КИЇВСЬКО-ГАЛИЦЬКА МИТРОПОЛІЯ В ІСТОРИЧНО-ПРАВНОМУ МИНУЛОМУ. ОГЛЯД НОВІШИХ ПРАЦЬ

1. о. др. Ізидор Нагаєвський, Нарис історії Галицької Митрополії у 750-річчя її відновлення. Філядельфія 1958. Видавництво «Америка». Ст. 43.

2. о. Іриней І. Назарко ЧСВВ, Київські і Галицькі Митрополити. Біографічні нариси (1590–1960). Рим 1962. ОО. Василіяни, «Записки ЧСВВ», Серія II, Секція I. Ст. XVII + 271.

3. P. Isidorus I. Patrylo OSBM, *Archiepiscopi-Metropolitani Kievo-Halicienses. Attentis praescriptis M. P. «Cleri Sanctitati». Ed. II. Romae 1962. PP. Basiliani. «Analecta OSBM», Series II, Sectio I. P. XVI + 142.

4. P. P. Lozovej OSBM, De Metropolitarum Kioviensium potestate (988–1596). Ed. II. Romae 1962. PP. Basiliani. «Analecta OSBM», Series II, Sectio I. P. XX + 140.

5. Dr. Dmytro Blazejowskyj, De Potestate Metropolitarum Kioviensium catholicorum in clerum regularem. Romae 1943. P. 196.

6. Myron Stasiw, Metropolia Haliciensis (Eius historia et iuridica forma). Ed. 2. Romae 1960. PP. Basiliani. «Analecta OSBM», Series II, Sectio I. P. XVIII + 239.

І. Коли минуло окома історію Західної України, то вона вже зазначена в археології густою сіттю поселень в трипільській добі, значить 3000 літ до Христа. Пізніші часи досить темні і невисвітлені істориками, передусім часи грецької і римської імперій. Кінець VI і VII ст. по Хр. говорить нам про Карпато-Волинський Союз, як першу спробу організації старо руської-української держави.

Автор починає свій огляд від XII ст. Бо справді за перемиського князя Володимира Володаревича (1125–1153) західно-українська Держава бере в руки провід цілої України. Перемиський князь Володимир Володаревич переніс свою столицю, по смерти галицького князя Івана Васильковича, з Перемишля до Галича в 1141 р. Ця подія вплинула також і на постання галицького єпископського осідку, а пізніше митрополії. Яка була доля християнства на Західній Україні до того часу годі ще з історичною точністю нині говорити, хоч за часів св. Кирила і Методія їх єпархії мали сягати аж до Луцька.

Ввиду того, автор слушно зазначує, що перші певні вісті про галицьку єпархію треба відносити до 1156–57 р. і першим історичним єпископом мав бути єпископ Олексій. Поважним свідоцтвом є найдена печатка єпископа Косми (1156–1165) з написом: «Мати Божа, хорони мене Косму Галицького».

Галич не стремів до відчуження від Києва, не лише на державному, але і на церковному полі. Король Данило був свідомий своєї ролі. Припадково, що він вислав архиєпископа Петра Акеровича на Вселенський Собор до Ліону (1245) з татарськими вістями. о. Др. Нагаєвський бере це, як історично доказаний факт, хоч в дійсності, пояснення участи українського єрарха Петра на Ліонському Соборі 1245 р. є ще невиясненою справою. Рівно ж непевне, чи митрополит Кирило був його наслідником. Неясне є також, чому висланий Данилом кандидат до Царгороду по благословення, не вернув вже на Західну Україну, але попрямував до Києва, а пізніше до Володимира над Клязмою. Історично певним є, що в 1261 р. упало Латинське Царство в Константинополі і в Царгородській патріярхії є згадка про Київського Митрополита з 10 єпископами.

Після другої руїни Києва, митрополит Максим (1293–1300) перенісся на північ і допоміг північно-руським князям впливати на Київ, а навіть і на Галич. Чи перший король Юрій І (1301–1315), відчігнув думку створення галицької митрополії, це ще треба вияснити, і яку ролю мав галицький король Лев, а рівно ж яка була роля патріярха Атанасія (1289–1328) та імператора Андроніка II (1282–1328)? Грамота патріярха і васілевса з 1302–1303 р. основу галицьку митрополію і вона стоїть в константинопольськім списку митрополій на 72 місці, коли київська зазначена на 62. До галицької митрополії належали єпископства: Галицьке, Володимирське, Перемиське, Турівське, Луцьке і Холмське.

Першим митрополитом мав бути Ніфонт, бо про нього згадує польський король Казимир в своїм письмі до константинопольського патріярха. Митрополит Ніфонт помер в 1305 р. і одночасно помер Максим, митрополит київський і всієї Русі. Король Юрій І післав до Константинополя ігумена Петра по благословення на митрополита. Водночас, з таким же порученням, поїхав від тверського князя Михаїла чернець Геронтій, як кандидат на київського митрополита. Патріярх зайняв негативне становище щодо Петра.

В 1316–1317 р. васілевс Андронік II і патріярх Іван XIII створили ще одну митрополію в Новгороді і вона стоїть на 84 місці в константинопольськім списку. Першим митрополитом новгородським був Теофіл, що почав спір з московським єпископом Теогностом, який припинився з причини смерти Теофіла в 1330 р. Патріярх Ісая не висвятив наслідника Теофіла. Не висвітлені події, що патріярх Атанасій не прийняв Геронтія, а висвятив Петра, котрий в 1320 р. осів в Москві та там і помер в 1326 р. Наслідник Петра висував українця Теодора на київського митрополита, а грек Теогност підніс свої претензії до юридичної над галицькою митрополією.

Папа Іван XXII звернувся був в 1317 р., можливо, що до синів Юрія І, Андрія і Льва (1316–1323), і заявляв їх до церковної єдности. В посланню з 15 грудня 1320 р. до латинського єпископа-номіната в Києві, домініканина Генриха, папа подає відрадну відомість, що «в останніх часах Київ і єпископська митрополія зачинає вертатися до православної правдивої віри». Може вплинув на це факт перенесення митрополичого осідку з Києва до Москви. Король Юрій І мав посилати своїх послів до Риму, але перенесення папів до Авіньону затягнуло усю справу. А в 1323 р. обидва сини Юрія І, Андрій і Лев вже не жили, як треба вносити з письма польського короля Володислава Локетка.

Черговий митрополит галицький Гавриїл, рівно ж вже мабуть не жив 1328 р., бо митрополит Теогност висвятив ченця Теодора на галицького єпископа. З цього були невдоволені князі Дмитро-Любарт, Болеслав (Юрій II Тройденович) і тому патріярх Ісая, в 1331 р., поставив знову митрополита в Галичі, котрого ім’я, на жаль, невідоме. Вкінці царгородський патріярх Іван XIV (1334–1347) іменував галицького єпископа Теодора, висвяченого Теогностом, на митрополита галицького.

Такі були, менше більше, перипетії галицької митрополії до 1340 р., значить до отроєння боярами короля Юрія II. Галицькі землі забрав польський король Казимир Великий, на спілку з Мадярами. Задля того митрополит Теодор виїхав з Галича до Любарта-Дмитра, зберігаючи однак титул галицького митрополита, і управляв київською митрополією на русько-литовських землях. Митрополит Теогност не мав за собою патріярха Івана XIV.

В Москві князям тоді Симеон «государ всеї Русі». Коли опісля патріярх Іван XIV, осудженого як єретика і тому усуненого, став наслідником Ісидор (1347–1349), то він скасував галицьку митрополію в нагороду за це, що князь Симеон дав великий даток на відбудову вежі Софії в Константинополі. Тому то галицька митрополія була скасована. А тимчасом король Казимир, зайнявши Галицьку Україну, зачав її латинізувати і полонізувати.

Після Теогноста наступив Олексій (1354–1378). Він старався захопити судовластво над всіми українськими єпархіями, що входили в склад Великого Литовського Князівства. Одначе князь Ольгерд оперся тому і митрополит Олексій мусів вертатися до Москви. Тоді на предложення Ольгерда патріярх Філотей (1343–1376 з перервою), висвятив на київського митрополита Романа, по смерти котрого інший патріярх підтверджував Олексія.

В 1369 р. васілевс Іван V Палеолог зложив в Римі католицьке ісповідання віри. Подія, яка мала до деякої міри вплив на хід тодішніх дій, а зокрема на галицьку митрополію. Під напором латинізації Казимира Великого і домагань українсько-галицьких єпископів, патріярх Філотей підніс галицького єпископа Антонія до гідности галицького митрополита, бо боявся затягнення Галичини. Так 1370 р. була відновлена галицька митрополія й їй були підчинені єпархії Галича, Перемишля, Холму, Володимира Волинського і Турова. Патріярх вислав також на Русь-Україну свого апокризара болгарина Кипріяна Цамблака з номінаційною грамотою на митрополита київського і всеї Руси. По смерти Олексія мала бути підчинена йому і Москва. Кипріян поїхав до Москви, хоч властиво мав він осісти на русько-литовських землях і після спорів з Піменом та Діонісієм, контракандидатами, був визнаний митрополитом в Москві.

В 1391 р. помер галицький митрополит Антоній, котрий прохав на свого наслідника ченця Симеона. Якщо би Симеон був умер, то молдавський воєвода мав іменувати управителя галицької митрополії. Але Ягайло віддвигнув свого кандидата, луцького єпископа Івана і звернувся в тій справі до патріярха Антонія IV, що правив від 1389–1397 р., з короткою перервою. Ввиду того патріярх вислав архиєпископа Вифлеєму Михаїла для полагодження спору. Єпископ Іван поїхав до Константинополя, одначе не хотів звістися на патріярший Синод і тому був виключений 1393 р. Серед тої суматохи король Ягайло загрозив знову латинізацією і на Україні з’явився митрополит Кипріян. Ягайло і Кипріян стрінулися особисто і рішили зміряти до єдности Церкви. Це була дуже важна подія з ще більше важними наслідками в наступних часах. Замітною є подія злуки галицької і молдавської єпархій в половині XV ст. і особа Йоакима з Сучави, пізнішого галицького митрополита (прибл. 1450 р.). Його святив патріярх Григорій Мамє. Яке становище займав до того кард. Ісидор, не знати.

О. Др. Нагаєвський вичислює дальше пізніших митрополитів, згадуючи тільки про важніші їх діла. Одначе в дуже побіжному нарисі видвигнені важливі дати, хоч не належно висвітлені й обґрунтовані. Очевидно, і це вже велика праця для галицької митрополії, частини київської. Але автор зробив би велику прислугу і виповнив би що більшу прогалину історії, якби був взявся до перероблення свого нарису на історію галицької митрополії, узгляднюючи також наступні праці, подані в цьому огляді.

2. Поважнішим твором є праця о. І. Назарка. Саме друга частина, це є історія митрополитів київських і галицьких від часів Унії, переповіджена обширніше о. Іринеєм Назарком, ніж о. Нагаєвським. Її попереджує вступ о. Великого, з якого слідує, що історія повинна розбирати факти у усій її цілості, а не під якимсь одним кутом і затіснюватися до одної точки видження, щоб не стати «якоюсь поезією та інструментом на службі програм чи ідеологій, що так нагаднює показують наші тривожні дні» (ст. X). З другого боку, одначе, не можна заперечувати їм права, шукати опертя й обґрунтовання в давній історії. Очевидно, дати синтезу цілости, дуже важка річ, і на це треба довшого часу та більше наукових праць. Серед нашого національного розбиття одна Церква була завжди об’єднуючим центром, навіть в часах роздвоєння київської митрополії, тобто в часах упадку. Вона і тоді була відроджуючим чинником і протидіяла жированню чужинецьких груп на українськім етнічнім організмі.

Автор, о. І. Назарко, поділив свою книжку на дві частини, на митрополитів київських і галицьких, починаючи першу чергу від митрополита Рогози аж до Булгака, а галицьку попереджує коротким вступом і доводить аж до нинішніх днів.

Хронологічний нарис, більше і менше точний, бракує прагматичного пов’язання. Одначе, ті короткі життєписи інформують, на загал, читача про тодішні головні події в нашій церковній історії. Слушно, автор підносить тактику митрополита Рогози, в Потії підчеркує послідовність, хоч треба додати, що нелади і надужиття в Церкви виводили його з рівноваги. Перецінений дещо автором протестантофілізм Острозького, що дуже компромітує князя як церковного діяча. У Руського не висвічена молодість, а в св. Йосафата не узгляднена література видана з нагоди 300-ліття його смерти.

Серед пізніших митрополитів, важна є діяльність єпископа Суші, цікавий є силветки Атанасія і Льва Шептицького, а з митрополитом Булгаком зв’язано ще багато невияснених питань. Різні спірні в церковному життю поминені, а так само і непідкреслені й латинізуючий напрям (Хоховський і інші). Об’єктивність і безсторонність завжди мусять бути одною з найважніших умов всякої наукової праці. «Amicus Plato, sed magis amica veritas». Навіть прихильного собі діяча, історик мусить оцінювати спокійно і справедливо.

Заслугою автора є, що він, спираючись в головній мірі на Пелеша, зібрав пізнішу літературу на цю тему, Рудовича і інших, і дав нарис київських і галицьких митрополитів у проглядній формі.

Обидвох авторів, і о. Нагаєвського і о. Назарка, ціхує якийсь поспіх, легка поверховність, а все ж таки в історії важне «non multa, sed multum».

3. З правничого боку підходить до поодиноких історичних фактів в історії києво-галицької митрополії о. Патрило. Читаючи його дисертацію, видно його старання і пильність зібрати всі правні факти й зняти їх в одну цілість, узгляднюючи відносну літературу. Виходячи в головній мірі зі становища Motu Proprio «Cleri Sanctitati» 1957, він ділить працю на дві частини: на правний стан архієпископів-митрополитів києво-галицької митрополії до Берестейської Унії і після того, з’ясовуючи на початку правні поняття митрополита, архієпископа, екзарха і патріярха.

В першій частині автор реасумує правно-історичні події, не розбираючи їх критично, що і впрочім не належить до нього. Коли ходить про архиєпископа, то поминув він, між іншим, спір новгородського архиєпископа про білий клобук. Слушно підносить автор фактичну незалежність київської митрополії від царгородського патріярха, а його залежність проявлялась, в головній мірі, в щедрих дарах митрополії, кілька разів обширніших від самого патріярхату. Уся наша церковна історія то спір з грецьким царгородським патріярхом, і невияснений є факт, що царгородські патріярхи могли століттями присилати на Україну, на наймогутнішу в царгородській патріярхії митрополію, свого кандидата грека і кінець кінців утвердити його на київському митрополичому престолі, дивним дивом, спроби вибрати, поставити свого українця (Іларіона, Клима Смолятича і єпископів) митрополита не могли закріпитися в історії. Тим то і неясна того роду автокефалія києво-галицьких митрополитів. Такий греко-київський стан тривав до митрополита Григорія, після митрополита Ісидора, і мимо поділу митрополії, митрополит київський носив титул і «всеї Руси».

З перенесенням осідку київської митрополії до Володимира над Клязмою і до Москви в 1320 р., постала митрополія московська, що впрочім можна в’язати зі стараннями Андрія Боголюбського і Юрія Долгорукого створити митрополію у Володимирі над Клязмою. Числячися з тим фактом і папа Каліст III (1353–1358) відділив московську митрополію від київської.

В тім першим періоді є цікава квестія Охрида і Київ, в якій дослідники недалеко посунулися поза бистроумне припущення історика Приселкова. Треба звернути також увагу, що німецькі хроніки вживали титул архієпископа на означення київського ієрарха. При всій симпатичності, болгарська теорія має також свої труднощі, а її незаперечним фактом літургічні книги на Україні і болгарські духовники в київській митрополії і в монастирях впродовж багатьох століть.

Годі нині сумніватися, що хрещення відбулося в Херсоні, тому що Володимир прийняв ім’я Василя з пошани до царгородського василевса, і що християнство прийнято з Царгороду. Це не заперечує факту, що християнство на Україні ширилося кількома шляхами, а саме з півночі зі Скандинавії в латинському обряді, з Заходу від Кирила і Методія у візантійському обряді, з Німеччини (купецький шлях Київ–Регенсбург) і з Болгарії. І, мабуть, в різних часах змагалася одна або друга струя. Рівно ж поворот Гумберта через Київ, виглядає, тільки дуже правдоподібне припущення. Слушно уважає автор, що право митрополитів київських обіймало адміністрацію, вповні того слова значінню: вибирати єпископів, святити їх, карати, усувати, візитувати єпархії, установляти нові. Ще митрополит Ісидор мав ці права і правив київсько-галицькою митрополією, включаючи і Москву. Папа Каліст III іменував Макарія сербського галицьким митрополитом (1458), діяльність якого ще не доказана і неясна, тому що митрополит київський Йосиф Солтан (1507–1521) правив галицькою митрополією (1501–1521), а галицькі єпископи ставали і київськими митрополитами.

Остаточно галицька митрополія була відновлена 1807 р., за Ангеловича. Автор переходить всі права київських митрополитів, доказуючи їх історичними фактами. Треба признати авторові, що ті права були нарушувані і обмежувані, то місцевими князями, хоч дуже рідко, то пізніше латинським правом і тому деякі митрополити та деякі оборонці прав митрополитів (як митрополит Азон Смоложевський і єпископ Яків Суша) ставали в різкій їх обороні.

Автор не згадує ще прав митрополита Андрея Шептицького над усією царською Росією і що в часі першої світової війни Українська Православна Церква була признана автокефальною.

З технічного боку може було би добре наводити в тексті, в латинськім перекладі, французькі й ідіомовні цитати, а в нотці подати оригінальний текст, як рівно ж, відділити суттєве від менше важного в тексті більшими і меншими друком, тоді набирають виводи кращої проглядности.

Латинська мова поправна і легка. Дисертація є добрим орієнтуючим підручником про цілу матерію.