III - САМОТА

I

Яке це холодне слово для сучасної людини! На саму згадку самоти віє холодом, дрож проймає тіло, настрій стає понурим, а память нагадує нудьгу і скуку. Самота — це те саме, що покинути принадний світ і товариство, понехати забави і легкі балачки. А чого то світ не зробив, щоби втягнути кожного, навіть проти його волі і бажання, у вир веселого життя і серед гомону та радости забавити його до схочу та при звуках музики випити вщерть налиту чарку веселости до дна. Розбуджена жажда вдовілля виманює людину з дому, ба навіть з її власного нутра. Вона боїться, що, здана сама на себе, не знатиме, що зі собою почати, що знидіє і змарнує себе. І справді дивний цей жах перед самотою в модерної людини, далеко більший, як у минулих століттях.

А чейже самота не така прикра, як видається. Скільки разів приходиться почути, що чиїсь найкращі хвилі були проведені на самоті. Навіть пустиня, уосіблення самоти, хоч як на перший погляд безлюдна і непривітна, то й вона повна примани і краси. Американський поет Bayard Taylor каже, що на нубійській пустині він багато разів відбігав далеко від каравани, щоби бути самим. "І я знайшов — пише він — невимовну принаду в маєстатичній самоті на пустині. Я бачив часто схід сонця, коли на широкім горизонті не видно було ніякого живого єства. Воно піднімалося немов Бог в повній пошани величі. Нагла зміна краски — тепла, золота барва, яку прибирав пісок і пурпурові та фіолетні контури далеких багряних гір — було то раннє диво, на яке я ніколи не глядів без зворушення. Ті багаті краски робили пустиню такою чудовою, що вона була за величава, щоби бути пустинею, а краєвид зовсім не пригноблював, але одушевляв і підбадьорував мене. Я ніколи не почував себе таким фізично здоровим і сильним як тоді і я хотів з ранку до вечера ізза превеликого щастя кричати. Пустинний воздух, то еліксір життя, солодкий і чистий і відсвіжуючий, як той, що його колись вдихав чоловік в заранні сотворення. Незіпсутий елемент атмосфери, бо нема там випарів вогкої землі і ростин, нема диму і пари, що підносяться з домів, щоби його занечистити. Той воздух, ще більше як тишина і самітність, є тайною любови до пустині. Це гарний доказ дбайливості Провидіння, що не лишає і пустого місця на землі без величі. Там, де нема милих принад природи, де нема зелені, джерела для спрагнених уст, де нема тіни скали, щоби заслонити подорожнього від полудневої спеки, там на пустарі повіяв Бог найсолодшим і найлагіднішим подувом, що скріплює тіло, дає ясність для ока, і веселу погідність для ума". І як пустиня так і самота має свої додатні сторони, а навіть стається конечністю для думаючої людини.

Наймудріші книги, найзнаменніші бесіди, найкращі твори ґеніяльних мистців і письменників, найглибші пляни постали на самоті.

"Den Sieg gewann das tapfere Heer gemeinsam / Den Schlachtenplan entwarf der Feldherr einsam"

каже влучно A. Grün. Без внутрішнього скупчення і напруженого думання не повстав ще ніякий визначний твір. Науковий дослід і духова праця можливі лише в затишу і спокою. Школа ґеніїв — то самота.

Міцкевич кликав: Samotności! do ciebie biegnę jak do wody / Z codziennych życia upałów; / Z jakąż rozkoszą padam w jasno-czyste chłody / Twych niezgłębionych kryształów!

Тому вже і старі греки мали велике зрозуміння для неї і найкращі їх одиниці залюбки шукали в ній притулку. Питаґор жив якийсь час у печері, Талес волів затишне як двірське товариство, Плятон перебував в гаях Академос і 20 літ учився там в нього Аристотель.

Християнська релігія найкращ оцінила вагу самоти для життя людини. Перед кожним важнішим ділом поручає її для спокійної застанови і як зразок подає приклади до наслідування зі своєї і жидівської історії. Мойсей і Ілія пробули 40 днів і ночей на самітній горі і такий самий час провів Христос на молитві і роздумуванні в відлюдній і дикій пустині Кварантанії, лишаючи за собою цвітисту, пахучу околицю Єрихону. 40-дневний піст це традиційна пригадка опанування себе і застанови. В історії Церкви бачимо, що за прикладом Христа всі визначні уми, які мали сповнити важніше завдання, клали на самоті основи під свою діяльність. Св. Павло приготовлявся по наверненні на удиненні на велике післанництво. Атаназій Вел. втік перед переслідуваннями аріян до св. Антонія на пустиню і там далеко від світового гамору і великоміського клекоту навчився належно оцінювати світ і сталити волю, щоби станути в обороні науки Льогоса. Там на самоті, на безводній і сухій пустині триснули для нього джерела надземської сили і мудрости. Василій Вел., хоч здобув велике знання і штуку краснорічивости в Атенах, пішов іще на "вищі студії" в пустиню і там щойно зрозумів суть євангелія і підготовився до зорґанізування монастиря та став батьком християнського монашества. Тими слідами йшли і Хризостом і Августин і многі інші. Як вислід зрозуміння застанови на самоті є загально нині прийняті духовні вправи, в яких людина, хоч не в пустині, перервавши добровільно звязки з окруженням, призадумується над питаннями: "Чому і пощо?".

II

Та в чім саме лежить творча сила самоти? Світовий гамір, спільне пожиття виснажує ум, вичерпує духові сили. Радше бере, чим дає, бо нема часу на застанову, а навпаки є нагода до поверховності, спокус і промахів. Вже Сенека сказав: "Скільки разів пішов я межи люди, вертав все менше добрий". Богато похибок всотується мимовільно в душевний організм, зростається з ним і тяжко їх відтак виділити і позбутися. Серед безупинної зміни вражінь нема змоги утвердити свою ціль, критично приглянутися втертим поглядам і добути енерґію на самостійність. Коли взяти до того під увагу перевагу технічної культури в нинішнім світі з її поспіхом і неспокоєм, де наче в калейдоскопі одно вражіння затирає друге і не творить в умі людини твердої основи, то часова затиша і призадума стають тим конечніші. Це наглядно відчуває кожний умово працюючий у великім місті — і старається в ряди-годи вирватися на самоту, щоби успокоїти свої нерви і призбирати нової сили до праці.

Ритм спокою і руху є конечністю природи.

Отже тому самота така потрібна і зробила собі рекляму найвищої школи. Там поволі можуть розвиватися і доспівати гадки, там небо стає ясніше і невидимий світ ясно осяює видиму дійсність. Там душа дістає належне покріплення і підноситься до високого лету. Гарно висловив це Вільгельм Вебер:

"Einsamkeit ist Seelennahrung; / In der Stille kommt dem Geiste / Rechte Geistesoffenbarung. / Geisterstimmen zu vernehmen / Musst du in der Stille lauschen / Lauter reden sie im Säuseln, / Als in Sturm — und Wetterrauschen".

Ту силу самітности відчув Іван Франко, коли представив душевний стан Мойсея:

"Обгорнула мене самота / Як те море безкрає / І мій дух мов вітрило її / Подих в себе вбирає".

Не лиш творчі поетичні гадки ростуть на самоті, але і голос совісті став сильніший і воля набирає твердости та рівноваги. На самоті людина мимохіть мусить призадуматися над своїми ділами і вчинками, провірити свої наміри і рішення, як виповнила заповіді Божі і людські, словом, чи задоволений Бог і люди з нього і він сам зі себе:

"І ворушиться в серці грижа: / Може я тому винен / Може я заповіді Твої / Не справляв як повинен?

І ось сумнів у душу мені / Тисне жало студене / О Всесильний озвися, чи ти / Задоволений з мене?"

І пророк Осія (2, 14), коли думав над моральним упадком Ізраїля, не знайшов іншого виходу, як тільки: "Поведу його на самоту і стану говорити йому до серця."

Голос совісті стає могутніший, коли є не лише внутрішній, але і зовнішній спокій. Тоді будяться гуманні почування, ніжні зворушення серця, тоді чує людина і голос Божий у свому нутрі. Зразкова є подія з життя старозавітного пророка Ілії, що на горі Хорив не серед вихру і бурі, блискавок і грому, але в леготі вітру мав дослухуватися Господньої мови. Цю сцену переніс Франко на Мойсея і так її віддав:

"І з трівогою слухав Мойсей / Пітьми і блискавок мови, — / Ні, не чути ще серцю його / У них гласу Єгови.

І ревнув понад горами грім / З жаху їжиться волос, / Завмира серце у груди... та ні, / Не Єгови це голос.

Поміж скелі завили вітри, / Їх сердитії нути / Кліщать душу, мов стогін, та в них / Ще Єгови не чути.

Та ось стихло, лиш води дзюрчать / Мов хтось хлипає з жалю; / З теплим леготом запах потяг / З теребінт і міґдалю.

І в тім леготі теплім була / Таємничая мова / І відчув її серцем Мойсей, / Це говорить Єгова".

Галас то ворог застанови і глибшої думки. Досадно сказав це Ніцше: "Der Lärm tötet den Gedanken".

Несталий, плиткий і винуджений чоловік не буде мати нахилу до самоти і буде все діймаюче відчувати її тягар. Такий характер буде почувати себе нещасним, коли прийдеться йому призадуматися і вглибитися в себе. Як для великого духа, каже Smiles, самота є животворним джерелом, так для малих є вона мукою.

Самота є подібна до вогню. Хто вміє з нею обходитися, той використає її для збереження і усовершення себе, хто ні, того вона зруйнує. Хтось влучно замітив, що самота може зробити з людини худобу. Вона є тільки передишкою, середником до цілі, радше неґативним чинником при праці і поправі. Вона сама не виховає і не піднесе людини, але в неї треба вдунути високий божеський зміст. І мізантроп є самітним і втікає від людей бо думає, що кожний звязок з ними упідлить його і затемнить "праведне зеркало" духа. Бездільне відлюдне блукання витворює самолюбство і самовдоволення, розлінивлює духа, вбиває терпеливість і почуття обовязків любови ближнього, розпалює гордість, а уява може погрузнути в найогидніших образах і представити їх в чарівнім виді.

І як пустиня має з одної сторони свої принади, так з другої сторони не треба забувати на велике безвіддя, нагальні зміни температури і піскові заметілі, страшні громи і розбишацькі ватаги, які можуть знищити людину. Подібно і самота має свої скелі і пропасти, над якими треба обережно і вміло пройти. Найстрашніше і найнебезпечніше на самоті це бути бездільним. Христіянська віра крім праці вказує ще на молитву і всюдиприсутність Божу. Така самота видасть зі себе велетня духа. Вміти бути самітним це одна з головних наук. Передусім молода людина, якщо набуде те знання, знайде рівновагу духа і почується щасливою.

Правда, людина є суспільним єством і не повинна втікати перед товариством, але з другої сторони вона має обовязок берегти і плекати свою індивідуальність. Тому обі сторони, удинення і співжиття мусять йти рівнобіжно в згоді і не переважувати себе, щоби вона не стала або здичавілою або поверховною. Лише так понята самота є дверми небес — solitudo ianua coeli.