9. ЙДЕМО В ВИФЛЕЄМ…

Вечоріло; доходила 6 година. Сонце кінчало свій біг, а з тим згасала цілоденна спека. Наш провідник заявив, що ми перериваємо похід по Єрусалимі та їдемо самохідом до Вифлеєму. Всі радо прийняли цю вістку, бо по таким великим напруженню і по стількох вражіннях, що скоро і вручу мінялися наче в калейдоскопі, треба було хвилини перерви й відпочинку.

Всідаємо коло яффської брами — і нумо в дорогу до Вифлеєму! Це недалека путь, всього 8 км. від Єрусалиму. По виснажувальній дорозі скоро їхалося — то й недовгий був наш відпочинок. Колись жахливий був стан цієї дороги. Неодно колесо розсипало на ній свої сухі кості, неодно путника болів з утоми хребет, ребра й печінки. А вже цією дорогою прибитий, але послушний Божій волі, вів Авраам свого сина-одинака, щоб принести його в жертву на горі Морія. Давні часи, — а скільки вміє ще розповісти історія з пізніших! З вікна автобуса видно Гору злої поради, де Каяфа мав свій хутір і там заявив синедріонові, що ліпше, щоби один чоловік згинув, ніж має пропасти цілий нарід (Ів. 11, 50), і дальше грецький монастир св. Іллі, Мар Еліяс, високо на горі, наче твердиня.

Затримаємося хвильку коло гробу Рахилі, яку поховав тут Яків у дорозі до Хеврону, коли породила останнього сина Веніямина. Далючий йому життям, сама себе скінчила. З цього місця, кажуть, чув Єремія (31, 15) плач ізраїльських жінок, як вели їх у неволю. Цією дорогою йшла Пречиста Діва і св. Йосиф, біля неї і три мудрі зі сходу, втішені, що знову засіяла їм Звізда надії. Ось і криниця названа на їх пам’ятку.

Гріб Рахилі — це невеличка будівля, іззовні незвичайно мила. Півкуляста баня і прямі, чотирокутні лінії творять прегарну симетрію і своєрідну орієнтальну стилевість. Вона мені найкраще подобалася.

По дорозі минаємо на збочах старі, сиві, оливкові дерева, що надають чуттєвого, але й поважного настрою; зелені фіги й виногради розвинули своє широке листя. Ще трохи — і дорога скручується й в’ється у стіп Вифлеєму, що півколесом розлігся на спадистім узгір’ю. Якась таємна лагідність віє з цілої панорами. А може біблійна історія є супутницею уяви? Ні, воно таки так у дійсності. Гарні, темноваті доми з плоскими дахами, наче прямокутні скриночки, один спинається на плечах другого і вкладаються амфітеатрально. На долині розстелилося поле пастирів. «І ти, Вифлеєме, нічим гірший»… Навпаки, з ним зв’язана історія всесвіта!

Вифлеєм це дім хліба, врожаю. В ньому родився Давид і пас на цих горах та долах стада свого батька Єссе. На них шукав його пророк Самуїл і помазав на царя. У Вифлеємі на полях Вооза збирала колоски Моавитянка Рут, з якої народився Овид, дід Давида. А дальше: скільки крови полилося, коли це святе місце ставало довгі ряди путників, що падали від мусулманського кинджала!

Заїздимо на площу перед базилікою Христового Різдва, де міститься печера Народження Христа. Довкола базиліки комплекс монастирських забудувань ОО. Францисканів, а також грецьких і вірменських монахів. Стоять гуртками мешканці. Своєрідна ноша вифлеємок. На головах високі чепці з начіпленими монетами, прикриті білою хусткою, що спадає довкруги лиця на плечі. Рукави з великими буфами, а спідниці темночервоні, з чорним фартухом. Мабуть це останки ноші хрестоносних, середньовічних часів.

Чорніє малий отвір у брамі, — бо колись її замуровано з оборонних оглядів, щоб мусулманські їздці не заганялися до церкви і не побивали християн. Тепер на основі закону збереження статус кво не можна нічого на жадному місці зміняти, і тому залишено малі дверцята. Чолова стіна обтерта й очищена; не краще і в нутрі. Але сама архітектура — прегарна. Колись над печерою Народження в тих самих оглядів, що й на Божому Гробі, цісар Адріян посадив гай божка Адоніса. Одначе як лише цісар Константин проголосив свободу християнської віри, цісарева св. Олена поставила прегарну базиліку в 326 р., яку дещо змінив цісар Юстиніян (531), і в такому виді вона заховалася по нинішній день.

З темного притвору, поділеного на три часті, входиться до головної нави. Обмом вона простора, бо 33 м. довга і 26 м. широка. Чотири ряди сорока великих жовтавих монолітних колон зі старовинніми капітелями творять пять нав. На архітравній стіні, що спочиває на колонах, пишається частина мозаїк. Добір і гра красок, ніжність контуру і правильність рисунку свідчать про високомистецький твір. На жаль, заховалася тільки частина, а саме сцена поклону трьох царів зі Сходу. Мозаїки знищили Перси за короля Хосроеса, — а тільки тому, що царі убрані в перську ношу, цей фраґмент залишено. Водночас це одинока старовинна мозаїка в Св. Землі. Інші мозаїки в церкві знищено, а є лише на колонах фрески зі середньовічних часів, що представляють Святих різних народностей, яких почитали хрестоносці. Під ними багато їх підписів — Роберта з Фляндрії і других, а ті хрестоносці, що не вміли писати, вирізьблювали хрести. Звичайний і легкий спосіб увіковічнити себе. Бачив я багато таких підписів і в ґроті св. Бенедикта в Субіяко, — та приємного вражіння якось ніколи вони не викликували, хоч усе оставався слід по людях, бодай такий.

Недавно відкрили первісну долівку з часів св. Олени, і неодна там ще криється старовинна цінність, якої не позволяє винести на денне світло status quo. Храм належить до незєдинених Греків, і тому в абсиді поставлено новий, без великої мистецької вартости іконостас.

Побіч нього через молитовницю Вірмен заходиться по сходах до печери. Це теж молитовниця, доволі простора, 12 м. довга, 4 м. широка і 3 м. висока. Стіни виложені мармуром і дамаском. Декуди видно чорну, окоптілу скалу. 15 лямп (4 лат.-католики, 5 незєд. вірменських і 6 незєд. грецьких), що блимають лагідним світлом, і просвічують настроєву темінь. При вході ліворуч малий вівтарик, а під ним на землі прикріплена срібна звізда, що написом вказує місце Народження: “Hic de Virgine Maria Jesus Christus natus est” — “Тут з Діви Марії народився Христос”. Напроти з правого боку, три сходи нижче, капличка, де за решіткою є місце ясел, — визолочене коритце, в яке положила Божа Мати новонародженого Ісуса. Горять також лямпи. Ясла зберігаються в Римі в базиліці Santa Maria Maggiore, — хоч деревляні ясла в Палестині невзнані, а був лише в скалі викутий жолобець для скоту.

З дитинною побожністю цілують усі путники звізду і поклоном чола об землю віддають честь народженому Христові. Скільки міліонівуст цілувало це місце і кланялося до землі за особливу благодать, по словах св. Єроніма: “І я грішний, нужденний удостоївся уцілувати той жолоб, у якому лежів маленький Господь, і молитися у тій печері, де Діва породила Боже Дитя”. Цілий час сторожить жовнір, щоби не було якого надужиття. Раз навіть здерли були незєдинені звізду з латинським написом і счинилася була кривава бійка.

Коли ще другі путники цілували святі місця, я не видержав і став колядувати “Бог Предвічний”. Настрій такий мягкий, поетичний і бадьорий; нема того великого мучення, яке відчувалося в Єрусалимі на пригадку жахливих дій, що їх переживає путник на Голгофті. Уява в Вифлеємі відтворює Різдво хлопячих літ, тріскучий мороз, Святий Вечір, вечірню зірку на небі, свічку в книші, сіно, дідух; дзвенить в вухах крик і коляди віздарів з вертепом, лунає радісне “З нами Бог” — радість розпирає груди. Всі дійсні переживання Різдва стають мрією, а колишня мрія перемінюється у дійсність. Стою в справжньому Вифлеємі: “І породила свого Первенця, повила Його пеленами і положила Його в ясла, бо не було для них місця в господі. І були пастухи в тій стороні, що сторожили та тримали нічну сторожу коло свого стада. І це ангел Господній станув перед ними і ясність Господня осіяла їх” (Лук. 2, 6).

За печерою Народження є ще кілька печер: св. Йосифа, забитих немовлят, печера гробу св. Евсевія з Кретони і печера пустих гробів св. Єроніма і Павли та її доньки Евстахії, що прийшли за Єронімом вести богомільне життя та оснували тут монастир. Пята і остання печера це місце, де св. Єронім писав свої коментарі й перекладав св. Письмо — Вульґату. Тут прожив він 34 роки і вмер у 420. р.

Різьблений мармур і “культурна” танцита приглушують настрій святої простоти євангельського оповідання, що від дитинних літ врився так глибоко в серце.

Виходимо з молитовні-печери, і попри вівтар Вірмен прямуємо до францісканської церкви св. Катерини. Тепер Вірмен зазначений східним перським килимом на долівці. Оповідають цікаву історію: коли раз Вірмени посунули килим кілька центиметрів наперед, францісканська процесія, що йшла до церкви св. Катерини до печери Різдва, затрималася на знак протесту, домагаючися, щоби усунути килим на давнє місце. А коли Вірмени не хотіли, чекала тут три години, аж доки не приїхав давньою жахливою дорогою в Єрусалим Великий Комісар і не зробив ладу, приказуючи Вірменам відійти на “давні позиції”. Таких і тим подібних історій можна наслухатися на різних місцях або начитатися в описах латинських західніх авторів. Та бувають і пересади й тенденційні натягнення, — як зазвачують це зрештою й самі західні путники. Справді нераз аж прикро слухати слів про поведення і відправи незєдинених; говориться часом про них так, наче це були диявольські прояви. Очевидно, це не дорога до Унії! На негідний спосіб писання про східніх незєдинених християн у Палестині прилюдно жалувався єрусалимський латинський суфраґан єп. Ісаак і болів над тим.

Зараз за стіною побудували ОО. Франціскани парохіяльну латинську церкву св. Катерини, зрештою нічим незамітну. По молитві перед Св. Тайнами ми вийшли на коридор монастиря. Гостинні монахи прохали путників на шклянку вина, що було справжнім бальсамом для змучених цілоденною жарою. Монахи принесли пропамятну книгу, щоби до неї вписатися. Потім одні путники зачали оглядати картки та купувати медалики і хрестики на памятку, інші пішли оглядати Молочну Печеру, де по леґенді мала перебувати і кормити Христа Пречиста Діва, втікаючи до Єгипту, — а нас кількох вийшло на терасу монастиря.

Чудовий вид розкрився перед очима: ліворуч цілий Вифлеєм — нині досить численне містечко з 12 тисячами мешканців, майже самих християн. По арабськім місті зветься Бейт Лягм, а в св. Письмі Ефрата. Впадають в очі більші забудування, монастир Кармелітанок, Йосифіток, Салезіянів, монастир Серця Христового, — видно церкву Греків-католиків св. Николая, протестантський захист для прокажених, « Ган-тур », лічницю ордену Йоанітів, до якої бедуїни привозять своїх хорих і ждуть на полях, доки не видоровіє недужий. На ліво Поле пастирів, що пасли стада в часі Різдвяної Ночі. Ось на цих полях співали ангели: “Слава во вишніх Богу, а на землі мир”. Сонце зайшло вже, повіяв лагідний вітер, тишина зачала царювати довкруги і залягла сумерк. Лягли на спочинок стада, — а як засіяли зорі й ніч обняла землю, незамітно для людей прийшов на світ Христос. Снуються спомини Святої Ночі… Дивні дороги Божого Провидіння. Коли довершуються переломові дії, що змінюють відтак лише землі, відбуваються вони для загалу незамітно, і знає про це лише кілька одиниць.

І знову трубка автобуса збуджує зі святого прощання. Виходимо на площу. Рій торговців кинувся на нас. Вифлеєм знаний з того, що мешканці виробляють з оливного дерева й перлової маси гарні хрестики, вервиці, скриночки і т. п. Йдуть торги у всіх мовах. Найгірше говорять торговці по російськи. І на найсвятіших місцях не обходиться без торгу… кожний хоче привезти памятку, і тому купує на кожному місці, при кожній нагоді.

Авто загуділо, і ми рушили до Єрусалиму. Так тяжко покидати це місто мира і спокою, що дало бодай бідний захист св. Родині, — а нині доволило путникам пережити такі гарні, хоч короткі хвилини… Тай незвичайно повчаючі були ці відвідини. Справили ледве живе поняття з історії Різдва, яке остало вимріяне у душі, що дивиться на Вифлеємську Подію крізь призму дитинного вертепу.

На полуднє від Вифлеєму веде дальше дорога до Геброну, першої столиці Патріярхів й Ісуса Навина, і до Мамврійської Долини. Там міститься печера Махпела і в ній похований Авраам та його жінка Сара, Ісаак і Ревека, Яків і Лія. Та, на жаль, була вже ніч, і ми мусіли повертати до Єрусалиму.

Недалеко Єрусалиму є ще в пустині монастир св. Сави (Мар Саба), якого правило перейняв св. Теодор Студит і другі монастирі грецького Сходу в Росії. В ньому жив св. Іван Дамаскин.