1. Мистецтво

Під впливом цих чотирьох головних чинників формувалися обряд, мистецтво, наука й література. Візантійський обряд є найблагороднішим і найвищим вистрілом візантійського духа; це питання окреме і настільки важливе, що воно заслуговує на особливий реферат. Тут звернемо увагу на три останні ділянки творчости візантійського духа.

Коли Захід, завойований варварами, переживав часи великого упадку й обниження цілого життя, — у Візантії розвивалася культура і ціле духовне життя без перепон. Передусім мистецтво розпустило свої крила до повного лету, бо в його основу лягла стара еллінська культура і старе християнське мистецтво. Під впливом мистецьких форм ближчого й дальшого Сходу витворився новий візантійський стиль, який за Юстиніяна захопив і розвивався далі впродовж віків. Повставали державні будівлі, прегарні церкви з дорогоцінних матеріалів. На першому місці розвитку стала архітектура. Храм мав звичайно вигляд квадрата із вписаним рівнораменним хрестом. Ціла будівля закінчувалася куполами, а середня, найбільша розміром, лучила цілість. Візантійський стиль найясніше свій найкращий вияв мав у царгородській Софії, збудованій за Юстиніяна архітектами Антемієм з Трал і Ісидором з Мілету. Усередині храм був прикрашений колонами, які кінчилися прегарними капітелями, мармурами, інкрустаціями, мозаїками, стінною живописною орнаментикою і скульптурними рельєфами на дверях. Видні місця були замальовані сценами зі Святого Письма і Передання. Це все зливалося в чудову гармонію, як видно це у св. Марка, і викликало незвичайно поважне й величне враження.

Помітний у візантійській іконі брак перспективи.[10] Особливим витвором є ікона, яка не представляє людської особи ані її не відтворює, лише хоче зобразити одуховлену людину, що стала святинею Бога. Вона дає взірець майбутнього світлого існування.

Скульптура не розвивалася тому, що Церква протиставила тілові духа, проповідувала умертвлення тіла і бачила ідеал не в тілесній, лише в душевній красі. Крім цього, візантійське мистецтво було загалом у своїй основі антипластичне. У ньому орнаментика випирала пластику. Розвинулися лише незначні рельєфи в камені й слоновій кості. Зате високо стала запозичена з Персії техніка емалії. На противагу до західного малярства, візантійське не хотіло представляти і навчати, лише спонукати до почитання і викликати ієратичний, святий настрій. Це видно і на іконах, і на мозаїках, і фресках. Ангели, святі постаті, які зносяться на золотих тлах, стоять відірвані від світу і не творять ніякого зв’язку з глядачем, лише наповняють поважною небесною побожністю і переносять у понадземські простори.[11]

2. Література і наука

Література і наука — це найсильніший вияв візантійського духа. Сила літературної творчости лежить в естетичних досягненнях, у доборі змісту й красі мови. Візантійські пам’ятки, що в’яжуться зі старою еллінською літературою, були взірцями та виховували орієнтальні, слов’янські й інші народи. Опісля вони стали поштовхом до розвитку їхніх питомих літератур. Вага цієї літератури лежить ще й у тому, що вона тісно в’яжеться зі староеллінською літературою.[12] Стара традиція не переривалася у Візантії, і тому література й творчість не мали такого періоду занепаду, як на Заході. Також гуманізм не мав там відповідного ґрунту.

Поодинокі ділянки літературної творчости стояли високо. Залюбки вибирано релігійні сюжети; передусім поезія відзначалася високим релігійним колоритом. У ній нерідко зустрічаємо догматично-етичні мотиви. У філософії знаходили впливи Платона й Арістотеля. Історіографія завдяки Прокопієві з Кесарії, Михаїлові Пселлосові, Никифорові Врієннію, Анні Комнені та іншим стояла далеко вище, ніж на Заході. Коли йдеться про композицію і психологічну характеристику оцінки планів і діл, то західні історики ще були дуже безпорадні в порівнянні зі східними.

Рівнож прегарно розвинулося бесідництво, також краще, ніж на Заході,[13] граматикознавство, лексикографія й енциклопедія.

Візантійське право постало в тісному зв’язку громадянських законів із церковними канонами.

Теологія розвинулася з усіх наук найкраще. При крайньому традиціоналізмі, що проявлявся у великій залежності від Отців, повстало багато оригінальних творів, передусім в аскетиці й містиці. Питомими для візантійської теології були катени і флорилегії, тобто головні думки з творів, охоплені систематично.

3. Світогляд

Цілу культурну творчість збірного візантійського генія пронизував оригінальний світогляд, що пробивався в житті від початків аж до упадку Візантійської імперії, а навіть пізніше. Його основу творили неоплатонівські ідеї та ідеалістично-містичний елемент Сходу. Замилування до Платона в початках християнства було велике. Передусім від часів християнських символістів Климента й Оригена, що багато у своїх писаннях черпали з Платона і завдяки тому висунули християнство на спекулятивну арену світу. Александрійська школа продовжала цю традицію.

Платон виходить від загальності й цілости. Коли в житті подибуються речі й явища, так що творимо для них одне спільне поняття. Так само і в метафізиці мусить їм відповідати якась реальна єдність, якої поодинокі речі є частинами або відломками. Таку цілість або метафізичну єдність називає Платон ідеєю. Поодинокі речі беруть участь у цій ідеї і є її частинами. Ідея не є в тому значенні трансцендентною, наче б була відлученням від речей і явищ, але є як вічний рід, що містить у собі все, що в часі, в поодиноких випадках існує. Очевидно, що буття ідеї є далеко повніше і вище, ніж одиниці. І тому ідея — це властива субстанція, в порівнянні з якою поодинокі речі є нічим. Як понад поодиноким конем стоїть ідея коня, а понад поодиноким чоловіком стоїть ідея-автозоон, в якому все, що живе в часі й просторі, вічно співіснує.[14] Далі доходить Платон до одного найвищого, що існує. Неоплатоніки підчерпнули ще цілу гадку, що поодиноке існує тільки завдяки своєму зв’язкові й походженню з найвищої єдности. Подібно і в християнській первісній філософії висувається також на перший план система зв’язків. Бог є творцем усього й удержує все в існуванні. Зв’язок усіх існуючих речей є віддзеркаленням Божої сути. Тому що Божі гадки і плани є далеко більші й численніші, існуючий світ є їх частиною всіх можливостей. А що плани й ідеї в Бозі не хаотичні, але упорядковані, то їх частина — існуючий світ — є упорядкований.

Вплив Платона на візантійський світогляд захитався у VI ст., коли цісар Юстиніян написав памфлет на Оригена, а Леонтій з Візантії впровадив до теології арістотелеві дефініції. Мимо цього платонізм зберігся далі на Сході.[15] Передусім у містиці вплив Платона був далі домінуючим, тому що його система гармонійно погоджує раціональні й містичні частини. Ось, наприклад, Псевдо-Діонисій Ареопагіт намагався погодити платонівські ідеї з християнськими засадами. Старанням Максима Ісповідника твори Ареопагіта були признані офіційно в Церкві й мали великий вплив на церковне життя візантійського Сходу. Містична контемпляція Псевдо-Діонисія основується на платонівській ідеї совершенного добра. Все земське є лише еманацією, наслідуванням найвищого добра — Бога. Точка виходу є рівно від загального і цілости. Система збудована так, що вище є злучене з нижчим посереднім ступенем. Вищі поняття містять у собі нижчі індивідуальні; індивідуальне є залежне від загального і тісно з ним в’яжеться. Цілий світ пронизує Божа сила і цілу будову народів з усіма ступенями, починаючи від світської й церковної, а кінчаючи на небесній ієрархії, опановує Божа ласка, яка випливає з Божої сути.

Ось так весь порядок речей зміряє ступнево до того, щоби стати подібним до Бога і відповідно до одержаної спромоги Його наслідувати. Хто тільки належить до ієрархії, в тому лежить зародок совершенності. Найкраще, як каже Святе Письмо, повинно стати помічником Бога і по спромозі оказувати того духа Божого, якого одержало. Цей понадіндивідуальний закон, що опановує поодинокі єства і лучить їх з головною ідеєю — Богом, опановує весь візантійський світогляд і церковне життя.

Інший напрям взяв середньовічний світогляд Заходу, виходячи з арістотелевої тези, що властивою субстанцією є тільки одиниця. Це дало поштовх до розвитку номіналізму, себто погляду, що існують реально тільки одиниці, а загальні поняття не мають об’єктивної дійсности. Справді, поняття загального не було еліміноване, та проте номіналізм пересунув точку тяжіння із загального на поодиноке й індивідуальне, що підлягає досвідові. Цим промостив номіналізм дорогу в релігії до протестантизму,[16] у філософії — до індивідуалізму і суб’єктивізму, а також до позитивізму і в дальших наслідках — до матеріялізму й гіпертрофії техніки, вкінці — до зматеріялізування західної культури.

З хвилиною, коли одиниця відділяється від об’єктивної цілости, тоді стає вона сама предметом, носієм духовного світогляду, як, наприклад, у західній містиці, яка хоче пізнати Бога через заглиблення у власній душі, або вона освобождається зовсім від віри і стає незалежною, самостійною одиницею і доходить до повного індивідуалізму, який, уповаючи на свої духові, вольові й умові сили, видає християнську основу цілої культури. На Сході цього не було.

У понятті східного християнства одиниця є лише частиною цілости, існує в зв’язку з цілістю і не зміряє до відділення від неї. Цей погляд має у візантійській теології велике значення. Перш за все треба зауважити, що завдяки йому розвинувся символізм, який приписує речам і враженням, крім звичайного значення, ще вищий духовний зміст. Світ не є щось у собі замкненого і завершеного. Він є посередником і дорогою до Бога. Завданням розуму є вияснювати символи.

Цей погляд відіграв теж у поясненні деяких догм визначну ролю.

Почуття реальної спільноти людства має своє сильне опертя в Євангелії і первісній християнській традиції. Слова Христа: “Я є винна лоза, ви є грона” — зміст передсмертної молитви “щоби всі були одно”, “Отець і я є одно”, — припускають щось більше, ніж єдність любови, якусь реальну єдність. Те саме відноситься до науки св. Павла про Церкву як містичне тіло. Для християнина, вихованого на Платоні, все це були б ясні речі. Зв’язок вірних між собою є в тому розумінні суттєвим. У такому унятті зрозуміння таїнств про первородний гріх і відкуплення всіх одною людиною стає далеко легшим, і легше тут зрозуміти, чому добрий учинок одного чоловіка засягає й інших. Бо людина не стоїть одинаком, але є частиною великої цілости.

Навпаки, зі становища західного номіналізму й індивідуалізму ці містерії стають прямо захитними. Кожна душа існує окремо. Догма каже: коли згрішив Адам, то згрішили через те і його потомки, хоч вони в номіналістичній супозиції не мають зі собою нічого спільного; з іншого боку, Христос зробив добре діло і завдяки тому одну частину людей врятував, хоч друга пішла на загибіль. — Де ж тут якась рація? Можна спитати номіналістів, як погодити тут Божу доброту, справедливість і мудрість? У платонівській системі одиниця підлягає родові, всі одиниці злучені зі собою і добрими, і злими діями. Цілий світ є так збудований, що одиничне існує в реальному зв’язку із загальним; одна частина буття входить у другу і вони взаємно себе проникають. Так частина матерії опанована життям, частина життя — відчуванням, частина відчування — свідомістю ума, частина духовного життя — ласкою і т. д. На тому всесвітньому законі опирається і догма первородного гріха, і відкуплення.[17]

Візантійська культура не переходила, подібно як західна, розлому на номіналізм і реалізм, і далі не має опертя світогляду на досвіді. Також не переходила Візантія в часі ренесансу зісвітчення мистецтва і виеманципування його з-під релігійних впливів, як це сталося із західною культурою, що оперлася на матерії, досвідних природничих науках і техніці. Схід не знає досвідних наук, навіть арістотелівської емпірики. Він не плекав індивідуалізму, лише оперся на ідеалістичних основах платонізму й Об’явленні. І тому поганство західного ренесансу не доторкнулося візантійської культури, яка все заховала релігійний і трансцендентний понадсвітовий характер і стояла весь час у рішучому протиставленні до світських тенденцій гуманізму і ренесансу. Релігійний дух був глибоко вкорінений у життя. Здобутки ренесансу прийняв візантійський Схід щойно тоді, коли вони улягли релігійним впливам проти реформаторських течій.[18] Тому теж не міг ніколи візантизм стати основою для протестантизму.[19] Ось так, коли схоластика Заходу завернула в номіналістичний бік, звернулася до конкретного, наступив там розлам між номіналізмом і реалізмом, тоді Візантія не переходила цього процесу, лише держалася все ідеалістично-платонівського наставлення. Воно й відповідало найбільше духові еллінського християнства. Ця різниця світоглядів лягла в основу обох культур. Перевага духа над матерією і ідея як звершення над усім земським — оце головна риса культури Сходу. Тому візантійська культура є доповненням і противагою західної. Тому зі з’єднання Церкви слідує також взаємна користь.[20]

Византинізм як форма культури

8 settembre 1933

Різні статті

II

PATRIARCA JOSYF SLIPYJ