ІІ. ВИХОВАННЯ ДУХОВЕНСТВА НА УКРАЇНІ

Література: Dr. Julian Peleś, Geschichte der Union der ruthenischen Kirche mit Rom. I Band. 1881. II Bd. 1881. — Ks. Stan. Załęski T. J. Jezuici w Polsce. Lwów i Kraków 1900—1906. — Михайло Грушевський, Історія України-Руси. Том I—VI. Львів 1904 і сл. — А. Савич, Нариси з історії культурних рухів на Україні та Білорусі в XVI—XVIII вв. Київ 1929. (ВУАН. Нац. Бук. Збірник істор.-філол. відділу № 90). — Хв. Титов, Стара вища освіта в київській Україні XVI—поч. XIX в. Київ 1924. (Укр. Акад. Наук. Збірник істор.-філол. відд. № 20). — Н. Харламович, Западно-русская православная школа и начала XVII и начала XVIII вв. отношение их к православным. Казань 1898. — Е. Голубинский, История русской церкви. Т. I. II 1900—1911. — Макарий, История русской церкви т. I—XII Санктпетербург 1889. p. I. — Łukaszewicz, Historya szkół у Koronie i w Wielkim Księstwie Litewskim od najdawniejszych czasów aż do roku 1794. t. I—IV Poznań 1849—1851.

1. Духовні школи і домашнє виховання духовенства в княжій добі

Виховання духовенства на Україні йшло тою самою дорогою, що у Византії й на Заході. Вже Володимир Великий спровадив священиків учителів з Греції, з Корсуня і Болгарії — хоч і перед тим було багато духовенства при христіянських державах старій Руси, — і казав учити боярських дітей. Літопис каже, що „нача поимати у нарочитой чади діти и дати на учение книжное“. Не була це, як у Византії й на Заході, школа для підготови молодого духовенства, але загалом для поширення освіти серед найвищих тодішніх верств українського громадянства. Ясна річ, що і на освіту духовенства не була вона зовсім без впливу. Ярослав Мудрий любив книги, утримував писців і заложив бібліотеку при церкві св. Софії. Очевидно, що це робив при помочі духовників, у головах яких спочивала найвища тодішня освіта. Зі скорим поширенням христіянства давався відчувати зпочатку брак священиків. Тому Ярослав Мудрий казав брати в Новгороді старших мирян і священичих синів та підготовляти до священства. Той побір був до деякої міри примусовий.

Головний контингент духовенства становили священичі сини, яких дома підготовляли самі батьки. Попівський син, що не навчився грамоти, уважався ізгоєм, здеґлясованим громадянином. Тай багато світських людей старалось стати священиками; тому цей стан в домонгольській добі був у нас дуже численний.

Багато заслужився Ярослав Мудрий для піднесення освіти оснуванням школи для 300 дітей в Новгороді. Є вістки, що існували потім також школи в Турові, Ростові й Курську. Готіє Савеір (Gauthier Saveyr), ел. з Льо, якого в 1048. р. післав Генрик І старатися про руку Анни Ярославни, говорить про Україну: „Край більш обєднаний, більш щасливий, більш могутній, більш значний, більш культурний ніж Франція“.[6] Хв. Титов[7] знову завважує, що все таки на старій Руси не було шкіл як сталих установ, які виникли би по означеному пляні і були би удержувані Церквою або державою. Вони мали характер радше приватних шкіл, удержуваних переважно епископами. Всеж таки годі відріжнювати епископську школу від церковної. З житєписів Святих і духовників можна догадуватися, що духовенство вчилося саме в таких школах. Рівень школи був ріжний, залежно від учителів; всеж таки низький він не був. Богословські погляди митр. Іларіона (Слово о Законі і Благодаті) свідчать про достатню; до того Іларіон не вчився ніде поза батьківською землею і по скінченні місцевої школи був хіба богословом-самоуком. Нестор згадує, що св. Теодосій вчився в учителя „божественних книг“. Таксамо митрополит Петро (XIII ст.) вчився вже зарані письма. Також із житєпису Стефана Маркрицького треба вносити, що в Києві існувала в XIV ст. школа. Подібна школа була при Володимиро-волинськім соборі і др. Найзд Татар знищив багато церков, бібліотек, монастирів і шкіл. З наведених вісток можна зовсім певно вносити, що в цих школах училися майбутні духовники, які стали пізніше носіями грамотности по всій Україні.

Що шкільною освітою опікувалися епископи, — це видно також з грамоти князя Льва, сина Данила (1301); а згадки про дияскалів знаходимо в грамоті Любарта Гедеминовича. Загалом велике число грамот і писем у XIV—XVI ст. свідчить про освіту священства, бо переважно воно їх писало і переписувало. На духовних лежав обовязок вчити других письма, — тому й самі мусіли бути письменні. Як згадано, вчилося духовенство в збірній школі, звичайно при монастирях, або в батьків. Програма була невелика: вчили читати, писати, знати св. Письмо, основні правди віри, подекуди також і грецьку мову. Передусім вчили псалтирі, таксамо як у Византії й західній Европі в середніх віках. На загал були се початкові школи, що вчили основ грамотности. Епископи вимагали нераз, щоби кандидат учителював вперед при церкві, в якій хотів стати парохом. Помічними у парохіяльних школах ставали дяки.

Здавен-давна витворився на Україні звичай, що парохія переходила з батька на сина, або на когось з ближчої рідні. Очевидно це ділалося за відомом і згодою епископа, що провірював гідність кандидата перед свяченнями. Цьому пособляв і вище згадуваний закон про ізгоїв, що грозив карами синові священика, який не вмів би читати.

2. Доба жахливого занепаду

Осібних установ виключно для виховання клиру, подібних як на Заході, — у нас не було. Заховалися тільки з XV ст. „Указы, како подобает избирати на священство и ставити въ єрейскій и дияконскій санъ“[8], з яких довідуємося про вимоги до одержання свячень. Кандидат представляв епископові з поручаючою грамотою від патрона, чи від парохії. Коли епископ мав сумніви щодо особи кандидата, то робив доходження і розвідував; якщо не було перешкод, кандидат піддавався іспитові (читати псалтир, апостол і євангеліє); коли півент вказував неправність, то мусів підучуватися; коли іспит випав додатно, то відбувалася сповідь і приготовлення до свячень, з яких списувано протокол. Потім неопресвітер чи неоядиякон залишався ще шість тижнів при катедральній церкві і вправлявся у відправах. Щойно тоді одержував грамоту і йшов на парохію.

Та цей патріярхальний устрій почав з часом вироджуватися і доводити незєдинену православну Церкву, якою стала вона з часом силою факту існуючого роздору обох Церков, до катастрофи в XV і XVI ст. Остаточною пробою в передберестейській добі, поставити високо гідність парохіяльного духовника та епископа, як також унезалежнити їх від примх світських людей, були постанови помісного вилен. собору (1509); однак грядущі неділі, передовсім зріст переваги шляхотського стану над другими у польсько-литовській державі, унеможливили введення тих постанов у життя. Причиною цього був у великій мірі світський патронат над церквами і церковними добрами. Таке право присвоїли собі магнати і польські королі, які надавали єпархії й монастирі світським людям за горожанські й воєнні заслуги. Шляхта до Церкви байдужніла, бо підпадала під щораз більший вплив гуманізму, студіюючи на західних університетах, де до XVI ст. найважніші катедри опанували були гуманісти. Маючи силу в руках, шляхта на Україні, пронята засадами гуманізму, зовсім не дбала про добро Церкви, але навпаки, старалася сама витягнути з неї якнайбільше зиску. Траплялося таке, що один чоловік діставав кілька єпархій, або ще за життя епископа надавали епископську катедру другому. Бувало й таке, що духовні посади одержували світські люди, які ніколи й не думали приймати свячень, — ба навіть і ювірці. Митрополит Онисифор Дівочка (1585. р.) винаймав церковні будинки жидам в аренду. Доходило до того, що мужеські монастирі одержували жінки. Словом, негідні одиниці вели завзяту боротьбу за церковні маєтки, — а серед такого стану ніхто не дбав про виховання духовенства, бо ті, яких обовязком було про це старатися, самі його не мали. Епископами ставали люди зовсім негідні, неморальні, й жонаті. Не диво, що церковні богослуження були занедбані, не ходила на них не то шляхта, але й простолюддя. Умовий і моральний рівень сільського духовенства був дуже низький. Своєю освітою воно небагато ріжнилося від простолюдина.

Найвизначніші тогочасні уми на Україні одногідно представляють жахливий стан нашого духовенства. Ось як пише Іван Вишенський: „Что бо за чинъ въ нашей церкви нынѣ за принятіе стану духовного? Не тотъ ли, присмотрисся и признай, если правду глаголеш: днесь кать, а заутра священикъ; днесь мучитель, а заутра учитель; днесь корчмарь и танцоводецъ, а заутра богословъ и народоводецъ; днесь убійца, а заутра святитель и епископъ; днесь жертвоватъ сатанѣ все время вѣка сего, а нынѣ предъ олтаремъ предстоитъ и непостижимому Божеству таинстветъ и жертву приноситъ“[9].

Кн. К. Острозький видить, у передмові до своєї Біблії (1580—1581), „нєтяжкость Церкви Христової, на паденіе колапсующа“ і „внегда, Богомъ насажденный, єгоже обимають вси мимоходящи путемъ, разореніє ради плодовъ его“.

Захарія Копистенський малює цей стан дуже досадно. В ряди духовенства гніздилося „одно смѣтіе людское, голодный и неукое“. Темне духовенство попадало в пороки й запивалося так, що „юж розознати не было гдѣ былъ частший пресвитеръ въ корчмѣ чи въ церкви“[10].

Зрештою не кращий стан був тоді на Заході, і так само в близькій Польщі. Історик о. Залєнскі неменше чорно представляє стан тодішнього польського духовенства[11].

Найкращі духовні становища (beneficia) одержували шляхтичі, які кумулювали і кілька бенефіцій і каноній. Самі осідали при королеві або при катедрі або в своїх добраx і заступали себе вікаріями[12].

Подібно як вищі достойники, сільські парохи підучували хлопців конечних відомостей і посилали до свячень як своїх помічників. Під моральним оглядом польський клир також стояв низько. Деякі навіть женилися, так що піотрковський синод 1570. р. пригадував, що такі подружя недозволені, „copulationes talium esse illicitas et incestas“[13].

Як вище сказано, до половини XVI ст. не було на українських землях, і загалом у цілій Польщі, установ для виховування духовенства грецького обряду, ані навіть для латинського сільського клиру. В другій половині XVI ст. появляються, що правда, на литовських і українських землях, основані епископами й капітулами катедральні школи у Вильні (1387. р.), Львові (XV ст.), Перемишлі (1437. р.), Красноставі (1407), де зпочатку резидували лат. холмські епископи. В Києві була заложена школа лат. еп. Войтіком Нарбутом († 1506); в Луцьку зг. Олиці описував таку школу Станислав Радивил, тому що „среди ксендзов попадались люди не знавшие даже краткого катихизиса“[14]. І тому завданням цих шкіл було виховувати в першу чергу духовенство, але на ділі вчилися там і хлопці для підготування до світських станів, подібно як на Заході. Вчили в них співу, служити в костелі, граматики, церковних канонів і календаря[15]. До половини XVI ст. католицьке польське духовенство на Україні уживало „руського“ язика в переписці.

Цілу грозу катастрофального положення української Церкви відчув зі світських громадян найкраще кн. К. Острозький. При церкві в Острозі він хотів заложити семинарію і прохав навіть Папу прислати грецьких священиків, щоби зарадити станові, про який так писав у 1593. р. до Патія:

„Не отъ чего иньшого розмножилось межы людьми такое лѣньство, оспальство и отступленіє отъ вѣры, яко найбольшій отъ того, ижъ устали учители, устали проповѣдники слова Божого, устали науки, устали казаня. Для двигненя духовнымъ пильно потреба, небыяло имѣли ученые презвитеры, казнодѣи добрые, бо за тымъ, ижъ наукъ нѣтъ, великое грубіянство въ нашихъ духовныхъ умножилось“[16].

3. Відгомін тридентійської реформи

Тридентійський Собор викликав рішучий зворот в шкільництві й вихованню духовенства. Протестанти почали сильну акцію на полі шкільництва не лише в самій Польщі, але й на українських землях. Вже в XIV ст. студіювали деякі білоруські й українські шляхтичі на західних університетах. Цей рух збільшився в XVI ст., і на університетах в Кеніґсбергу, Вітенбергу, Ляйпцігу, Женеві і др. вчилися Радивили, Гербурти, Сапіги, Ходкевичі, Глібовичі, Головчинські, Кишки і ін. Катедри були обсаджені гуманістами й протестантами, тому вертали наші представники домів перейняті протестантським духом і стали ширити його на українських землях. Вслідом того були протестантські школи у нас і на Білорусі: кальвінська школа у Вильні, Витебську, Меречі, Слуцьку, Новгородку і інших. На Україні була социніянська школа в Гощі (знесена в 1639. р.) і в Киселині на Волині, в якій, перемінений потім на академію з теольоґічним відділом, вчилися майбутні социніянські пастори. Всі ці школи були ведені на німецький, протестантський лад; вчили в них релігії, старих і нових мов, риторики, поезії, діялектики, фільософії, математики, історії і права. Неосвічене духовенство не могло протиділати, і тому дався болюче відчути сильний брак вищої освіти.

З католицького боку почався сильний протинаступ, у якім обняв провід чин Єзуїтів, що прийшов до Польщі в 1565. р. і основав першу колегію в Брунсберґу. Впродовж одного століття вони закинули густу сітку шкіл також на українських і білоруських землях, притягуючи і незєдинених до освітнього руху. Вистане лише перечитати назви єзуїтських шкіл, не згадуючи про піярські (межиріччя коло Острога, Витебськ, Зельви) і інші колегії, щоби уявити собі ту величезну акцію.

На „руських“ землях були дві єзуїтські академії: у Вильні (основана 1570) і Ярославі, у виленській академії було вже в 1579. р. 600 студентів, а в 1616. р. ок. 1200. На фільософічнім виділі вчили етики й політики, фізики, метафізики, логіки, математики, риторики, історії, географії, поезії, астрономії, латинської, французької й німецької мови. На теольоґічнім виділі теольоґії моральної, казуїстики, полеміки, догматики, грецької й єврейської мови, канонічного права. В 1644. р. додано ще правничий факультет.

На Білій Русі були такі школи: єзуїтська колегія в Полоцьку основана у 1581. р.; по неї ходило багато дітей „руської“ шляхти в XVII і XVIII ст. Колегія мала фільософію і теольоґію; дальше знані були колегії Нєсвіжа (осн. 1584), Берестейська (осн. з початк. XVII ст.), Оршанська (осн. 1611), Бобруйська (пізнього повед. 1637), Гроденська (XVII ст.) з великою бібліотекою, Мінська (XVII ст.), Пинська (XVII ст.), Новогрудська (1632), Смоленська (1622), Витебська (1640), Слуцька, Слопімська, Могилівська (1678), Дрогичинська (XVII ст.), Жодишська і Меречська, обі основані при кінці XVII ст.

На українських землях єзуїтські школи розвивалися майже у всіх більших містах: Львівська колегія (1608. р.), число учнів доходило пізніше до 400; в ній викладали схолястичну богословію; Перемиська (1570); Острозька (1624); Камянець-подільська (1610; 180 учнів; викладано і теольоґію); Луцька колегія (поч. XVII ст.); в 1614. р. зачали єзуїти вчити і церковно-словянської мови; Барська (1610); Овруцька (1680) — найслабша; Вінницька (1610); Новгород-сіверська (поч. XVII ст. 1637. р.); Київська (1620); Кременецька (1720); Житомирська (1724).

Майже вся шляхотська молодь на Україні виховувалася в єзуїтських колегіях і попадала там під його народ, одначе не було на це ради, бо єзуїтські колегії стали тоді кличем останньої моди для всіх без огляду на віру та національність. Завзяття українського шляхтича з Волині Загоровського в справі виховання його синів прекрасно нам ілюструє, що навіть найбільші українські сучасні патріоти не могли опертися перед розголосом єзуїтських шкіл.

Наука ділилася на два відділи: нижчі студії (studia inferiora) і вищі (superiora). Оба відділи мала на „руських“ землях тільки виленська Академія. Загал колегій мав тільки нижчі студії, на яких рік або два викладано фільософію й теольоґію (з вищого курсу).

Нижчі студії (gymnasium) ділилися на 5 кляс:

1) infima classis grammaticae, 2) media classis grammaticae, 3) suprema classis grammaticae (syntaxis), 4) humanitas (poësis), 5 і 6) rhetorica.

Викладали в першій клясі етимольоґію і початки синтакси з підручника Альвареза. Перекладали уривки з Непоса, Цицерона і ін. Починали учити і грецьку граматику — байки Федра.

В середній клясі (II. частина Альвареза) читали латинською мовою Цицерона, Цезаря, Овіда, грецькою Езопа і Лукиянові діялоги. В третій клясі закінчували граматику. По синтаксі вчилися прозодії, читали Цицерона, Лівія, Салюста, Овіда, Катулла, Тібулла, Проперція та Вірґілія. З грецької граматики вчилися синтакси, перекладали Езопові байки і Золотоустого. В IV. клясі (піїтики) для вправ читали латинські твори Цицерона, Цезаря, Салюста, Лівія, Курція, Вірґілія, оді Горація і ін. З грецьких авторів читали Ізократа, Плятона, Плютарха, Тукидита, Василя Вел., Григорія Богосл. і Івана Золотоустого. Крім того вчилися учні мітольоґії, історії, географії й археольоґії. V. кляса подавала красномовство на основі Цицерона і Демостена, стилістику й інші помічні науки. За підручники риторики і поетики служили Арістотель і Суарез. Читали і Плятона, Тукидида, Гомера, Піндара і Отців Церкви. Проводили диспути і присвячували пильну увагу стилеві.

На першому місці стояла в гімназії фільософія; передусім привчували говорити по латинськи, хоч не занедбували польської, а часом і церковно-словянської мови. Почавши від 1614. р. в нижчих клясах вчили і математики. Очевидно, що діти зпольщеної шляхти були виховані в латино-польськім дусі, а навіть діти української шляхти, що трималися своєї народности і звичаїв, призвичаїли з часом до обрядів і наук латинян.

Вищі студії обхоплювали фільософію впродовж 3 літ. На І. році викладали льоґіку (Toletus або Fonseca), на II. фізику за Арістотелем, на III. метафізику. При тім учили Евклідової математики і стереометрії та старих і сучасних мов.

Богословські студії тривали 4 роки і подавали схолястичну спекулятивну і патристичну, теольоґію полемічну і моральну та казуїстику, канонічне право, Святе Письмо з Вульґати і єврейську мову. За основу служила Сумма св. Томи. В колегіях на українських землях не було звичайно фільософії, а вчили тільки казуїстичного і полемічного богословя.

В другій половині XVI ст. появляються на українських землях латинські семинарії, призначені виключно для виховання духовенства. За ініціятивою нунція Коммендоне скликав львівський архиєпископ Павло Тарло в 1564. р. до Львова помісний собор для „руських земель“, в якім взяли участь епископ холмський та відпоручники перемиського і каменецького епископів. На соборі обговорювали справу епархіяльних семинарій. З огляду на брак засобів не могли приступити зараз до їх оснування і поручили перемиському епископові Валентієві Гербортові і холмському еп. Войтіхові Старозребському, щоби справу семинарій підготовили на найближчий синод. Але й на синодах в 1583. і 1593. р. не прийшло до оснування. Щойно в 1599. р. зачали єзуїти виклади моральної для латинських клириків.

Першу семинарію основано старанням кард. Посевіно у Вильні 1582. р. і віддано провід єзуїтам. За нею пішли й інші. В 1631. р. перемінено олицьку школу на семинарію, щоби хлопці привикали до церковної дисципліни і підготовлялися до священичих обовязків, — а в 1639. р. в Замості.

Зрештою також релігійне ведення інших шкіл, участь у богослуженнях, щомісячна сповідь і св. Причастя, вистави релігійного і морального змісту, студентські братства, підготовляли до деякої міри під аскетичним оглядом охочих до духовного стану.

4. Братські незєдинені, православні школи

Як противагу проти латинських шкіл стали незєдинені братства основувати свої братські школи. В них хотіли вони бачити не лише забороло православія, але й опору проти винародовлення. Першу таку школу заложили у Львові в 1586. р. і вчили в ній церковно-словянської й грецької мови. З неї вийшов Йов Борецький.

Друга була Виленська братська школа при монастирі св. Тройці (прибл. 1584). В ній вчили грецької, церковно-словянської мови і інших наук. Високо піднесли її професори з берестейської братської школи Стефан Зизаній, Кирило Люкаріс, що вчив грецької мови, і др. Латинської мови вчили німці. Вивчення св. Письма, догм, традиції св. Отців було на першому місці і для майбутнього духовенства мало велике значіння.

В Берестейській братській школі (осн. 1590) учили грецької, латинської, польської і „руської“ мови. Мала вона на цілі підготовляти також до духовного стану. З заключенням Унії перестала школа існувати.

Мінська братська школа заложена в 1592. р., — але в 1612. р. перестала вже існувати.

Дальше треба згадати про Більську братську школу (1594), Могилівську (1589) і Пинську (XVI). З братських шкіл на українських землях вибилася на перше місце Київська (1615). В 1632/3. р. Петро Могила перетворив її на Академію, зорганізовану на лад єзуїтських шкіл (інфіма, граматика, синтакса, реторика, поезія і фільософія). Потім церковні братства заложили школи в Луцьку (1619), Камянці Подільськім (1589), Винниці (XVI ст.), Немирові (1626), Люблині (1594), Замості (1606), Львові при Богоявленській церкві (1609), Рогатині (1589), Перемишлі (1592), Комарні (1592), Галичі (XVIII ст.), Городку (1591) і Холмі (1617).

Братські школи, що їх зорганізували і вели спочатку Греки не без впливу єзуїтських і протестантських шкіл, мали на увазі в першу чергу практичні, життєві потреби і громадські вимоги. Краще зорганізовані школи ділилися в научнім пляні на trivium (трьохліття) і quadrivium (чотироліття). В trivium вчили діялектики за Дамаскином і латинськими підручниками, поетики і логіки. До quadrivium належала математика, геометрія, астрономія, музика і спів. Дальше, вчили в братських школах історії св. Письма, основ фільософії, догматики, моральної і літурґіки.

Митроп. Сильвестер Косов казав, що треба вчити також латинської мови, щоби бідної Руси не називали глупою Русю[17].

З аскетичного боку — призвичували учнів ходити на богослуження, до св. Сповіди і до св. Причастя, заховувати пости, поводитися побожно в храмі, шанувати родичів і старших, любити ближніх і належати до братств. Митр. Петро Могила каже в передмові до Антольоґії (Київ 1636[18]), що йому залежить не лише на успіхах у науці, але щоби ячше всього стояла духовна сторінка. Тому вимагав від питомців Академії вечірнього іспиту совісти, жалю за гріхи, відправи вечірніх молитов, розважань про спасіння душі, почитання Матері Божої, Ангела Хоронителя, скуплення духа в щоденній праці і т. д. Під оглядом аскетичним Антольоґія є дуже цікава. Тому, що братські школи були ведені в релігійнім дусі, виходило з них багато духовників. Щоправда, незєдинені братські школи не дорівнювали єзуїтським, але видали багато освічених одиниць, громадських і державних мужів, та створили конечну на свій час літературу, передусім полемічну.

Питомою рисою цих шкіл було, крім церковнословянської і грецької мови, плекання візантійського обряду, а передусім співу. В київській братській школі клав велику вагу на науку перший її ректор, а пізніше митрополит Йов Борецький. На що він походив з Галичини, був студентом і професором у львівській братській школі, — то легко пояснити вплив львівської школи на київську.

В XVI ст. знання співу у нас через жахливі умовини було впало. Зі Львова і Перемишля посилали здібних дяків учитися за границю, передусім до Молдавії[19].

До кінця XVI ст. в українських і московських церквах був прийнятий т. зв. хомонійний спів, у якім розтягало глухі голосівки. „Христос Бог наш єси півано: „Христос Бого наше“, „молихом“ — „моломо“, „мнь“ — „мони“ итд. Тому що такий спів не був милозвучний, братства запроваджували під західнім впливом хоровий спів на більше голосів, т. зв. партеси, хоч проти цього завзято виступали старші, консервативні кола, між ин. і Іван Вишенський. Але братство звернулося до патріярха Мелегія Пігаса та одержало дозвіл на більшелосний спів, з виключенням органів, які ніколи не були прийняті в східній Церкві[20]. Великі заслуги на полі церковного співу має луцьке братство, яке й посідало велику нотну бібліотеку.

5. Уніятські школи і заходи в справі оснування семинарій

Маючи перед очима такий стан шкільництва і виховання клиру на українських і білоруських землях, можна зрозуміти, як тяжко приходилося подвижникам Зєдинення по заключенню Унії в Берестю 1596. р. організувати школи і духовні установи. Перший крок зробив Апостольський Престіл — основуючи Грецьку Колегію ім. св. Атанасія в Римі дня 13. січня 1577. р. Згодом стали туди приймати білоруських і українських Василіян, а від 1623. р. і питомців світського духовенства. Питомці грецької колегії ходили на виклади в університет Конґреґації Пропаґанди, — а в колегії пізновали катихизм св. Кирила Єрусалимського і обряди. Духове життя плекали молитвою, іспитом совісти, слуханням Служби Божої, сповідями і св. Причастями, захованням постів і конференціями. Від дня 2. лютого 1592. р. існувало також братство Преч. Діви. Грецька Колегія має для нас велике значіння. Вона стала зразком для пізніших наших духовних семинарій, українських і білоруських, — тому, що унійна акція, єрархія і установи обох народів були кілька століть спільні.

Щоби підготовити заключення Унії, основав папа Григорій XIII на предложення єзуїта о. Антонія Посевіно в 1582. р. Collegium Pontificium у Вильні і віддав провід у ньому ОО. Єзуїтам[21]. Виховувалося там 16 питомців світського клиру і 4 василіянські. Була це одинока духовна установа на терені Унії, з якої виходили більше освічені одиниці. В 1610. р. колегія згоріла, а коли її відбудовано в 1615. р., то виховувалося в ній вже тільки 6 василіянських клириків. Пізніше їх число знову зросло.

Полоцький архієпископ Гребенецький радив Пропаганді, щоби оснувати єпархіяльну семинарію, в якій підготовлялися би кандидати духовного стану, — але того пляну не виконано. Своїх власних вищих духовних установ уніяти не мали, а загал зєдиненого духовенства мусів вдовлятися наукою найчастіше в народних школах, або дома у батьків. При кінці XVI і з початком XVII ст. мали зєдинені три школи. Перша була Берестейська братська школа, яку в 1597. р., разом з добрами в Торокані і Лісній, віддав король митр. Іпатієві Потієві. Вона мала бути „коллєґіум“ albo seminarium dla nauki młodei ludzi młodych relіgіeі greckiey[22]. Та мабуть ця школа не розвивалася. Вправді мало там виховуватися біле духовенство, але небаром перейшла вона в руки ОО. Василіян[23].

Друга була катедральна володимир-волинська школа, в якій ще перед заключенням Унії вчилися грамоти кандидати духовного стану, а також і світська молодь. В 1588. р. за старанням кн. Константина Острожського стали там учити і грецької мови. В 1616. р. еп. Йоаким Мороховський зреформував її на лад єзуїтських шкіл, а в другій половині XVII ст. перебрали школу Василіяни.

Третя була семинарія при троїцькім монастирі у Вильні, звана „митрополітальне коллєґіум и семинаріум“. Її основав митр. Іпатій Потій в 1601. р.[24] січня і приділив фільварок Печерськ в Оршанськім повіті зі селами Тарасовичі, Цвірково і Борухи. Вона була заложена „для розмноження хвалы Божое и набоженство руском, для тиченя людей молодых так законных, яко и свецких в побожности и науках… люди годные до услугованя церкви Божое“[25]. Через недостаток фондів вона перестала існувати правдоподібно в 1623. р.

Треба згадати і про холмську школу, яка спочатку була елементарна. Еп. Методій Терлецький заснував там уніятську гімназію, але її знищили козаки в 1648. р. Яків Суша відновив її і привернув давні права. В 1779. р. еп. Максиміліян Рилло перетворив гімназію на семинарію для виховання духовенства уніятської епархії. Великі старання про двигнення виховання і науки духовенства робив митр. Венямин Рутський. На прохання митр. Рутського папа Павло V приділив для уніятів від 1615. р. 4 місця в Грецькій Колегії, а крім того у Відні, Празі, Оломунці по два місця, а в Брунсбергу і Вильні по 6.

До єзуїтських колегій приймали уніятів у Пултуську, Каліші, Вильні, Нєсвіжі і Брунсбергу. До латинських колегій приймали уніятів нерадо, а й ОО. Єзуїти старалися їх не допускати. Всі місця займали майже виключно монахи Василіяни, бо Рутський хотів зорганізувати наперед монастирі, а при їх помочі і біле духовенство.

На генеральній капітулі 1617. р. рішено заложити в Мінську і Полоцьку вищі студії для світського клиру. Щоби справу таки перевести в життя, скликав митроп. Рутський Синод в Кобрині 1626. р.[26]

На загал вплив уніятських шкіл в XVI і XVII ст. був невеликий, бо мало учнів до них записувалося. Вищі верстви посилали своїх дітей до латинських шкіл, і там вони польщилися. В письмі до Конгрегації з 1624. р. жалувався митр. Рутський, що в латинських школах перейшло 200 унійних синів української і білоруської шляхти на латинський обряд, та стільки само на панських дворах і при війську. Якщо в тій мірі буде така акція продовжуватися, то ледви лишиться який образований греко-католик[27].

У XVIII ст. василіянські школи дуже розвилися, так що майже ціле українське і білоруське шкільництво спочивало в їх руках[28].

В руках ОО. Василіян находилася і Володимир-волинська академія. При кінці XVII ст. єпископ Лев Шлюбіч-Заленський поширив колегію і додав фільософію. У XVIII ст. через непорозуміння між митр. Львом Кишкою і проводом вона значно підупала. В 1746. р. школа згоріла, і Август III позволив її відновити, але тільки нижчі кляси і фільософію.

Крім того були школи в Гощі (реторичні кляси), в Любарі-льськім монастирі (осн. 1758. р.), Шаргороді (1749. р.) і Умані (1768. р.).

В 1773. р. папа Климент XIV зніс чин Єзуїтів. Долекю поєзуїтських шкіл зайнялася Едукаційна Комісія (1773—75), установлена Соймом в 1773. р. Василіяни вислали до короля депутацію Ілярія Коморницького і Паказія Лещинського та прохали, щоби передати їм поєзуїтську колегію в Барі (1781), овруцькі поєзуїтські будинки і острозький поєзуїтський монастир (1783. р.), на що одержали згоду, і в р. 1786 володимирські поєзуїтські будинки.

Василіяни заложили нові школи в Березвечі і Каневі. Загалом всі василіянські школи примінено до вимог Едукаційної Комісії, що клала велику вагу на польський національний дух. Школи зорганізовано як 3-, 4-, 5- і 6-клясові. Шости клясових шкіл було при кінці XVIII ст. 14. Ось стан тих шкіл:

1. Жировицька до 1786 р. приклясова, пізніше 5-клясова, 130 учнів;

2. в Березвечі 1773 з 3-клясової перемінена на 6-клясову, 100 учнів, а в 1791. р. 145 учнів;

3. Борунська півокружна, 100—150 учнів, і 9 інших шкіл (Пинська, Слонимська, Бобруйська і і.).

Українські:

1. Володимирська, 1782 мала 4 кляси і 380 учнів, в 1789. р. 259 учнів;

2. Остріг — 3-клясова, 1776. р. 150 учнів, 1782 перемінена на 4-клясову і є 260 учнів;

3. Овруч — 1782. р. 130 окличн. школ. учн.;

4. Кременець окружна від 1783. р., 119 учнів, 1789 — 463 учнів;

5. Камянець подільський — півокруж. 1789 — 312 учнів;

6. Луцьк — півокруж. 1789. р. 160 учнів;

7. Житомир — півокр. 1789 — 519 учнів;

8. Межиріччя — півокр. 1789 — 300 учнів;

9. Любар — пятиклясова, 1780 — 326 учнів;

10. Канів — півокр. 1786 — 28 учнів;

11. Умань, 6-клясова, 1777 — 193 учнів;

12. Бар, 1782 — 400 учнів;

13. Шаргород окружна, 1776 — 423 учнів, 1789 — 300 учнів.

Дух у тих школах панував на загал польський.

Проф. А. Андрохович оцінює ось так ролю Василіян на полі шкільництва:

„Василіяни в короткім часі захопили в свої руки всі вищі єрархічні становища і стали „пралатським чином“ (ordo praelaticus); вищі церковні уряди і влада освіта стали з того часу виключним монополем Василіян. Від тих Василіян, що впродовж XVIII ст. спіли вже майже цілком спольщитися, не міг вийти точно до подигнення умового рівня білого духовенства, хоч Замойський Синод вкладав на них обовязок дбати однаково про образування чорного і білого клира. В їх інтересі радше було, щоби світське духовенство оставало в темряві, бо тим легше могли удержатися на передових становищах. Як „пралатський чин“ не дбав свідомо про виховання білого клиру, це наглядно видно, коли тодішній умовій темряві серед світського духовенства протиставити число нижчих і вищих василіянських шкіл в другій половині XVIII ст….

Багато шкіл мали спольщені Василіяни, але тільки для себе і для синів польської шляхти. Вбогий, нарівні з мужиками з праці на ріллі живучий священик не мав грошей на оплатення дорогої науки для своїх дітей у василіянських школах[29].

Тут корінь боротьби, яка розгорілася пізніше між обома клирами. Все ж таки не можна відмовити Василіянам заслуги для піднесення освіти. Та й польські впливи не були серед них загальні.

6. Єпархіяльні Семинарії й Барбареум 1779—1792

Бачучи занепад світського духовенства, єпископи старалися основувати семинарії, одначе через недостачу фондів не можна було перевести плян у діло, хоч Апостольський Престіл урґував цю справу при кожній нагоді впродовж XVIII ст.

Замойський Синод 1720. р. поставився до справи дуже уважно і рішив, щоби в кожній епархії була заснована семинарія, а якщо це наразі неможливе, то щоби єпископи старалися посилати здібніших учнів до папської колегії Театинів. І дійсно там училося пізніше 4 питомці зі Львівської, а 13 з Перемиської єпархії. Крім того монастирі, в яких жило бодай по 12 монахів, мали запровадити в себе теольоґічні студії для чернечого і світського духовенства[30]. З признанням висловився Синод про митр. Кишку, який оснувив уже у Володимирі семинарію для 6 питомців, — одначе вона довго не вдержалася.

Вагу семинарії відчував перемиський єпископ Юрій Винницький, і зложив на ту ціль у 1712. р. суму 40.000 флоренів. Її перенесено до львівських Театинів, яким поручив папа Климент XI заложене в 1709. р. Collegium Pontificium для кандидатів грецького і вірменського обряду. Театини зобовязалися були за згадану суму виховувати 6 перемиських кандидатів[31].

Так само тимчасова була семинарія еп. Максим. Рилла 1753. р. в Перемишлі. Загал священства осуджувався по книжечці Льва Кишки, виданій в 1693. р. під заг.: Now ròżnycys przypadków, z pełni doktorów theologii Moralney ziawiony. Папа Венедикт XIV в 1753. р. пригадував знова зєдиненим єпископам оснування своїх семинарій, — а тимчасом до Pontificium Alumnatum Wilnense мали приймати і там виховувати питомців з епархій київської, володимирської, холмської, пинської, полоцької й смоленської, — а зі львівської, перемиської, самбірської й луцької у Львові у Театинів, in Collegio sive seminario Leopoli pro Ruthenis et Armenis fundato.

Та вже в 1772. р., як каже еп. Атанасій Шептицький, не було у Театинів ніодного питомця, хоч фонди вистарчали ще бодай на двох — manutentendis duobus alumnis et tamen neque unus suscipitur[32]. За одинадцять літ ледви був прийнятий один.

Коли в 1773. р. знесено Єзуїтів, не краща була справа з виленським алюмнатом. Василіяни перебрали папський алюмнат у Вильні, де вчилося 16 світських питомців. Та в 1799. р. ректор о. Паказій Лещинський згл. еп. Булгак продав будинок і розпустив питомців тому, що не було фондів на утримання[33].

Тоді Василіяни відкрили в 1806. р. в лаврівськім монастирі семинарію на 20 питомців, а в Супраслі на 12. Приблизно в 1825. р. злучили обі семинарії в Супраслі з приміщенням 40 питомців.

Ще найбільше зрозуміння для виховання клиру мав еп. Лев Шептицький, який половину з призбираної Атанасієм Шептицьким суми на докінчення будови св. Юра в квоті 116.820 зол. рішив ужити на збудування Духовної Семинарії. Одначе цей плян не здійснився, бо будова катедри абсорбувала весь гріш і час. Крім того розпочався процес з Василіянами за катедру.

Як умовину до свячень поставив Лев Шептицький, щоби кандидат мав укінчену реторику і вмів латинську мову та зложив богословський іспит. По переведеній повірці щодо поведення кандидата та по зложеній ісповіді віри і присяги, ще допускалися симонії, надавання петенти родичам[34]. В єпархії Львів, Галич, Камянець було понад 1000 парохій.

Острішу практику мусів запровадити еп. Лев Шептицький також тому, бо латинський архієп. Вячеслав Сераковський витикав Львові Шептицькому, що його духовенство без огляди і науки та не вміє обучати свого стада. Але холмський і луцький епископи святили дальше кожного, хто вмів читати літургійні книги — а були це переважно дяки і писарі — і зложив таксу 100 зол. п., тримаючися засади, як еп. Божиновський: Всякое диханіе да хвалит Господа.

В 1776. р. подав еп. Лев Шептицький до губернії проект семинарії з однорічним курсом, в якій кандидати мали вчитися в латинській або народній мові моральної теольоґії, практики уділювання Св. Тайн, співу й літурґіки.[35] Побудував навіть будинок на семинарію, але дня 1. II. 1778. р. Лев Шептицький став митрополитом по смерти митр. Володковича, — і загальні пекучі справи відвернули його увагу від семинарії. Небавом нагло помер 13. травня 1779. р.

Наслідник еп. П. Білянський відкрив семинарію в 1779. р. у Львові, пізніше в Галичі, Камянці і Барі. В Перемишлі заложив був семинарію в 1770-их роках Атанасій Шептицький.

Про внутрішню організацію, що була майже така сама у всіх семинаріях, довідуємося з хроніки Informacya o Seminarium Lwowskim, z którey można wzór brać, a gdyby jeszcze co w przydać do Seminarium Halickiego.[36]

Ректором був сам епископ, а семинарію вів префект[37]; професорами були переважно сотрудники сотрудники св. Юра. Першим префектом і професором моральної був о. Семен Хультовський (1780), прелат і канцлер капітули, що кінчив студії у Театинів[38]. Другим був о. Юрій Савицький, що кінчив студії в академії Марії Тереси у Львові і зложив докторат фільософії й теольоґії. Був два роки професором і вчив теольоґію як світський чоловік. В 1783. р. прийняв священня і одержав парохію в Шаргороді. Лишив важні мемуари, „Historyi domowey od nominacyi na biskupstwo Lwowskie JW. Piotra Bielanskiego“. Григорій Левицький був професором моральної в р. 1780/81, о. Михайло Косілський вчив латинської мови, катихитики і гомілетики в 1780/1. р. Третім професором був о. Микола Скородинський (1781—1783), катедр. сотрудник; вчив моральної й пасторальної. Четвертий був о. Константин Сабатовський від 1783—1785. р. Вчили також о. Іван Дорожинський пастирське богословя і о. Іван Грабовецький льоґіку й метафізику, та о. Федір Захарієвич.

Щодо богословського знання, то питомці одержували відомості найпотрібніші в душпастирській праці. З догматики викладав професор конечні основні правди не запускаючися в глибоку спекуляцію, „bo do pojęcia dogmatyki dowcip ich wszystkich nie są zdolne“.

Теольоґії моральної й пасторальної вчилися з „нравоучительной богословії“, з доповненням деяких частин з підручника Busenbaum-а. Клали вагу на уділення св. Тайн, на обовязки пароха та на поведення та рішення в поодиноких випадках. Дальше переводили практичні лекції з катихизації, виголошували проповіді раз по українськи, другий раз по польськи, найперше в салі, а потім з виправленими ішли по церквах. Пильно вчилися ірмольоґіона київських напівів і хорального співу, який від часів Льва Шептицького стояв у Львові дуже високо. Також давали в цій семинарії основне знання обрядів, вивчуючи Требник і Устав.

Завершенням виховання була „політика“, що вчила, як поводитися і заховуватися в товаристві: життю (чорна одежа, обойчики, білі манжети, черевики або чоботи, прическа волосся, хусточки до носа ітд.). Цензор нотував промахи.

Іспити складали всі перед комісією зложеною з чотирьох професорів, якою провідив еп. Білянський. Перед тою комісією складали іспити і питомці з галицької, камянецької і барської епархії. Іспити з моральної і пасторальної складали в університеті.

На бажання правительства від 1784. р. введено науку льоґіки, етики і метафізики та продовжено студії на два роки. Пастирського богословя слухали в польській мові в університеті.

Загалом починає заходити примінення пляну чотиролітнього курсу теольоґії на богословських факультетах, випрацьований опатом Фр. Ст. Равтенштрахом. Цей плян мав вплив і на богословські студії у Франції, Німеччині, Італії й Польщі. Оригінальним помислом є введення у виклади історії Церкви, літератури, біблійних дисциплін (інтродукція, герменевтика, археольоґія і ін.), відділення моральної і пасторальної та церковного права, систематичні виклади з догматичної теольоґії, семітські мови, історія догм і ін.

Аскетична частина виховання полягала на участі в богослуженнях. Щодня були на Службі Божій і співали пісні: „Myloserdyja Dwery; czto tia nareczem; Dostoyno єсть“, „Отче наш, О всепітая Мати, О Пресладкій Ісусе, Возлюблю Тя Господи, Господи не єсмь достой“, Под Твою милость і ін., albo Pieśni jakie położne tonami nagłosy rozbiegając Ukraińsku“.

Службу Божу і інші богослуження правив священик, що за провини відбував реколекції в св. Юрі. Це очевидно не було педагогічне. По вечері сходилися в призначеній кімнаті і співали Молебен до Матері Божої і „Под Твою милость“. В четвер правили акафіст до св. Николая.

В неділі і свята мусіли всі питомці бути на всеночнім, утрені, співаній Службі Божій і вечірні.

Порядок асисти, хору, домашніх обовязків, всі чинности були точно означені в виписах. В кімнатах мешкало звичайно по 7 питомців і вони складалися на ціле своє удержання — грішми й харчами. Їли по кімнатах. Загалом майже цілий економічний заряд спочивав у руках питомців. Дозвіл на вихід давав префект для двох разом. Було строго заборонено вступати до корчми і пити горілку. Кари за провини були: поклони, нагана, подібно як і по інших семинаріях[39], тілесна кара і видалення.

Під гігієнічним оглядом в помешканнях було мабуть дещо до побажання, коли до відсвіження кімнат уживали кадила і ялівцю.

Побут у семинарії тривав від 2 тижнів до 4 літ, доки не показався кандидат здібним до обняття парохії, — переважно однак тривав 1—2 літ. Для доповнення знання з обрядів і співу мусів перебути в семинарії 3 місяці і той, що кінчив колегію Театинів, або папську польську школу.

Загал питомців були старші хлопці, часто вже жонаті, і сини священиків. Мало було шляхти, міщан, а ще менше селянських дітей, визволених з кріпацтва. Умовий рівень, а передусім підготовні студії перед вступом до семинарії не були рішучо такі низькі, як це пізніше загально повторялося в переказах і споминах про дієзальні семинарії і про Studium ruthenum. На 275 питомців мало 8 скінчені богословські студії чи в Театинів, чи у львівській Академії, чи в ягайлонській, 54 скінчило фільософію, 96 реторику, себто цілу гімназію, 20 поетику, т. є IV кл. гімназ., 17 синтаксу т. є III кл. гімн., 4 граматику т. є II кл. гімн., а 5 інфіму (principia), т. є I кл. гімн. Лиш 68 було таких, що до гімназії зовсім не ходили[40].

1. Галицька Семинарія (1779—1785) існувала пять літ, і то мабуть у Галичі або Крилосі, тому зветься Halicense-Krylosense Seminarium.

Кандидати мешкали приватно по станціях, а приходили лише на науку, для якої зразком була львівська програма викладів. „Підготовні студії питомців галицької семинарії, як у львівській, не були низькі. На 96 питомців покінчило фільософію 6, реторику 22, поетику 20, синтаксу 22, граматику 1, інфіму 2. Лиш 23 були такі, що не ходили до гімназії (slavones)“[41].

З професорів знані Евстахій Липницький і Василь Могильницький.

2. Подібний устрій був в Камянецькій Семинарії і в Барській, хоч їх рівень був між всіми семинаріями найнижчий.

3. Перемиська Семинарія, заснована Атанасієм Шептицьким у 1780—1792. р., містилася в двох приватних домиках. Тройка на Підгірю при Добромильській вулиці. В одним домику мешкали професори, а в другим відбувалися виклади. Питомці жили приватно. Професорами були Яків Латинський 1. I. 1782 — 1. IX. 1787 і Гнат Вігошинський 1785.

Йосиф II рішив знести всі єпархіяльні семинарії, — але через брак духовенства і фондів позволив покищо їм існувати. Особливо старався знести єпархіяльні семинарії ректор Генеральної Семинарії Шавницький, бо молодь воліла вчитися в єпархіяльних семинаріях 2 роки, ніж у генеральній 9 літ. Остаточно Йосиф II скасував єпархіяльні семинарії, а кандидатів з них переніс до Генеральної Семинарії і влаштував для них фільософічний і теольоґічний курс з народньою викладовою мовою, т. зв. Studium ruthenum. Його відкрито 1. IX. 1787.

Не кращі були умовини і у латинського клиру. Львівський Синод 1564. р., прийняв ухвали Тридентського Собору, але в справі оснування семинарії заявив, що не може цього перевести в діло з огляду на брак фондів[42]. Потім справу поручили Єзуїтам, які з початком XVII ст. почали викладати в львівській колегії моральну для кандидатів духовного стану, і викладали аж до 1773. р. Колегія розвивалася, в 1661. р. вчили там сімох наук, що у Вильні. Число учнів доходило до 700. Там мали вчитися, як каже Заленський, також уніятські питомці[43]. Властиву катедральну латинську семинарію пробував організувати архіеп. Зелінський в 1701. р., одначе вона вже в 1707. р. майже не проявляла життя. Справою зайнявся архіеп. Ян Скарбек і в 1724. р. урядив семинарію, яка також переходила ріжні періоди; вели її світські священики, то ОО. Комуністи, то знову Театини (від 1740. р.), що виховували український і вірменський клир[44]. Префектом Папської Колегії Театинів був у 1740. р. о. Юрій Ляскаріс, а в 1741. р. о. Єронім Моро. Одначе в 1741. р. Театини відказалися виховувати латинський клир, так що в 1743. р. стан катедральної семинарії був жахливий; 13. вересня 1745 віддав архіепископ семинарію ОО. Місіонарям, але і ті не дуже світло вивязувалися зі свого завдання.

Так було в 1783. р., коли Йосиф II створив латинську генеральну семинарію[45].

Вихідною точкою в двигненні виховання нашого духовенства є без сумніву оснування віденського Варвареуму — Barbareum (1775—1784), в якому мали виховуватися питомці з всіх греко католицьких епархій австрійської держави. Марія Тереса хотіла виховати привязану горожан. В тій семинарії мало підготовлятися 40 кандидатів духовного стану, з них 14 для Галичини. Її відкрито в день імени основниці Марії Тереси 15. X. 1775. Першим префектом був іменований о. др. Йосафат Басташич, що був цензором церковно-словянських і сербсько-хорватських книг у Відні. Потім о. Ядрон. Семинарія стояла під стислою контролею правительства і провід зі всего мусів складати якнайточніші звіти. Головний нагляд над релігійним вихованням мав крилоський епископ Др. Василь Божичкович. Правила були остаточно видані щойно в 1780. р. Уложені вони на зразок правил Грецької Колегії в Римі, бо о. Др. Йосафат Басташич і еп. В. Божичкович, Василіянин, були питомцями Грецької Колегії в Римі, яку ведено італійською системою. Та вже з 1. V. 1784 перестало Barbareum існувати тому, що Йосиф II рішив знести єпархіяльні семинарії і відкрити тільки генеральні семинарії, а о. М. Щавницький дістав приказ перевести 11 галицьких питомців до Львова, його ж самого іменовано ректором Ген. Семинарії. Посередно і безпосередно Грецька Колегія в Римі була зразком і для Духовної Семинарії у Львові. По знесенню Barbareum Йосиф II залишив церкву для греко-католиків і створив парохію у Відні.

Культурне середовище, науковий рівень на університеті, відповідний домашній порядок, — все те впливало на виховання кандидатів у Barbareum. Крім цього виносили вони пошану для свого минулого, навчилися державної німецької мови та пізнали двірські й державні установи; тому й не диво, що бувші вихованки Barbareum займали провідні становища епископів, крилошан, професорів і др. Одна хиба, — що семинарія ця була введена в йосифінському дусі. Це ж була тоді т. зв. доба освічення.

Тому, що Barbareum підготовило основини Генеральної гр.-кат. Духовної Семинарії у Львові, заслугує воно на те, щоби приглянутися йому докладніше.