ПРОМОВА З НАГОДИ 150-ЛІТНОГО ЮВІЛЕЮ ЛЬВІВСЬКОЇ ДУХОВНОЇ СЕМІНАРІЇ

Освіта й виховання молодих поколінь це найбільша суспільна сила народу, це найцінніший його капітал, — мовив один учений. І коли це зовсім справедливо сказано про виховання світської молоді, то ще з більшим правом можна те саме твердити про виховання духовенства, яке повинно бути найкрасшим вицвітом народу. Бо такий нарід. яке його духовенство. Кожна нація черпає з душ своїх священиків ідейність, почуття обовязку, роботячість, пошану для авторитету і почуття свого власного достоїнства. Духовенство є лучником народу з Богом. тому вже від Тридентського Собору ми бачимо в католицькій Церкві сильні змагання піднести освіту духовенства. Те саме слідно й у нас від заключення Унії. Замойський Синод поклав як найважніший обовязок епископам при допомозі основаних семинарій виховувати освічене духовенство. Одначе цьому не могли зарадити в XVIII ст. ні Колєгія Театинів, де виховувалося пʼять питомців з львівської і перемиської епархії, ні основане Марією Тересою Барбареум у Відні, до якого принимано дванадцять питомців з Галичини. Не осягнули цього теж тимчасові епархіяльні семинарії в Галичі, Перемишлі, Львові, Камянці Подільському і Барі. Загал духовенства вмів ледви читати церковні книги і знав основні правди віри. Щойно оснування Генеральної Семинарії у Львові цісарем Йосифом ІІ змінило цілковито дотеперішній стан і вказало напрям на майбутнє. Католицька Церква створила на українських землях сильну твердиню, а для українського народу стала Семинарія осередком відродження.

30. червня 1783. р. за епископства Петра Білянського появився цісарський декрет, яким основано Генеральну Семинарію для гр.-кат. кандидатів духовного стану з Галичини, Закарпаття, Хорватії (крижівської епархії) та Румунів зі Семигороду.

Ціль Духовної Семинарії, як говориться в цісарському письмі, була виховувати священиків передусім для народу, які внутрі своєї душі були би переконані про правди віри.

1. листопада 1783. р. відкрито Семинарію.

Першим ректором назначено Антона Ангеловича, а питомців було 80. Та вже в слідуючому, 1784. р. став ректором о. Михайло Щавницький, крилошанин мукачівської епархії, що взявся ревно за організування нової установи, так що три роки пізніше число питомців зросло на 400, найбільшу кількість, яка впродовж півтора сотні літ містилася в Духовній Семинарії. Звичайно виховувалося в ній ок. 250 кандидатів. Завдання ректорату було незвичайно важке і вимагало великої самопосвяти і самовідречення. Наші Митрополити покликували на ці відвічальні становища зпоміж світського і чернечого духовенства умних людей, які старалися як слід виповнити своє завдання. Крім згаданих, подибуємо між ними такі світлі імена, як великого культурника Івана Лаврівського, творця капітульної бібліотеки в Перемишлі, Яхимовича, пізнішого любленого всіми митрополита, мітрата Александра Бачинського, еп. Боцяна, віцеректора Ільницького, духовника Ісидора Дольницького, і др. (тих, що живуть ще, не згадуємо).

Ціла праця зосереджувалася довкола розвинення побожности, поглиблення студій і вироблення характеру. Усталений дневний порядок заховався з незначними змінами аж по нинішній час. Уложені правила нормували життя і стояли все на висоті сучасної йому педагогії, хоч здійснити їх в життю, що правда, приходилося нераз дуже важко. Византійський обряд у церковнословянській мові формував безпосередньо молоді душі питомців. Немаловажним чинником була книжечка Томи Кемпійського „Наслідування Христа", яку кілька разів перекладано на українську мову. Молитва, Служба Божа, розважання, конференції, Сповідь і св. Причастя заправляли молоді душі до аскетичного життя і були підготуванням до Тайни священства. Духове життя стало щораз більше розвиватися від 14. січня 1808, коли губернія передала нагляд над Семинарією митрополитови Ангеловичеви, який усунув її зпід впливу йосифінського Освічення. Ще кращі умовини для духового коли повстав новий будинок, злиття ноча лісарем Франц Йосифом 1, заходами о. ректора Ал. Бачинського, що й створило перелім в історії Семинарії.

Успіхи душпастирської праці, „Брацтво Введення в Храм Пречистої Діви Марії", акція тверезости, оригінальні і перекладені аскетичні твори, видавані „Життя Святих', переспіви псальмів, релігійна лірика і голошені проповіди свідчать про рівень аскетичного життя вихованків, а про містичний настрій і глибоку віру говорять вимовно „Русланові Псальми". Жажда досконалого духового життя запровадила многих і многих у монастирські мури, а цілковита посвята для Божої справи повела інших на місії ген далеко, за моря.

Для присвоєння філософічного і теольогічного знання, та для поглиблення науки слухано викладів, що все стояли на університетській висоті. початку вони відбувалися в авдиторіях Духовної Семинарії, а коли 21. жовтня 1784 основано у Львові цісарським декретом університет з чотирма виділами, перенесено теольогію на університет, що містився у знесеному Тринітарському монастирі на місці, де нині стоїть Народній Дім. 1. вересня 1787 основано ще для тих кандидатів, які не вміли латини, виклади в народній мові. Саме в тому часі почався живий науковий рух між Українцями. До 1795. р. на Богословськім Виділі не було, крім Українців, ані одного професора Німця або Поляка, а одинокий Вірменин, світський священик, др. Іван Потоцький, викладав пасторальну і катихитику по українськи. В 1806. р. університет неренесено зі Львова до Кракова. Остався ліцей з трьома виділами: теольогічним, правничим і фільософічним, з правом надавати докторат на богословському і фільософічному виділі. Пізніше, коли назад привернено університет в Львові, богословські студії все були звязані з університетом аж до 1920. р. Тоді створено свою власну святиню науки. Між професорами вславилися Ангелович, Скородинський, Михайло й Іван Гарасевичі, Іван Лаврівський, Яхимович, Геровський, Криницький, Сильвестер Сембратович і інші. Завдяки висшій університетській освіті могло українське духовенство відразу впливати на нарід тай підносити його з морального й культурного упадку.

До розбудження національної свідо приспано тоді важким лихоліттям, причинилися згадані українські виклади на Studium Ruthenum. Професори почали розроблювати наукову літературу, виготовлювати підручники, катихизми, збирати матеріяли до історії Унії та творити руховий і науковий осередок. Зі знесенням Studium Ruthenum 1/9 1809. р. притих національний рух на те, щоби ще повніше і глибше виявитися під проводом Маркіяна Шашкевич, що виданням „Русалки Дністрової" 1837. р. почав нову добу в українській літературі і загалом у галицькому громадському життю. Народні пісні були джерелом поетичного вітхненням „Трійці" і середником розбудження народньої свідомости. Водночас Шашкевич підняв клич голошення проповідей в українській мові і тим зробив і в церковному життю світлий перелім. Він зажег у грудях всіх вогонь, який могла згасити хіба гробова персть.

Коли в 1838. р. святили у Львові закарпатського мукачівського епископа, Василя Поповича, видав Антін Могильницький „Радісну піснь" , у якій підкреслив національну єдність:

„На Дністрі і крутій Тисі, руська мати,

Твоїх дітей двоє як близнят,

Хоть їх розлучують високі Карпати,

Най любов і віра получать"

З'їзд „руських учених" 1848. р. в Духовній Семинарії є в організуванню народнього життя сильним поступом вперед. Поверх 300 осіб зібралося в семинарських мурах, щоби заявити свою національну окремішність і самостійність. Тоді зясовано програму змагань українського народу. Від тоді також, не боячися переслідування, виступило наше духовенство до боротьби за честь і життя українського народу і жертвувало останній гріш, густо-часто і ціле майно (Залуцький, Городецький і др.) на бурси і установи, щоби придбати якнайбільше освіти народови.

Цілий народовецький рух 1860 их років розвинувся завдяки Духовній Семинарії. В ній повстала перша народовецька громада у Львові, якої старанням засновано часопис „Вечерниці", куповано багато книжок з України та удержувано звязки з придніпрянськими Українцями, Кулішем і др. Завдяки рухливости Данила Танячкевича і радам радника Юліяна Лаврівського питомці стали в університетській акції многоважним чинником. У Духовній Семинарії відбувалися тоді, і пізніше, поважні наради послів. Література, театр, університетська справа, кольпортажа українських зосереджувалися в Духовній Семинарії. В тому часі працювали також студенти богословії над словарем, який видав Омелян Партицький.

Визначну ролю в піддержуванню національного і громадського життя та зносин зі словянським світом сповняла „Читальня", основана в 1849. р. за ініціятивою питомця Василя Ковальського, при допомозі о. віцеректора ільницького, що представив справу тодішньому ректорови, о. Бохенському і одержав на закупно книжок і часописів 50 гульденів. У 50-літній ювилей „Читальні" кликав Марко Мурава: „Треба душу з народом ділити, Щоб нарід світлом нашим міг віджити".

Це стало справді девізою повсякчас її ідейних членів. Коли ще до просвітянської роботи додати старання кружків господарства, пасічництва, садівництва, молочарства, кооперативи і ін., яких завданням було навчити, як прийти з помічю темному народови, то заслуга читальників беззастережна.

В Духовній Семинарії, наче в мініятурі, відбивалося життя цілого народу.

Як увесь нарід переживав в останнім півторастоліттю жахливі події, так не бракло їх і в Духовній Семинарії. У 1829/30 р. впав великий сніг та спричинив страшну вогкість, яка викликала в Семинарії пропасницю та забрала багато жертв. Ще страшніші були роки 1831 і 1872, коли лютувала холєра, що косила молоде життя без пощади і викликувала страшний переполох між живими. Польські революційні повстання і конспіраці стягали часті ревізи, а харчеві підприємства, які, заки трудолюбиві Сестри Служебниці Пр. д. М. обняли заряд кухні, винаймали її в правительства, нераз несовісним використовуванням викликували негодування серед питомців та заколочували спокій, так конечний до духової й умової праці. А недавня світова і визвольна війна перемінила забудування в руїну і знищила бібліотеку.

Та на загал тут усе плило веселе життя. Зпід високих дерев літали думки в далекі світи, а уява снувала золоті сни й пляни. Найкрасші були це часи в життю кожного питомця, золота доба юних днів, дороге й миле минуле, що вже ніколи нікому з них не вернулося. Шуміли верхи дерев семинарського города, — коли гуділо й бурилося політичне й громадське життя народу, — а в тишині й мовчанню по кімнатах розросталося коріння — майбутня підстава й провід нації. Серед дитинних нераз забав дозрівала мужність і відвічальність свого завдання, росли надії, кріпшала віра і росла любов до Бога й ближніх. З тихих семинарських келій виходили святі, Богу віддані слуги, вірні сини католицької Церкви, герої з посвятою в пошестях і війнах, сильні індивідуальности — життєвий первень народу, що зберіг нарід від знидіння серед недолі і злиднів, обєднував його в Америці, Югославії і Закарпаттю, та довів до світлого розквіту й державницького зриву.

З тих старих мурів виходили знамениті бесідники, публіцисти, драматурги, повістярі, поети (Шашкевич, Могильницький, Устіянович, Лежогубський і др.), світлі діячі й патріоти, політики й економісти, вчені богослови, фільольоги, етнографи, історики (Гарасевич, Петрушевич, Огоновський, Качала і др.), що ціле своє трудяче життя посвятили для високої ідеї, перші організатори і дирігенти хорів (Григорій Шашкевич, Котко) і композитори (Михайло Вербицький, Анатоль Вахнянин, Матюк, Нижанковський і др.). Словом з тими святими мурами звязана історія нашої Церкви й Народу. Ніяка важніша подія не відбулася в останніх 150 літах, у якій Духовна Семинарія не брала би участи. Без пересади можна сказати, що не повстала майже ніяка діяльна установа без ініціятиви або визначної піддержки вихованків Духовної Семинарії. Кожний знатніший гість, цісарі, кардинали, архіепископи, міністри, політики і громадяни, свої й чужі, уважали за відповідне відвідати й оглянути цей віковий духовний осередок. Духовна Семинарія зі своїм хором тішилася в кожній радісній хвилі Церкви й Народу, звеличувала її співом і словом, сумувала в годинах втрат та відпроваджувала архієреїв, духовників і мірян на місце вічного спочинку, звеличувала всі церковні празники, а Єрусалимськими утреннями стягала безліч народу і справляла йому духові пири.

І коли до цього додати, що Духовна Семинарія, від часу свого існування, видала зі своїх питомців і настоятелів кількох митрополитів, десятки епископів, сотки церковних достойників, тисячі і тисячі священиків, які збудували десятки тисячів Божих храмів, відправили міліони й міліони Служб Божих і стількиж уділили Тайн і виголосили проповідей, то оце буде той підсумок, з яким приходить до Тебе, Український Народе Твоя найстарша Установа у 150 літний ювилей. Хай гей дорібок буде перед Богом завдатком Твого красшого Завтра!