СЛОВО (ПОДЯЧНЕ) У РІЧНИЦЮ УРОДИН, У ХРАМІ ЖИРОВИЦЬКОЇ МАТЕРІ БОЖОЇ І СВЯТИХ МУЧЕНИКІВ СЕРГІЯ І ВАКХА

Ваша Еміненціє, Високопреосвященні Владики, Високопреподобні Отці Архимандрите з Ґроттаферрати і Протоархимандрите, Всесвітліші і Преподобні Отці, Монахи і Монахині, Вельмишановні Панове, Дорогі Браття і Сестри, приявні і ці численні, що бажали і не могли прибути з України і зі всіх усюдів українського поселення, та духом беруть участь з нами у цьому святі.

Після благодарственної Служби Божої в часі цього величавого свята, належиться і мені сказати моє скромне слово подяки. Велич цього свята не лежить в багатомовстві, але у щирій молитві, яку ми нині заносили в цьому храмі, в якому, як бачите, вже чотириста літ спочивають наші славні предки, і в якому впродовж століть возносилася благодарственна і вимолююча молитва, якої відгомін лунає і по нинішній день в цих святих мурах та з яким зливається і наш милозвучний, з глибин серця пливучий молитовний спів. Скільки вийшло звідси священиків і єпископів, скільки побожних душ шукало тут потіхи в часі переслідувань нашої страдальної Церкви! І коли ми возносили Господеві цю благодарственну Службу, то вдячні ми передусім Пресвятій Богородиці, Її обʼявленій тут Жировицькій чудотворній Іконі разом зі свв. мучениками Сергієм і Вакхом, опікунами нашого мучеництва.

Ми вдячні Пресвятій Богородиці, що могли відзискати цей храм і забудування Митрополичого двору, і тепер перед нею зложити наші мольби, щоби Вона занесла їх перед Господній Престіл. Водночас вона є цим милим подихом рідної землі, бо не можемо нині на Україні складати нашого благодарення. Вона й тут покриває своїм омофором всюди і завжди наш український нарід, та як я вже нераз говорив ось тут на проповідях, бажає у відзисканому храмі, бути між нами та вислухувати наших молінь.

А з тим належиться велика дяка покійним Батькам за опіку, вчителям духовним і світським, а зокрема Сл. Б. Митрополитові Андреєві і його братові Климентієві.

Коли мова про освободження, то незабутнім остане батьківське серце Папи Йоана XXIIІ, помічників, і посередника ред. Казінса, наших Владик, священиків і мирян, за всі старання і молитви.

Та в першу чергу хотівби я зложити сердечну подяку Святішому Отцеві Папі Павлові VI-ому за участь в освободженні і пізніше за удержання, і проголошення кардиналом, і відручні письма, а тепер за останнє з нагоди 80-ліття. А Вам Еміненціє, Йоан Кард. Віллебрандс, за супровід з Москви до Риму — велике Спасибі.

Нинішня річниця сама собою насуває деякі думки, передусім після краснорічивих проповідей Високопреосвященних Владик, та й Ви самі, дорогі учасники, що принесли стільки жертв, щоби взяти участь у цьому святі, мимохіть цікаві мабуть знати, що думає нині сам про себе оцей старий 80-літній дідуган, після проведеного, будь що будь, так довгого свого віку. Найперше, “si parva magnis comparare liceat”, пригадуються слова Сл. Б. Папи Йоана XXIII сказані до мене після мойого освободження: « О, якщо б я не мав 80 літ! » (то очевидно я міг би ще багато зробити). А знову, всім вам відомо, що 94-літній канцлер Аденавер в розмові з президентом — ґенералом Де Ґоллем тужливо хітхнув: « Якщо б я мав тепер 80 літ!» — скільки ще міг би діяти. Ось такі перші рефлексії.

Та коли я маю таки розпочинати своє слово, то мушу сказати, що воно буде дещо прозаїчне, не навіяне таким високим полетом, як моїх світлих Передбесідників. Моє ціле життя було і є тісно звʼязане, і за те слава Богу, з долею і недолею нашого народу.

Коли я хотів би його коротко схарактеризувати, то мусів би поділити його на три, менш-більш, періоди або етапи. Двадцять пʼять літ, може і звиж, не вчисляючи дитинства, я був студентом, других двадцять пʼять літ — професором і ректором, двадцять пʼять літ в тюрмі, та й тут кілька літ на так званій волі, бо яка єпископові воля, коли його Церква в неволі?!

Коли глянути на перші молодечі літа, то вони були, як і загально ціле життя важкі, праця і праця, школа і школа. Я не мав ніколи жодної приємности. Як так можливо? А все ж так було! Може найбільший відпочинок був тоді, коли спинався по горах Карпатах або Альпах як турист, або відбував наукові подорожі, які очевидно не були такі вигідні як тепер, але дуже утяжливі і мучачі.

Ходив до школи не для забави чи відпочинку, але для науки і вже від перших літ радо і пильно вчився. Старший брат Роман був моїм першим вчителем, а український Буквар — першою книжкою, а пізніше і німецький. Хоч, слава Богу, мої Батьки і родина були заможні, то якось так завжди складалось, що я мусів бідувати, а навіть голодувати. Спочатку недуги, і то вже від самого дитинства, опісля гімназія із всіми тернопільськими станціями, в часі студій в Інсбруці вибухла війна і почав панувати голод, треба було робити іспити, докторські ригорози і нераз мліти з голоду. В часі ректорства деколи не було часу і пообідати, а як в тюрмі, то відомо, — а на старість треба зберігати дієту. От таке життя! Скажете, яка це прикрість! Ні, навпаки це більша Божа благодать провадити життя в умертвленнях і недостатках, ніж в розкошах і вигодах.

Коли ще мова про молодечі літа, то з вдячністю мушу згадати про своїх Батьків, що дуже настоювали на те, щоби хлопець виростав скромний і побожний, щоби відмовляв щодня молитву, пильно вчився і щоб не підпадав під якісь лихі впливи. Слухаючи нераз від Матері оповідань про строге життя Святих, я висипав зерна гречки, чи іншого збіжжя, клякав на них обнаженими колінами і говорив « Отче Наш». Для розваги мати робила з різного кольорового паперу квіти. Я аж здригнувся коли побачив пізніше такі самісінькі на мозаїках в Монреалі на Сицилії. Слухаючи читань братів про побіг трьох братів з Азова, про Сократа і ін., я плакав ревно. Як цікавий відгомін пригадую собі оповідання матері про напад польських повстанців на двір діда Романа Дичковського у Винявці. Дітей замкнули в окремій кімнаті, його звʼязали і кричали: «Кладешся до ряду, давай коляду! » Вони забрали в нього усі гроші зложені на будову церкви в Заздрості. Повстанці побили австрійські війська під Винявкою, і тому Австрія змінила назву Винявки на Хмелівка, щоби затерти немилий слід, але польська влада привернула назад назву «Винявка». Митрополит Ангелович станув по боці Австрії, а митрополит Куїловський був польським повстанцем! В Духовній Семінарії у Львові було багато польських повстанців. Твердий русин у виданнях Качковського, національна свідомість у книжечках «Просвіти » — зразу підпис — ученик рускої гімназії, пізніше руської, а ще пізніше русько-української — а на університеті « український», — це цікаві етапи в еволюції тодішньої ментальности. В четвертій народній клясі я вже мав « Кобзаря » і вчився напамʼять « Думи мої, думи». Галицький сойм, австрійський парлямент, то вже пізніша історія.

Впродовж мого усього життя, слава Богу, я ніколи не стратив був віри і не опускав сповіді. А були то часи лібералізму, безбожництва, соціялізму і масонства, серед молоді дуже поширені. Нераз батько і мати виправляючи мене з дому до школи — до гімназії дуже наказували, щоби завжди тямив про опіку Матері Божої, щоби не забував молитви, прикладно поводився і не приставав з поганим товариством.

Коли раз на одному родинному святі було багато товаришів з вищих клях гімназії, як звичайно перед спанням я відмовив молитву, і опісля чув, що вони завважували з насмішкою: « Він ще молиться». Пригадую собі також як я вже як студент теології і питомець Духовної Семінарії приїхав зі Львова домів до Заздрости, і вмучений положився, тоді мати спитала: « Чи ти вже помолився? » Згадую про те тому, бо релігійне виховання дитини має величевне значення і вплив на пізніше життя. Як ректор у Духовній Семінарії я зараз бачив, чи питомець вийшов з релігійного дому, чи ні. Дитина релігійно вихована, навіть як звихнеться, то пізніше відізветься в неї совість і він, як дорослий, опамʼятається. Важче з нерелігійною родиною. В гімназійних літах було багато благородних товаришів і професорів, хоч не бракувало й прикрощів.

Після зложення гімназіяльної матури я довго мучився з вибором звання теології чи філософії. Священиком хотів я бути і родина дуже бажала цього, але я невторопно боявся душпастирства, бо воно могло стояти мені на перепоні здобути найвище звання і благородність, стати професором університету, і бути, як тоді говорили « аристократом духа». Але дивна рука Господня, котра провадила мене ціле життя понад всіми життєвими пропастями, провела мене свобідно і тепер без примусу до священства. А вже ж коли прийшло до вибору безженного стану, то родина уважала це трагедією. Мати була невтральна, а всі інші проти, лише наймолодша сестра Євгенія, давно вже в гробі, була рішучо за безженним станом і успокоїла інших. Після зложення докторату я став приготовлятися до університетської професури, бо цісар Карло згодився дати українцям окремий університет. Та розвал Австрії приніс нові нещастя. Мимо того я вернув до Львова 1922 р, з двома університетськими габілітаціями і 1925 р, мусів прийняти, під послухом, ректорство Духовної Семінарії. Створення Богословської Академії, зріст числа питомців і студентів з 80 до 300, наукова праця, видання наукових творів, матеріяльне удержання і збереження установи в дуже важких умовинах, поглитали всю енергію. Коли після конкордату Апостольського Престолу з Польщею треба було їхати в справі Духовної Семінарії до міністерства у Варшаві, то мені, між іншим, було там сказано: « Колись в Духовній Семінарії говорили всі по польськи, а що ви нині зробили з неї? » – «Це минулі часи» — відповів я. З цитаделі у Львові військо мало робити навіть напад на питомців і скільки могло тоді лягти молодих трупів. Та, хвала Господеві, все те якось було обминене мимо різних агітацій. Як важко було держатися коли змінялася одна за одною польська, гітлерівська і радянська влади.

Тоді то предложив мені Сл. Б. Андрей, якому я завдячую стільки добра та прихильности, як рівнож прихильності його брата Сл. Б. О. Архимандрита Климента, прийняти єпископську гідність і наслідство на митрополичому престолі. На це відповів я, що це значить брати страшну відповідальність за Церкву під цю жахливу пору. І на це почув я рішучу відповідь: « Так, але ще страшніше не брати її... Зрештою, дайте іншого кандидата ». І з якою совістю можна було тоді пхати когось в певну тюрму?

Та й не треба було довго ждати, бо вона прийшла небаром. Вже в 1938 р. я одержав позаочний вирок смерти. На вулиці падали трупи наших визначних громадян. В 1945 р. наступив тільки формальний арешт. Яка була тюрма, ви самі про те вже багато чули і знаєте. Можна би дещо цікавого розповідати, але на це не час. Та все таки дещо треба згадати для прикладу.

В лаґрі був один молодий націоналіст, мабуть з Дарахова, біля Заздрости. Він приходив до мене і заєдно говорив: « Преосвященний, я нічого в Бога не прошу тільки, щоб я не вчинив нічого нечесного ». І не було б це дивно, бо на яке геройство треба було здобутися, щоби не податись в боротьбі за кусок хліба і рятування життя. Знову інший випадок. В закваґоні везли в переділці зі мною бувшого начальника лаґру, що спроневірив якісь більші суми. Він обікрав й мене і попродав мої речі на спілку зі сторожею караулом, але коли я правив Службу Божу, молився в куті, він завжди чемно ждав на мене, аж скінчу, щоби разом « снідати » — випити черпак зупи. В лаґрі 5-8 тисяч людей, завжди знайшлася одна-дві людини, що нераз з нараженням свого життя приходили в крайній потребі з поміччю. Коли так раз, я усунений зі стаціонаря, недужий лежав з 39о гарячки і запаленням легенів, безпомічний, то прийшов литовський священик з лікарствами, що дістав їх від своєі матері і врятував життя. — Завжди дивна рука Господня Часом треба було переходити і судороги смерти. Буває, що стрінете в камері товариша, що чекає на розстріл, або бачите на мурах розбризкану кров. В очікуванні смертнього присуду нерви самі, мимо спокою і рівноваги розуму і волі, своєвільно дрожать і клаптями випадає волосся з голови. Тоді я щойно зрозумів, чому Христові виступав кровавий піт в передсмертніх судорогах на Оливній горі! — А Він був Богом.

Та після всього прийшло благословенне визволення. Я сказав т.зв. воля (*), бо, як сказано, яка воля єпископові, коли його Церква в неволі? Коли 1963 р. міністер Мордовської Республіки проголосив мені в прияві лаґерних ґенералів і полковників, що я освободжений Верховним Совєтом в Москві, тоді я самометно спитав, чи свобідна і Церква?

Очевидно, яка мені свобода, якщо страждає Церква? Під послухом я мусів приїхати до Риму, і за те я дуже вдячний Святішому Отцеві Папі Йоанові XXIII, але і в часі Ватиканського II Собору та пізніше приходили гіркі події, яких переживання не були легші ніж у вʼязниці. Може для неодного здавалося б, що це радість, та для мене наша Церква і Нарід є першим чинником діяння, а не особиста користь. За цих кілька літ переходили події для нас дуже важкі, і вам добре відомі і невідомі, а їх переживав я неменше болючо і прикро як вʼязничні тортури. Та дивна рука Господня не випускає нас зі свойого проводу. Не можна бути пасивним і лишити долю нашої Церкви і Народу на проізвол судьби. А всі умовини, як ви знаєте і не знаєте, є катастрофальні — та й це в першу чергу відносять до Верховного Архиєпископа. — Не йде тут про особисту вигоду, але про майбутнє нашої Церкви і Народу. І коли я що невміло чи неправильно вчинив, прохаю Милосердного прощення.

Та й після такого важкого життя, коли одні за одними старання і будови падали в руїну, слушно спитаєте, чи було варта жити і трудитись? А вже ж, що треба було працювати, і за невдачі треба бути вдячним Богові. Понад тим всім царює свідомість, я робив це для Господа Бога, для своєї Церкви, для свого Народу. Я хотів чинити щось добре, — і це є найбільша заплата вже ось тут на землі, а пізніше в небі.

Нинішнє свято нехай буде заохотою до дальшої праці і подвигів для нас всіх, не зважаючи на всі недостачі і невдачі, до наміченої мети.

От це тих кілька думок старого Дідугана, в цю так важну, мимо всієї скромности, хвилину 80-річчя життя. Слава Богу, що можна доповнити терпіння Христа, як каже св. Павло, серед яких нам просвічує висока мета — єдність Церкви і Народу.

(*) Цей вислів дуже хибно пояснюють неприхильні нам чинники. – Редакція.