І. ДІЯЛЬНІСТЬ РИМУ

Коли кинемо оком на минуле півстоліття історії Католицької Церкви, то помітимо в ній велике зацікавлення східними нез’єднаними церквами; більше того, справа Унії висувалася в усіх змаганнях навіть на перше місце. Хоч справа з’єднання видавалася перед війною майже безнадійною через непримиренну позицію могутньої Росії та її великий вплив на східні нез’єднані церкви, все ж великий оптимізм проймав передвоєнних діячів Унії. Вони сподівалися, що поєднання Церков настане дуже скоро. Попри безнадійне становище, якщо дивитися на справу по-людськи, не бракувало й світлих проблисків, які провіщали здійснення великого діла. Так, константинопольський патріарх Йоаким III писав у 1911 р., що той, хто працює над усуненням поділу Христової Церкви, здійснює діло, гідне похвали. Так само серед нез’єднаних богословів були такі, як Петро Чаадаєв, проф. Сушков, проф. Свєтлов та інші, які виразно твердили, що перешкода до єдності лежить не стільки на догматичному, скільки на політичному полі. Східні церкви повинні підпорядкуватися Римській Церкві, бо правда стоїть вище від симпатій і антипатій. Йдеться лише про визнання верховної юрисдикції Римського єпископа. До того ж Папи, прагнучи оживити і зміцнити давню діяльність та знаходити нові зв’язки, старалися з року в рік.

Уже папа Пій IX у 1847 р. в енцикліці In Suprema Petri закликав в ім’я давньої світлої традиції до повернення і єдності. Але, на жаль, константинопольський патріарх Антим IV (1848 р.) поставився до цього дуже неприхильно і заявив, що найбільшою сучасною єрессю є папізм. Незважаючи на це, Папа запросив патріархів і єпископів Сходу на Ватиканський Собор, але жоден нез’єднаний єпископ не прибув на Собор. Проти цього були також англіканське духовенство і російський уряд.

Потім папа Лев XIII у 1894 р. звернувся енциклікою Praeclara Gratulationis до «всіх царів і народів» і просив їх повернутися до єдності. «Каменем спотикання» для них є примат, але вони повинні звернутися до власної традиції, яка підтверджує, що вони підлягали Апостольському Престолові і ще тепер моляться за «з’єднання Церков». Вони повинні зробити це не з людських мотивів, а з любові до Бога. Тим більше, що через це вони не втратять ні своїх прав, ні привілеїв, ні обрядів: «Neque est cur dubitetis quidquam vel Nos vel successores Nostros de iure vestro, de patriarchalibus privilegiis, de rituali uniuscuiusque ecclesiae consuetudine detractare».

Відповіддю на це стала енцикліка константинопольського патріарха Антима V 1895 року, в якій він пояснює становище Сходу та відмінності між обома Церквами. У ній він закидає Римові велику гордість і стверджує, що Лев XIII хоче втягнути у свої помилки також і східні церкви. Папа, на його думку, повинен стати на ґрунт перших семи Соборів, визнати походження Святого Духа лише від Отця, потрійне занурення при хрещенні, використання квасного хліба в Пресвятій Євхаристії, пресуществлення через епіклезу, святе Причастя під двома видами, молитви за спокій душ померлих і визнавати лише непорочне зачаття Христа. До IX століття, на його думку, не існувало примату, бо єдиною Главою є Христос. Лише папа Миколай І почав висувати примат, а Фотій обороняв тільки права Східної Церкви. До цього додається ще догмат про непомильність папи. А єдино непомильним є Христос.

Східна Церква — це Церква семи Соборів і дев’яти століть традиції. Щодо слов’янських апостолів Кирила і Методія, то вони вийшли з Константинополя і зазнали більше переслідувань від західних латинських німців, ніж від поган-слов’ян. Наприкінці він звертається із закликом, щоб західні християни поверталися до Православної Церкви.

Усі нез’єднані Церкви Сходу об’єдналися з патріархом і з радістю прийняли енцикліку. Її було перекладено не лише всіма східними мовами, але також англійською, німецькою і російською. Енцикліка була також виразом тодішніх настроїв у Росії.

Прикладом крайньої позиції є погляд генерала О. Кірєєва, який говорив, що Папа пропонує нам найгірше з усіх рабств — моральне рабство. Коли Захід віддаляється від авторитету папи, то він шукає відшкодування на Сході. Папство справді являє собою могутність, але ми шукаємо не сили, а правди.

Так говорили також обер-прокурор Побєдоносцев, проф. Бєляєв та інші, що Російська Церква ніколи не підпорядкується папському авторитетові. Голосові Росії вторував і нез’єднаний Балканський Схід. Поки не завалиться горда будівля папства, казали балканські богослови, доти не буде усунута перешкода до Унії.

Такий був загальний стан унійного питання перед війною.