1. ПЕРЕДПОДОРОЖНЯ ПРИЗАДУМА

Коли я раз оповідав одному дуже культурному й інтеліґентному нашому громадянинові про свою подорож у 1928 р. по Франції та про свій побут у Лілі, він самометно перебив мені, кажучи: Треба було конечно поїхати до Льондону і подивитися, хоч би для самого вдоволення, що ось був я в Англії. Та подорож до Альбіону, відповів я тоді, заслугує на окрему увагу й підготовління та вимагає довшого часу. На жаль, треба було чекати аж кілька літ, заки знайшлася відповідна хвилина. Не було потреби, що спонукувала би звернути тамтуди свої кроки. Аж цього літа (1935), по закінченню академічного року я таки задумав вибратися в цей далекий край, що своїм розумом і спокоєм панує на цілій земській кулі. Прямо якась внутрішня туга і бажання намовляли мене до того, щоби подивитися власними очима на осяг найкультурнішого народу в світі і навчитися чогось від нього.

Про Англію в нас, слава Богу, багато пишеться по часописах. Приїздили відтам і гості, деякі навіть дуже прихильні, але рідко хто з наших вибрався на аристократичний Острів, що, відмежований від світа, керує його діями. І далека та коштовна дорога, і незнання мови, і брак ближчих знайомств не вводили нас в англійське життя. Через те нам тяжко було дістатися на ширшу арену світа.

Мої приготування зосереджувалися передусім довкруги пашпорту, цієї в нас третьої, крім душі й тіла, складової частини людини, та до роздобуття віз, які, мимохідом кажучи, досить дорогі. Одначе ці знаходи облегшувала надія, що чейже буде можна вибратися від щоденних занять у світ і змінити бодай на короткий час свій відпоруг занять і праці. Вже сама думка про це приносить душі якусь пільгу.