ПЕРША ЧАСТИНА. ВСЕЛЕНСЬКІСТЬ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ВІРИ НА ДАВНІЙ РУСІ

Від її початків до часів кн. Володимира Мономаха (30-1125)

I. Св. ап. Петро — перший єпископ Риму

1. Християнська Церква в Совєтському Союзі - це частина вселенської католицької Церкви, яка взяла свій початок від Ісуса Христа, що обʼявив себе Божим Сином, всемогучим Богом в людській природі і засвідчив це обʼявлення проголошенням Своєї Божої, неперевищеної жодною людиною, науки і численними чудами, записаними в історичних творах - євангеліях і апостольських посланнях. Тому, що довершене відкуплення людського роду через хресну смерть і проголошена наука призначені для спасіння всіх людей впродовж усіх століть, Христос установив для осягнення цеї мети спільноту, звану Церквою. Він вибрав 12 апостолів і поручив їм і їх наслідникам проповідь євангелія і уділювання св. тайн усім народам: «Ідіть, отже, навчіть усі народи, хрестячи їх в імʼя Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав. Ось я з вами по всі дні аж до кінця віку. Амінь».(Мт 28,19-20). Волею Христа було, щоби всі християни були одно (Ів 17,11), і щоби було одно стадо і один пастир (Мт 10,16). Для збереження цеї церковної одности впродовж століть Він поставив на чолі апостолів і всіх вірних ап. Петра. Це слідує із наступних тверджень і фактів, записаних у св. Письмі і пізніших церковних творах.

2. а) Коли Христос покликав на апостола Симона, то змінив йому імʼя на Кифа - Петро (камінь, скала), що завжди означало в Старому і Новому Завіті якесь велике післанництво або високе достоїнство, як наприклад Аврам на Авраам, Яків на Ізраїль, Савло на Павло і ін. Це сталося тоді, коли перший покликаний апостол Андрей привів був до Христа свого молодшого брата Симона. Спаситель,глянувши на нього, сказав: «Ти — Симон, син Иони, ти зватимешся Кифа, що означає: скеля-Петро» (Ів 1,42; Мк 3,16; Ак 6,14).

б)Найбільшим подвигом Петра було визнання божества Христа. В нагороду за те він отримав найвище, провідне становище в Церкві, бути основою, угольним каменем церкви. Христос питав раз апостолів, за кого Його має нарід, і за кого мають Його вони: «Озвався Симон Петро і заявляє: Ти — Христос, Син Бога живого. У відповідь Ісус сказав до нього: Щасливий ти, Симоне, сину Йони, бо не тіло і кров це тобі відкрили, а Отець мій небесний. Тож і я тобі заявляю, що ти — Петро-Скеля, і на цій скелі збудую мою Церкву, й адові ворота її не подолають.Я дам тобі ключі царства небесного, і що ти звʼяжеш на землі, буде звʼязане на небі: і те, що ти розвʼяжеш на землі, буде розвʼязане на небі»(Мт 16,16-19; Мк 8,29). Власть постановляти і відпускати на землі є правосильна і на небі. Та одначе вона є того рода, що рівняється найвищій власті ключів, або власті господаря дому. Вправді власть вʼязати, постановляти і розрішувати дав Христос і всім апостолам, але не дав їм найвищої власті ключів, бо сказав лише: «Усе, що ви звʼяжете на землі, буде звʼязане на небі, і все, що розвʼяжете на землі, буде розвʼязане на небі» (Мт 18,18). Власть ключів — це образовий вислів, але він нам краще зʼясовує поняття найвищої власті в домі або загалом в якійсь установі.

в) Христос вирізнював і вивищував з-поміж усіх апостолів ап. Петра при різних нагодах. І так з його човна проповідував до народу (Лк 5,3 і сл.), символізуючи тим ап. Петра, як оруддя, яким Він послуговується в голошенні своєї божественної науки. Дальше Христос взяв ап. Петра як першого з-поміж усіх апостолів, щоби був свідком Його переображення на Таворській горі (Мт 17,1-7; 1к 9,28-36) і свідком Його терпінь в Гетсеманії (Мк 4,33), посилав Петра як першого приготовити евхаристійну Пасху (Лк 22,8); і в найінтимнійшій бесіді Христа з апостолами Петро був на першому місці (Мк 13,3), першим свідком при воскресінні дочки Яра, і першому з апостолів явився Він по Своєму воскресінні. Високим відзначенням було утотожнення ап. Петра з Христом. Поборці державних податків домагалися данини і від Ісуса Христа. Тоді сказав Він Петрові зловити рибу, вийняти з її рота статир і дати його як податок за Себе і за Петра: «...візьми його і дай їм за мене й за себе» (Мт 17,27). Для остереження як перед упокоренням, так і для упередження перед вивищенням, Христос предсказав Петрові потрійне відречення від Нього, бо надмірно уповав на свої сили(Мт26,34.69.71.73; Ів 18,25-27), і мученичу смерть (Ів 21,18), якою він засвідчить науку Христа. І тому Христос молився зокрема за Петра і за Його віру«Симоне, Сине! Ось сатана хотів просіяти вас, як пшеницю, та я молився за тебе, щоб віра твоя не ослабла, і ти, коли навернешся, утверджуй братів твоїх» (Лк 22,31-32).

г) Найвищою точкою і завершенням всіх вивищень на землі ап. Петра було поставлення його пастирем Церкви, начальником апостолів,їх наслідників і всіх вірних. Сталося це по воскресінні, коли Христос явився апостолам на Тиверіядському озері. В часі обіду Христос спитав Петра: «Симоне Йонин! Чи любиш ти мене більш, ніж оці? Той йому відповів: Так, Господи, ти знаєш, що я люблю тебе. Каже йому: Паси мої ягнята! І знову, вдруге каже до нього: Симоне Йонин! Чи любиш мене?Відповідає йому: Так, Господи, ти знаєш, що я люблю тебе. І мовить йому: Паси мої вівці! Тоді він утретє йому каже: Симоне Йонин! Чи любиш мене? Засмутився Петро, що втретє його питає: Чи любиш мене? — і каже йому: Господи, ти все знаєш, ти знаєш, що я люблю тебе!Каже йому Ісус: Паси мої вівці!» (Ів 21,15-17). Трикратний вияв любови був трикратним задоситьучиненням за трикратне відречення. Пасти ягнята і вівці, вірних і їх пастирів, означує найвищу владу і юрисдикцію (правосуддя) в Церкві, бо і Христос сам звав себе Пастирем (Ів 10,11).

3. Теж і окруження ставить ап. Петра на першому місці.

а) І так євангелисти і Діяння апостолів, вичислюючи 12 апостолів, на першому місці ставлять все ап. Петра (Мт 10,2; Лк 3,16; 6,4; Ді 1,13). По воскресінні ангел при Господньому гробі сказав мироносицям: «Та ви йдіть, скажіть його учням та Петрові, що він випередить вас у Галилеї»(Мк 16,7). І Марія Магдалина прибігла до Симона Петра (Ів 20,2).Сотникові Корнилієві сказав післаний, щоб і він вислав післанця до Яффи за ап. Петром, бо «він скаже тобі слова, якими спасешся ти й увесь твій дім» (Ді 10,6). Коли Павло навернувся, уважав за відповідне піти до Єрусалиму і представитися Петрові (Гл 1,18).

б)В часі увʼязнення Петра Церква усильно молилася за нього до Бога, здаючи собі справу з того, що увʼязнений голова Церкви (Ді 29,5).

в)На апостольському Соборі, голос Петра був рішаючий (Ді 15,7-11). При тому верховність св. Петра не опирається на якійсь його особистій прикметі характеру, його умових і волевих здібнощах, якими він вибився понад інших, як наприклад св. Павло своєю вченістю і організаційною рухливістю, але на виразній постанові Христа, за його велике привʼязання, безграничну любов і відданість Спасителеві.Бо, зрештою, Петро не був ні найвченійший між апостолами, ні найстарший віком і покликанням, ні найметкійший в подорожах.

4. Так також і сам ап. Петро почував себе головою апостолів і відповідав в імені всіх, робив предложення і заряджував, що було потрібно:

а) Коли Христос спитав апостолів, за кого вони Його мають, то відповідав Петро (Мт 16,16-19; Мк 8,29); по евхаристійній промові, коли багато учеників відійшло, бо було затверде (неймовірне) слово Христа про його тіло і кров, то на запит Христа, чи і апостоли хотять відійти,Петро відповів за всіх: «Господи, до кого нам йти? У тебе — слова життя вічного. Ми увірували і пізнали, що ти — Христос, Син Бога живого» (Ів 6,68 і сл.). При іншій нагоді відповідав теж Петро: «Ось ми покинули все, що мали, і пішли за тобою» (Лк 18,28).

б) Петро виступив з промовою, предкладаючи вибір дванадцятого апостола на місце Юди (Ді 15,26), промовляв по зісланні Св. Духа в імені апостолів до народу (Ді 2,14-40, і тоді охрестилось 3000 народу.Опісля знову виступав перед народом (Ді 3,12-20), перед Синедріоном (Ді 4,8-12) і викляв Ананію і Сафіру за обман (Ді 5,3-11). Він воскресив Тавиту в Яффі (Ді 9,39-42), здоровив каліку у вході храма (Ді 3,6-8),Енея, (Ді 9,33-34). Вже сама тінь його, падаючи на недужих, оздоровляла їх (Ді 5,15).Дальше Петро проповідував в Малій Азії, в Антіохії, а звідтам удався до Риму. Там управляв він Церквою і звідтам писав свої послання до всіх Церков, даючи вказівки пастирям, щоби вони пасли Боже стадо не примушено, але радо і богоугодно не для пустої користі, але в любові і ревності, даючи добрий приклад (1 Пт 5,2). Там і умер він мученичою смертю як єпископ Риму і був похоронений на ватиканському холі, на тамошньому цвинтарі. Над його могилою здвигнено церковцю, а опісля, впродовж століть, будовано чи поновлювано величавіші храми, коли попередні, один за одним, були зруйновані або згоріли задля пожару.На кінець в XVI ст. збудовано теперішній, що є найбільшим храмом світа.

г) Що ап. Петро жив у Римі і був там єпископом свідчить найперше його гріб, опісля передання вірних від найдавніших часів про його розпʼяття та само перше послання Петра, в якому він виразно пише пастирям і вірним: «Вітає вас Церква, що у Вавилоні, вибрана з вами, і Марко, мій син» (1 Пт 5,13), себто в Римі, прозваному Вавилоном задля його тодішнього розпусного життя. Про старий Вавилон в Месопотамії не могло бути тоді і мови з огляду на те, що він збурений увесь лежав в грузах, і що ап. Петро не проповідував у Месопотамії. Вже в першому столітті християни почитали в Римі апостолів Петра і Павла святими задля їх мученичої смерті, яку вони бачили своїми очима в 60-их роках.І нині видніє в катакомбах напис, виритий на стіні тодішнім характером письма: «святий Петре і Павле, моліться за нас» (Sancti Petre et Paule orate pro nobis).

5. Таке понимання провідного становища Петра в Церкві не є тільки думкою сучасних католицьких богословів, але католицької Церкви загалом. Так розуміли цю євангельську правду найвизначніші Отці і письменники Церкви. Згадати хоч би із східних св. Василія, що пише: «Петро задля того, що вірою перевищав інших, прийняв на себе будівлю Церкви»; (Проти Евнока, ІІ, 4). Св. Іван Золотоуст так само висловлюється про св. Петра: «Верховний і первий із учеников Петр",«ключиносець небес», «Петр по вере назван каменем, и на самом себе поддерживает здание Церкви (Мт 16,8):1"Не бойся, Петр: я не отстранил тебя от председательства между соучениками твоими; что я тебе обещал, исполню. На твоей вере, твердой, как камень, Я создам Церков Свою и врата ада не овладают ею.Ты будешь пастырем овец, ты будешь пасти моих агнцев. Ты станешь направо от меня, как военачальник"».2

6. Така отож постанова Христа, така затверджена ним організація, що всі мають підчинитися Петрові, і всі єпископи, наслідники апостолів — наслідникові св. Петра - римському папі. Післаництво ширення віри дане не тільки Петрові і апостолам на їх часи, але на всі віки до кінця світа: «Ідіть, отже, навчіть усі народи, христячи їх в імʼя Отця і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх берегти все, що я вам завовідав.Ось я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт 28,19-20). Може хтось з тим погоджуватись або не погоджуватись, але якщо хтось уважає себе християнином, тому правилові треба повинуватись і підчинитись. Всі нарушення Христової постанови, всякі автокефалії, протестантизми, секти і єресі не мали і не будуть мати Божого благословення. Вправді, для невіруючого це байдуже, але для віруючого — це суть. В тому,отже, лежить причина, чому наша греко-католицька Церква, незважаючи на всі польські і царські переслідування та теперішні труднощі і заборони, так твердо і рішуче обстоює свої позиції. Не задля якихось користей, задля чиїхсь ласк, не задля впертости і фанатизму, як деякі, не ознакомлені зі справою, твердять, а ще менше з протидержавних зглядів боронимо вселенську єдність Церкви.

IІ. Провідне становище наслідників ап. Петра — римських папів

1. Єпископи Риму уважались завжди наслідниками Петра і тішились найбільшою повагою, авторитетом і впливом у всій вселенській католицькій Церкві. Це знайшло свій вияв у загально відомому вислові: «рішення Риму закінчує справу» (Roma locuta - causa finita). Завжди, коли ішлось про правди віри і моралі, голос Риму був рішальним і остаточним. Є багато свідоцтв на верховну власть наслідників ап. Петра в Христовій Церкві. Наведемо лиш кілька.

2. І так вже в першому столітті, коли постали непорозуміння в коринтській Церкві між духовенством і вірними, то папа Климентій рішив спір, хоч жив іще на острові Патмос св. ап. Іван. Папа Климентій уважався головою Церкви і компетентною властю сказати своє рішальне слово, не лише в своїй римській єпархії, але і на сході та в інших єпархіях, зн. усієї вселенської Церкви. Він написав послання до Коринтян, в якому завзивав їх підчинитись законній єрархії. Ще послання мало величезний вплив в первісній Церкві, і його читано нарівні з апостольськими листами.

3. Св. Іриней († 202), що був греком із сходу, із Малої Азії, і учеником св. Полікарпа, став єпископом в Ліоні, учив, що всі Церкви мають звертатись за рішенням і погоджуватись з ним у спорах до римської Церкви задля її верховної власті (ad hanc enim Romanam Eclesiam necesse est convenire omnem eclesiam propter potiorem principalitatem). Задля цеї самої верховної власті християни перших століть звали римську Церкву «предсідателькою трапези любови», як образово називано Церкву задля Евхаристійної трапези.

4. Папа Стефан (+ 278) заборонив перехрещувати, всупереч постановам африканської Церкви, на чолі якої тоді стояв св. Кипріян, тих, що їх хрестили єретики, опираючись на традиційній засаді: «Не можна змінювати в справах віри те, що передано» (Nihil innovetur, nisi quod traditum est). Не згадуючи вже про захід, схід нераз звертався за авторитетним рішенням до Риму, як св. Атанасій, св. Максим Ісповідник, св. Теодор Студит (+ 826), св. патр. Ігнатій, св. Кирило і Методій, і багато інших великих і достовірних свідків сходу на верховну власть римських архиєреїв у вселенській Церкві.

5. Папа Лев (+ 461) рішив справу віри на халедонському Соборі, і всі Отці закликали тоді: «Петро промовив через Льва» (Petrus per Leonem locutus est). Він не признав другого місця по Римові константинопільському патріярхові, і тому рішення Собору в тій справі не було правосильним. Що Собор покликувався на «старий і новий Рим», то річ зрозуміла, бо Отці аргументували «з аналогії» (а pari).Старий Рим має найвищу власть, отже новий (Константинопіль) повинен мати після нього друге місце. Покликуватись на єпископство Петра в Римі, значило би для Отців загороджувати самим собі дальшу аргументацію, бо Візантія була незначною оселею в апостольських часах, і ап. Андрей, на якого покликувався Царгород як на свого основника, не умер у Візантії, але в Патрах в Ахаї. Полишаючи дальші свідоцтва, скажемо тільки загально, що виконування верховної власті і випадки рішень не були в перших століттях такі часті, як пізніше, з огляду на переслідування християнської віри і важких комунікаційних звʼязків. До того багато свідоцтв загинуло через воєнні заверухи, перевороти, мандрівки народів, та не один документ згриз зуб часу.Всетаки ті свідоцтва, що збереглись, так вистачаючі і переконливі, що правда примату римського папи, є доказана понад всякий сумнів.Зрештою можна сказати і те, що, коли папи не завжди виконували свою владу в усьому обсязі риґору права, передусім коли не було змоги, то це ще не значить, що вони не мали найвищої власті.

6. Тому на кількох Вселенських Соборах, зокрема на флорентійському і ватиканському означено і здефіньовано як правду віри, що 1) Апостольський Престол і римський папа має примат на весь світ, 2) що папа є наслідником ап. Петра і правдивим заступником Христа, 3) що є головою всієї Церкви, батьком і учителем всіх християн,4) що папі передана повна влада і судовласть (юрисдикція) пасти всю Церкву, володіти і управляти нею і 5) що папа є непомильний в справах віри і моралі, коли виступає, як учитель вселенської Церкви. Вправді можна перекручувати Факти, пояснювати події після вподоби, заперечувати і висмівати, запалюватись в антаґонізмі і загонистості, руководитись привидами хворобливої уяви, зависті, подразненої амбіції і меґальоманії, — і таке бувало, на жаль, в історії Церкви нераз, — але це не мало впливу і не має на хід дій і рішень, бо історична правда одна, незмінна і завжди та сама.

III. Церковний роздор

1. Впродовж перших вісьмох століть між західною і східною Церквою не було різниць в справах віри і одності проводу. Церква була одна, вселенська, католицька, і один Пастир, як установив Христос (Ів 10,16). Різниця була лише в мові, обрядах і дисциплінарних канонах, які розвивались окремо. У всіх було переконання про існування одної Христової Церкви, мимо різних єресей, які спільно схід і захід осуджували і поборювали. До ІІ ст. панівною мовою в Римі була грецька. На ній відправлялись богослуження, і св. Письмо, євангелія і послання були написані по-грецьки. Одначе між простолюддям розговірною мовою була латинська, і в IV ст. вона стала літургічною.Уживання квашеного і прісного хліба не було ще усталене, а переходові непорозуміння, які час від часу поставали, вирівнювались і проминали безслідно, як от святкування пасхи, перехрещування єретиків і ін.Всетаки треба признати, що впродовж століть зростало відчуження східної Церкви від західної задля територіяльних віддалень, різниці мов, церковних практик і ослабляючих зносин, та задля політичних причин.На сході вибивались два церковні патріярхати, як осередки - александрійський і антіохійський. Царгородський і єрусалимський були признані вона на халкедонському Соборі в 451 р. Константинопільський патріярх висував себе, як єпископ нового Риму і нової столиці та присвоював собі найвищі права на сході, які, як сказано, не були признані папою. На заході був лише один патріярх риму, і під його судовласть підлягав увесь захід. Патріярхати — це церкви більших столичних городів, державних і національних осередків, основані апостолами, що дальше закладали кругом себе нові єпархії і мали над ними зверхність. Від патріяршої власті, що є церковної установи, треба відрізнити примат, що є Христової установи. в справі обсягу патріярхатів були нераз спори о межі, навіть між римським і візантійським, але це не нарушує примату, як такого.

2. Перший, що викликав роздор двох Церков, східної і західної, був константинопільський патріярх Фотій. Канонічним патріярхом в Царгороді був під ту пору Ігнатій, син візантійського імператора Михайла Рангава, що його скинули з престола і замкнули в монастирі.Також Ігнатій був відданий до монастиря на приказ василевса Льва Вірменина. Патріярхом став Ігнатій в 846 р. Та за василевса Михайла ІІІ, людини неморальної, його вуйко Бардас усунув Ігнатія з престола за те, що він відказався насильно постригти в монастир імператорку Теодору, та що Ігнатій Барді відмовив св. Причастя і вступу до церкви.Патріярхом був поставлений Фотій, царський бібліотекар і найбільше вчений муж тодішнього сходу. Він став неправним патріярхом від 858 до 867 рр. Патріярх Ігнатій, що признавав зверхність римського папи, звернувся за поміччю до папи Николая І і представив йому усю справу.У висліді папа не признав Фотія патріярхом, але оставив правосильним патріярхом Ігнатія. Подразнений в своєму честилюбію Фотій виступив проти папи в енцикліці в 862 р. і закинув римській Церкві єресь в науці про походження Св. Духа «і від Сина». В 867 р. політична ситуація змінилася, і імператор (від 865 р.) Василь Македонський знову привернув патріярха Ігнатія. VIII-ий Вселенський Собор в Константинополі в 869 р. установив давну єдність Церкви, і Ігнатій остався патріярхом до 877 р., значить до своєї смерті. Після нього патріярхом став Фотій (878-886). Папа признав його тому, що вже не стояв на перешкоді правосильний патріярх Ігнатій. Непорозуміння забулись між обидвома Церквами, бо й не було засадничої точки спору.Закид про походження Св. Духа тільки від Отця не мав опертя ні в Св. Письмі, ні в творах Отців Церкви. Це потверджують і найновіші історичні досліди.3 Пізніше Фотій був усунений імператором вдруге і умер в монастирі 891 року.

3. Щойно в 1054 р. новий роздор викликав константинопільський патріярх Михайло Керулярій. Він відказав послух папі і закинув римській Церкві іншу «єресь», а саме уживання опрісноків. Закид походження Св. Духа «і від Сина» зійшов з овиду на другий плян. Кард. Тумберт проголосив в Константинополі в імені папи анатему і опустив город, вертаючи через Київ до Риму. Від того часу постав роздор між обидвома Церквами, званий загально «східною схизмою». Цього роздору не вдалося вповні усунути до нинішніх часів, мимо усильних старань з обидвох боків.

IV. Два Вселенські унійні Собори

1. Всежтаки негайно по роздорі Керулярія знаходились люди доброї волі (василевси, патріярхи і ін.), що боліли над заіснованою схизмою і старалися всіма силами привернути давну церковну єдність, помимо пристрасної розпочатої полеміки. Ті старання знайшли свій вислів на лятеранських (І в 1139 р., ІІІ в 1179 р., IV в 1215 р.) Соборах, а передусім на Вселенському Соборі в Ліоні 1274 р. Там передискутовано всі спірні точки (примат папи, походження Св. Духа «і від Сина», різниці в служінні пресв. Евхаристії і ін.), узгіднено порозуміння і привернено одність Церкви. Та, на жаль, в Константинополі було ще багато противників, і унія не могла, мимо щирих бажань патріярха Веккоса, запустити глибшого коріння.

2. І так знову минуло зверх півтора століття. Літературна боротьба продовжувалась, і прихильники одності Церкви не могли перемогти противної течії. Щойно коли турки стали поважно загрожувати Константинополеві, василевс Емануїл і патріярх осиф згодилися на Собор в Феррарі, і пізніше в Флоренції (1437-1439). На ньому визначились, як прихильники зʼєдинення, нікейський архиєпископ

Виссаріон і київський митрополит Ісидор, перший як богослов, другий як політик і дипломат. На Соборі признано примат папи, походження Св. Духа від Отця і Сина, згл. через Сина, правосильність прісного і квашеного хліба, вияснено епіклезу - молитву о признання Св. Духа по виголошенні слів установлення: «це є моє тіло» і «це є моя кров», признано чистилище, як стан (не місце) душ, що відійшли із тіла з легкими гріхами і дочасними карами, які вони спокутовують перед допущенням до неба. Патріярх Йосиф умер в Флоренції, а його наслідником став Виссаріон.4

3. Ідку полеміку і агітацію проти одності Церкви і на Соборі, і опісля вдома, на сході, розвинув Марко Євгеник, архиєпископ єфеський, так що унія не могла держатись, а передусім коли турки зайняли Константинопіль в 1453 р., турецька династія завойовників Османів рішуче спротивилась зʼєдиненні Церкви. Такий стан тривав на загал аж до сьогоднішніх часів. Всетаки і в Константинополі (стамбулі), і в Атенах є греко-католицькі єпископи, що управляють греко-католицькою Церквою. Теж і інші Церкви сходу, як мелхітсько-арабська, сірійська, етіопська (александрійський і антіохійський патріярхати), вірменська, халдейська, маронітська і малабарська, що були відлучились разом з Константинополем від Риму, частинно вернулись на лоно вселенської Церкви і мають своїх патріярхів, митрополитів і єпископів, що признають зверхність Риму. Одначе ще велика кількість вірних під проводом т. зв. независимих патріярхів, митрополитів і єпископів остає відлучена від матірної Церкви.

4. Загально кажучи, кожна догма віри мала перед її проголошенням і опісля, по проголошенні, свої труднощі і неясності, і Церква мусіла нераз навіть довгі віки зводити за них боротьбу з противниками і єретиками, вияснювати і відповідати на закиди і заміти, розвʼязувати труднощі, а навіть проливати свою кров в обороні своїх правд віри. Згадати хоч би догми про Пресв. Трійцю (аріяни і македоняни), про Христа і про Богоматір (несторіяни і монофізити), про ікони (іконоборці), про св. тайни (протестанти) і ін. Задля того відпадали від Церкви єретики, або вона сама відлучувала їх від себе. Так теж мається справа з догмою про примат папи. І вона мала і має своїх противників і оборонців і мучеників. А вжеж найменше право мають виступати проти верховності римського папи ті, що, відділені від константинопільської патріярхії, нині самі завзято її поборюють, і то з тих самих рацій, з яких колись Константинопіль поборював римський примат, а саме, що Константинопіль привласнив собі завеликі права на сході.

V. Свв. апп. Андрей і Павло — перші проповідники християнства на Україні

1. Маючи загальний погляд на християнство, перейдім тепер до історії християнської віри на старовинній Русі, згл. на Україні. Наш літопис починає його проповіддю ап. Андрея, старшого брата ап. Петра на київських горах. Вправді багато істориків, передусім німецьких, уважає появу ап. Андрея в Скитії леґендарною, одначе нині поважне число вчених признає її історичною подією. Згадаємо Василевського,5Нікольського,6 Грекова7 і ін. Літописець, опираючись на давньому переданні (якоже рекоша) оповідає, що ап. Андрей вчив в Синопі, приплив до Корсуня (Херсонезу) і, горі Дніпром, до київських гір, на яких предсказав постання великого города. Пізніше дійшов він до Новгорода, і їздив до Риму, щоби ап. Петрові розказати про свою проповідь, і вернув знову на Україну. Згаданий історик Нікольський додає при тій нагоді, що св. Андрей не ходив до Риму, щоби здавати етнографічний звіт, але «сповіда, елико научи и елико виді».8 Очевидно, що легендарні прикрашення і романтичні пригоди — це додатки пізніших століть, але сам побут Андрея в Скитії, бодай в Корсуні, є дуже правдоподібним, бо потверджений кількома свідоцтвами, як церковного історика Євсевія Кесарійського (+ 340), Євхерія Ліонського (+ 449),Софронія (+ 390), Епіфанія з Кипру, Атанасія (+ 373), Івана Золотоустого († 405), Єроніма (+ 420) і ін. Найдавніша згадка про християнство в Скитії є в Тертуліана (+ 270).

2. На іншому місці наш хроніст оповідає про побут українського племени полян в Ілірії над Дунаєм, де проповідував св. ап. Павло і поставив єпископом в Сремі (Sirmium) свого ученика Андроніка, що його пізнішим наслідником став св. Методій, брат Кирила: «Илюрикь, егоже дошель апостоль Павель, тоу бо біша Словене первье, тімже и словенску языку учитель есть Павель. От негоже языка, и мы есьмо Русь,тімь и намь Русь учитель есть Павель... От Варягь прозвашася Руссю, а первье быша Словене, а ще и Поляне, звахуся, но словенская річь».9Багато істориків поділяє думку, що в І ст. словʼяни жили в Панонії, отже, звідтам могли дійсно прийти поляни, котрих Нестор, згл. давніший документ, який він мав перед очима, лучить в одну словʼянську родину з моравами, чехами і ляхами. Коли взяти до уваги обидва оповідання про проповідь християнської віри на Україні ап. Андреєм і полянам ап. Павлом, то маємо тоді основу для панівного тодішнього погляду, що християнство на Русі - апостольське, вселенське, незатіснене царгородським партикуляризмом, так як греки не є одинокими просвітителями Русі. Нікольський10 наводить сліди памʼятників (сказаніе о грамоте русстей), в яких опрокидується твердження, що Володимир прийняв християнство від греків. Він прийняв від пих лише обряд і зовнішність віри, а саму віру падтхнув йому Бог: «Владимиру духь святый вьдохнуль віру пріят, а крещеніе от грекъ и прочій нарядь церковный». Грамота-письмо була обʼявлена Богом русинові в Корсуні,«от него же научися философь Константинь и оттуду сложивьи

написавь книзи русскимь языкомь». На основі того, розповсюдженого тоді на Україні погляду, наші письменники поборювали в XII ст. і пізніше «правовірність, якої грецька єрархія проголошувала себе на Русі монопольними представниками і вона викликала фанатичну нетерпність до Риму, з яким у відносинах перебувало тоді західне словʼянство»"11 Русь була свідома до ХІІ ст., що її віра є одна з всіма християнами: "..Руси, признававшей себя до этого времени (ХІІ ст.)единоверною со всеми христианами».12Навіть коли би прийняти, що побут Андрея в Скитії і полян в Ілірії не були історично вірні, то всетаки наші предки тоді так були переконані про те, так вірили і уважали свою віру одною з апостольською і вселенською - католицькою.

3. При кінці першого століття християнську віру проповідував в Корсуні св. Климентій, римський папа. Вправді дехто оспорював передше (як напр. Франко), те, що корсунський Климентій був папою, але уся історія Русі потверджує недвозначно це переконання і велику пошану для римського папи Климентія. Його навернув був на християнство ап. Петро. Опісля він співпрацював з ап. Павлом (Фп 4,3).Від 88 до 97 рр. був єпископом Риму і засланим до таврійського Херсонезу імператором Траяном, де він помер в 103 р. Його гріб, як і гріб його учня Тива, були у великому почитанні в корсунських християн і пізніше на цілій Русі. Володимир Великий забрав обидва саркофаги до Києва і умістив їх в Десятинній церкві. Ярослав Мудрий казав помістити подобизну (ікону) Климентія і Тива на мозаїці Нерухомої Стіни в київській Софії з апостолами. Найкращим висловом пошани є «Слово в честь папи Климентія» з домонгольської доби, сказане при його мощах по відновленні Десятинної церкви. Головою папи Климентія благословлено на митрополита Климентія Смолятича в 1146/7 р., тому, щоби не брати благословення від патріярха - керулярівця в Константинополі. Це почитання звʼязувало теж очивидячки стару Русь з Римом і вселенською Церквою та робило цю думку популярною і в широких кругах.

4. В чорноморських грецьких колоніях християнство ширилось дуже скоро. Город Помі (устя Дунаю - Істра) був вже в ІІ ст. осідком єпископа. В 381 р. в константинопільському Соборі брав участь корсунський єпископ. В Корсуні був і латинський єпископ. Свідками християнства на Русі є і руїни городів з звалищами церков і хрестів, які бачив ще василевс Константин Багрянородний (+ 959) за Дністром в Бессарабії і на Поділлю. Вони датуються з V-V стт. Можливо, що це були городи тиверців і уличів, котрих подолав Симеон Болгарський (888-897). Мандрівка народів знищила майже всі перші старовинні осередки християнства на Русі.

VI. Свв. Константин і Методій

1. Нову епоху в християнізації словʼян, передусім України-Русі, становить діяльність двох братів Константина Кирила) і Методія.Своїми перекладами св. Письма і богослужебних книг вони звʼязали словʼян з візантійським обрядом і дали змогу їх, в короткому часі, масового навернення. Вони походили з Солуня, їх мати була словʼянкою, і від неї вони навчились словʼянської мови. Поява обидвох братів на Україні злучена з хозарською місією в роках 848-860. Точна дата не усталена. На всякий випадок вона припадає на час панування василевса Михайла II і патріярхату Ігнатія. Дуже багато хозар говорило по-словʼянськи, і тому впав на них вибір. Подорож відбували вони через Херсонез (Корсунь). За тамошнього архиєпископа Юрія ІІ вони віднайшли мощі папи Климентія і частину їх забрали з собою до Константинополя. Думка про відшукування мощів свідчить про їх почитання св. Климентія, римського папи і загалом про їх вселенські католицькі переконання. Обидва брати стояли по стороні патріярха Ігнатія, підчинялись Римові, хоч належали до константинопільської патріярхії, і ще заки працювали на території римського патріярхату в Моравії. Це слідно ще краще з пізніших подій. В Корсуні вони стрінули якогось українця-русина, що мав євангелію і псалтиру писані «руськими буквами». Мабуть брати переняли ту азбуку і доповнили бракуючими буквами, як ш, щ, ц, ч, ю, я, і, і ін., подібно як зробив Ульфіл з ґотицьким письмом.

2. Моравський король і князі звернулися до василевса Михайла ІІI, щоби прислав їм учителів, бо в Моравії, хоч там вже проповідували ґалійські і німецькі місіонарі, не було їх, кажучи: «Земля наша хрещена, і нема в нас учителя», очевидно такого, що знав би словʼянську мову. Василевс післав Ростиславові, Святополкові і Коцелеві досвідченних вже учителів, Кирила і Методія. Словʼянську азбуку уложили вони приблизно в роках 827-869 і стали перекладати книги св. Письма і богослужень на словʼянську мову. Проти цеї акції перекладів виступило німецьке духовенство боронячися тим, що св. Письмо може бути тільки на єврейській, грецькій і латинській мові, як було написано на хрестній таблиці Ісуса Христа. Справа опинилася в Римі, і папа Адріян затвердив нові переклади, подаючи цю рацію, що Бога треба хвалити на всіх мовах. Через негодування єпископів, папа Николай покликав Кирила і Методія до Риму для вияснення справи і для захисту перед німцями. В часі подорожі обидвох братів папа Николай помер в 867 р., а його наслідник Адріян стрінув дуже величаво прибувших братів з мощами папи Климентія. Він одобрив їх працю, як сказано вище, викляв хулителів нової літургії: «похули тїх іже ропизут на книги словянские».13 Константин і Методій правили в Римі по-словʼянськи і тим здобули для словʼянської літургії великий авторитет і право громадянства у вселенській Церкві. Константин занедужав в Римі і помер, прийнявши перед смертю монашу симу і імʼя Кирила (передше звався Константин).Похоронено його торжественно в церкві св. Климентія. Методія посвятив папа на єпископа Кирило був свячений ще в Царгороді перед виїздом до Моравії) і виправив його назад до Моравії, відновивши єпархію Срему (Sirmium), де він працював до смерті 885 року. Його похоронили на Велеграді, в Моравії.

3. З смертю Методія німецькі єпископи почали новий наступ, уважаючи Чехію і Польщу доменою латинського обряду, і добились в папи Івана VIII заборони правити на словʼянській мові. Дозволено лише проповідувати по-словʼянськи. Панонія і Моравія належали передше до зальцбурзького архиєпископа і пасавського єпископа. Кирило і Методій прийшли на Моравію, до вірних, охрещених в латинському обряді, хоч далеко ще не весь нарід був вже навернений на Христову віру. Св. Методій їздив три рази до Риму, бо змінялись папи і політичне положення. Вкінці німці добились того, що Горазда, наслідника і учня св. Методія і прочих учнів прогнано з Моравії. Св. Методія були вони навіть увʼязнили і щойно на приказ папи його звільнено. Папа Іван ХІІІ(965-972) пішов на уступки німецьким єпископам і під їх натиском та, без сумніву, і німецького цісарського двора, заборонив словʼянську мову в Церкві Моравії і Панонії. Це було великим ударом для діяльности словʼянських апостолів. Латинські і німецькі ревнителі знищили тоді майже всі словʼянські богослужебні книги на цілій оспорюваній території. Горазд з іншими учениками переселився до Болгарії і там продовжував місійну і перекладову працю. Їхні переклади були прийняті полудневими словʼянами і Руссю. Наш літопис вихвалює в згаданій статті обидвох братів, що вони навчали словʼян правовірної віри і написали книги руською мовою. Дальше оповідає він, що Кирило помер в Римі, а німецькі місіонарі під проводом Войтіха прийшли до Моравії, Чехії і Ляхії. 4. Пригляньмося ближче цьому літописному свідоцтву.Правдоподібно воно походить з ХІ ст. і від так званого словʼянофільського (західного) напряму на Україні, що стояв в опозиції до грекофільської партії. Наш автор занимав вселенське становище, яке займали Кирило і Методій, хоч вони були грецького (візантійського) обряду і придержувались східної дисципліни і східних канонів, та послуговувались грецькою, а від часів праці серед хозарів і словʼян, словʼянською мовою. Незважаючи на те, вони підчинялись римському папі, звертались за поміччю до нього проти німецьких єпископів, що одночасно як могутні фіршти-князі угнітали і поборювали їх. Автор боліє зовсім справедливо над пораженням на обрядовому полі і над Фактом розділу на два обряди споріднених словʼян. Біль його тим більше оправданий, що латиняни (німці) завдали словʼянам такий важкий удар, незважаючи на те, що віра словʼян була «правая», значить правдива.При тому автор статті підкреслює як найтісніший звʼязок руської Церкви з кирило-методієвською в протиставленні до грецької. Згадана«Панонська стаття» остане назавжди безсумнівним свідоцтвом вселенської, католицької віри на Україні в IX-ХІІ століттях. Автор дуже виразно протиставить кирило-методіївську, словʼянську Церкву грецькій (царгородській), тоді вже керулярівській. В XII ст. лунав отже на Русі клич, «форма всенародного заклику або проголошення, яке закликало признавати російське правовірʼя незалежним від грецького. Такий заклик був сучасним в кінці І чи на початку XII століття, коли після розділу Церков, (східної і західної) стало на черзі питання про "орієнтацію" російської Церкви, або на схід (Візантія), або на захід Рим), і на Русі, яка признавала себе до того часу єдиновірною зі всіма християнами, виникли хитання в визначенні своїх подальших відносин до Візантії, чи до Риму».14

5. Десь в тому часі, біля 860 р., патріярх Фотій оповідає, що по невдалому нападові росів на Константинопіль, вони прийняли християнство і єпископа. Чи та справа була підготована ще за патр. Ігнатія, невідомо. Так само, куди поїхав був цей єпископ, ближче не можна означити. Деякі історики припускають, що не до Києва, але до Тмуторокані (на полудневу Україну), що змоглася тоді була так дуже в силу, мала свою культуру, письмо і літературу, про що згадують Кирило і Методій, і загрожувала своєю військовою силою Константинополеві.Так можна твердити з життєпису св. Юрія Амастридського і св. Стефана Сурожського, виданих Василевським.15

VII. Вплив латинського обряду на Україні

1. Католицькі, франконські (ґалійські і німецькі) впливи в латинському обряді на заході були дуже сильні. Опанувавши Моравію, Чехію і Польщу, вони проникнули в дальшій черзі і на Україну. Про це свідчать посольства кн. Ольги і її внука Ярополка до імператора Оттона І в 959 і 973 рр., за християнськими учителями, та папське посольство на Україну в 979 р.

2. Західні хроністи (Continuator chronica abbatis Reginonis н.)оповідають, що в 959 р. прийшли до імператора Оттона посли від королеви русів Ольги, охрещеної при царгородському василевсі Романі.Вона прохала посвятити для руського народу єпископів і священиків.Ольга мусіла чути від своїх і німецьких купців або від політичних послів в Константинополі, в часі свого побуту в ньому, про Оттона і про його релігійного зверхника папу, коли вона звернулася до Оттона в справі поширення християнства на Русі. Сам Оттон, католик, ревно ширив християнську віру серед західних словʼян і тому звернув при нагоді Ольжиного посольства увагу і на Русь. Не є це щось незвичайного і неймовірного, що вона, охрещена у Візантії, зверталася за учителями до Оттона, бо і болгарський цар Борис, охрещений в 864 р. також у Візантії, прохав пізніше про місіонерів в Римі у папи Николая і зблизився до німецького короля Людвика. Подібно теж і Моравія, охрещена в латинському обряді, прохала про християнських проповідників у Візантії. Що було причиною, що Ольга зверталася до Оттона, невідомо, мабуть якісь політичні непорозуміння з візантійським василевсом, що жадав від неї воєнної помочі. Різниця обрядів не могла тут грати великої ролі, бо обряди не були ще тоді вповні розвинені. Так само і не було тоді роздору Церков. Суть різниці становила латинська і грецька мова, які обидві були на Русі чужі і відомі лише в найвищих кругах. Справа в Оттона затягнулась. Він призначив спочатку єп. Лібутія, але цей внедовзі помер. Треба було шукати другого. Тому висвячено А дальберта, що вибрався на Русь в 961 р. Одначе політичне положення змінилося на Україні, — може був противний цьому Святослав, син Ольги, що остався поганином до смерті, — і місія Адальберта не повелася. Він мусів утікати, а деякі його товариші потерпіли смерть. Адальберт став пізніше єпископом Маґдебурга і є знаний як учитель св. Войтіха.

3. Та старання навʼязати безпосередні звʼязки з римською Церквою не пропали безслідно. Вони відновились за панування внука Ольги кн. Ярополка (972-981). Західні аннали Лямберта Ашафенбурського (Annales Lamberti Hersfeldensis) оповідають, що Оттон І прийняв послів з Русі в 973 р. в своїй столиці Квідлінбурзі. Це могли бути тільки посли кн. Ярополка: «Otto imperator senior cum iuniore venit Quidlinburg ibique celebravit sanctum Pascha X Kal. Aprilis. Illuc venerunt legati plurimorum gentium videlicet Romanorum, Graecorum, Beneventarum, Italorum, Hungarorum, Danorum, Sclavorum, Bulgarorum atque Russorum cum magnis muneribus». Додаймо і ще те, що Ярополк жив в добрих відносинах з польським королем Мешком (Мечиславом), що знову був в приязні з німецьким імператором Оттоном, то справа посольства стане ясною. Мешко прийняв християнство в 966 р. Рівнож ніконівський літописець подає, що в 973 р. прибули на Русь посли від папи з Риму. Хоч наш літопис в Сильвестровій редакції замовчує умисно відомості про всі зносини з заходом, зокрема з Римом, як признають це всі новіші історики і філологи, як Шахматов, Голубінський, Коробка, Пархоменко, Нікольський, Шмидт, Греков і ін., то всетаки ці дві відомості є дуже знаменні для католицизму часів Ярополка: «Обидві ці відомості відривчасті і випадкові, але вони за собою, треба б здогадуватись, заховують цілий розділ в історії початкового розповсюдження і затвердження християнства на Русі».16 Це зовсім слушний здогад історика Пархоменка.17 Неприхильність, ба навіть вороже наставлення Русі до заходу і Риму у відомостях нашого літопису — це вже наглядно пізніші, покерулярівські відгомони і впливи грецького духовенства, що хотіли втягнути Русь в свою політику проти Риму.

4. В звʼязку з тим, західний відомий письменник кард. Петро Даміяні,18 згаданий продовжувач хроніки Регінона, і хроніки Адемара (пол. XII ст.) твердить, що на Русі були латинські місіонарі в латинському обряді, а саме Брунон і Ромуальд. Пархоменко додає, що «ми знаходимо можливим звʼязати їх імена з цією епохою Ярополка».19 Він теж завважує при тій нагоді, що це мусіло бути записано в нашій хроніці, але по всякій правдоподібності щезло в ХІ ст., в часі Сильвестрової редакції літопису, про що буде бесіда нижче, коли брали верх візантійські впливи, а «збереглася з цього запису випадково лише одна відривчаста фраза в "ніконівському літописі" про прихід до Ярополка послів з Риму»20 Потвердження цього знаходимо в латинському, глаголицькому літургіконі (Kioviense missale glagoliticum), знайденому в Палестині, куди він попав з України. Появу латинського богослуження, писаного глаголицею, відносять філологи до ІХ-Х стт., а проф. Ягіч — до IX ст., в епоху Методія. Це останнє правдоподібніше, бо Кирило і Методій перекладали на словʼянську мову латинську Службу Божу т. зв. «Missa Petri». Рівнож в Полтавщині в селі Мала Перещепина знайдено скарб, в якому була церковна посудина (дискос) з написю: «Ex antiquo renovatum est per paternum reverendissimum s.episcopum nostrum. Amen». Можливо, що цей єпископ жив в часах Ярополка.

5. Так, отже, повищі події і свідоцтва в наших найдавніших пам'ятниках справді свідчать про церковні звʼязки не тільки з Візантією, але і з Римом. Вони збереглися в наших творах, в яких не було «полемічного елемента проти латинства чи вузького сотеризма греків».Не диво тому, що літописець Суздальського Переяславця згадує про погубний вплив «латини» і кінчить, що руські словʼяни «пристали мало до латинських звичаїв».21 Зрештою в пізніших століттях це вже звичайний обʼяв. Тенденційність нашого літопису виразно стверджує цитований Пархоменко. Вставки проти Риму «явно носять сліди пізніше виразно поширеної в нас на Русі означеної грецької тенденції і вставлені, очевидно, в другій половині ХІ ст., з відомої, поширеної тоді в нас з ціллю боротьби з Римом і його впливами, що проникали на Русь, і тим турбували сучасне тоді в нас грецьке духовенство»."22

6. Ми умисно навели царських (православних) і радянських істориків, а не наших, Кульчинського, Гарасевича, Пелеша, Петрушевича і інших, щоби заздалегідь виключити підозріння о сторонничість. Це не дилетанти і агітатори, але учені з виробленим іменем в науці. Зрештою, хто має знання історії богословії, той легко бачить при читанні хроніки ігумена Сильвестра всякі богословські і історичні антиципації (випереджування) на цілі століття.

VIII. Св. Володимир Великий і Рим

1. В протиставленні до свого брата Ярополка, Володимир звернув свою увагу на полудне. Він прийняв християнство з Візантії через свою жінку Анну, сестру константинопільських василевсів, звʼязав себе з найвеличавішим двором найкультурнішої тоді держави світа.Одначе тим він не хотів водночас затіснити християнства на Русі і свого власного, християнського світогляду. Навпаки, вже з самого початку в Корсуні, Володимир старався надати йому вселенський характер.Зрештою, тоді не було схизми, що задля родинного посвоячення, ставила би його виключно в одно сторонництво проти другого. Він міг тому мати звʼязки з західним, римським християнством, зглядно, не переривати давніх звʼязків, хоч зависть візантійського духовенства могла тут і там поставати з різних державних, національних і обрядових причин, які завжди проявлялись в Візантії в якійсь емуляції з Римом.

2. Ще коли Володимир був в Корсуні і провадив переговори з Царгородом, прибули до нього посли від папи з Риму в 988 р. Знову ж ті відомості подає тільки московський, ніконівський літопис, зачерпнувши їх, очевидно, з якоїсь старшої, загинувшої хроніки: «И придоша (къ нему) послы изъ Рима, оть папы и мощи святыя принесоша». Річ ясна, що Володимир вже був тоді християнином, бо поганинові не буде ніхто передавати мощів святих. Дальше, передання мощів означало одність віри, бо почитання тих самих божих угодників — це одна із зовнішніх ознак спільної віри. У відповідь на те Володимир післав своїх послів до папи, і знову ніконівський літопис пише, що в 994 р. вернули посли з Риму. Можливо, що дата не зовсім точна, але подія остає правдива, і її признає історик Татищев, що мав до розпорядимості і інші хроніки і документи. Історик Голубінський приймає теж відомості хроніки, що папські посли приходили ще в 991 р. до Києва і втретє в 1000 р. В 991 р. посли прийшли «сь любовью и честью», і їх супроводжали польські і чеські посли, а посольство папи Сильвестра II в 1000 р. прибуло в товаристві чеських і угорських послів.Отже, найкраще наставлення послів і найвеличавіше їх прибуття не свідчить хіба про натягнені відносини, але навпаки про найкращі взаємини. Папа Сильвестер був учителем Оттона III, рідного сестрінка Володимирової жінки Анни. Вправді деякі історики, як Греков,23 хочуть догадуватись, що папські посли мали намір відвернути Володимира від константинопільської патріярхії і вернули з нічим, але такий погляд і здогад не має основ. Чому тоді Володимир мав би посилати своїх послів і піддержувати зв' язок, якщо він хотів би був держатись тільки«візантійської орієнтації» і оставати в тому вірним союзові з греками? Невдоволення василевсів і патріярха з приводу зносин з папою — це, як сказано, можуть бути пізніші побажання. Обрядові різниці не стояли на перешкоді св. Константинові і св. Методієві і всім вірним управляємої ними моравської Церкви бути в одності і підчиненні Римові. Не могли вони отже бути перепоною і для Володимира. При тому, як підкреслює Пархоменко, Володимир не був «безумовним поклонником Візантії»24; не вводив в себе візантійського законодавства. Деякі короткі натяки, які просовгнулись ігум. Сильвестрові, при перерібці Нестора, вказують на правдивість повищого твердження, а саме про відношення Володимира до заходу і до Риму. Під 996 р. говорить він, що Володимир жив в дружніх відносинах з Болеславом польським, Стефаном угорським і Андрієм чеським, сусідніми католицькими володарями: «Бі живя с князи околними миром с Болеславом лядським и Стефаном угорським и Андрихом чешким и бі мир межю ими и любы». Це теж короткі і відірвані слова, але вони багаті змістом, бо свідчать не тільки про забезпечення границь держави на заході, але водночас і про приязні, релігійні відношення, що тоді мали такий великий вплив на мирне співжиття. Різниця між християнством заходу і сходу була тільки в обряді і мові. Грецький філософ, переконуючи Володимира про вищість візантійської релігії, мимо свого ворожого наставлення, признає, що «їх віра мало с нами развращена».25 Мабуть із законодавства Володимира (устрій) носить на собі західний характер. Все це, разом взяте, свідчить про сильний звʼязок з Римом, заходом, і про одність віри.

3. Проф. В. Д. Приселков посувається ще дальше і приймає, що за Володимира і Ярослава, до 1037 р., до прибуття з Константинополя митрополита Теопемта, Русь ерархічно була злучена і підчинена не царгородській патріярхії, але болгарській в Охриді, близькій і підлеглій Римові митрополії, і що митрополитування Теопемта, було лише переходовим і випадковим, «тимчасовим грецьким епізодом в історії руської Церкви».26 На добрі взаємини з Римом і західними католицькими державами греки дивились вже в часах Володимира само зрозуміло кривим оком все-таки, твердить Пархоменко, і тому Володимир і з того боку шукав противаги на заході. «Спілкування без сумніву неприємне Візантії і її духовенству, передусім неодноразові добрі зносини з римським папою і латинським духовенством — це заставляє припускати, що на заході Володимир шукав не тільки широких торговельних шляхів для Київської Русі, але і, очевидно, точок опору для противодії винятковому візантійському впливові в релігійному діянні на Русь, бачивши шлях для інших цілей».27 Може тому і не подані перші митрополити в хроніці, бо вони не були з Візантії, але з Охриди.

4. Зокрема для латинського обряду Володимир був толерантний.В 985 р. папа Іван XV (985-996) післав був через Польщу на Русь єпископа Брунона і Боніфатія. Брунон був кревний цісаря Оттона III і учив св. Ромуальда. Деякі історики, як Петро Даміяні і ін. називають Брунона Боніфатієм. Він вибрався з місією навертати половців на християнство. Кн. Володимир відраджував йому цю подорож, знаючи умовини і наставлення половецьких ханів. І справді побоювання сповнились, бо Брунон був замучений половцями в 1009 р. разом з 18-ма товаришами. Історик Гепен називає св.Брунона архиєпископом русинів і мучеником,28 не відрізнюючи державної приналежності половців від Русі, що не раз їх перемагала і примушувала до данини.Сам Брунон писав до цісаря Генриха І з Польщі, що він почав свою місію з Угорщини, а що не мав успіху, пішов до печенігів (1006 р.) через Русь, тоді вже християнську. Володимир задержав його місяць, дораджуючи, щоби відложив намір, бо виправа є дуже небезпечна. Але Брунон не дався відмовити і поїхав до печенігів, зглядно половців.

Побув там пʼять місяців і навернув біля 30 людей та заключив з ними мир, від імені руського князя, і по повороті на Русь переконав Володимира післати до них на закладника, мабуть, свого сина і одного з латинян, рукоположеного на єпископа. Після того Брунон вибрався до Польщі, звідки і писав цього листа, збираючись йти до прусів.29 Всетаки він поїхав до половців, бо в них поніс мученичу смерть 1008 року.

5. За часів Володимира жив в Києві єп. Райнберн (єпископ колобжецький) латинського обряду, що прийшов на Русь, як товариш і духовник жінки Святополка, сина Володимира Великого і провадив душпастирство серед вірних того обряду в Києві. Одначе він попав до вʼязниці, бо був запідозрений в участі в перевороті, який готовив Святополк, хоч, зрештою, латинські місіонарі свобідно проповідували тоді християнську віру в латинському обряді на Русі.

6. Роблячи, отже, підсумок із сказаного, треба назвати християнство на Русі вселенським, не візантійським в смислі майбутнього довершеного роздору патр. Керулярієм. Тому і акад.Греков,30 в виду такого стану речі, є змушений признати, що християнство на Русі було «запозичене від греків; а в той же час не відмежоване повністю від заходу». Одначе називати християнство руським, як хоче Греков, не має смислу, бо віра була одна з Римом і Візантією, організація була Христова і апостольська, обряд Константинополя, а сама мова, на якій відбувались відправи і проповіді, не робить його руським, своєрідним і специфічним, як не говоримо про болгарське, арабське, французьке і ін. християнство. Якщо уживаємо вислову «болгарська», «німецька», «руська» Церква, то це означає те саме, що Церква в Болгарії, на Україні і т. д. Щоправда, обряд на Русі придбав пізніше багато своєрідних ці і поводив свої практики, так що навіть в Римі стали говорити і писати «ritus ruthenus» (обряд руський).

IX. Християнство за кн. Ярослава Мудрого

1. Начеркненим руслом поплило християнство і за князювання Ярослава Мудрого. Найперше сприяв тому інтернаціональний дух, що панував на його дворі. Сам Ярослав був жонатий з Інґегердою (Анною), дочкою шведського короля Оляфа, між іншим дуже побожною католичкою римського (латинського) обряду. Дальше його сестра Марія, звана Доброгнівою, вийшла замуж за польського короля Казимира. Польські історики Длугош і Кромер кажуть, що вона була дочкою Анни - грекині, жінки Володимира. Вінчання відбулося в 1043 р. в Кракові. Дочка Ярослава Єлисавета була віддана за Геральда IV, норвежского короля, що вступив був на службу до візантійського василевса, воював з сараценами в Африці і на Сицилії та відбув паломництво до Св. Землі. Вернувши з славою і багатством до Києва, він оженився з Єлисаветою. Друга дочка Ярослава Анна вийшла замуж за Генриха І (1048-1060), французького короля. По Анну приїжджав від короля Роґер, єпископ Шальону в роках 1044-1057.Правдоподібно сам папа бажав, щоби французький король ввійшов у кревні звʼязки з Руссю."31 При нагоді, коли єп. Роґер їхав до Києва, так оповідається в «Acta Sanctorum» (Діяння Святих), в життєписі св. Константина (Кирила), слов'янського апостола,32 парох церкви Преч.

Діви в Ренс, прохав його розвідатись про мощі папи Климентія, що спочивали в Херсонезі. Це виповнив єпископ, розпитуючись про те у кн.Ярослава. В «Діяннях Святих» поданий рік подорожі 1048. Папа Николай II писав в 1059 р. до Анни, славної королеви — gloriosae reginae, дуже прихильне письмо, в якому хвалив її побожність і щедрість та завзивав до ревної дбайливости про добро держави і Церкви та виховання синів в чистих обичаях (син Филип народився був їй в 1052 р.). В 1060 р. умер король Генрих І. До 1075 р. Анна підписувала спільно з сином Филипом державні акти. Опісля вона побудувала церкву в Senlix в честь св. Вінкентія і вступила там до монастиря. Відʼїжджаючи з Києва, вона взяла з собою євангеліє на словʼянській мові.Третя дочка Анастасія віддалась за угорського короля Андрія (1046-1060) і була там названа Аґмундою. Один з внуків Ярослава оженився був з дочкою англійського короля Геральда, якого був переміг Вільгельм Завойовник (Conquestor) під Гастинґсом. Син Ярослава Ізяслав взяв за жінку сестру польського короля Казимира, жонатого, як сказано, з його тетою, себто сестрою батька. Син Всеволод (1071-1109) взяв за жінку дочку василевса Константина Мономаха. Дочка Всеволода вийшла замуж за Генриха IV, а син Володимир Мономах оженився з Гитою, дочкою англосаксонського короля. Син Ярослава Святослав оженився знову з сестрою трієрського єпископа Бурггарта, а ще двох молодших Ярославичів оженилось з дочками саксонського маркграфа Оттона і Леопольда графа Штадського. Загалом звʼязки князів з західними володарями були дуже живі, тісні і численні, так що навіть в «Слові о полку Ігоревім» знайшли сильний відгомін: «Ту Немци и Венедици, ту Греци и Морава поют славу Святославлю, кают33 кн.Ігоря», бо з подругами і послами пануючих приходила численна свита, купці і ремісники.

2. Замітний ще такий епізод, про який оповідає угорський хроніст: Ярослав прийняв був варязького князя Симона, сина Африкана, що його прогнав був стрий Якун Сліпий. Симон з своїми дружинниками (3.000 чоловік) вступив до руського війська і був першим вельможею в кн. Всеволода. В київському Патерикові (в «Сказанію о церкві печерской») згадується про цю подію з додатком, що з військом було кількох латинських священиків. Це мусіло освоювати і військо з католицькою вірою в латинському обряді. Зрештою, це не були поодинокі випадки, бо у війську князів служили угри, поляки, німці, чехи і інші католики. 3. Цей звʼязок з заходом пробивається в першу чергу у виборі єрархії. І так Ярослав поставив українця Луку Жидяту єпископом Новгороду, не питаючись візантійської єрархії. Опісля, будучи князем в Києві, прохав папу Бенедикта VIII про єпископа. Папа прислав в 1021 р. до Києва єп. Алексія, з походження болгарина, що володів грецькою і словʼянською мовою. Єп. Алексій перший правив в новоздвигненій церкві Софії. Однак грецьке духовенство дошкуляло йому, і він огірчений вернувся до Болгарії і там помер. Так оповідає Христіян Готліб Фризій в творі «De episcopatu Kioviensi Commentatio». Фризій покликується на Орловія, Ніканора і Кассіяна, що написали: «De initiis Religionis Christianae in Russia»34Про панівні настрої церковні на Русі свідчить і вибір Іларіона (1051-1068) на митрополита всеї Русі без благословення від царгородського патріярха. Це викликало невдоволення на дворі василевса. Рівнож відомою річчю є, що митрополити з Константинополя не резидували в Києві, але в Переяславі до 1091 р., до митрополита Єфрема, бо в Києві не була для них сприятлива атмосфера, і вони не почувалися там безпечними.

4. З великою правдоподібністю можна твердити, що кн. Ярослав, поручаючи перекладати грецькі твори св. Отців, богословські, філософічні, історичні, правничі і ін., казав також перекладати і латинські, бо латинська мова була теж відома у провідних кругах, тим паче, що в Києві жив латинський єпископ, так само в Корсуні було багато людей, що володіли цією мовою.35 Латинські твори могли приносити свита князів і княгинь, що були латинського обряду, купці і ін. Натяків про це є багато.

5. Вкінці згадати треба небуденний і немаловажний факт, що кард. Гумберт вертався з Царгороду через Київ і був там гостинно прийнятий. Українське духовенство довгі літа не брало участи в розпочатій полеміці греків з латинянами. Лише грецькі митрополити приносили на Русь ворожого Римові духа і насаджували роздор між нашим духовенством. Якщо би руське духовенство, князі і суспільність були однодумцями з керулярівцями, то кард. Гумберт, що побоювався великих рине від греків, а уви важився ати на Україну. А було це в 1054 р.

Х. Кн. Ізяслав (1054-1078) і папа Григорій VII

1. По смерті Ярослава став князем його син Ізяслав. Впродовж 10-и літ панував спокій, але пізніше через межиусобиці з кн. Всеславом полоцьким, правнуком Рогніди і братами Святославом і Всеволодом, він мусів покидати Київ і втікати до Польщі та шукати помочі в Болеслава II, сина Марії, Володимирової дочки і жонатого з руською княжною. Болеслав прийняв його з співчуттям і поміг прогнати Всеслава, що за той час осів був в Києві. Одначе Ізяслав недовго держався на київському престолі, бо проти нього зворохобились брати Святослав і Всеволод. Ізяслав знову утік до Польщі з великими скарбами. Та Болеслав не хотів вже помогти йому та й забрав ще скарби Ізяслава. Тоді князь удався за поміччю до німецького цісаря Генриха IV, якому зложив великі дари в золоті і сріблі. Генрих післав єп. Бурггардта з Трієр до Києва і заявив, що якщо князі не вернуть Ізяславові Києва, то він рушить з військом на Україну. Кн. Святослав, що правив в Києві, прийняв послів дуже величаво і переконав їх, що він правно став князем.З величезними дарами, яких не бачили ще німці, єп. Бурггардт з окруженням вернувся до Німеччини. Нові дари розброїли Генриха і він став успокоювати Ізяслава, висловлювати йому свої співчуття, але не думав виступати збройно проти князів, бо й не мав в дійсності змоги.Про щедрість Святослава відома ще така подія. Єп. Маріян, основник монастиря в Регенсбурзі приїхав до Києва за милостинею на свій монастир. Святослав і київські вельможі подарували йому дорогоцінні шкіри, в ціні 100 фунтів срібла. За ті гроші він покрив видатки на дах монастиря.36

2. Тоді Ізяслав, бачачи, що не осягне нічого і в Генриха, післав сина Ярополка до папи Григорія. В імені батька він зложив присягу, як ленника св. Петра і признав головство папи. Григорій VII не жадав зовсім зміни обряду і переходу на латинство, але крім признання верховності папи, оставив все по давньому, так як було. Папа візвав короля Болеслава звернути скарби, пишучи: «Ти беззаконно присвоїв собі скарби руського короля, ти порушив християнську добродійність... а грабіжники не ввійдуть до небесного царства, якщо не віддадуть загарбаного» (pecunia, quam regi Ruscorum abstulistis...)37 I справді Болеслав звернув скарби і поміг Ізяславові відзискати Київ в 1078 р.

Святослав умер вже був в 1076 р., а Всеволод віддав Київ. Літописець характеризує Ізяслава дуже додатно. Він був репрезентативний, статурний, високий ростом, гарний з лиця, добрих обичаїв, любив правду і ненавидів дволичність. Він не винен був в жорстокості свого сина, виконаній на киянах о відзні Києва.

3. Ізяславові переконання мусіли вплинути і на духовенство і на нарід та популяризувати імʼя папи, хоч наш літопис не згадує про це з відомих причин. За Ізяслава відбулося в 1072 р. велике свято перенесення мощів Бориса і Гліба до нової церкви. В святі брали участь три брати - князі, Ізяслав, Святослав і Всеволод, митрополит, єпископи, ігумени, духовенство і нарід. Належить звернути увагу, що Бориса і Гліба стали почитати і чехи-католики.

4. За Ізяслава розвинулася Печерська Лавра. Спочатку Ізяслав був невдоволений нею, бо його любимці-бояри Єфрем і Варлаам постриглись без його згоди. Крім того, Ізяслав підозрівав Антонія в прихильності до Всеслава, і Антоній хотів забиратись з Києва, побоюючись його гніву. Але Ізяславова жінка, католичка латинського обряду, вмішалася в спір і вмолила князя оставити святого в спокою. За те св. Теодосій любив Ізяслава і боронив його прав дуже відважно перед двома братами-наїзниками, і загалом був його великим прихильником.Пригадати треба, що за князювання Святослава, митрополит - грек резидував в Переяславі у кн. Всеволода - грекофіла. Теодосій помер в 1074 р., а Святослав в 1076 р. Визначною особою був літописець Нестор, що вступив був тоді за Печерської Лаври і, маючи 60 літ, написав був літопис в 1112 р.

ХІ. Початок церковної полеміки

1. По Ізяславові наступив кн. Всеволод (1078-1093). Безпосередні зносини з Римом продовжувались і за Всеволода, не зважаючи на його грекофільство: за нього встановлено на Русі свято «Перенесення мощів св. Николая» з Мир Ликійських до міста Барі в Італії в 1087 р. Тоді прибуло до Києва окреме посольство від папи Урбана II, що повідомило Всеволода і митрополита про подію і установлене свято. Всеволод і митр. Єфрем прийняли це свято і запровадили в себе в 1092 р., хоч воно було несприємливе і не по нутру Константинополеві. А було це вже по 1054 р. в часі роздору. Історик Коробка завважує дуже слушно:«Западное происхождение этого праздника не подлежит никакому сомнению».38 І справді греки не прийняли того свята, і воно є безсумнівним свідоцтвом на західне походження і на одність Церкви на Русі з римською. Митрополит Єфрем (1090-1096), як подають деякі літописці, мав бути монахом Печерської Лаври і може тому держав з нею західний напрям. Що папські посли приїжджали до Києва в 1091 р., подає ніконівський літопис. Іменно прибув митр. Теодор, грек, від папи з Риму і приніс багато мощів святих.39 Голубінський припускає, що це був посол київського митрополита Івана III до папи Климентія (зглядно Александра III). Він прохав папу, щоби порозумівся з патріярхом константинопільським в справі церковної єдности, бо це вже було, як відомо, після Керулярія. Так також думає і Ліковський.40Черга митрополитів була ось така: по Іларіонові наступив митр. Юрій І (1068-1080). Він вернувся до Царгороду, бо був невдоволений з церковних і політичних настроїв на Україні. Після нього став Іван II (1080-1089). Він був вчений, бесідник, діяльний і великий противник Риму. Після нього був коротко Іван III (1089-1090), хоровитий і інертний. Черговим митрополитом став Єфрем (1090-1096), як сказано, мабуть печерский монах. За нього то запроваджено свято перенесення мощів св. Николая на день 9 (21) мая 1092 р. Він перенісся з Переяслава до Києва, і тоді наступило деяке відпруження в церковних відносинах і поєднання, хоч на короткий час.

2. Всеволод стояв в тісному звʼязку з візантійським василевсом Михайлом VII Дукою і листувався з ним. Його перша жінка була, як відомо, грекиня з Мономахів. Але вона померла, і він оженився вдруге і мав три дочки: Янку (Анну), Євпраксію і Єкатерину (Ірину, + 1108).Володимир Мономах був від першої жінки. Можливо, що після смерти першої жінки він, Всеволод, зблизився більше до заходу. Янка (+ 1113) їздила до Константинополя і привезла митр. Івана III, званого Мертвецем. Янка і Євпраксія (+ 1109) вступили були до монастиря.Генрих IV оженився був (в 1089 р.) з руською княжною Агнетою або Аделідою, що опісля вступила була до монастиря. Вона могла бути дочкою Всеволода, бо деякі літописці називають другу жінку Генриха IV Пракседою (Євпраксією). Всеволод був віруючим християнином, гуманною, високоморальною і високообразованою людиною. Тому літописець підкреслює, що «вздержася від пянства і от похоти». Він говорив пʼятьма мовами, по-руськи, по-грецьки і правдоподібно по-скандинавськи, половецьки і угорськи. Бракувало йому на старість оглядності, бо бояри допускались здирств на населенні без його спротиву.

3. Від часів Святослава, Всеволода і Мономаха починається церковна полеміка на тему руських святих Володимира і Ольги, Бориса і Гліба, Антонія і Теодосія Печерських. Грекофіли були противні їх почитанні, як не заслуговуючих на те, а західники (словʼянофіли) навпаки боронили їх святості. Західний напрям очолювали і належали до нього Іларіон, Нестор, Теодосій, ігумен Іван, Яков і ін., загалом Печерська Лавра і загал українського (руського) духовенства. східним сторонництвом проводили митрополити-греки і духовенство Десятинної церкви.

4. По Всеволоді, князівство обняв Святополк (1093-1113), противник Всеволодовичів. Він став відкрито по стороні своєї традиції,яку, як сказано, берегла Печерська Лавра. Тому-то Ярополк не погоджувався з митр. Николаєм (1097-1101) та його наслідником Никифором (1104-1121), вченим проповідником, але і завзятим керулярівцем. Князь згодився на почитання Теодосія, бо Всеволод дозволив був вправді, на перенесення мощів до Печерської церкви, але ні сам, ні його родина не брали участі в торжестві. За часів Святополка Нестор написав життя Бориса і Гліба, і ігумена Теодосія Печерського, як літературну основу до їх почитання. Після того приступив він до писання «Повісті временних літ». Нестор прихильно поставився до Святополка, не зважаючи на деякі його хиби, як участь в осліпленні Василька, грошолюбство і ін., саме за його батьківське відношення до лаври.Святополк був споріднений з західними королями. Найстарша дочка Святополка була замужем за польським королем Болеславом ІІІ.Краківський єпископ Бальдвин одержав був диспензу на вінчання від папи, бо вона була своячкою свого мужа. Вінчання відбулось в 1103 р. в Кракові. Друга дочка була за Ладиславом або Николаєм, сином угорського короля Коломана. Можна, отже, казати з певністю, що переважали західні впливи в церковних настроях.За Святополка ходив як паломник до святої землі ігумен Данило, що був прийнятий католицьким королем Бальдуїном дуже ввічливо і прихильно і одержав позволення поставити кандило (лампу) за всю руську землю. Замітне, що він дуже додатньо висловлюються про католицького короля, але неприхильно про богослужебні відправи «латини», мабуть тому, що не знав їх мови.

5. Противну політику став вести Володимир Мономах(1113-1125). При кінці життя Святополка і по його смерті, політичне положення було дуже прикре. Піднялись бунти, ширились грабежі і безладдя. Мономах хотів завести порядок, і тому треба було створити сильну владу в противенстві до правління Святополка. З тої причини заняв він неприхильне становище до Печерської Лаври, зокрема до Нестора, на котрих опирався був Святополк. Мономах передав хроніку до Видубицького монастиря св. Михайла, побудованого його батьком Всеволодом, і поручив писання нової хроніки ігуменові того монастиря Сильвестрові. Нестор став небажаною особою, так що навіть не називано його імені, а говорено лише загально: « Чорноризець Теодосієвого Печерського монастиря». Щойно пізніше Нестор вернувся до давньої пошани. Нові політичні умовини, княжі міжусобиці і антагонізми та натиск з Візантії спонукали Володимира Мономаха створити нову ідеологію, а до цього потрібна була інша хроніка, зглядно, інше насвітлення останніх двох десятиліть. З тим треба було теж змінити багато в давній історії. Сильну владу представляли нормани-варяги, яким приписано організацію руської держави, хоч властиво вона вже існувала давніше, і до варяжського приходу. Ігумен Сильвестер мусів впрост переробити несторову хроніку «Повість», перевести, по вказівкам Мономаха, його думку, і то в цілій хроніці, виказати потребу сильної руки, яку в нас особлювали варяги, та заняти прихильне становище до константинопільського напрямку і константинопільської Церкви. І справді Сильвестер передумав, провірив і переробив погляди Нестора до найменших подробиць і ідеологічно обоснував нову династію, яку вивів від Руриковичів. Сильна влада спасала Русь і інші народи від межусобиць і упадку, вона має і серед сучасних умовин зберегти політичну єдність держави Мономаха. Редактор мусів підібрати відповідні події, щоби доказати свою тезу і впродовж всієї хроніки поборювати або впрост замовчувати елементи і причини, ослаблюючі княжу, великодержавну владу. Словом, новий редактор вив'язався з свого завдання і за те став єпископом в батьківщині Мономаха, в Переяславі.Відгомоном, чи радше відбиткою візантійських настроїв Мономаха є непризнаване багатьма істориками оповідання про його коронування на руського василевса. Василевс Алекса Комнин прислав до Києва дари — хрест з животворящим деревом, сердоликову чашу цісаря Августа, корону, ґарми, імператорські відзнаки і коронаційну мантію василевса Константина Мономаха, діда Володимира. Єфеський митрополит Неофит мав вручити ці дари князеві Володимирові. Він наклонив його до мира, бо Володимир вправив був свого сина Мстислава до Адріянополя і здобув Тракію. Митрополит Неофит вінчав тоді Мономаха діядемою василевса Константина Мономаха, так званою золотою шапкою (короною) і проголосив його руським царем!41 Історик Татищев оповідає, що Мономах відправив був свою внучку у 1122 р. до Царгороду і віддав її за василевса Алексія зглядно Івана.42 Її мав супроводжувати єпископ Никита, що став опісля у візантійській імперії митрополитом.Про візантійський вплив на Мономаха свідчать і послання митрополита Никифора (1104-1121), як сказано, великого ворога католицького заходу. Митрополит Макарій43 припускає, що за Мономаха мусіли приходити також посли з Риму від папи, бо він запитував митрополита Никифора про причину відлучення латинян.Митрополит написав йому послання і радив йому і його дітям прочитати його «кілька разів» для утвердження у вірі. В другому посланні митрополит Никифор пише до князя, що уважає його правовірним, бо не відклонюється від правої віри і є ревним для Бога, та кінчить: «І молю Бога, щоби зберіг тебе таким назавжди, якщо не допустиш вовкові (значить папі) ввійти в Христове стадо і не дозволиш насадити терня в Божому винограді, але збережеш давнє передання своїх батьків». Такі терпкі послання писав він і до інших князів, агітуючи тоді проти Риму і називаючи латинян «гнилим членом».

6. Мимо всього, зносини з заходом не переривались і за Мономаха. Він мав три жінки і оставив по смерті 5 синів і вдову третього вінчання. Першою жінкою була Ґита, дочка англійського короля Геральда, з якою він оженився після битви під Гастинґсом біля 1075 року, бо його син Мстислав народився 1075 або 1076 року.Мстислав оженився був з Христиною, дочкою шведського короля Інґа Стенкильсона. Їх дочки (значить внучки Володимира) вийшли замуж, одна за норвежського короля Сиґурда, а пізніше за данського Ерика Едмунда, друга за Канута Святого, аботритського короля, батька Вальдемара, славного данського короля, так названого в честь великого прадіда, Володимира Мономаха. Третя, як згадано вже, — за Алексія, сина василевса. Дочка Мономаха Євтимія була вийшла замуж за угорського короля Коломана, але не довго жила з ним і мала одного сина Бориса. Вкінці дочка Мстислава (внучка Володимира) віддалась за угорського короля Гейзу в 1130 р. Для факту піддержування католицьких впливів треба додати і те, що в Києві, Новгороді, Пскові, Ладозі, Смоленську і інших городах були католицькі церкви латинського обряду, для туземних католиків і закордонних купців і пришельців в різних справах, передусім з Польщі, Чехії, Угорщини і Німеччини.

7. Десь в тому часі прибув з Риму до Новгороду Антоній Римський (?) (+ 1147), що оснував там свій монастир і мав величезний вплив.

XII. Тенденційна перерібка хроніки Нестора

1. Глибші досліди, головно істориків ХХ ст., виказали, що хроніка Нестора в нинішньому виді виявляє тенденційність і своєрідну закраску. Головним спричинником того є князь Володимир Мономах, що став князем в Києві 1113 року. На його бажання, як сказано в попередній главі, ігумен Видубицького монастиря св. Михайла Сильвестер поробив великі зміни, передусім щодо прихильних взаємин з заходом, зокрема з римською Церквою. Він допровадив її до 1111 р. (6618), кінчаючи писати її в 1118 р. Хроніка Нестора загинула, а може була і умисно знищена, і тому нема можливості відтворити вповні дійсний образ тодішнього стану Церкви на Україні і загалом на Русі.Сильвестрівська редакція збереглася ще найвірніше в лаврентіївському рукописі і іпатіївському. Первісна хроніка Нестора повинна була зберегтися в Галичині, в Галичі, Теребовлі і Перемишлі, але дотепер її не віднайдено.Що Сильвестрова редакція носить на собі виразні сліди підробленої прихильності Русі для візантійської Церкви, признав недавно і акад. Греков, впрочім вороже наставлений до греко-католицької Церкви. Він пише: «Ігумен Сильвестер розуміє політичний, в значенні міжнародних відносин, стан моменту і цілковито ясно виявляє тенденцію, яку можна схарактеризувати як поворот лицем до Візантії, з таким з цього наслідком, затушуванням старих звʼязків, що вчинив, зараз після поділу Церков, єретичний і проклятий захід»44 Хроніка мала стати оборонним арсеналом грецького роздору і обвиненням західної Церкви, як неправдивої і не Христової. Тому Нікольський висловився ще ясніше. На Сильвестрі було «церковно-апологетичне завдання, яке повинно було використовувати літопис, як один з богословських аргументів в користь того правовірʼя, монопольними представниками котрого на Русі проголошувала себе грецька єрархія, що викликала Фактичну нестерпимість до Риму, в спілкуванні з котрим перебувало в той час західне словʼянство»45 (підкреслення наше). Ми ще раз навели вмисно радянських істориків, а не наших греко-католицьких, щоби знову усунути всякий сумнів щодо сторонничості. Обидва історики, Греков і Нікольський, так само Шмидт і Пархоменко признають, що від часів Володимира Мономаха хроніка показує тенденцію звернутись до Візантії, вихвалити її і вивищити на церковному полі, а відвернутись від заходу, що став єретичним і проклятим. З того, отже, виходить наглядно, що стара Русь була дотепер звернена на захід в церковному відношенні.

2. Ба, що більше, хроніка мала не тільки довершити зворот опінії в користь Константинополя, але бути оборонним матеріялом і апологією роздору, нового православʼя, якого сповідники Фанатично зненавиділи захід і Рим, якому саме полягало усе західне словʼянство. Тому і ігумен Сильвестр мусів вивернути відомості подані Нестором і первісними хроніками. Через те сама історична правда мусіла улягти знасилуванні, бо вона зовсім наглядно свідчила проти переконань, намірів і завдань свого нового редактора і всіх тих, що стояли за його плечима. «Перетворюючи літопис, — продовжує Нікольський, — в апологетико-полемічний трактат, призначений для історико-канонічного обгрунтування, зобовʼязаний Візантії на гегемонію її єрархії в руській землі, церковники, що приймали участь в редакції літопису після 1054р., не могли зберігати в ній відомостей і легено, які впевнено відкидували головну думку їхньої історичної аргументації, що закріплювала за греками ролю перших і одиноких просвітителів Русі. Вони повинні були замалювати і розривати в свому трактаті всі ті нитки, що зʼєднували початок руської культури не з берегами Босфору, а з іншими країнами, в тому числі західно-словʼянськими»".46 (підкреслення наше).

3. При уважному читанні літопису видні білі шви історіографічних тенденцій в літописі XI і XI стт., що намагалися представити заснувавші події, дотеперішні погляди і письменні праці в користь Царгороду, нагнути їх відповідно і насвітлити, а саме, що християнство на Україні (Русі) звʼязане з греками, а не з заходом, як оповідали старші літописи і інші літературні твори. Константинопіль мусів явитись на церковному полі в найкращому світлі в представленні нової редакції, як одиноке джерело просвічення Русі. Ігумен присвячує цій тезі, при кожній нагоді, дуже багато сторінок свого літопису. Хроніка Нестора була епічним оповіданням подій на Русі. Тому змістові відповідає і назва «Повість». Сильвестрів літопис перемінився в оборону незʼєдиненого грецького православʼя, як свідчить очевидячки оповідання про «хрещення Володимира». «Як показує сам заголовок "Повісті", вони в свій час не були призначені для спеціяльної церковно-історичної і апологетичної цілі. Це був ряд розповідей, в яких переважав частинно епічний, частинно історичний елемент. А насправді в Сильвестровому літописі, який так само замовчує про найбільші події руського церковного життя, історія перетворення Русі греками займає центральне і цілковито виїмкове місце. Ні одній з подій руської історії літописець не присвятив стільки сторінок, скільки він відвів своїй невдалій компіляції про Володимира».47 Саме тій події, розмальованому хроністом виборові «візантійської віри», чим Константинопіль взяв дійсно верх над заходом за Володимира, присвятив він найбільше уваги і розвинув оповідання якнайдовше, щоби цим вихвалити греків на всі заставки. По аналізі, переведеному філологом Шахматовим, 8 «не можна було не здивуватись тому мистецтву, з яким складач Повісті временних літ зумів прикрити в своїй праці наперед взяті точки зору завісою, зшитою із старинних записок і легенд, і так довго примушувати читачів вірити в їхню вірогідність»".49

4. Щоби впевнитись про загальну думку і загальне переконання тенденційності Сильвестрової хроніки, про кривду нанесену історії нашої Церкви, наведемо ще погляд історика мистецтва Шмидта. Реасумуючи свої висновки, він стверджує: «Що київський літопис є твором, складеним тенденційно в партійних цілях для того, щоб доказати споконвічну єдність всієї Русі і її тяжіння до монархістичного устрою і виключне право на всеросійську монархістичну владу Рурикових, потомків київської династії, культурну залежність Київської, а, отже, і всієї взагалі Русі, виключно від Царгороду — коли ті тенденції вияснились, стали зрозумілими і ті дивні пропущення і замовчування, якими так багатий літопис в тому вигляді, в якому він дійшов до нас: там, де фактів ніяк не можна було підігнати під улюблені теорії редактора, він вважав за краще просто промовчати».50 Так щиро і відверто не говорив жоден з наведених авторів як Шмидт.

5. Думаємо, що пороблені завваги і остереження достаточні вповні, щоби брати їх до уваги впродовж нашої старовинної історії загалом, а церковної зокрема. Вони наглядно потверджують наше католицьке становище і погляд наших давніх істориків Церкви, як Кульчинського, Петрушевича, Пелеша і інших, а саме, що до ХІІ ст. наша Церква була в єдності з заходом. Щойно по керулярівській схизмі її стали втягати в роздор митрополити греки, присилані на Русь, і грецьке духовенство, що приходило з митрополитами. Тому-то до XII ст. наші письменники не полемізують з католиками, а перші полемічні твори появляються з-під пера греків. Проти воюючого тоді грецького напрямку духовенство боронилося тим, що звʼязувало своє християнство з проповіддю св. Павла, з західними словʼянами і Кирилом і Методієм. Поляни належали до західних словʼян і деякі наші памʼятники зачислюють до одної групи з моравами, чехами і ляхами. Іх походження, мова і письменство одні. Поляни були найкультурніші з усіх руських племен. До хрещення йшли вони радо, коли завізвав їх Володимир. Вони ж були здавна християнами, лише християнська віра заникла в них в часах лихоліття, мандрівки народів і воєн. Коли грецькі полемісти поставили справу роздору рубом, Русь хотіла відмежитись від них на церковному полі, і, признаючи їх спільність обряду, підкреслювала свою спільність віри не тільки з Візантією, але з усім християнством, отже і з Римом."51 Сильвестер мусів розправитись з тими літературними творами, будь-то промовчуючи їх дані, будьто пояснюючи їх на свій лад, або наклонюючи до своїх потреб і поглядів.

6. Наведені історики з царських і теперішніх радянських часів потверджують погляд наших католицьких істориків і точніше його обосновують. Ігумен Сильвестер спрямував нашу церковну історію на погубний шлях роздору, з котрого вона не могла освободитись довгі століття, а навіть, коли частині нашої Церкви удалось завернути на давню дорогу вселенської одности, то в судорогах і крові мусіла вона боронити свого життя вже за козацьких і пізніше за царських часів.

ХIII. Висновок

1. Із сказаного можемо вже зробити підсумок на першу тезу, а саме, що наше християнство було від самих початків вселенське, а не керулярівсько-православне. Наші найстарші памʼятники уважають християнську віру на Русі апостольського, вселенського походження, бо звʼязують його з проповіддю ап. Андрея в Скитії і св. Павла полянам в Ілірії. Навіть, якщо б хто мав деякі застереження до проповіді апостолів серед найстарших наших предків, то сам Факт є незаперечний, що Україна-Русь уважала вже тоді до XIII ст. своє християнство вселенським і звʼязувала його з західним католицьким, хоч Константинопіль був для неї ближчим і обрядом, перевагою богословської літератури і загалом культурою. Кирило і Методій своєю католицькою вірою, підчиненням Римові, перекладом Св. Письма і богослужебних книг закріпили цей стан, хоч латинський обряд вже за Ольги, Ярополка і пізніше не був чужий на Русі. Почитання мощів св. Климентія папи, звʼязки з Римом при помочі послів, що їх посилали до папи і до західних католицьких володарів руська церковна єрархія, Володимир, Ярослав Мудрий, Ізяслав, Святослав і Всеволод, численні подружжя наших князів і княгинь з західними католицькими королями, прийняття католицьких свят (перенесення мощів св. Николая, почитання тих самих святих — св. Климентія папи, Бориса і Гліба, Кирила і Методія і ін.) свідчать про спільну віру України і всієї Русі з усіма християнами, не тільки східними, але і західними, очолюваними римським папою. Це не були поодинокі події, відірвані факти, але запальний дух і рух Церкви на Русі.

2. Вправді свідоцтва наші відносно нечисленні, а то тому, що керулярівському роздорі, перероблено нашу хроніку в прихильному для Константинополя дусі, замовчано звʼязки з Римом або умисно знищено найстарші наші хроніки і документи, що подавали про ті звʼязки відомості, а що остало, то згинуло в татарському лихолітті і пізніше в часі наполеонських війн. До того не треба забувати, що Київ був підчинений царгородській патріярхії і Рим не мав потреби і нагоди так часто встрявати в наші церковні справи, як константинопільський патріарх. Папа звертався до нашої Церкви переважно в надзвичайних випадках.

3. Так, отже, створено в нас штучно і неправильно нове«керулярівське правовірʼя», зване нині «православʼям»... Тоді пішла завзята боротьба вибороти для нього на Русі право громадянства. Не ми, греко-католики, і не греко-католицька Церква, переробляли і перелицьовували первісні хроніки, нищили старовинні свідоцтва церковної одності, але творці і прихильники церковної схизми. З прикрістю при тому треба ствердити і признати, що римські архіви не використані таки задля нашого недбальства і непорадності. Наша греко-католицька Церква була автохтонною, защитницею дійсного первісного православія, але її витиснено з її правного посідання. Не ми, отже, греко-католики, насаджували себе на Україні (Русі) на церковному організмі як новотвір, але керулярівці мусіли здобувати для себе українські, руські терени і то завзятою,несправедливою боротьбою та ще й до того неправдивими засобами. Не диво, отже, що історики в царських часах замовчували дійсний стан речі, бо він свідчив виразно проти царського православія. А ці ложні погляди одідичили наслідники, і важко їм з них отрястися. Всежтаки знайшлася поважна група відважних істориків виробленого імені, як Шахматов, Коробка, Пархоменко, Нікольський, Приселков, Шмидт, а навіть Голубінський (в І вид.), з новіших Греков іін., які признали історичну правду в нашу, греко-католицької Церкви, користь.