6. ПРИ БОЖОМУ ГРОБІ

Вузенькою вуличкою, виложеною гранастими, слизькими, мармуровими камінцями, сходили ми до Божого Гробу. По обох боках дороги виставлені перед крамницями товари: мясо, риба, яринa, овочі, все пощудне добро, тканини, пестрі хустки і т. п., — а побіч ремісничі робітні, бо ціле життя зосереджується тут на вузеньких, тісних вуличках. Тут і там видно на мурі зазначені стації хресної дороги.

Завертаємо у ще стрімкішу вуличку, на якій розсілося багато жебраків і калік, що, вже здалеку почувши чужинецькі голоси, почали по арабськи кричати: мескін (жебрак) і наставляти глиняні мисочки на милостиню. Це вже вказувало, що церква Божого Гробу недалеко. І справді, завернувши ще раз коло муру в бік, ми опинилися на виложенім плитами подвірю (17 м. × 25 м.) перед церквою Божого Гробу.

Фасада в романськім стилю, дещо надщерблена, хоч орнаментика шляхотна і камяна різьба прегарна. Збудували цей храм хрестоносці. Саме вирізьблені фризи надають будові архаїзму, — хоч уже пороблені риштування, щоби розпочати реставрацію. Положення внизу і притикаючі старі доми дещо ослаблюють монументність будівлі. В фасаді дві брами, з яких права замурована ще в 1808 р. Над ними два аналогічно півкруглі вікна.

Вступаємо до середини з боговійним страхом і скупленням. По лівому боці внутри, на однометровім підвищенню вистелені диванами лежовища мусульманської сторожі. Має вона злопам’ятну історію. Треба було нераз дорого оплачувати отворення брами. Султани надавали цей привілей родинам, які тягнули з того для себе великі зиски. Нераз путники розповідали, як ця сторожа, розвернувшися на софках, курила наргіле (великі водні файки), грала в кістки, та попиваючи каву, посміхалася з путників.

На щастя тепер не було нікого. Два кроки наперед бачимо червонаву мармурову плиту, на якій, як каже передання, благоблажний Йосиф і другі мали помазувати пахучим оливом Тіло Ісуса Христа, зняте з хреста. Клянувши і поцілунком віддавши пошану, ми увійшли до середини. Стаємо під півкулею, освіченою одним вікном куполою. Внутрі на 18 масивних колонах опираються дві галерії, одна над другою, з 18 луками. Церква в середині виложена мармуром, одначе домагається відновлення; з куполи сиплеться синій тинк. По середині стоїть мармурова чотирокутна капличка з цибулястою копулою, щодо стилю без особливої ваги. Але для нас це неважне, — тільки те, що саме вона містить Божий Гріб, — велику скалу, відбиту від цілости. Над її входом завішені численні лампи. Входимо до нутра каплички, себто до малого притвору 3½ м. широкого, а 3 м. довгого, — бо звичайно гробниця багатих родин складалася все з притвору і властивої гробниці. Це т. зв. молитовня ангела. По середині стоїть камінь, на якім сидів ангел, що звістив мироносицям Воскресення Христа.

Всі самотньо впали на коліна і стали шептати молитви, дякуючи найщиріше, з глибини душі Христові, що допровадив їх до цього святого місця. Радість втискає дрібні сльози, чути зверху тихий, а далі щораз голосніший плач. По чотири особи, пригнувши добре голову, сунемося дальше наперед крізь низький (1.33 м.) отвір, до другої каплички, де знаходиться властивий Гріб. Варто зазначити, що Данило Мних, як сам пише, сунувся туди на колінах. При боці поміщені прямокутний саркофаг, над яким висить п’ятдесять ламп. Кожний на колінах зі зворушенням цілує Божий Гріб та складає мольби за себе і за всіх, що прохали пом’янути їх на тім пресвятім місці.

Ніхто не звертав на другу уваги; кожний, заглиблений сам у собі, полонив серце повну свободу в молитві до Христа. Кульмінаційна точка святих переживань, найглибша і наймогутніша, а при тім без зовнішнього вислову! Тут зложено було Тіло Христа, тут воно й воскресло у славі.

При Божому Гробі, християнський Схід представлявся мені, наче заможний велет у дрімаючім сні: Схід видав Христа, видав християнську теологію; Ігнатій, Іриней, історики Церкви, богослови Василій і Григорій, Іван Золот., Іван Дамаскин і др. — всі вони зі Сходу. Звідти вийшло і монашество. Велика, справді, подяка належиться Сходові. Бо Світло світа прийшло саме зі Сходу.

Скільки то сердець рвалося до того святого місця, — та не всім судилося до нього дістатися. Багато, багато впродовж 2000 літ погинуло навіть в дорозі з голоду й холоду або від диких звірів та поганських рук. Тому кожний путник відчував наглядно на собі ту велику ласку і цілий пірнув у святих думах і благаннях, які хотів зложити Христові.

Та ось дають знак, щоби виходити, бо жде нетерпеливо черга дальших путників. Я кинув ще оком по цілім просторі. Він 2 м. довгий і 1.93 широкий, виложений увесь мармуровими плитами, так що властиввий Гріб закритий. Кажуть, що то добре, бо інакше путники, забираючи з собою по камінчику, були б давно рознесли його. Камінь, на якім спочивало Тіло Христа, 0.66 м. високий, 1.89 м. довгий і 0.93 м. широкий. В середині висить ще 41 лампа: 13 латинських, 12 грецьких, 12 вірменських і 4 коптійські. На верх у мармурова плита, на яку кладуть престіл і священник править Службу Божу.

Мрією кожного священика є принести на цьому місці скромну жертву. Мене стрінуло, на жаль, велике розчарування. Я прохав оо. Францісканів, щоби могли відправити, — та по довгих пертрактаціях вони відповіли відмовно. Божий Гріб належить до Францісканів і до нез’єдинених Греків та Вірмен, а в обопільній угоді сказано, що можуть правити тільки нез’єдинені православні і латинники. Обі сторони держаться строго букви пакту, і нас, католиків східних обрядів, не допускають. Ціле товариство живо співчувало зі мною і голосно негодувало на цю свого роду аномалію. Така сама доля стрінула й наше паломництво в 1906 р. — знак, що від того часу ніщо під цим оглядом не змінилося. Ми дальше лишилися поза скобками. Таке рішення мене обурило до живого, але не вивело зі святочного настрою. По молитві за Св. Отця, за св. Унію, за здоровля Митрополита, Єпископів, за Академію, за професорів і питомців, за рідню, знакомих, а передусім за долю і волю цілого народу, за всіх, що прохали згадки, — я вийшов з трудом, добре пригнувшися, з гробу.

Неначе камінь упав мені з плечей. Якось легше стало на серці, хоч я чув велику втому. Я станув знову перед гробом, а думка гнала одна за другою. Шукав за «кандилом» Данила Мниха. Завісив він його над місцем, де лежали ноги Христа у гробі, та відтак забрав зі собою. Десь тут і Мазепа мав заслати дари… Прийшла на думку сцена, як наше паломництво в 1906 р., обступивши Божий Гріб, співало з Мишугою до глибін душі зворушливе «Плотію уснув яко мертв», Царю і Господи», та пригадалися слова Митрополита: «Плотію уснув і поніс смерть за нас, а ми, живучи життям, наче смертю йдемо до гробу, щоби знов ожити. Де найдемо ласку, як не у цього Гробу?»