СЛОВО (НАДГРОБНЕ) НА ПОХОРОНАХ ПРЕЗИДЕНТА ДОКТОРА КОСТЯ ЛЕВИЦЬКОГО

І вмер Мойсей, Господній слуга, у Моаб землі... І прожив 120 літ свого віку, як умер; очі його не потемніли і сила не поменшана. І плакали по ньому сини Ізраїля... (5 Мойс. 34, 5-8).

Таку ж важку хвилину й таке ж сумне горе переживає нині народ Галицької Землі: оце тлінні останки політичного провідника, що впродовж, цілого півстоліття стояв при кермі і спокійним розумом, великим досвідом та справною і твердою рукою провадив його до обіцяної землі — волі. Так як Мойсеєві, так і Йому самому не судив Бог увійти до неї. До кінця свого вельми трудящого життя — а прожив 82 роки — зберіг ясні очі і свіжу силу розуму та праці. Умер як Провідник Національної Ради, як керманич політичного життя народу до останньої хвилини. Історія Його життя, це одна історія української галицької політики за минуле пів століття.

Немов чується це бадьоре Його слово, виголошене 1 листопада, а вже немає в живих Його між нами. Хоч здавалось, що Покійник відробив своє та що в заслуженні міг відійти від нас, але саме сьогодні, в цю важливу хвилину, Він може більше потрібний у проводі, як було колись. Бо лави наших досвідчених діячів десятковані, багато з них розстріляли НКВД-исти, інші караються десь у сибірських нетрах. Здоровий, політичний розум і досвід нашого Нестора політиків та вироблений авторитет у своїх і чужих, просто незаступні в цій хуртовині. Та що ж — Боже Провидіння рішило, щоб перервалась невсипуща праця, а ми залишились незабезпечені, як залишаються нераз по добрім батькові нелітні сироти…

82 роки життя і з того пів сотні літ у політичному проводі Галицької Землі. В зарані свого життя належав до піонірів національного відродження. Коли обіймав провід, український нарід творив народовецьку масу з романтичним захопленням, залишив після смерти свідоме своєї цілі політично вироблене громадянство. Як голова «Народнього Комітету», найвпливовішої націонал-демократичної партії, голова соймового і парляментарного клюбу, президент міністрів ЗУНР, голова «Народньої Ради», «Головної Української Ради», «Загальної Української Ради» та на кінець «Української Національної Ради». Він вріс глибоко і своєю індивідуальністю і своєю працею в суспільно-політичне життя. Несприятливі умовини не дали Йому здобути блискучих осягів і святкувати непереможні тріюмфи, бо так судилось. Але саме тим була Його праця жертвенніша. Покійник не звик валомлюватись, не зражувався ніколи невдачами — не тратив віри навіть тоді, коли падали найзавзятіші борці і шалів зловісний гураґан. Вмів зі стоїчним спокоєм опановувати найважче положення, маючи перед очима тверду постанову: ступінь за ступнем підносити все вище народ. У своїх політичних ходах був врівноважений та обережний. Можна критично ставитись до політичної діяльности Покійника, та не можна заперечити Його величезних заслуг в тому, що при всіх наших скромних національних силах він висунув українську справу в осередок австрійської і російської політики, а згодом і на европейську арену. У своїй компромісовості Він мусів нераз, як тверезий і гнучкий політик, іти на уступки противникові, а проте ніколи не понизив національної чести й не ломив хребта. У своїх руках зібрав Він всі нитки громадського життя. Брав живу і діяльну участь майже в усіх наших товариствах, в освітних, культурних, економічних, наукових і станових, звичайно як їх голова або бодай член президії. І не було роботи, за яку не брався б: «Просвіта, кооперація, Рідна Школа, Союз Українських Адвокатів, банки, Дністер, Народна Торгівля, Карпатія, «Діло», «Життя і Право», публіцистика, Наукове Т-во ім. Шевченка і вся історія політичного життя галицьких українців свідчать наглядно про широку ґаму Його зацікавлення і діяльности. І в кожному з них не був Він звичайним рядовиком, але визначним передовиком і заслуженим членом, чільним організатором «Просвіти» і кооперативного життя, довголітнім директором банків, спосібним адвокатом, публіцистом та визначним ученим правником, що лише через політичні умовини не міг добитись університетської катедри. Це все було лише Його побічним, так сказати б, зайняттям, бо по званні Він був політиком.

Хоч була це з крови і кости провідницька натура, то коли треба було, був здисциплінованим рядовиком. Як у проводі, так і на окремій стійці виказував Він зразкову солідність, почуття відповідальности, невгнуту послідовність, а понад усе залізну роботящість. У своїй політичній діяльності мав також політичних противників, а це лише добре свідчить про Нього, — бо це знак, що мав засади і боронив їх у житті, — але всі без виїмку, і свої і чужі, з найбільшим признанням завжди виказувалися про його муравлину трудолюбивість. Не чужими впливами і протекціями, але своєю працею здобув право на політичний провід. Трудящість — це цінний зразок христіянських чеснот, залишений нам і грядучим поколінням невіджалуваним Покійним През. д-ром Костем Левицьким.

Велитенську політичну і громадську творчість Президента ціхує друга риса — а саме пошана для передання та традиції. В своїм політичнім провідництві і в громадсько-суспільно-науковій роботі, Він завжди навязував до праці попередників і тягнув їх волоту нитку дальше. Високо цінив їх працю — не зачинав кожної роботи від себе. Ця наскрізь церковна риса витиснула сильну печать на цілій його національній праці. В родиннім житті беріг уважно звичаї й обичаї своїх світлих предків, так само поступаючи і в установах, в яких працював і якими проводив. І свячене, і просфора, і коляди, і поминки, і святочні обходи звязують одиницю з народом, запускають у ній глибоко коріння національної свідомости, так важко її опісля відірвати від матірнього пня. Він знав, що трівкої будови не можна завершити лише своєю одиничною працею, але опертій на суцільній, повязаній роботі довгих років і багатьох поколінь.

Цілій тій багатогранній творчості, опертій на давній традиції додав христіянської ароми посвята для вбогих та угнетених, для бідного народу. Вчитуючись в українську історію, покійний президент перейнявся глибоко його стражданнями, — бачив знущання над селянами й робітниками, недостатки міщан і гарівку інтелігенції. Тому заступався за всіми ними при кожній нагоді. Старався помогти, як і чим міг. Боровся за школи, за науку, за університет для дорогої нам молоді. Пригадую собі, як зі сльозами в очах оповідав про нищення церков на Холмщині та Підляшші і знущання над тамошнім селянством. А при тому Він ніколи не вганявся за дешевою популярністю чи реклямою, знаючи, що найвимовніше промовляють діла.

Його служба народові була водночас і службою Церкві. Як священичий син виніс з дому глибоку віру і не стратив її в часі ліберальної метушні минулого століття. До справ Церкви ставився завжди щиро та прихильно і повинувався їй як вірний син. У часі всесвітньої війни, коли кинено клевету на наше духовенство, він обороняв його перед державними австрійськими чинниками. Ревно старався про визволення Митрополита з царської вязниці. Коли большевики заняли Львів, Він прилюдно питав нову владу, що буде з нашою Церквою, яка так тісно звязана з народом. «Якщо б не Церква та її духовенство, то не мали б ви, — говорив Покійник, — уже що визволяти»…

Привязався з пієтизмом до свого обряду. Коли ще в часі всесвітньої війни деякі чинники намагалися усунути наше письмо і календар, Він рішучо виступив проти цього. Він вислав якстій меморіял до Апостольського Престолу й австрійського уряду, бо знав, що такий замах може захитати вікову церковну і національну традицію. На всіх церковних богослуженнях ми бачили Його в передових рядах. Був прикладним парохіянином храму Успення Пресв. Богородиці. Ніколи не опускав у неділі і свята Служби Божої, поклонів, страстей і т. д. Коли вернувся з московсько-большевицької тюрми, перші кроки з двірця спрямував до Успенської церкви на майське Богослуження, і щойно опісля пішов до дому. Розповідав усім, що своє освободження завдячує тільки молитвам, які вночі у тюремній келії в Москві відмовляв з одним гуцулом із Жабʼя.

Коли знущалися над Ним в НКВД, Він кликав: «Люди добрі, майте Бога в серці». Радо та щиро висповідався перед смертю і прийняв Найсв. Тайни на далеку дорогу.

От така була душа, таке життя і праця великого Покійника в коротких лише словах, бо майбутні історики скажуть про все основніше, та вірніше.

Прощай, любий Президенте. Ти записався як один з найбільших у нашім народі, що віддав увесь свій труд і своє життя за краще завтра Народу. Нехай наші молитви за Твою душу перед Богом будуть заплатою за Твій важкий і безперервний труд, а в нас і наших поколіннях нехай залишиться по Тобі світла, повсякчасна память.

АМІНЬ.