V. ЯКИХ РІЖНИЦЬ ДІЛЯТЬ КАТОЛИКІВ ВІД НЕЗЄДИНЕНИХ?

Коли глянути на ріжниці між з’єдиненими і нез’єдиненими Церквами, то крім більш-менш обрядових змін, що повставали по з’єдиненню з Апостольським Престолом одної частини кожної нез’єдиненої Церкви, прочі ріжниці є майже ті самі, що між нез’єдиненими і цілою католицькою Церквою.

На основі теологічних нез’єдинених творів можна їх нині стисліше з’ясувати і не вистачає вже загальникове заподання у старих католицьких догматичних підручниках. Так напр. щодо признання Апостольського Престолу, то трудність не лежить у тому, що нез’єдинені не признають примату папи, але в застереженню непомильности і suprema potestas jurisdictionis.

Щоби дійти до поєднання, треба знайти точку розбіжности, вглибитися в спосіб аргументування нез’єдинених і підходити до питання також із становища нез’єдинених. В той спосіб можна буде підготовити майбутній спільний Собор.

Ріжниці між католицькою Церквою і нез’єдиненими можна поділити на дві частини, на догматичні і богословські.

I. Догматичні ріжниці є у здефінованих правдах уже по розділі Церков. Вони є рішені раз назавсе і тут не може бути ніяких уступок ані змін. Всежтаки для теологів є і тут велике поле до праці, бо вони повинні в іренічний спосіб шукати зближення і пояснення догм. Кожна здефінована правда є лиш завершенням віри і переконанням століть у Церкві і тому наче логічним висновком з передпосилок Св. Письма і Традиції. Отож і в нез’єдинених, які мають те саме Св. Письмо і Передання девятьох століть, знайдуться напевно докази і потвердження проголошеної догми. Завданням богослова є видвигнути ці аргументи й привести до зближення. Зразковим прикладом на це є догма про походження Св. Духа від Сина, яка нині по основних богословських виясненнях перестала бути каменем преткновення, як це було в минулих століттях. Поминаючи христольогічні єресі й боротьбу іконокластів, з догматичних ріжниць між католицькою Церквою і нез’єдиненими треба назвати п’ять, а саме:

1. Існування чистилища, здефіноване на Тридентійськім Соборі,

2. Непорочне Зачаття, проголошене папою Пієм IX,

3. Непомильність і найвища юрисдикція папи, рішена на Ватиканськім Соборі,

4. Канонічність т. зв. девтероканонічних книг, рівнож на Ватиканськім Соборі I,

5. Нерозривність подружжя, на Тридентійськім Соборі.

Деякі з тих догм (як чистилище і Непорочне Зачаття) є спекулятивної натури, інші є позитивними тезами. Нерозривність подружжя приймають і нез’єдинені згідно з католицькою Церквою, лише допускають виїмок μὴ ἐπὶ πορνείᾳ — на випадок чужоложства (Мат. 19, 9). Для теолога незвичайно цікавою проблемою, від коли на Сході вкралася така екзегеза тексту, чи не від часів кодексу Юстиніяна, як припускають деякі екзегети.

В дискусії очевидно не треба ставити догматичних ріжниць на вістря меча, але шукати точки опору в Св. Письмі і в східній Традиції і ствердити, що саме є доголосовським поясненням і розумовим уняттям правди. A priori можна твердити, що догматичні ріжниці не є такі непоборимі, бо майже всі згадані догми є доказані в головній мірі на основі Східнього Передання.

II. З теологічних ріжниць наводять теологи передусім три:

1. Тези оперті на латинських літургічних книгах,

2. Схолястичне уняття і

3. Codex iuris canonici.

1. Під першу категорію підпадають тези, які спираються на літургічні докази — lex orandi est lex credendi. Та тут треба зазначити, що літургій є більше й не може бути між ними суперечности в правдах віри. Коли папа Євген викладав науку про Тайни (traditio instrumentorum при Тайні священства, індикативна форма розрішення й уділення Тайни священства — Ego te absolvo, accipe Spiritum S. i т. д.), то робив це тільки на основі римської літургії. Поважнішою трудністю є епіклеза. Нез’єдинені признають подружжя благословене в церкві, подібно і латинська Церква (coram parocho et duobus testibus). Багато є ріжниць у виясненню теологічних тез і тут справа для теолога велике поле до попису.

2. Дальшою богословською ріжницею є схолястика. Нез’єдинені не привикли до схолястичного уняття правд, хоч сама схолястика має свої початки на Сході в орієнтальній христіянській Традиції. Тут очевидно йде про відмінне сформулювання тих самих правд. Для нез’єдинених є більше приємлива платонівська філософія, яка подекуди навіть краще підходить під ментальність східних христіян. Зрештою були й на Заході поважні спроби оживити платонівську філософію.

Нема сумніву, що деякі правди віри легше пояснює платонівська філософія, чим арістотелівська, і це треба в дискусіях підкреслювати, от хочби в науці про первородний гріх, містичне тіло Христа, тощо.

3. Накінець велике розмеження між католицькою Церквою і нез’єдиненими зробив канонічний кодекс. Вправді і цього дисциплін були все ріжниці між Сходом і Заходом. Та коли проголошено Codex, хоч необовязуючий східні Церкви, здавалося, що він зробить ще більшу прірву. Та нині, коли підготовляється вже Східній Канонічний Кодекс, справа стратила свою гостроту. Правда, що латинська Церква юридично уняла цілу конструкцію Церкви, та Церква не є тільки юридичним і конституційним тілом, але й містичним тілом Христа. І цю сторінку щораз більше відвивають західні теологи.

Пізнання Сходу, любов і зберігання його традицій — оце й шлях до З’єдинення, який вказують Римські Папи. З’єдинені Церкви повинні вірно заховати Передання, щоби не розділюватися від своїх нез’єдинених братів в обряді і питоменностях своєї Церкви. Чим менше буде закидів, упереджень і ріжниць, тим скоріше стане зближення.

Теологи не сміють нищити, як і слушно твердять самі латинські богослови, цего, що створило в обряді і дисципліні орієнтальне христіянство. Бо цим вони нарушили би цінну спадщину Церкви, яка не є ні грецька, ні латинська, але католицька.

Треба вийти поза обрядову партикулярність в католицькій Церкві. Лише глибоке переконання в правдивості католицької Церкви, яка обіймає ріжні обряди і культури, спинить латинізацію східніх Церков.

З короткого огляду виходить, що христіянський Схід розпався на більше єретичних і нез’єдинених Церков в V ст., в часі христологічних спорів і великого роздору (IX—XI ст.). Поза патристичними часами й історією схизми поодинокі Церкви дальшого Сходу мають свою нераз дуже зайняву історію, в нас і на Заході відому. Майже всі вони переходили кривавий шлях жорстоких переслідувань.

В історії поодиноких Церков були впродовж століть, подібно як і в нас, спроби з’єдинення з Апостольським Престолом і часто вони не вдавалися, рівнож як і в нас. Поповнювано і ті самі похибки. Латинізування обряду спричинювало упередження і підозріння, а в наслідку ті самі невдачі.

Студії всіх східніх Церков виказують старовинність деяких наших обрядових практик або їх загальне прийняття на Сході.

Для нас цікаво підмітити автономні права східніх Церков, затверджені Апостольським Престолом, бо вони можуть лягти в основу і прав нашої католицької Церкви.

Переважаюча численність пяти з половиною міліонів на 8 міліонів усіх з’єдинених на католицькім Сході робить нас також відповідальними перед Церквою за напрям і розвій обряду і дисципліни в майбутньому. Закатраковані переслідуваннями і зведені до малої горстки вірних східні Церкви не є нині в силі ані опертися спокусам нарушування обряду й дисципліни, ані спромогтися на творчу працю. Потягнення із загодною проминаючою користю для нас можуть нарушувати дорібок Сходу і звужувати широкий горизонт католицької Церкви. Кінчу ось таким висновком:

Щоби відновити світлу традицію Сходу і забезпечити нашому обрядові природний, самостійнний розвиток, уважають учасники З’їзду конечними студії східніх обрядів та історії східніх Церков.