ЧАСТИНА СЬОМА. СХОЛЯСТИКА У ВІЗАНТІЇ І В УКРАЇНІ

I. Перші відомості про науку філософії в Україні

1. Про перші початки філософії в Україні треба шукати в грецьких колоніях на українському Причорноморʼї. Є історично зовсім певне, що грецькі колоністи і мешканці північного Чорного моря провадили купецькі торгівлі зо скитами та антами. Культура в колоніях стояла високо.Вони мали школи, в яких без сумніву вчили і філософію Платона й Арістотеля. Дуже правдоподібно, що й тубильці приймали від них грецьку культуру, як свідчать теперішні розкопи. Водночас принесли колоністи і християнську віру. Звідси й наші оповідання про св. Андрея, християнських мучеників у Херсоні тощо. На Нікейському соборі (325 р.) був еп.Теофіл з Босфору, полудневої Україні. З першими апостолами на побережжі північного Чорноморʼя приходили св. Письмо і всі філософічні і патристичні твори. Про це можуть нам сказати ще більше причорноморські розкопи. На всякий випадок геленістична культура і християнська релігія мали сильний вплив на українців у перших 12-ти століттях.

2. У візантійському християнсько-філософічному розумовому крузі оберталася не тільки філософічна, але взагалі культурна думка на Русі-Україні. Великого значення були переклади творів Св. Отців (Івана Золотоустого, Григорія Назіянзенського, Василія Великого, Псевдо-Діонисія Ареопагіта, Тертуліяна, Авґустина та ін.), які збереглися в нас в Ізборниках Святослава з 1073 і 1076 рр., у Пчелі (Діоптра) та ін., зібрані з християнських і грецьких філософів із моральною закраскою. З них були знані в Русі-Україні імена Сократа, Платона, Арістотеля, Пітагора, Демокрита, Зенона, Епіктета і ін. У хроніках Гамартоля і Малали (XI-XII ст.) є відомості про логіку, метафізику, психологію і етику. Тому з творів Іларіона (Слово про закон і благодать, 1050-1051), Теодосія печерського (Повчання), Климента Смолятича і Кирила Турівського (Проповіді) бачимо, що були вони високообразовані проповідники. Те саме слідне і з Поучення Володимира Мономаха. Очевидно і Руська правда і хроніки є для історика філософії в Україні багатим джерелом.

Супрасльський монастир зберіг багато творів упродовж розвитку філософії в Україні. У Х ст. вже був перекладений на словʼянську мову Іван Дамаскин. Не без впливу були й твори Михайла Паллоса (1018-1078), що стояв на чолі царгородської школи з неоплатонським напрямом, хоч його логіка є арістотелівська. Її переклав на латинську мову Реtrus Hispanus (1224-1277) (Джерело знання). Про високу культуру Руси-України в часах Володимира і Ярослава свідчать свідоцтва Іларіона, як речника тодішньої загальної письменницько культурної творчости: «Не въ худы бо и не въ невыдомы земли владычествоваша, но въ руской, яже выдома и слышима єсть всыми конци земля...»[143]

3. Для розвою дальшої філософії в Україні в середніх віках великою перешкодою було політичне положення українського народу під різними завойовниками, під якими він не міг розвивати самостійної думки, але підпадав під чужі впливи.

Таким був протестантський рух у Західній Україні з кінцем XVI ст.Унійні змагання викликали протиакцію з православного боку, а передусім «Братств». При тому багато українців студіювало за кордоном: у Празі, Кракові, Оломунці, Інґольштаті, Відні, Ляйпцу, парижі, Оксфорді, Больонії, Падуі й ін. Очевидно, що вони мусіли ознайомлюватися з тамошніми філософічними течіями і приносити їх із собою в Україну до шкіл у Львові, в Острозі (1580-1608), Києві, Вильні та ін.

В західних істориків втерся був погляд, що у Візантії, після Фотія, аж до Флорентійської Унії — був в науці повний застій і то на філософічному і науковому полі загалом. Щойно проф. Крумбахер опрокинув цей погляд вповні. В тому періоді діяли також мужі високої науки і культури. Крім згаданого Паллоса, вибивався в тому часі також Іван Італієць (1080 р.), що був за свої матерілістичні погляди засуджений до монастиря. Матерія є всім і безконечна, але світ є створений Богом, згідно з божими ідеями, що існували вже до сотворення світу. В такому часі також у Візантії велася боротьба між номіналістами і реалістами. В ній визначався Микола Метропський, єпископ Пельопонезу. Він рівнож за деякі єреси був осуджений Церквою. Далеко визначнішим представником був еклектик Никифор Блемідас (1198-1272 р.). Він був властивим послідовником Михайла Паллоса. Він написав логіку, фізику, книги про душу і тіло і ін. В логіці держався Арістотеля, а в психології Платона. Полемічний рух оживив пристрасно Варлаам в XIV ст. Він учив, що людський розум може уняти природу реальних речей. Проти нього виступив ізихаст Григорій Паламас (1297-1360) про конечність аскетизму і самовдумування.

Династія Палеологів (1261-1453) дбала про розвій культури науки і мистецтва, а головним провідником в тому часі був Юрій Гемістос Плифон (Pleton 1355-1452). Він пропаґував політично соціяльні реформи. Селяни повинні вести провід в державі. Поширив він античну літературу і культуру.

4. Про школи дбав Володимир Великий, а ще більше його син Ярослав Мудрий († 1054). Сам грамотна людина, «книгамъ прилежа, и почитая е часто в нощи и въ дне. И собра писцъ многы, и прекладаше от грекь на словьньское писмо. И списаша книгы многы».[144] Руська правда містить погляди на економічні, політичні і правові відносини. По смерті Ярослава Мудрого перекладено в Києві (1056-1057 рр.) Євангелію для новгородського посадника Остромира.

Оригінальними творами були Повість временних літ (XI-XII ст.), Київський літопис (ХІІ ст.), Галицько-волинський літопис (XII-XIII ст.).Важним політичним і педагогічним твором було Поученіє дітям князя Володимира Мономаха. Слово о полку Ігоревім (XII ст.) рівно ж віддає філософічний погляд на світ. Християнська етика і соціологія в Україні була створена на основі Отців Церкви. У них поручені всі арістотелівські чесноти: згода, милосердя для вбогих і недужих, благочестивим терпеливість тощо. Їх треба вчитися.

Моління Данила Заточника (XIII ст.) говорить про себе, що не ріс він в Атенах і не вчився мудрости у філософів, але «бых падая аки пчела по различным цветам и оттуду набирая сладость словесную и совокупляя мудрость». Величає він мудрість. Людей цінити треба не за гроші, але за мудрість і за розум. Ліпше один розумний володар, ніж десять без розуму.

Про Арістотеля і Платона говорить Іван Вишенський (XVII ст.), що виступав проти гнету й убозтва. Ісая Копинський нарікає, що «днесь же не от Духа свята, но от Аристотеля, Цицерона, Платона и прочих языческих любомудруев разума учатся. Сего ради до конца ослепоша лжею и прельстишася от пути праваго в разуме».[145]

IІ. Відʼємні погляди на українську схолястику

1. Непривітним поглядом, як протестанти і вільнодумці, дивляться на схолястику православні богослови. Найперше вони пересвідчені, що схолястична богословія стоїть у різкім противенстві до грецької традиції, а тим самим є вже чимсь згідним.[146] Суть схолястичної богословії лежить у заміні обʼявлених правд на метафізичні абстракції через філософічне мудрування. Не диво, що в ній намножилося безліч дистинкцій і смішних квестій. Арістотелівська філософія, замість того, щоб прояснити Божі правди, як бажали собі схолястики, оповила їх у ще густішу мряку. Так думав і Бєляєв, Малиновскій, Іванцов, Платонов, Сильвестер і ін.[147]

2. Цей погляд російських учених перейшов і до українських історій літератури. Не диво, що й наші історики літератури називали схолястичну методу «перестарілою» і невдачу Києво-могилянської академії приписували саме її схолястичному напрямові. Вина схолястицизму була, що виходили з Академії слабосильні характери.

«Київська православна Академія була заснована на взірець єзуїтських колегій і ведена наскрізь схолястичною методою, яка тоді навіть у Польщі була вже перестаріла. Отсим то не диво, що вона не виховала ані одного визначного письменника і ані одного сильного характеру, а натомісць наплодила велику масу учених, що понесли свої услуги в Московщину…»[148]

Подібно, хоч обережніше, говорить про схолястику М. Возняк, вказуючи на деякі культурні заслуги схолястики, що вправляла і розвивала розум — приучувала до абстрактної думки, усувала тупу ненависть до всього чужого тощо. При тому вказує на мертву схолястичну форму і псуття характеру одиниць диспутами.

«А що диспути відбувалися без щирого внутрішнього переконання, бо були тільки засобом виявити свій бистрий розум і вміння, найти аргумент для оборони навіть фальшивої засади, звідсіль і виходила велика небезпека на скристалізування характерів вихованців, бо така наука не давала ніякого (!) світогляду вихованцям і не виробляла у них постійних переконань».[149]

Але в тих поглядах не тяжко доглянути деяких суперечностей. І так щодо сухої форми, то пересаду в ній здержувала якраз реторика старанням про гарну форму. Стисла логічність ставила греблю, «вишукано красно-річивим балакунам». Треба однак признати, що схолястика прийшла до нас зманірована і не найшла сильних умів, які пнули б її вперед.

Щодо диспут, то мабуть ніде не мали вони такого реального грунту, як у нас, із-за боротьби між католиками і православними, і хто-зна, чи сама схолястична метода не зміцнила тодішнього православʼя? Щоб відповідати на строго логічні аргументи, треба було самому вперед навчитися консеквентно думати і логічно боронитися. А що між українськими схолястами були малосвідомі і навіть національні ренегати, то чи ж вина тут схолястики? Таких було в нас, на жаль, і хто-зна, чи не більше, вихованих уже на «поступовій» методі…

3. Подібний погляд заступає і Дмитро Чижевський: «На філософію, що її вивчали в Академії, встановився в українській літературі твердий погляд на схолястику». При тому схолястику розуміють як «суху вченість», що «поринула у теологію тонкості», що «не торкалися живого життя», що є тільки «гра словами та бездумне розуміння», що схолястика це «мало кому потрібні речі», її представники «красномовні балакуни», цінність цілої епохи в українському культурному житті є «сумнівна». Ці всі твердження є засудженням певної історичної епохи з пункту погляду нашої сучасности, чи краще сказати, певної духовної течії в нашій сучасності. Середньовічну схолястику зараз історична наука не оцінює так низько.[150] Але до того шкільна, в цьому значенні «схолястична» наука Академії, можемо майже з певністю сказати, не була «середньовічною схолястикою». Це була типова схолястика XVII віку, схолястика поренесансова, барокова, яка синтетизувала християнство й античність, якої окремі представники дорівнювалися великим філософам нових часів тонкістю і глибиною думки (Суарез). З Академії вийшов Григорій Сковорода (1722-1794).

Дальше, розумує Чижевський, «чи мала велике значення ця шкільна наука філософії, що вживала філософію як допомогову науку, що надала самостійних працівників на філософічному полі?» На це питання тут треба дати відповідь іншу, ніж та, що її дають звичайно. Це навчання, шкільне і сухе, все ж утворювало певну традицію суворого й екзактного відношення до думки, звичку мислення в поняттях, традицію до серйозного відношення до теоретичної думки, повагу до неї. Ту традицію не треба недоцінювати. Вона причинилася до того, що Київська академія відограла значну ролю в історії філософічної освіти цілої Росії, що вона давала у XVIII і XIX в. професорів трохи не всім російським університетам, традиції Академії завдячує свою науковість Харків. Впливом Арістотеля не обмежувалося навчання Академії.[151]

IIІ. Регабілітація схолястики у Візантії і в Україні

1. Для схолястики на Сході мають новочасні студії переломове значення. Можна легше підійти тепер до схолястів на Сході — візантійських і українських — яких твори майже ніхто ще не старався простудіювати, порівняти стан науки на Сході з розвитком на Заході і sine ira et studio сказати зокрема про заслуги нашої схолястики обʼєктивне слово. У наведених творах про українську філософію є лише деякі загальні згадки. А все ж таки зо студіями над схолястикою відроджувалася і росла богoсловія у Візантії і в Україні. Не говорячи про богословські студії нинішніх часів, в основу яких лягли твори Томи, але у віці відродження Унії митр. Руський уважав конечним впровадити Сумму Аквіната до українських шкіл, щоб на ній оперти й укріпити ідею зʼєднання. Щоби при тому не затратити ці східної богословії, хотів тому задержати в богословських студіях твори св. Івана Дамаскина.[152] Подібно і православний митрополит Петро Могила був переконаний, що богословію в Україні піднесе тільки через Тому. І на Аквінатських творах з легким православним перелицьованням дійсно, бодай посередньо спочивала Київська академія в часі розквіту, і падала із занепадом Томиної науки та зростом протестантського впливу.

2. Тому не диво, і це зовсім природний обʼяв, що такий могутній ум, як Аквінат, мусів вскорі добути багатьох прихильників і поклонників також на Сході.[153] Схід і в часі занепаду своєї богословії не стратив вразливости на творчу думку. Він був би стрінувся з Томою на Ліонському соборі, якщо був би цей не вмер по дорозі. Зовсім зрозуміле, що противники Унії бачили в нім якнайзавзятішого свого ворога. Дуже вчасно, бо вже в ХІІ ст., виступив проти Аквіната Матей Ангел Панаретос, а ще завзятіше Ніль Кавасіляс (XIV ст.).

За те прихильники Унії залюбки вчитувалися в твори корифея схолястики і черпали звідтам у спірних точках свої найсолідніші докази. Для скріплення свого становища перекладали вони твори Авґустина, Ансельма, а передусім Томи. І так правдоподібно переклав Сумму теологічну Аквіната монах Максим Планудес († 1310). З великим пієтизмом відносився до Ангельського вчителя візантійський дипломат і богослов Димитрій Кидоній в XIV ст. Він добре знав латинську мову, перебував довший час в Італії як висланець Івана IV Кантекузена, і переклав на грецьке обі Сумми[154] і деякі інші твори Аквіната. Під його впливом написав він і самостійні твори про Св. Духа і Преч. Діву Марію.[155] Проти Ніля Кавасіляса виступив Кидоній з осібним оборонним письмом: Πрὸς τυὺς τοῦ Καβάσιλα ἐλἐγχους..., в якому рішучо бере в оборону св. Тому і докоряє Кавасілясові, що посмів трактувати того великого вченого і святого як якого хлопчика![156]

У XV ст. полишив витяги зо Сумми теологічної Юрій Схолярій як візантійський патріярх Геннадій († коло 1468 р.).[157] Він зразу був прихильником Унії, але по здобутті Візантії турками, а ще більше мабуть підо впливом Марка з Ефесу, занехав цю думку. Геннадій переклав також дещо з інших творів. Він то мав сказати: «Коби ти, Томо, був не родився на Заході, але на Сході, щоб ти був православним, та щоб ти вчив так про походження Св. Духа, як про інше ти прегарно говориш!»[158]

Що Еммануїл Калека († 1410) знав і займався Томою — про це свідчить хоч би те, що він як грек вступив до домініканів, де тоді ціле богословське образовання опиралося на Аквінаті. Його твори (Contra errores Graecorum, De fide deque principiis catholicae fidei) пронизані гадками великого схоляста.[159]

Слів похвали для Аквіната не міг знайти кард. Виссаріон — душа Флорентійського собору. Свої спекулятивні докази при доказуванні походження Св. Духа від Сина брав він також з Теологічної Сумми.[160]

3. З упадком Царгороду осередок православної богословії пересунувся на Київ. У Могилянській академії вчилися, крім української і московської молоді, також греки, румуни, хорвати, болгари і серби. І як у Греції, так і в нас богословську науку двигнув Тома і на нім спочивала бодай посередньо Могилянська академія.

Що вплив Аквіната на католицьких богословів мусів бути сильним, це ясне. Митр. Руський, як згадано, побіч Джерела знання поклав Теологічну Сумму як основу богословського образовання. Католицькі богослови вчилися в західніх університетах або вдома в єзуїтських колегіях і академіях та мали нагоду познайомитися із західною схолястикою. Не меншу зависимість від Томиної богословії слідно і в православних. Петро Могила посилав на Захід своїх кандидатів на професорів Академії.Звідси-то ціла академічна установа була переведена на окцидентальний лад. І плян студій, і латинська мова, все це переведено на схолястичний спосіб, щоб вдержати рівний крок із західньою освітою.

І як про візантійську схолястику годі ще дати всесторонній і основній осуд, бо майже всі твори лежать невидані в рукописах, так і поверховною з того самого згляду є гадка про нашу схолястику. А все ж таки деякі зверхні познаки позволяють прийти до правдивого заключення, що становище Аквіната в українській православній богословії було домінуюче.Найперше у філософічному курсі, що тривав два роки, викладано арістотелівську філософію, до якої послуговувалися поясненнями Томи. Виклади І. Поповського носять наголовок: Universa philosophia commentaris scholasticis illustrata, doctrinam peripatheticam complectens..., Волчанського - Philosophia universa doctrinam peripatheticam ad mentem principis philosophorum Aristotelis Stagyritae complectens commentationibus scholasticis illustrata...[161] Не раз можна читати в київських авторів: «Ita Thomas, Scotus,Albertus Magnus... cum quibus sit conclusio nostra». Правда, що київські професори послуговувалися третьорядними коментарями, але й у тих глибші думки були взяті з Томи і тільки тоді, як хотіли бути «самостійниками», запускалися в банальні квестії і тим осмішували себе і цілу схолястику.

4. «Києво-могилянський колегіюм» постав 1623 р. і був головним культурним і науковим осередком в Україні. Від 1701 р., за гетьмана Мазепи, колегіюм став академією. Як уже підкреслювано, у філософії викладено: логіку, фізику, згідно з Арістотелем, метафізику і метереологію.Там викладали: Кирило Ставровецький (1619), Касіян Сакович (Traktat o duszy, Kraków 1625). Теофан Прокопович (1681-1736), який написав Перипатетична філософія. Викладав він від 1706 до 1710 р. реторику, піїтику, філософію, аритметику, геометрію і фізику, і був великим авторитетом філософії. Знав він філософію Гобса, Коперника, Ґалілея і інших тодішніх філософів. Викладали там також С. Яворський, С. Кулябка і Д.Туптало Ростовський.

5. Епіфаній Славинецький поїхав до Москви і в 1649 р. провадив греко-латинську школу. Рівно ж і Симеон Полоцький поїхав до Москви (1664 р.), перетворив цю школу і оснував Законоспаську греко-латинську школу.

6. Лазар Баранович (1620-1693) викладав 15 літ. Він ставив св. Письмо понад філософію Платона й Арістотеля. Приймав дві субстанції, духову і тілесну. Людське пізнання має прагнути до пізнання Бога, що його доповнило Об'явлення.

7. Йоанікій Ґалятовський (XVII ст.) рівно ж був визначним професором. У філософії виходив від поняття Бога — безтілесного й усюдиприсутнього духа. Між душею і тілом є суттєва злука. За Арістотелем учив, що форма визначує конкретність матерії. Брав він під увагу досвід із природи.

8. Інокентій Ґізель (1600-1683) підкреслював християнську етику і викладав філософію (1645-47), цебто логіку, метереологію Арістотеля, фізику, і метафізику, в яких говорив про Бога і ангелів.

9. У київській богословії, якої студії обіймали 4 роки, стрічаємося з іменем Томи ще частіше. До Сумми професори виготовлювали коментарі на зразок західніх схолястів: Tractatus in primam partem Summae theologiae doctoris angelici divi Thomae (Поповський). Sequendo Thomam agemus de Deo uno... і т.д.[162] Подібні погляди заступали Ґізель і ін.

Із тим впливом Аквіната на київську православну богословію звʼязаний факт, що її наука стоїть найближче католицької. Окрім догм про походження Св. Духа і першенство папи римського, київські професори вчили зовсім згідно з католицькою Церквою, і то навіть у таких точках, як епіклеза, чистилище і непорочне зачаття. «Irrepsit noviter, пише Поповський, erronea quorundam opinio dicentium conversionem eucharisticam fieri non per verba Christi: accipite et manducate, hoc est corpus meum, sed per orationem Sacerdotis consecrantis et per verba S. Basilii: fac Domine panem hunc honoratum corpus Filii Tui... Deipara Virgo pro nulla unquam instanti contraxit peccatum originale».[163]

10. Щойно підо впливом Московщини почала «перечищуватися» київська традиція. Зразу і Москва, поки вчили київські академіки, держалася тієї самої науки. Та небавом після призвання греків, братів Йоанікія і Софронія Лехудів, почалася московська реформа. Вінець віри Полоцького заборонено, бо він був сплетений «зі Скотових, Аквінатових, Ансельмових і тим подібних єретичних блудословій». Сильвестрові Медведені наложено покуту за «латинську прелесть».[164] Та замкнувши двері схолястиці, московські богослови відкрили їх протестантизмові. Це гідне завваги, що більш в Україні, як на півночі у Москві, відчували вчені вагу богословської спекуляції. Російські богослови вважали розумове уняття і обʼяснювання правд віри противним традиції старої Церкви. Та якраз Схід, грецькі Отці, будь-то при помочі арістотелівської філософії (антіохійська школа), будь-то платонської (олександрійська школа), старалися розумом стільки скільки можна вглибитися в обʼявлені правди.

11. Цей огляд свідчить, який фермент викликала схолястика, а зокрема Тома на Сході. Його твори пробудили приспану візантійську і київську богословію і промощували тверду дорогу св. Унії. І видно дальше без труду, що дійсно ті східні богослови, що основніше простудіювали Тому, сильніше держалися єдности Церкви і в ніякий спосіб не далися відвести від цієї ідеї. Та й нині не треба боятися, щоб, узявши до рук Аквінатову Сумму, Схід не затратив у розвитку богословії своїх питомих ціх. Схолястичний архитвір містить у собі квінтесенцію богословської науки і тому становить безумовну основу дальшої праці.Прямо було б очайдушним хотіти злегковажити і не узгляднити Сумми в новочасній богословській творчості на Сході.