ПРОПОВІДЬ У СВІТЛИЙ ПОНЕДІЛОК

Проповідь виголошено у Світлий понеділок на Архиєрейській Службі Божій у базиліці св. Петра при гробі св. Йосафата.

Зібравшись біля гробу св. священомученика Йосафата, святкуємо найбільший празник Християнської Церкви — Воскресення Христа. Свята Церква вела нас до того великого празника постепенно, приготовляючи нас святими євангеліями кожної неділі до найбільшої радости, яку може пережити християни, до радости Христового Воскресення. Треба було спершу кання, покути, поклонів, треба було молити Христа про прощення, щоб приготовитися до радости з Ним.

Св. Іван Золотоустий каже, що хто вже такий байдужий, що відвик від Христової віри, від християнських практик, труду й упокорення, то він повинен хоч настільки почувати себе віруючим, щоб радуватися разом з усіми християнами. Це ж хіба найлегше, що можна вчинити, у радості получитися з Христом.

Зворотною точкою в житті Христа, що довело до найбільшої трагедії світа, до розпʼяття Христа на Голгофті, було чудо воскресення Лазаря. Христос передбачав всі наслідки, але Він таки пішов до гробу Лазаря, щоб потішити там ридаючих і навіть з ними заплакати. А водночас подав усім присутнім радість майбутнього воскресення з мертвих через воскресення Лазаря.

А прийшло тоді багато людей, як каже євангеліє, не тільки, щоб побачити Христа, але також і Лазаря. Заворушилися ті, що не вірили в Христа: Що ж то буде, він завалить нам нашу «церкву», зруйнує нашу жидівську релігію. Вправді вони чули, що десь далеко Він уздоровляв і навіть воскресив молодця з Наїну і доньку Яра. Але це ген далеко, а тепер тут сталося на очах всіх біля Єрусалиму чудо воскресення Лазаря, загально відомого в околиці. Такого ще не бувало! Якщо так дальше йтиме, то весь нарід піде за Ним, а ми тоді пропадемо — так думала собі старшина. А ще до того всього нарід, після воскресення Лазаря, зготовив Ісусові такий величавий похід, тріюмфальний вʼїзд до Єрусалиму. Це був вершок слави Христа за його життя на землі, а рівночасно й початок його страстей. В євангеліях чули ви, Дорогі, у четвер, як святкував Христос пасху і вечером потім як в оливнім городі душевно мучився аж до кривавого поту. Христос виразно бачив перед собою, як ніхто інший з людей, страшні муки і свідомо чекав на свою смерть. Каплі крови падали з його чола на землю від душевних мук вже тоді в оливнім городі. Все пізніше були це радше лиш фізичні терпіння. На Тайній вечері довершилося пожертвування страстей, а в городі переніс Христос їх душевну частину.

Надійшла та страшна ніч і зрада Юди. Найстрашніше й найбільше боліло Христа, що учень, і то поцілунком, зраджує Сина Чоловічого! Чи можна сподіватися чогось гіршого, чи можна боятися чогось гіршого, чи можна щось гірше довершити, як зрадити свого учителя і то в такий цинічний спосіб, з потоптанням всякого стиду й сорому, проти всякої совісти продати найбільшого і найкращого свого учителя? І за що ж? За глупу свою амбіцію, за тридцять срібняків. «А Юда взявши кусок - зараз вийшов — а була ніч..., що своєю пітьмою закрила злобу..» (Йо. 23,30). Дальше, цілий удаваний, інсценізований суд був лиш на це. щоб прибільшити мук Христові, щоб випив Він чашу горя аж до дна, щоб відтак понести свій хрест на Голгофту і там сказати: «Отче, у твої руки віддаю мого духа! Не памʼятай їх провин, їх діл, бо не знають, що роблять!»

Та кожне терпіння на землі не є вічне і має свій кінець. Так і терпіння Ісуса. Зняли Його з хреста, зложили до гробу і, кажучи по людському, скінчилася ціла Його трагедія. Поставили військову сторожу і здавалось, що кінець всьому. Та це так лиш по людськи беручи, бо в Господа Бога є дальші пляни. Перебув Ісус у гробі три дні, а в неділю блискавкою проноситься вістка: Христос воскрес! Не помогли запобігання, сторожі, побоювання, щоб Він не воскрес з гробу. Нічого не помогло. Премудрість і всемогучість Божа довершили свого.

А як сприйняли цілу цю трагедію Христа люди, віруючі? Більшість з них перестрашилися на вид смерти Ісуса і були переконані, що завелися в своїх найбільших сподіваннях. Вони вірили у Христа, в Його науку, мудрість і могучість, а тут прийшло, так сказати б, до скандалу. Він, що голосив найчистішу любов Бога, високе братолюбів, і обіцяв Боже царство на землі, скінчив найганебнішою смертю. Бо за тодішнім правом розпʼяття на хресті було карою для найстрашніших розбійників і за найгірші злочини. Таку смерть прийняв і Христос. І ось тепер кожний з тих віруючих стояв з опущеними руками: все надармо, все пропало. Ми думали, що Він створить велике, могутнь царство; спасе, відродить й відбудує людство, а тут все скінчилося такою ганьбою і... на ній кінець.

Що на цьому кінець, думали також і ці, що розпинали Христа. Але й на них прийшла хвилина застанови, бо вона приходить на всіх. Ізраїльський нарід, коли віднав від Бога й попав на стільки років у вавилонську неволю, так само з часом прийшов до застанови, до рефлексії. Так і по розпʼяттю Христа кожний, і друг і ворог, питав себе: Ну й що ж тепер, що дальше, чи справді ганьба? У відповідь на це лунають могутні слова прологу до євангелія св. Йоана: «В началі було Слово». Тут на Голгофті не здійснилася звичайна собі подія, пересічна трагедія, яких стільки вже пережило людство. Тут довершилося щось, чого не бувало ще в історії людства: Відкуплення усіх людей і винагородження за гріхи всього світа. Хто ж міг довершити це надлюдське діло?

«В началі було Слово й Слово було в Бога». Споконвіку в Пресвятій Тройці був рішений плян, що після того, як згрішив Адам і спричинив людству найгірше нещастя, друга Особа Божа прийме людське тіло й винагородить за образу Бога, за це, що людина відвернулася від свого Творця. Слово Боже прийняло тіло й душу людську, разом з усіми невигодами життя, сталося чоловіком, щоб спасти ціле людство. Зачинається цим друга частина людської драми, найвеличавіша, бо воскресення з мертвих підносить стяг перемоги, здвигає догори душі всіх людей.

Такі переживання, мої Дорогі, приходили в життю не одному з нас. І мусить їх бачити кожний, хто лиш розумно застановляється над життям і над причинами переживань. Може найбільш клясичним прикладом такої настанови, що його оповідає нам св. Євангеліє, є Клеопа й Лука. Вони є символом тих усіх людей, що прямують до високого, до ідеалів, що бажали б добра, що немов орли вносяться високо, а не зариваються в землю немов крілики, що нічого більше не бачать. Та ці два шляхотні молодці таки покинули Єрусалим, бо їм виглядало, що там уже нічого шукати. Все скінчилося і то, як сказано, ганебною смертю. Йдуть, розповідаючи, і нарікають, і плачуть, — з одним і тим самим рефреном — все пропало. Такі хвилини нераз переживають люди по тюрмах, по таборах праці, де нема кому нераз піддержати захитаної людини. Захворіє вона на чорну мелянхолію і здається їй, що нема вже рятунку. Тоді хіба лиш фізичною силою можна вдержати її при житті. Самогубці, це власне ті зневірені типи, які стратили віру, які бачать лиш хмари й хмари, і нічого більше: Все пропало, все страчене! Фантазми й чорні уроєння затемнюють їм очі і затіснюють виднокруг, й вони вже нічого не бачать у майбутньому і відбирають собі життя.

Мої Дорогі, саме в такий прикрий момент по дорозі до Емаусу долучився Христос до цих двох учнів і зачав розмову: Що так мусіло бути, що Ісус мусів терпіти, страждати, щоб виповнити предсказане; воно було конечне, установлене Пресвятою Тройцею для відбудови людства... і чорні хмари зникають. Подібні важкі хвилини життя приходиться і нам переживати тепер. Коли так дивитися чорними очима тих двох молодців, святих Клеопи й Луки, то побачимо лиш, скільки в нас хули, скільки зневаг. Там кплять собі з Бога, а Церкви, з усього святого її найвищого, що людина почитає. Все святе зрівняно там з болотом. Так там, але й тут знаходяться циніки, що кплять собі з святих річей, на сміхаються з високих ідеалів, з ідеї українського патріярхату, з українського університету, і з усього того, що найкращі одиниці своєю кервавицею в судорогах і силою останньої каплі крови і поту хотіли б вря-тувати, щоб піднести нарід і його Церкву. Для тих циніків нема нічого святого і дорогого. Вони ховаються в темряві підроблених підписів і зрадницьких вістей, з яких тхне амбіція і побренькує монета — примилюючись огидним поцілуєм, і то від близьких нам і віддаллю і, здавалося б, переконаннями, і то навіть в часописах, які уважаються католицькими, — як Юда закривав ніччю свою зраду. Але погані і пітьми це не закрив.

Та як тих двох молодців підняв на дусі Христос, так підносить Він і нас якраз нині, коли ми стоїмо при гробі св. Йосафата. Якби ви згадали, мої Дорогі, скільки йому приходилося переживати таких важких хвилин, скільки він мусів страждати! Та він перемагав їх своєю неустрашимою великою вірою, страшною для ворогів, силою Воскресшого Христа. Він непохитно вірив, що по страсній пʼятниці мусить прийти Великдень. Як приходить він у наших літургічних святах, так прийде в життю кожної людини і вкінці у життю усього народу. І святий Йосафат для нас найяснішим світочем і найкращим прикладом, як ми повинні переживати Воскресення Христа. А нам цього близького прикладу з людини так дуже потрібно.

Пригадується Слуга Божий Андрей, що переживав рівнож багато прикрих хвилин. Він тоді нераз говорив-жалівся, що вже руки опадають, вже сил не стає, вже падає під хрестом. Але знов десь поверталась Божа сила, підтримувала, підносила, щоб не падати в безнадійність, але підноситись духом у житті. Нехай так і ця нинішня хвилина, це нинішнє світле Воскресення Христове, відсвятковане так радісно тут при гробі святого Йосафата, стане нашою силою, підйомом і могутністю! Хай подасть її Христос кожному з Вас, не зважаючи на всі, навіть найстрашніші зневаги й наруги, на всі безстидні цькування, опоганювання і цинізми. Нехай кожний глядить лиш угору, хай великого бажав, бо як воскрес Христос, так мусить з ним воскреснути й все принижене високе добро!

Амінь.