LJR. MICHAEL GOMES DE CASTRO (O. F. M.) — DIE TRINITÄTSLEHRE DES HL. GREGOR NYSSA

Freiburg i/Br. 1938, Herder.

Гомес де Кастро одноденної монографії про тринітарну науку в грецьких Вітців. Біль, Наґер, Дікамп, Жюжі, Штіґеле, це його попередники. Григорій Ніссенський це найбільш спекулятивний ум між кападокійцями, і тому цікаве є питання, чи посунув він тринітарну спекуляцію поза Василія Великого, чи ні? Автор відповідає, що він не вийшов поза виводи свого брата одначе не зовсім слушно.

Автор тримається принятого порядку, що обговорює спершу критичні видання творів Григорія, які дотепер вказують великі недостатки. W. Jaeger старається допорядити видання в майбутньому до кінця. В справі автентичности тринітарних творів автор стаєть ся зайняти своє становище, придержуючися видання Міня MSG, том 44—46. В них з-ох томів містяться екзегетичні, аскетичні і догматичні письма, бесіди й листи. Стиль творів Григорія софістичний, бо й цілий характер IV. ст. такий, а зокрема й противники св. Григорія були софісти. Хоч св. Василій і Григорій Назіянзенський викладали арістотелівську „технологію“, то все таки користувалися Григорій мусів послуговуватися софістичною діалєктикою. В тому напрямі читав він і фільософічні твори епікурейців, стоїків, Філона Теогноста, Клотена, а передусім Платона. В своїх письмах опирається Григорій на св. Письмі і переданні. Часто докоряє єретикам, що вони покидають спільних батьків (τους κοινους πατερας προβαλλονται), й як авторитет наводить св. Григорій Собор (κοινον συνεδριον).

У фільософії мав Григорій за Платоном, а в теольоґії за св. Василієм і Оріґеном, з яким навіть поділяв деякі ложні погляди, як апокатастасіс, зогляне відкуплення Христа, один диявол на одну душу, тощо. Щоби видвигнути тло тринітарної науки Григорія, де Кастро зясовує тодішній її стан. Він виходить з основного заложення, що наука про Пресв. Тройцю є обявлена Христом. Боротьба з єретиками доповняла до закріплення тринітарної термінольоґії (Нік. Соб. 325 — homo usio, а відтак Царгор. Синод з 381. р., за панування царя Теодосія, прирівняв православіє. Цікаве підкреслення автора, що неоплатоністи під впливом христіянства, бо Аммоній Саккас († 246) основник неоплатонізму, був христіянином, що апостатував до поганства.

Григорій не уживає терміну homo usio подібно, як і Кирило Єрусалимський, бо сабеліяни надуживали цього терміну в своїм змислі. Письменська діяльність Григорія припадає саме на час завзятого спору з євноміянами і аноміянами (μονοαρχιαнами), проти яких треба було виказати, що Син є Богом, бо Його єство не тотожне з поїтетом. Наука молодо-аріян відтворювала стару аріянську єресь. Добре зауважує автор, що арґументи Григорія проти Євномія ті самі, що св. Василія, а саме, що Отець і Син є одним Богом, бо мають цю саму Божу природу.

Логічна консеквенція аріян мусіла засягнути й особу Св. Духа й зіткнути її до ролі сотворіння. Пневматомахи виступили до боротьби в Єгипті, де їх поборов св. Атанасій, в Царгороді і Малій Азії, де знову виступили проти них св. Василій, Епіфаній, Григорій Назіянзенський і Григорій Нісейський. Цей останній сказав коротко: „хто перечить божество Св. Духа, не є христіянин“. Сліди в Олександрії (362) під проводом св. Атанасія вже передше поставив був справу божества зовсім ясно. Арґумент св. Григорія спирається в першу чергу на дінню Св. Духа, як освячення, що ріменносить тільки Бога, і на тексти св. Павла. Годе кріос то пневма естін, — пояснюючи в тім змислі, наче б киріос було присудком, а пневма підметом. Щодо закиду пневматомахів, що Св. Дух є вислідений в третьому місці, відповідає Григорій чисто грецьким тринітарним арґументом, що світло третього полумя, яке походить від першого через друге, не є менше й нема ріжниці щодо світла всіх трьох (MSG. 45, 308 Adv. Pneumat.). Св. Григорій надвиває Св. Духа виразно ek tou patros і тейн. Спираючись на о. Реньон і других авторів, де Кастро представляє і грецьке поняття Пресв. Тройці і у св. Августина, згідно схолястиків, і має рацію, коли говорить: „Es scheint daher nicht ganz glücklich, die Griechen einfachhin von der Dreiheit, die Lateiner von der Einheit ausgehen zu lassen. Das kann Anlass zu Missverständnissen geben!“ Одначе, якщо ходить про загальні риси двох систем і про вихідну точку розумового уняття Пресв. Тройці, то застереження автора не має основи. Неясности має кожна інша теольоґічна система, як напр. наука про ласку томістів, моліністів і т. д. De facto латиніяни неясности грецької системи в боротьбі з аріянами.

Властиве представлення тринітарної науки св. Григорія Нісейського починається в автора від 72 сторінки. З його довідуємося, що Григорієва тринітарна наука являється продовженням грецької науки св. Василія та що, на думку де Кастра, як сказано вже вище, Григорій Нісейський не вийшов поза Василія Великого, а щодо термінольоґії, то навіть зробив крок назад, уживаючи на означення осіб: всуміш термінів гіпостазіс, прозопон, атомон, коли св. Василій закріпив термін гіпостазіс. Григорієві ходило доказати, що Син і Св. Дух мають ту саму суть божества тому, що тотожність діння супонує ту саму природу. Одна сила динаміс ek patros archomenē, ді тіну пройуза, en pneumati patō teleiumene. (Св. 24 MSG 46, 1093 A). Що робить (Отець, те й Син і Св. Дух. Чи теофанії розумів св. Григорій на грецький чи латинський спосіб (стор. 76), автор докладно не виложив.

Друга рація тотожности природи є дії. Ріжниця між особами є та, що Син є prosechos ek tu protu, а Св. Дух діє ту prosechos ek tu protu і що Син становить mesiteia. Це, на нашу думку, є питомо григоріянське зясування і цим вийшов він поза св. Василія, що обмежився тільки до твердження mesites — Син. Теза одности Бога є розведена досить широко. Григорій переводить аналогію між Богом та людськими особами, а ultima ratio є identitas naturae і одного ділання з узглядненням контроверзії, чи Григорій стоїть на становищі Платона, чи Арістотеля, чи є це специфічна одність, себто одність відмін, чи в платонічному тільки змислі? Останній погляд, заступав Варденберґ, Ґарер і Тіксерон. За арістотелівським впливом заявлявся Ендре фон Іванка (Vom Platonismus zur Theorie der Mystik, Scholastik 11, 1936), з яким погоджується де Кастро.

Одним з важних питань в теольоґії Григорія є, чи вчив він про гомоузіанізм. Протестанти, як Zahn, Harnack, Loofs і другі кажуть, що т. зв. молодонікейці (Василій з Анкіри: Гомоїос ката панта, і Мелетій), старалися поняття нікейську форму як гомоюзіанізм, боячися сабеліянізму. Це одначе не відповідає дійсности. І св. Василій Великий і Григорій Нісейський боронять новими аргументами нікейський гомоюзіанізм. Бо хоча нема актів Нікейського Собору, що автентично ствердили, що Синод був терміном гомоузіос, саме в змислі чисельної одности Божої сути, то все ж потверджують це акти Сардійського Синоду (343), яким проводив єпископ Гозій і св. Атанасій. Так саме, як Василій, і Григорій стоїть на становищі одної природи в Бозі, і то так далеко, що не одобряє форм: Бог Отець, Бог Син і Бог Святий Дух, щоби не брати цього в змислі — як три чоловіки. Слушно заважує автор, що в грецькій системі важче усунути підозріння тритеїзму, і навпаки, в августинській оборонитися від сабеліянізму. Щодо останньої заваги, треба додати, що св. Августин висуває реляцію: батько і син, які становлять найбільшу противність.

В науці про походження Св. Духа, яка найтісно актуальна, де Кастро видвигає тезу Григорія, що Св. Дух є від Отця через Сина, як він розуміє цю посередничість, він не пояснює досить близько. Можна з того твердження висновувати, що коли в Бозі становить ріжницю тільки aítia, то Св. Дух мусить походити і від Сина, бо інакше були б оба тотожні. Обережно відповідає автор: „Lehrt Gregor also, dass der Geist aus dem Vater und aus dem Sohne hervorgeht? Eine solche Fragestellung gibt es für ihn im Grunde nicht. Die Relation des Geistes zum Sohne kann nicht gesondert aufgefasst werden, als des Geistes zum Vater koordiniert werden, sondern sie muss zugleich die Relation des Geistes zum Vater miteinbeziehen, weil eben die Relation des Geistes nicht aus dem Sohne, sondern aus dem Vater durch den Sohn ihre Subsistenz erhält“ (стор. 113). Ходить ще про текст то де ration пневма кай ек ту патрос dia tou uiou кай ек ту гіу єйней проспатирейтай (стор. 114): Де Кастро схиляється радше до негативної відповіді, і слушно, бо багато рацій говорить проти ек ту гіу. Доказ ще треба було б доповнити свідоцтвом св. Атанасія і власне Великано, бо в св. Епіфанія і св. Кирила Олександрійського приходить вже форма ргоелєзі ді амфоїн узіодос ек амфоїн (MSG 76, 1408 B, 68, 148 A, 75, 585 A).

Останній 6 розділ заторкує відношення Пресв. Тройці до відкуплення й освячення. Григорій твердить, що освячення є спільне Св. Духові і иншим двом особам, але Св. Дух є кінець (telos) і завершення (teleiōtike dianonía) в Пресв. Тройці. Дальше автор підкреслює вагу за межкування трьох осіб в праведній людині. Це питання в Отців IV. і V. ст. відіграло дуже велику ролю. Воно означає не тільки присутність Бога, але й містичну злуку праведника з Пресв. Тройцею. Ця сполука з праведником відбувається в прямій лінії, а саме Св. Дух сходить до душі, приводить Сина, а через Сина й Отця. Це не є апропріяція, але окремий спосіб відношення праведника до трьох осіб.

Можна б поробити ще деякі незначні зауваги, а саме, що чужі цитати повинні бути в нотках, а не в тексті, передусім, коли вони не є суттєві. Утворення автором скорочення утруднюють нераз читання. Автор обережний і несміливий у висновках, а дуже точний в цитатах. Оправдується на ст. 114, що не міг дістати моїх праць про Пресв. Тройцю, хоч вони є в багатьох німецьких бібліотеках. Загально кажучи, це поважна праця і гарний вклад в тринітарну наукову літературу.