом. В проповідях про Пр. Тройцю збудив він підозрівня в своїх архидіяконів Арнальда (якого прозивали ізза пересадної поваги “qui non ridet”) і Кальона. Вони обвинили епископа, а до них прилучилися ще Петро Льомбард, Роберт з Мелюн і св. Бернард. Щойно на соборі в Раймсі 1149 узнано погляди Гільберта за єретичні. Він приймав реальну ріжницю між божеством т. є. природою Божою і особами Божими. Суть (essentia) Божа не є Богом, але формою, через яку є Бог (forma, qua est Deus) [59].Ся форма є одна, навпаки forma quae в трояка, питома трьом особам. Звідси закидали йому quaternitas, єство Боже і три особи.
Гільберт піддався судови і прирік справити свої твори.На оправдання тих єресей можна сказати се, що термінольоґія мимо вложеної в неї великої праці не була ще твердо усталена.
3. Одно з найбільших завдань, яке сповнила схолястика в усистематизування філософічного і теольоґічного знання. Ся праця слідна вже в патристичних часах у фльорільґіях.І так від V ст. збирано на якусь тезу досадні вискази і гадки (γνῶμαι — sententiae) та змістові речення зі св. Письма і традиції. З грецьких знана є „Doctrina Patrum" видана проф. Дікампом. На Заході перший св. Проспер Аквитанський зібрав 392 ріжних гадок з Августина „Sententiarum ex operibus S. Augustini delibatarum liber” відтак Ізидор з Севіллі, Таюс і др. Від Абелярда ся література дуже поширилася задля систематичного поділу, уживано радо „Сентенцій" в школах. Найпочитнійшими були Сентенції Петра Льомбарда.
Коли Абелярд здобув уже був собі голосне імя в Парижі, тоді вибрався на париський університет з Льомбардії студент Петро з порученням від еп. з Люкки до св. Бернарда. В Парижі укінчив він студії, був магістром і на кінець вибрано Його там епископом († 1164). Його „Sententiarum libri quatuor" [60] стали підручником для кількох століть аж доки не виперла їх Сумма св. Томи. Мабуть по св. Письмі Льомбард найшов найбільше коментаторів.
Твір попереджає прольоґ. “Cupientes aliquid de penuria ac tenuitate nostra cum paupercula in gazophylacium Domini mittere, ardua scandere, opus ultra vires nostras agere praesumpsimus”. Сим твором хоче він подати зрозуміння правд віри і протиставити його тим, що свої погляди ставлять висше обявлених правд. Свою гадку між поглядами традиції не висуває він наперід і не думає переступати зачеркнену ними границю. Зібрання висловів св. Отців уважав він потрібним “ut non sit necesse quaerenti librorum numerositatem evolvere”. Накінець бажає, щоби він найшов не тільки читачів, але й критиків. Сентенції діляться на 4 книги. В першій розводиться о Бозі, Його свійствах і Пр.Тройці. ІІ кн. обнимає сотворення і первородний гріх, ІІ науку про відкуплення, чесноти і гріх. IV про тайни і останні річи. Тому, що св. Івана Дамаскина знав він тільки з 8 початкових глав „Fides Orthodoxa” [61], поділ його в самостійний. За Льомбардом йшли в поділі Александер з Гельс, Альберт Вел., Бонавентура і другі. Щойно Ульріх з Штрассбурґа і св. Тома змінили в дечім розложення матерії.
Причин тої великої популярности, якою тішився Льомбард в середновіччу було більше. Найперше він зарадив загальній тоді потребі уняти в орґанічну цілість увесь теольоґічний матеріял. Дальше маґістер Сентенцій, як затально звуть Льомбарда, держався всіми признаного авторитету св. Августина. При тім царює в його творі науковий спокій, благородна уміркованість в критиці, певність в уняттю і зглядна прозорість поділу. Сі прикмети і передусім al апробата лятеранського собору [62] запевнювали маґістрови на довгі часи поводження в школах і тим зробили з Сентенцій епохальну книжку [63].
Перебігаючи оком передтомістичну добу, не можна поминути в теолоґічній творчости чина Августинців - еремітів, який недалеко Парижа мав монастир св. Віктора.З нього вийшли знамениті богослови, що творять осібну школу, основану реалістом Вільгельмом з Шампо (Champeаих † 1121). Замітна вона тим, що ввійшла в тісну звязь з грецькою патристикою. Головними представниками є Гуґон і Рихард.
Гуґон († 1141) син саксонського графа, мав основне загальне образовання і цікавився містикою, теольоґією і світськими науками, Його „Didascalion" - теорія семи вільних мистецтв, становить наче пропедевтику до богословії, яку знова розвиває в „Summa sententiarum" і в найважнійшім своїм творі „De sacramentis fidei christianae" [64]. Склонний з природи до містичного роздумування, клав він малу вагу на строгольогічну докладність.
Те саме недомагання слідне і в Рихарда († 1173). Хоч він віддавався тільки теольоґії, то праця його носиг рівнож знамя богомислення. Рихард багато вчитувався в твори фільософічні і св. Отців як латинських так і грецьких. В доказах на існування Бога виходить він з досвіду [65]. За Вельтера († 1180), який усунув з теольоґії діялєктику і фільософію, школа Святовікторинська упадає [66].
За вихованка Святовікторинсько школи можна до певної міри уважати і Александра з Гельс (doctor irrefragabilis † 1245). Він розпочинає ряд найславнійших схолястів Альберта, Томи, Бонавентури і Скота. Вже був архідіяконом одної з анґлійських церков, коли любов до науки потягнула його до Парижа. В приязних зносинах стояв з Святовікторинцями і наглядна тому в него залежність від Рихарда. Як професор париського університету вступив він 1222 р. до Францісканів, продовжаючи відтак свою вчительську діяльність.
На бажання папи Інокентія IV видав Александер свої виклади: Summa universae theologiae. Сей загальний наголовок носили фільософічні, доґматичні і канонічні твори, передусім почавши від XII ст., в яких пробивалося самостійне і систематичне опрацьовання предмету автором. За се сентенції були більше компілятивною роботою і виключно богословського доґматичного змісту [67].
Св. Тома високо ставив Александра, бо його Сумма перевистає систематикою всі попередні. Doctor irrefragabilis наводить обильні цитати зі св. Отців, латинських і грецьких. Часто покликується він на Сумму визначного схоляста Препозитива (Präpositinus de Cremona † 1230), з якого переписує і цілі уступи. Він узгляднює також науку Аристотеля.
Вже як сучасників Аквіната треба назвати для доповнення представників оксфордської школи: Robert Grosseteste († 1253) i Roger Bacon († 1294). Ся школа клала вагу на біблійні студії і емпіричні науки. Тому плекала природописні і лінґвістичні студії. З тої школи вийшов і противник Томи, бистроумний Іван Дунс Скот (ур. коло 1270).
