IV. ВІЗАНТІЙСЬКІ ЦЕРКВИ

Генеза і галузі обряду.

Візантійський обряд повстав з антіохійського і з каппадокійських додатків. Розвинувся він в IV—X ст. при визначній співучасти Сирійців у сирійській мелодії і літургічній поезії (св. Роман, св. Іван Дамаскин, св. Андрій з Крити й инші). Історія візантійської Церкви з патристичних часів і доби роздору відома, тому злишне її тут переповідати.

Під цю пору, на основі автокефального принципу, що кожна нація, зглядно держава, творить окрему Церкву, можна відрізнити ось такі візантійські Церкви:

Незєдинені Греки (63 з пол. міл.) мають сім автокефальних Церков, а саме царгородський патріярхат, синодальну Церкву Атен і архиєпископство на Кипрі.

Греко-арабські Мелхіти мають три патріярхати, єрусалимський, александрійський і антіохійський та синайську архиєпархію.

Крім того, візантійського обряду придержуються католики — Греки в Туреччині й Греції, Італо-Греки Калябрії і Сицилії, Греко-Араби в Сирії.

Словяни мають три Церкви, російську, сербську і болгарську. По війні повстали нові автокефалії у Фінляндії, Естонії і Польщі.

Зєдиненими є частина Українців, Югославян, Москалів і Болгар. Рівнож належать сюди зєдинені і незєдинені Румуни, врешті Георгійці, або Грузини й Альбанці.

А) Грецька літургічна мова.

1. Царгородський патріярхат.

Царгородський патріярхат мав колись в X ст. юрисдикцію над 624 єпархіями. Внаслідок турецької окупації патріярхи стратили свою владу так, що перед війною числили лише 87 митрополій і 16 єпископів-суфраганів, а нині ледви 50 митрополій, з того 5 в Туреччині з 200 священиками і 150.000 вірними. Від 1922 р. стратив патріярхат в европейській Туреччині 13 митрополій і 25 в Малій Азії. Тому, що синод усіх митрополітів і єпископів не може зійтися, створено т. зв. «ἐνδημοῦσα σύνοδος», в якого склад входять царгородські достойники й титулярні митрополити. Для образування клиру існує ледви одна патріярша семінарія на Халки і семінарія у манастирі св. Анастазія коло Тессальонік. З церковних часописів виходить „Ἡ Ἐκκλησιαστικὴ Ἀλήθεια“ і „Γρηγόριος ὁ Παλαμᾶς“.

Замітними були манастирі на Атосі, які по війні підупали. Позатим підлягає патріярхові ще сотня манастирів.

Зєдинений єпископ, о. Варухас, мешкає у Царгороді й має 6 священиків.

2. Грецька Церква.

Грецька Церква незєдинена стоїть у звязку віри з царгородською, але в самоуправі є незалежна. На початку грецької конституції говориться, що православна віра є державною релігією. Церквою править Св. Синод, до якого належать 75 єпископів з титулом митрополитів і 7 єпископів-суфраганів на Криті. Кожний з них має одного помічника. В склад урядового Синоду входять 8 єпископів під проводом атенського архиєпископа. Єпископ має протосинкелла-генерального вікарія. До заряду майна економа і кількох секретарів. Головні достойники носять титул архимандрита, а парохи більших міст мають титул „протопапас“. Духовенство виховується в 8 семінаріях. Найвища є в Атенах (Різаріон) з богословським виділом. Велику заслугу в оживленні богословської науки має архиєпископ Христостом Пападопулос. Виходять три богословські часописи „Ἐκκλησία“, „Θεολογία“, „Ἀνάπλασις“ і поважні історичні праці. Манастирів є 20, деякі підупали з приватною власністю. Духове життя назагал слабке, деякі лаври мають 4—5 ченців. Численні є жіночі манастирі. Держава є наскрізь православна. На 6 міліонів мешканців є ледви 200.000 неправославних.

Від 1907 р. є утворена зєдинена Церква. Єпископом є о. Юрій Калявасси з 9 священиками і 2141 вірними. Питомці виховуються в грецькій колегії в Римі, основаній папою Григорієм XIII в 1576 р.

3. Архиєпископство Кипру.

Св. Павло і Варнава проповідували віру на кипрійськім острові. Відтак по римськім переслідуванню Сирійці зорганізували Церкву, яка зберігала свою автономію, признану відтак на Ефеськім Соборі 431 р. Кипрійське архиєпископство має 5 єпархій з 803 священиками і 250.000 вірних.

4. Альбанці.

До грецької мовної родини треба зачислити й Альбанців, які одначе в останніх часах стали впроваджувати до літургії альбанську мову. Вони є обряду латинського і грецького тому, що на полудне, ближче Греції, проповідували Христову віру Греки, а на півночі латинники. Від часу іконоборства вплив Царгороду в Альбанії зріс. Вcежтаки в XV ст. звязки з італійськими державами зблизили Альбанців до Риму і до XVII ст. були живі.

симпатії до кат. Церкви. Частина від Епіру зверталася о поміч до папів проти Турків, головно за папи Григорія VII. Конгрегація пропаганди започаткувала місію (1657, синайський чернець Родіно), але вона впала. Рівнож не вдержалася місія (Симеон Ляскаріс) в Цимарра. Аж за Венедикта XV прилучився до Унії архимандрит Герман з Ельбасен разом з немногими вірними.

Незєдинені (біля 180.000) утворили 4 митрополії на грецький лад і почали впроваджувати альбанську мову до Богослужень.

5. Італьо-Альбанці й Греки.

В полудневій Італії і на Сицилії жили з візантійських часів Греки візантійського обряду і належали до царгородського патріярхату. В XV ст. геленський елемент зник, а повторилися грецькі та альбанські колонії біженців, що повтікали перед Турками. В 1624 р. папа Урбан VIII надав для них єпископа, який одначе не мав над ними юрисдикції і вони підлягали латинським єпископам. Тому й не диво, що вірні переходили на латинський обряд. Прочі вірні заховують григоріянський календар і улягли златинщенню.

Папа Венедикт XV утворив окреме єпископство в Люнґро (єп. Меля). Єпархія числить 40.000 вірних і 50 священиків. Дуже поважним їх осередком є манастир в Гротта-Ферраті, недалеко Риму.

Б) Арабська мова.

1. Мелхіти.

В 451 р. Собор в Халкедоні проголосив догму двох природ Христа в одній особі. Єгиптяни й багато Сирійців з національної ворожнечі до Византійців осталися вірними при патріярсі Діоскурі Александрійськім, що приймав одну природу й увів монофізитизм. В Єгипті називалися монофізити Коптами, а в Сирії Яковитами (від Якова Барадая). Своїх противників, що прийняли Собор, прозвали Мелхітами (малк-король), королівцями, тому, що осталися прихильними візантійському цареві. Так також називаються і тепер грецькі й сирійські християни єрусалимського й антіохійського патріярхату.

В 634 р. завоювали Араби Антіохію і Сирію, внаслідок чого Антіохія довгий час остала без патріярха. Пізніше вибрало духовенство й вірні патріярха, який мешкав в Царгороді. Араби переслідували в першу чергу Мелхітів як візантофілів. В 969—1085 р. вернула Антіохія і північна Сирія знову під Византію. Тоді виперла візантійська літургія антіохійську. Мелхітів було 1/2 міліона, а Яковитів два міліони з патріярхом в Дамаску (від XIV ст.). Подібно, як антіохійські патріярхи, так також і мелхітські патріярхи Єрусалиму (єрусалимський патріярхат утворено 451 р. на Халкедонськім Соборі) резидували від створення латинського патріярхату хрестоносцями переважно в Царгороді й їх іменував царгородський патріярх.

В 638 р. завоювали Араби також Єгипет. Коптійські патріярхи перенеслися з Александрії до Каїро. Мелхітський патріярхат остав осиротілий через більше чим 100 літ. Щойно в 1846 р. замешкав патріярх в Александрії. Арабські Мелхіти хотіли освободитися від візантійського впливу й одержати власного патріярха. Сирійські Мелхіти осягнули це в 1899 р. В Палестині прийшло було навіть на цім тлі до кривавих сутичок. В Єгипті одержали не-грецькі Мелхіти одного сирійсько-арабського єпископа.

В XVI ст. прийшли до Сирії ченці Кармеліти, Капуцини й Ісусіві та розпочали унійну акцію. Деякі мелхітські патріярхи й так були схильні до злуки з Римом, а кількох єпископів признало папу головою Церкви. В 1724 р. найбільший прихильник Унії, Серафим Танас, був вибраний патріярхом. Тоді царгородський патріярх іменував незєдиненого мелхітського протипатріярха, якого підпирали Турки. Є отже три антіохійські патріярхи, мелхітсько-католицький, мелхітсько-православний і монофізитсько-яковитський. Розгорілися між католиками спинили дальший розвій Унії. В 1772 р. одержав католицький патріярх Антіохії юрисдикцію над Мелхітами в Палестині й Єгипті і носить титул єрусалимського й александрійського патріярха. Опісля патріярх Максим II Мазлюм (1833—1855) осягнув у султана ще, що визнав католиків зпід юрисдикції незєдиненого патріярха, якому підлягали католики в справах подружжя, дідицтва і карних.

До кат. мелхітського патріярхату Антіохії належать тепер 13 єпархій зо 150.000 вірними. Патріярх резидує в Каїро або Дамаску або в манастирі на Ливаноні. Патріярха вибирає синод єпископів а потверджує Рим. Єпископів вибирають єпископи, предложаючи патріярхові трьох кандидатів до вибору. Лише в Алеппо вибирає єпископа духовенство а потверджує патріярх. Духовенство є безженне й жонате, а виховується в Дамаску, Єрусалимі (семінарія св. Анни під проводом т. зв. Білих Отців) і в Бейруті.

„Товариство св. Павла“, яке заложив 1903 р. архієп. Герм. Мукадда, дає місії, катихизує, проповідує і проводить духовним вправам. Його осередком є Гаріса, де має велику друкарню. Старших чинів є три:

1. Шуварити, основані 1697 р. ОО. Василіянами з Баляманд коло Триполі, що зєдинилися з Римом 1697 р., мають три манастирі зо сотнею черців, займаються головно душастирством, і два жіночі манастирі з 40 черницями.

2. Аллепіни мають 7 манастирів з 55 черцями і один жіночий з 30 черницями.

3. Найсильніші є Сальваторіяни, основані архієп. Евтимієм Сайфі 1711 р. Мають біля 200 священиків. Головний дім в Дер-аль-Мухалліс коло Сайди.

Служба Божа кат. Мелхітів була на початку антіохійська в грецькій і сирійській мові (як і в незєдинених). В XII ст. витиснула її візантійська літургія. Одначе сирійська мова виперла грецьку, а в XVI ст. місце сирійської мови зайняла арабська.

Незєдинені держать через цілий рік одного агнця в кивоті, артофоріон, що освячують в страстний четвер. Католицькі Мелхіти причащаються під двома видами.

2. Синайське архиєпископство.

Це найменша незєдинена Церква. Архиєпископ має юрисдикцію над 50-ма черцями манастиря св. Катерини і над дооколичними бедуїнами і приморськими рибалками. Християни все мали велике почитання до Синаю, а цісар Юстиніян поставив там манастир-твердиню. Автономію Синайської Церкви признав Царгородський Синод 1575 р. Архиєпископа, що є рівночасно ігуменом, святить єрусалимський патріярх.

В) Георгійська, румунська й угорська мова.

1. Георгійська Церква (Грузини).

Легенда кладе в апостольські часи початок християнства Грузинів, які мабуть походять від Халдейців і є мовою споріднені з Вірменами. Мати Божа — каже легенда — поручила проповідувати св. Андрієві Христову віру в Георгії. Історично можна ствердити, що щойно християнка-невільниця Ніна (Христина) навернула Грузинів. Вона намовила короля Миріяна післати послів до цісаря Константина, від якого одержав (коло 325 р.) єпископа Івана й кількох священиків. До 329 р. було християнство вже державною релією. Велику заслугу мали черці, які заложили до 200 манастирів. В XIV ст. відбували Грузини часті подорожі до св. Землі, а чималий вплив на Георгію мали манастирі св. Сави і св. Хреста.

З початку літургічною мовою була грецька, а відтак в VI ст. впроваджено георгійську. Халкедонський Собор признав зверхникові георгійської Церкви титул „Католікос іберійської Церкви“. Тоді відділено георгійську Церкву від вірменської, тим радніше, що Вірмени впали були в монофізитську єресь. Св. Ніно брала Георгію з Антіохії. Шостий Собор в Царгороді (680 р.) надав екуменічного патріярха католікосові в Мцхета і підчинив йому всіх вірних від Чорного до Каспійського моря. Щойно в VIII ст. георгійська Церква стала зовсім незалежною. В V ст. завдали Перси Георгії важкі удари. Під Византійцями одержали Грузини своїх королів з родини Багратидів, що правили до VIII ст. Відтак прийшли Араби і Сельджуки, перед якими мусіли Георгійці ховатися по горах. В XI ст. цар Давид II освободив край і за королеви Тамари Георгія територіяльно найбільше поширилася. На той час припадає золота доба (XI—XIII ст.) літератури з найбільшим поетом Шотта Руставелі (твір „Чоловік в тигровій шкурі“).

В 1220 р. починаються напади Монголів. Король Руссудоне прохав у папи Григорія IX помочі, але даремне. Тоді відчулилася георгійська Церква від католицької силою обставин, подібно як і Київ. Знищення Георгії 1386 р. Тамерляном і упадок Царгороду спричинили й упадок Георгії. По Турках прийшли Перси, вимордували 5.000 Георгійців, а в 1615 р. взяли міліон до неволі. За короля Гераклія (1744—1798) край віджив і патріярх Антоній, хоч зміряв до Унії з Римом, схилився до злуки з Росією, яка й анектувала Георгію 1801 р., висилаючи останнього патріярха на заслання, при чому секуляризувала церковні добра та загарбала чверть міліярда марок.

Від 1230 р. працювали в Георгії ОО. Францискани і Домінікани. Коли зруйнували латинське єпископство на Смирні, перенесено його до Тифлісу. В 1628 р. прийшли ще ОО. Театини й Капуцини й схилили короля і частину народу до переходу на латинський обряд. Одначе й акція не вдержалася.

По російській революції оголошено свобідну георгійську республіку. Церква одержала патріярха Киріона II, який закомунікував свій вибір папі. В звязку з проголошенням самостійности Греки прогнали Георгійців з їх Іберійської Лаври (осн. 971 р.) на Атоні. ОО. Ісусії збиралися навіть обняти там місії в 1921 р., але прийшли большевики і вимордували 5.000 Георгійців. Мученичою смерть, що нагадувала смерть мучеників-архиєреїв перших століть, умер архиєп. Кутайський 1924 р.

Георгійців начислюють нині на 2,246.140 душ. Обряд з георгійською мовою має деякі свої відміни.

2. Румунська Церква

Первісні мешканці Румунії це колоністи з часів цісаря Траяна (98—117), між якими були мабуть християни. Найстарший християнський гріб (з 235 р.) є в Напоса Cluj. Християнство прийняли Румуни в IV ст., а національним апостолом уважають єп. Никиту з Ремезія. Вірні були переважно латинського обряду й належали під юрисдикцію Риму до VII ст. Коли Болгарія прилучилася до Византії 870 р., Румунія була відтята від Заходу і підпала під вплив Болгарії, а від 1359 р. Византії. Олександер Басараб, князь Мунтенії, прийняв з Греції з Византії, архиєп. Йоахима Христопола, як архиєпископа Угро-Валахії. Він осів в Куртеа а відтак в Букарешті. В XV ст. зайняли Румунію Турки і правили нею через кілька століть. Щойно в XIX ст. скинули Румуни турецьке ярмо.

Румунію намагався опанувати також протестантизм. Саме в 1544 р. замандрували Сакси до Семигороду і впровадили лютеранізм, що находив попертя православних Румунів. Також став ширитися кальвінізм завдяки впливам Кирила Люкаріса. Та одначе катихизм Люкаріса випер впроваджений пізніше катихизм Петра Могили (Mărturisirea ortodoxă).

По війні, в 1925 р., прийняв архиєпископ Букарешту титул патріярха і має підчинених собі 4 митрополити і 13 єпископів з 13,000.000 вірних.

В 1688 р. зайняла Австрія Семигород і десять літ (1697) пізніше прийняли семигородські Румуни з митрополитом Теофілем Унію. Папа Пій IX підніс (1853 р.) Alba Julia і Făgăraș Blaj до гідности архиєпископства з трьома єпископіями (Gherla, Oradea і Lugoj). В 1930 р. Апостольський Престіл оснуван ще єпископство Мармарош з генеральним вікаріятом для Українців (62.000 і 39 священиків). Зєдинених Румунів є 1,500.000. Літургічна мова є румунська, передше була грецька і церковно-словянська.

3. Мадярська Церква.

В 1073 р. візантійський король Михаїло Дука післав був корону угорському королеві Ґейзі І. Це свідчило про близькі взаємини між Византією та Угорщиною, на які багато було східних монастирів. По монгольській інвазії їх число змаліло. Мимо того число вірних візантійського обряду не меншало, бо багато Українців з гір Карпат поселювалося на угорській долині, шукаючи там заробітку. Мукачівський єпископ Степан Панкович утворив в Гайдудорозі (1873) вікаріят, а від 1912 р. окрему єпархію, яка числить 106 священиків і 142.000 вірних. З початку в богослуженнях уживали церковно-слововянської мови, але з часом переклали богослужебні книги на угорське. Вправді Апостольський Престіл поручив уживати грецької, одначе нині таки уживається мадярської мови.

Г) Церковно-слов’янська мова.

1. Болгари.

Найсильнішу частину в Церкві візантійського патріярхату становлять Словяни: Болгари, Серби, Хорвати, Москалі та Українці.

Болгари прийшли в V–VII ст. до Мізії, Тракії і Македонії з церковним осередком в Тессалоніці і належали до римського патріярхату. Вправді Тракія належала політично до Риму, але церковно до Царгороду. Щойно 731 р. підпав цілий край під Царгород через приступлення митрополита Салоніки до схизми Ахая. В роках 864–865 князь Борис і народ прийняли христіянство в грецькім обряді і від тоді починається спір між латинськими і грецькими священиками. У 886 р. прийшли прогнані з Моравії учні св. Методія. В 927 р. Рим признав архиєпископові Охриди титул патріярха, який мав юрисдикцію і над грецькими й альбанськими колоністами в Італії. В часі найбільшого розквіту за князів Симеона, Петра, Бориса II і других Болгарія була злучена з Римом до 1019 р. Відтак підпала знову під Византію і її вплив до схизми. В 1184 р. освободилася зпід візантійського панування і злучилася з Римом до 1245 р. Коли Турки здобули Болгарію, царгородський патріярх обняв зверхність над цілою Церквою і такий стан тривав через 500 літ. В 1767 р. Фонар зніс охридський патріярхат. У 1860 р. хотіла Болгарія заключити Унію, але Росія перешкодила. Від 1870 р. має Болгарія свого екзарха, а від 1912 править Церквою „Св. Синод“. Від 1924 р. шириться між народом комунізм, що підриває значіння Церкви з одного боку, а з другого розкладає її протестантизм.

Нез’єдинених є 4 міліони, 2.597 священиків і 11 митрополитів. В Богослуженнях уживають церковно-словянської мови.

З’єдинених є 5.598 вірних із 41 священиком в 6 парохіях з апостольським адміністратором єп. Кирилом Куртєвом на чолі. З’єдналися переважно навернені богоміли і павликіяни з XVI і XVII ст.

2. Серби.

Сербська Церква з’єднилася по війні під патріярхом в Білгороді. Першим був Дмитро Павлович. Інтронізація відбулася в Білгороді і в Печ. По смерти Дмитра в 1930 р. наступив патріярх Варнава. Єпископів є 27 в Сербії, один в Будапешті і один в Північній Америці, священиків 2500. Кандидати виховуються на богословськім факультеті в Білгороді і в 5 семінаріях. В 206 монастирях живе всього 369 ченців, а в 4 жіночих манастирях 73 черниці. Вірних числять коло 6 міліонів. Згадати тут належить про богомілів, які повстали як реакція проти передвоєнного індиферентизму. Вони видають в Крагуєвацах свій часопис. Між ними нуртують єретичні струї. Від сербського патріярхату залежить ще православна чехословацька Церква з 2 єпископами (в Празі і Мукачеві) із 110 священиками і 160.000 вірних.

Сербська Церква має вплив на альбанську Церкву, яка за єпископа Вісаріона Дювані створила 1929 р. автокефальну Церкву, одначе її не признає царгородський патріярх тому, що вона впровадила альбанську мову до Богослужень.

Минуле Сербів водночас в’язалося між Византією і Римом. Цісар Гераклій закликав їх з Кроатами (Хорватами) проти Аварів в 630 р. і тоді зайняли вони Новий Базар, Чорногору, Північну Македонію і Східню Боснію. Хорвати поселюлися в Дальмації і долині Сави та прийняли христіянство з Аквілеї і Риму. Папа Мартин І основав єпископство в Спаляті. Міжтим ріс вплив і Византії, звідки знову Серби прийняли христіянство. В IX ст. підпали Серби під панування Болгар. Князь Борис звернувся тоді до Риму за місіонарями і папа Миколай І прислав двох священиків. В тім часі навернено на христіянство останню частину Сербії. Князь Борис обиджений на Рим, що основав осібне архиєпископство для Болгар, прилучився 870 р. до Царгороду.

В 1159 р. Стефан Неманя злучив всіх сербських жупанів, назвав себе Великим Жупаном і осів в Раза. Він був католиком і зносився з Римом, та пізніше звернувся до Царгороду і казав себе перехрестити. Саме тоді творився роздор і Балкан підпав під схизму. Князі Стефан І і Вук шукали злуки з Римом і папа Інокентій III прислав легатів на синод в Діоклеї 1199 р. При помочі свого брата Сави, черця з Атос, зорганізував Стефан І автономну сербську Церкву. Сава став митрополитом в Печі і удержував зносини з Римом, головно в часи латинського цісарства в Царгороді. В 1222 р. наложив Сава Стефанові II королівську корону, прислану папою Гонорієм III, і основав 12 єпископств. Деякі думали, що Сава був католиком, але новіші досліди не потверджують цього. По упадку західного латинського цісарства, в Сербії утвердилася схизма. Наймогутніший сербський володар був Душан Сильний (1331—55) і за нього утворено сербський патріярхат, не оглядаючись на спротив Царгороду. В 1389 р., по боротьбі на Косовім Полі, Сербія стратила самостійність і підпала під Турків. Багато Сербів вимандрувало, а частина за Магомета II прийняла іслам. Біженці поселилися в Далмації й оснували там православні колонії. По невдалім повстанні 1690 р. вимандрувало знову 37.000 родин до Полудневої Угорщини й оснували там митрополію в Карлівцях. В 1766 р. знесли Турки патріярхат в Печі і продали єпископства Грекам, що виявляли себе для Сербів нераз грізнішими за Турків. В Церкві запроваджено грецьку мову. Щойно 1832 р. одержали Серби полекші від царгородського патріярха, в 1879 р. автокефалію, а в 1920 р. патріярхат. Ось такий був розвій сербської Церкви.

Частина нез’єдинених Сербів (Ускоки) прийняла в 1611 р. Унію і папа Павло V дав єпископа з титулом в Свидниці, залежного від латинського загребського архиєпископа, а в Славонії єпископа в Сирміюм, залежного рівнож від латинського єпископа. Вікаріят в Сирміюм не вдержався, а свидницьке піднесено 1777 р. до гідности самостійного єпископства в Крижевцях, до якого прилучено поселення греко-католиків Українців. Єпархія числить 50.000 вірних і 50 священиків. Тепер є єпископом Преосв. Діонисій Няраді.

В латинській єпархії Крк зберігається латинський обряд в церковно-слов’янській мові.

3. Великороси.

Російська нез’єдинена православна Церква перед війною була на Сході найсильніша і найчисленніша, бо мала понад 120 міліонів вірних з 5 митрополитами, 13 архиєпископами і 64 єпархіями (230 єпископів). По війні повстало кілька автокефальних Церков, московська з патріярхом Тихоном на чолі, фінляндська (архиєпископ з 50.000 вірними — впроваджено фінську мову), естонська з 240.000 вірними (митрополит і 3 єпархії), в Польщі (митрополит з 2,800.000 вірних) і московська еміграція (митрополит Антоній в Євлогії).

З’єдинена московська Церква скривалася перед війною і офіційно не була признана державою, одначе мала вже кількох священиків (о. Зерчанінов, о. Дейбер, о. Вл. Абрикосов, о. Вл. Забугин, о. А. Єврєїнов, о. Гліб Верховський і др.). Її організував наш Митрополит Андрей. В часі революції відбула вона 1917 р. синод під проводом нашого Митрополита. На чолі став екзарх о. Леонід Фйодоров, Студит, що помер недавно на Соловках.

4. Українці.

Нез’єдинена Церква на Україні не могла ще відокремитися від московської мимо деяких спроб (митроп. Липківський, дипломатичні старання у Царгороді, тощо).

Найчисленнішою на Сході між з’єдиненими Церквами є наша. Всіх Українців католиків в Галичині і на Закарпатті, в Австрії і Німеччині, Румунії, Югославії, Канаді, Злучених Державах, Бразилії є разом 5,162.385 по статистиці Східньої Конґреґації.

Короткий погляд на приблизне статистичне зіставлення хай потвердить сказане. Всіх христіян східніх обрядів числять на 170 міліонів, з того 8 міліонів з’єдинених.

I. Византійська група має на 150 міліонів — 7 міліонів з’єдинених.

II. Вірмен є три з половиною міліони із 140.000 з’єдинених.

III. Сирійців є 100.000 нез’єдинених, 60.000 з’єдинених.

IV. Халдейців і Малабарців є 470.000 нез’єдинених і 45.000 з’єдинених.

V. Коптів і Етіопів є 4,800.000 нез’єдинених і 45.000 з’єдинених.

VI. Маронітів є 430.000 з’єдинених.

Серед Українців-католиків з огляду на далекі простори візантійський обряд уляг деяким змінам і додаткам з латинського обряду. Та в останніх часах зазначився рух в напрямі зуніфіквання нашого обряду. Прихильники нововведень підносять закид, що не знати, яку вихідну точку брати для узгіднення обряду. Перед кількома літами я дав був на викладах на це відповідь, що основою повинен стати серед нас обряд з часів митроп. Іпатія Потія і митрополита Рутського. В XVII ст. наш обряд закріпився і не улягав ще тоді постороннім впливам. Щойно кінець XVII і все XVIII століття підпали сильній латинізації. Подібно сталося у Московщині за патріярха Никона (московський синод 1654) і Петра Великого (1689—1725), по основанню Св. Синоду (1721), коли почалися схизматичні нововведення. Вони створили т. зв. синодальний обряд.

Така теза є приємлива і для нез’єдинених Українців, які не брали участи в московських обрядових реформах. Вправді можна закинути, що зроблять із собою католики Москалі, які прийняли синодальний обряд? Тоді нам нині про це судити, чи в майбутньому вони задержать синодальний обряд, чи звернуться до старообрядовців і пороблять деякі зміни. При узгіднюванню нашого обряду треба буде мати на увазі всі зміни, викликані розумними потребами часу і прийнятими всіми українськими католицькими єпархіями. Навпаки, мусить щезнути всякі неоправдані додатки, що держаться „одної дзвіниці“. Жива лучність зо східним обрядом Церкву може нас зберегти перед похибками. До такої однозгідності мусять всі зміряти, хоч не є се справа одного року, але довшого часу, так як і в латинській Церкві не спреціфіковано обряду в одним дні, але по довгім часі й основних студіях.