Свято відкриття Академії є завдатком і висловом нашого церковного й народного розвитку. Хвалю тому Господеві, що поміг до її повстання, дяка Святішому Отцеві Пієві XI, що заохотив до її створення, честь Високопреосвященному Митрополитові Кир Андреєві за її оснування.

Відкриття Академії є святом, а кожне свято означає радісну хвилину, застанову і призадуму над тим, що діється, що було і що має статися. Академія повстала як конечність здійснення бодай частини нашого університету, повстала як вислів певного ідеалізму і старань над піднесенням рівня нашої богословської науки. Серед біди й нужди та повоєнного лихоліття думав дехто, що це марнотратна виставність, але днесь кожний пересвідчився, що коли раз не позволимо собі на такий люксус, будемо все мати тисячі недоліків, а це далеко більша виставність і марнотратність. Академія має перетворити народній організм і в цей спосіб сторицею зверне всі жертви й видатки, яких вимагає її удержання.

I.

В католицькій Церкві йде сильне змагання двигнення богословської науки з упадку по наполеонських війнах й освіти духовенства, що в останні десятиліття відзначається ще й зацікавленням Сходом.

Саме на той час розвитку вищих студій і католицьких університетів припадає оснування Академії нашим Високопреосвященним Митрополитом. Пять католицьких французьких університетів, що в останніх літах поширили свої відділи й інститути, двигнення католицьких університетів у Медіоляні, Наймвеген, Любліні, Сольногороді та Ковні, в Шангаю і в Пекіні у Китаю, у Японії в Токіо, фільософічної академії в Кольонії, східного й археологічного інституту у Римі, повстання нових духовних семинарій: льомбардської і російської в Римі, в Кольонії та в Празі, отворення бібліотек як огнищ вищих наук в Люванію і Вашинґтоні — свідчать, що католицька Церква в повоєнних часах розбудила сильний науковий рух і, навязуючи до давніх своїх світлих наукових традицій, дає доказ, як дуже лежить їй на серці плекання правдивої науки і двигнення до найвищих щаблів культури кожної нації в кожнім часі. І справді, заслуги Церкви тут величезні. “На полі історії основаних середньовічних університетів — каже славнозвісний історик Деніфль — бачимо чудову гармонію між Церквою і державою, духовним і світським громадянством. Це і є причиною, що середньовічні університети є чи то найвищими церковними чи найвищими світськими школами. В основі творчість християнського духа, що все проникав, у якому папа і князь, духовенство й миряни мали кожний своє належне й оправдане місце” [1]. І розвиток наук у нових часах на католицьких університетах є гіркою відповіддю на закид, що буцімто Церква неспосібна до наукової творчости, що релігія це противенство науки, обман, варварський пережиток та що лише незнайко може остати віруючим християнином. Коли Церква звернула в останні десятиліття так сторожке око на університети й наукову творчість, то спонукує її до того щира дбайливість спинити в народах розклад і декаденцію, що йдуть з верхів і з наукових осередків, та звязати ціле культурне життя. Якщо людський ум відвернений від Бога досліджує світ, то така наука мусить остаточно зійти на манівці, стратити звязки з реальним життям і обманути людство. Церква не могла перечити, що такий напрям прийняв теперішній науковий рух і що ціле людство стоїть на переломі великої доби. З верхів науки прийшло нещастя для людства і через світову війну розвіл культури, і тому мусить на тих висотах наступити зворот. Конечна є школа, де зєдинюються віра й наука та становлять єдність.

Може заважить хтось, що Церква віддалюється від традиції, що апостоли були покликані проповідувати простолюдю. Так, але не треба забувати, що св. Іван і св. Павло працювали і над освіченими верствами та що Церква майже від самих починів виправлялася на підбиття не тільки простолюда, але й освічених верств та старалася опанувати літературу й науку. Церква, знаючи добре звичайний хід культури, знає також, що загал з правила йде за провідниками, як про це свідчать і останні перевороти.

Християнська релігія є геніяльним виховником, як ніхто інший вона сприяє розвиткові науки й будить гарячу любов до неї. Ідеал гуманности, до якого змагають і накликують усі модерні університети, не дасться ніколи здійснити без Христової віри. Також наукові досліди може робити кожний, хто здобув собі конечну підготовку, без огляду на релігійні погляди. Він може збагатити науковий скарб великими цінностями, але найбільше метафізичне зрозуміння річи може добути лише на основі обявлення при помочі католицької Церкви. Бо одиниця стає тим багатша в глибоку наукову продукцію, чим сильніше опановує її ідея, що обіймає небо й землю, час і вічність, історію і сучасність, серце й ум. Тим вища наука, чим вищий її предмет і спосіб пізнання, чим певніші її висліди і чим більше її значіння для людства. Предметом богословії — Бог і Його творіння, остання причина всіх річей. Тому богословія підносить ум до найвищих сфер. Певність богословських правд більша ніж інших наук, тому що опирається на слові і правомочности Бога. Цілі, яким служить богословія, це не матеріяльні й тілесні користи, але пізнання Бога, Його царства на землі й останної мети чоловіка.

Здвигненням академій і університетів підносить католицька Церква значіння кожного народу. Бо нація, як сказав Фіхте, значить стільки, скільки значить її університет. Найвищі школи є обявом глибини ума, огнищем науки і двигуном народнього життя. Вони є найсильнішим джерелом, з якого пливе умове життя нації, і робітнею умових здобутків. Провідники народу дістають там умове вишколення і леліють ідеали, що стають сонцем у їх майбутній праці, — там твориться духова аристократія народу.

Наша Богословська Академія є тому високою національною цінністю, бо отворяє найвищі правди народові, виховує йому провідників, дає йому тверезість і рівновагу духа, ширину думки і вчить, як у всіх умовинах зберегти себе з честю і в достойний спосіб. Академія має стати виховницею народу в найкращім того слова значінні. Для нас повстання Академії набирає тим більшої ваги, що ми крім могилянської академії, опертої зрештою в своїх початках на католицьких основах, не мали досі власного визначнішого зорганізованого середовища й були звичайно науково пригноблені та скиталися, шукаючи притулку по чужих сусідніх заведеннях, з яких назагал було для нашої Церкви й народу не дуже то багато хісна. Та треба підкреслити, що одиниці нераз з подивугідною саможертвою, не цілком окруженням, видавалися науці.

Завданням Богословської Академії — стати обєднуючим чинником цілого народу, зєдинити недєдинених, створити для Унії наукове середовище на її терені, бути її заборолом і твердинею, привернути тих, що блукають по роздоріжжях модерних фільософічних і соціольогічних систем, до Божої правди та заспокоїти їх жажду знання. В Академії мають духовники перейматися одним і тим самим духом і тими самими ідеалами та споювати розєднану націю.

З Академії мають виходити оборонці віри, що стануть вирівнювати розбіжня, яке позірно повстає між розумом і обявленням, і тим способом нададуть науці богословського полету, а богословію поставлять на науковій основі і переводитимуть синтезу фільософічних, природних і надприродних правд. Нема пізнання без самовідречення. Безчисленні наукові праці треба виконати без огляду на земську славу й матеріяльну користь, а сили до цього треба черпати з віри.

Академія має згуртувати біля себе й дати приют новим науковим силам і дати їм спромогу посвятитися науковій богословській праці, освободити їх від інших обовязків і вможливити трактування богословія як головного життєвого, а не побічного заняття. В цей спосіб збільшиться наукова продукція й виповниться бодай вчасти велика прогалина в католицькій богословії в нас на Сході. Словом, вона має створити богословську наукову атмосферу і її підтримувати та бути — відповідно до наших духових сил — осотею для Церкви в нашім народі. Освіта стає нині нехристиянською. Колиж Христова Релігія це має бути нормою нашого думання й основою нашого життя, то нема сумніву, що її правди, дійсність і життєві засади домагаються наукового зясування. Тоді український нарід збереже свій католицький погляд на життя, який мав у часах свої державности.

Тоді католицька думка заважить у громадськім і народнім житті, видасть умово й морально високовсточні одиниці, до яких слова буде уважно прислухуватися загал.

З другого боку, як кожний університет, так і наша Академія мусить узгляднювати потреби народу та стояти в звязку з народом. Та це не значить, що вона має йти на угоду дорогов з кожночасним його настроям, коли іде про висказання якоїсь правди.

Крім інтелектуальної сили — бо наука то потуга — Академія є і буде виховуючим чинником всенародного значіння.

З занепадом богословської науки йшов інтелектуальний і моральний упадок та темнота й незнання духовенства, з чим боролися нераз, нажаль без успіху, наші найзнаменитіші митрополити й єпископи. Низько поставлені студії не змогли видати сильних провідників, але видавали примоту й зводили часто знання до ремісництва. Наша Церква не так терпіла через брак, як через малосвіченість духовенства. Зрештою цей обяв зустрічається не лише в нашім народі, але і в історії цілої католицької Церкви. В часах псевдореформації духовенство було дуже численне, але добре вихованого й освіченого духовенства було мало. Відси така страшна катастрофа. Щойно молоде, освічене духовенство перевело тридентські реформи.

Отже найближчим завданням Академії — піднести науковий рівень духовенства. Не всі можуть студіювати на заграниці і загал духовенства мусить здобувати своє знання дома. Зрештою, поширити солідні студії прийдеться на заграниці далеко легше. Заходить теж і та причина, що ми завдяки нашому обрядові стоїмо до деякої міри осібно. Східне канонічне право, літурґіка, історія Унії, пасторальна, догматика незєдиненого Сходу, біблійні науки з церковно-словянським текстом — все те особливі річі, які наш студент богословії не легко присвоїть собі на чужих католицьких факультетах.

Духовенство для народу є джерелом щастя. Воно стоїть в осередку Церкви. Жертви й тайни, проповідь і управа Церквою, все це віддане в руки духовенства. На його рамена вложена теж і співпраця над культурою. Цю Церква здобула і зробила, це осягнула через духовенство. Цю важну ролю має духовенство головно через своє післанництво, але також через виховання й науку. Щоби священик сповнив своє завдання якслід, мусить належно підготовитися до вимог часу. Наука робить великанські поступи, виринають нові релігійні й моральні питання, культура зміняє почасти свої основи й напрями, в суспільному житті священик стає перед іншими умовинами, до яких не вистарчають старі методи. Коли не візьме цього на увагу, остане “голосом вопіющого в пустині”, тим паче, що всюди слідне змагання обмежити сферу діянь і вдаремнити вплив Церкви, а антихристіянська техніка є дуже вироблена й метка.

Нове століття має на дні своєї душі антихристіянську буту і природне змагання до поступу, які треба розділити й на основі певних засад католицької Церкви відріжнити правду від ложі, щоби могти сміло глянути новочасним змаганням у лице й не ставити до боротьби із зараженням оружжа. Треба пристосуватися до нової атмосфери, яку витворила новочасна культура, і прочищувати її новими засобами.

II.

Організація Академії переведена на взір католицьких факультетів. На чолі стоїть Ректор, іменований Митрополитом на три роки. Професорські Колеґії складаються зі звичайних і надзвичайних професорів та доцентів, себто габілітованих докторів на основі печатних праць. Їх іменування довершує Митрополит на предложення Ректорату і Професорських Колеґій. Професори в Колеґії вибирають Деканів на протяг одного року.

Отже Академія гуртує одиниці, що хотять посвятитися науці й дає їм до цього спромогу. Основне приготовування до священичого стану вимагає оперти на наукових основах, а дорогу наукового пізнання може вказати лише той, що сам науково працює. Це причина тієї високої вимоги, яку ставить Академія до професорів. Доцент, надзвичайний і звичайний професор — це добра школа підготовування й розвитку. Уміння наукової праці — то безумовна конечність, а педагогічна спосібність мусить бути бодай у зародках, щоби пізніше через практику могла розвинутися. Науковий дослідник мусить вістати. Професор має всіми можливими способами тримати слухачів при предметі питаннями, наглядними образами, повторюванням і підсумуванням та пізнаванням літератури, вводити в наукові проблеми, занимати становище до нових і старих питань.

Звичайним слухачем може бути тільки матурист із достатнім знанням грецької і латинської мови. Академія є для слухача середником виборювання і знання, яке він набуває, та має перетворити й усовершити його індивідуальність. Слухач має набути не тільки фахову богословську освіту, але й завершити доповнення загальну. Академія є школою і мусить також остати, вона мусить учити, а при тім і науково досліджувати. Отже ціллю Академії — плекати й набувати богословську науку. Викладова саля, затишна кімната, науковий семінар, бібліотека — все це верстат науки. Довші ферії мають на меті умовий відпочинок та наукову працю професора і слухача.

Академія має підготовити студента до самостійної наукової праці, пізнавати звязь і постанови правд, виробити в ньому широкий погляд на цілість і поглибити знання в деяких ділянках. В той спосіб набере він основ, що дадуть йому спромогу в житті вчитися не від випадку до випадку, але пристосовувати своє загальне знання до поодиноких випадків.

Разом зі змаганням до самостійного думання мусить іти в науці і пошана для авторитету Церкви й учителя, що має більший досвід і дозрілий ум, бо інакше неможливий є духовий вплив. Тільки тоді навчиться слухач і строгого логічного думання і ясного вислову, що нині конечніше ніж передше, та буде вміти протиставити зголене поняття рідності й сентименталізму, пізнати конечне і правдиве та осягнути можливе. Бо ложні поняття й кличі притягають зверхною приманчивістю, імпозантною підбудовою та блискучою новістю.

Тоді також буде могти вказати напрями розвитку, вибрати здорову думку з сучасного кружія й підтримати творення нових духових цінностей. Церква потребує не лише святих, але й учених священиків. Богословське знання є не тільки одною з умовин священичого покликання, але входить у його суть. Папа Лев XIII хвалив тих священиків, що з самопожертвуванням плекають науку, щоби тим успішніше боронити правди віри [2].

Совісні і повні самовідречення студії свідчать про силу волі й самовиховання. Через більші наукові вимоги може буде менше, але зате більше освічених священиків: ἐν ὅλῳ ἡ ἰσχύς. [Viribus Unitis - В єднанні сила]

Для вияволення знання є встановлені іспити, що з цілою серйозністю ставлять домагання до слухача і не є лише формальностями. Інакше змагання — піднести рівень знання священика — будуть даремні. На семінарах мають вістати науково працювати, бо в нас так мало науково працюючих сил. В дискусіях відбувається великий брак солідних наукових праць, що одинокі можуть прояснити справу й закінчити літературні свари. Наша наукова продукція слаба і ми мусіли послуговуватися сусідською богословською літературою та тим убивали свою творчість. Під цим оглядом мусить настати зміна.

На Академії викладається усі богословські предмети. З огляду на наше становище до христіянського Сходу, спосіб трактування мусить зберегти свої оригінальні прикмети й узгляднити свої потреби, а через те поширити католицьку богословію. Вправді богословська наука є одна, але кожний нарід надає їй свою закраску і вносить до неї частку свойого духа.

Догматика й апольоґетика мають за завдання пізнати й пояснити правди Божі, виступити умом у найглибші тайни, що містяться в св. Письмі й Переданні, боронити їх і доходити до нових правд, упорядкувати, вказати їх звязок із життям та учити в систему. Коли чоловік задає собі стільки труду, щоби пізнати правди природи, історії, мови, то тим більше повинно йому йти про те, що є основою світогляду, цілю життя і предметом вічного оглядання. Зі смертю апостолів не буде більше прикладного обявлення для цілої Церкви [ал. 1, 8]. Обявлення перестало розвиватися, а зачався розвиток догм і їх пізнання. В тім загальнім нарисі треба узгляднити цілі нерепероблені ще матеріяли церковнословянської літератури й догматики незєдиненого Сходу.

Наука моральної, пасторальної і літурґіки, що показують спосіб здійснювання обявлених правд у житті й що з огляду на суспільний лад зробили великий поступ, мають при католицьких засадах узгляднити вимоги нашого обряду й наших особливих умовин.

Аскетиці й містиці треба привернути східні властивості й пізнати їх розвиток та тим доповнити західню.

В гомілетиці маємо такі знамениті орієнтальні твори, що на них учився й Захід. Східні Отці є гідні того, щоби стати для нас взірцями дальшого розвитку. Проповіді стануть через те глибші. Колись читали в нас Хризостома, Григоріїв, Василія — тепер нажаль рідко, а речника яка глибина думок у їхніх творах.

Канонічне право жде оброблення, а папа Лев XIII виразно заявив, що католицький Схід має зберегти не тільки свій обряд, але й свою дисципліну.

Історія Церкви і її помічні науки: патрольоґія, історія догм, церковна археольоґія й історія мистецтва, що представляють науку обявлення в історичнім розвитку, це важні дисципліни. Історія Унії лежить ще облогом і та дуже важна праця, якої ніхто за нас не зробить, тяжить на Академії.

Біблійна наука, введення до книг Старого й Нового Завіту, ексегеза, пояснення св. Письма, історична критика, герменевтика — додасть у нас ще церковно-словянський текст.

Добре обосновану традицію має на Сході схолястична фільософія, яку підготовили грецькі Отці, передусім Дамаскин, хоч і Плятон набув горожанство на Сході й Заході.

Загалом кажучи, Академія має стати на сторожі своєї традиції та скріпляти знаменні прикмети нашої богословської науки. Розвиток богословської науки мусить поступати шляхами, які зарисували св. Отці. Очевидно, вона не може замикатися до історичного відтворення, але мусить зайняти становище до сучасних напрямів і проблем та використовувати здобутки західньої богословії: розвинені теорії, засновані терміни, найновіші наукові й педагогічні методи, які підняли західню богословію до високого лету. Може неодно, що більше цікавить Захід, у наших умовинах заслуговує тільки на згадку. Богословська наука мусить триматися життя, бо лише тоді збереже свої властивості. З нього буде черпати спонуки до дослідів, і богословська наука не буде теорією, але практикою, а практика опреться на богословському пізнанні. Тим плодовитіша буде богословія, чим добуде в житті глибшого змісту. Життя виносить все щось нового і тоді наука набирає від нього властивого характеру. Коли нема тієї лучности, наука стає безплідною й нетворчою, а життя не має проводу. Робітня богословської науки має стати станицею, з якої богослов обсервує частину флюктуючого життя. Тоді в тих творах буде дух і життя, глибока віра і любов Бога.

Тоді будуть виходити з Академії молоді священики з розвиненим умом і розпаленою душею, що навчилися наукової методи і вміють передати іншим те, що самі набули, які доросли до всіх завдань і виповнили в собовзір, що на них положений. Вони стануть душею в усіх наших виховуючих установах, щоби — як колись в часі княжих міжусобиць — усмиряти людські пристрасті євангельським словом і хоронити українську землю від злїднів і горя.

Скромний початок, але починаємо з вірою і пересвідченням, що це крок вперед у змаганнях за наші найвищі школи, що Академія засвідчить життєвість Унії, не зважаючи на всі перепони, яких вона зазнавала, та що вона стане честю для католицької Церкви на Україні, а геній українського народу принесе і свою жертву тому Господеві. Бо — як сказав папа Пій XI, пишучи про католицький університет в Медіоляні — католицький університет є не лише живою апольоґією віри, але також формою богопочитання.

Греко-католицька Богословська Академія і її Статути

​

Різні статті

III - IV

PATRIARCA JOSYF SLIPYJ