ПАСХАЛЬНИЙ ПРИВІТ

ВИСОКОПРЕОСВЯЩЕННІШИМ МИТРОПОЛИТАМ,

АРХИЄПИСКОПАМ, ПРЕОСВЯЩЕННІШИМ ЄПИСКОПАМ, ВСЕЧЕСНОМУ ДУХОВЕНСТВУ, ПРЕПОДОБНОМУ МОНАШЕСТВУ I БОГОВІЙНИМ ВІРНИМ

МИР У ГОСПОДІ І БОЖА БЛАГОДАТЬ!

1. Прадідний наш звичай велить нам зі святого обовʼязку привітати всіх у близький уже празник радісними словами: Христос воскрес!

Бо без сумніву найбільшим і найрадіснішим нашим празником є торжество Пасхи, Христового воскресення із мертвих. Це дійсно «празників празник і торжество торжеств!» Христос потвердив цим найбільшим своїм чудом, що сам встав із гробу, правдивість своєї науки, своєї всемогучости, своєї всевідучости і мудрости, одним словом — свого божества. Супроти того не може ніхто сумніватись у Христа як Божого Сина, в Його діла і слова, бо людина своїми природними силами не може після смерти привернути собі наново життя. Одночасно Христове Воскресення дає нам запоруку нашого повстання із мертвих при кінці світу, а тепер Божої помочі в туземному житті. Не диво, що в нашій українській історії привіт «Христос воскрес» набрав такого надзвичайного, небуденного значення, звеличеного всіми творами духа в науці і мистецтві — малярстві, різьбарстві, музиці, співі, поезії і прозі. Невтихаючий гомін дзвонів, народні хороводи, ігри і забави, гагілки, крашанки і писанки, прикраса домів тощо, дають вислів всенародній радості. А в осередку цього стоять величаві церковні богослужби — Воскресна утреня, торжественна Служба Божа з багатомовними Євангеліями, золотоусті проповіді, свячення пасок, яєць і інших страв. Як великої ваги є це свято, свідчить про це також і те, що св. Церква дуже дбайливо приготовляє до цієї душевної і тілесної радости всіх вірних уже заздалегідь довшими і ревнішими молитвами, поклонами, умертвіннями, постами, боговійними настроями, читанням відповідних частей з Євангелій і Христових Страстей, а передусім св. великодньою сповіддю і св. Причастям. Справді вчинено все, щоб радість була найбільшою, найчистішою, найвищою і найблагороднішою, щоб кожний віруючий почув уже тепер у собі завдаток вічного щастя. А св. Іван Золотоустий іде навіть дальше і каже: Коли приготування до Пасхи — покаяння і молитва — не зворушили і не навернули грішника, то нехай почуття радости і щастя зʼєднають Христові кожну душу, за яку Він поніс жахливу смерть.

2. У сьогоднішньому році воскресну веселість підносить ще більше й вище Вселенський Собор Ватиканський II, під якого благодатним впливом і свіжими споминами стоїть не тільки кожний християнин, але і віруючий і невіруючий у Бога. Бо загальною думкою є, що Вселенський II Ватиканський Собор в епохальною подією не лише в церковному, але й у світському житті людини. Вправді остаточна оцінка належить до історії, але вже нині наглядно видно, що своїми постановами Собор докладніше окреслив становище Вселенської Церкви до сучасних задумів, стремлінь і змагань людства, поставив ще ясніше всім перед очі її благодатний вплив у минулому і велетенське значення на майбутнє. Якщо сучасне людство не хоче зійти на манівці у своїх земських поривах і плянах, якщо хоче осягнути намічену ціль, поліпшити свою долю на землі, то мусить уважно прислуховуватися до спасенного голосу Христа і Його Церкви та нормувати своє життя — думання і діяння — проголошеними постановами, як єдиною силою, що забезпечує його гідність і розвій його сил і засобів.

3. А вже ж і в житті і творчості самої Церкви Собор відкрив нові виднокруги і дороги. Найперше Собор з любовʼю простягнув руку рятунку і злуки всім незʼєдиненим Церквам і віруючим у Бога громадам і ісповіданням, а навіть і самим невіруючим. Собор поліпшив давні і примінив в апостольській праці нові методи і новочасні здобутки та винаходи, щоб Церква могла нині ще успішніше як досі виповнити свою високу, почесну, вселенську і вікову місію: «Ідіть і навчайте всі народи». Крім цього експансивного розмаху і горизонту, Собор звернув не менш бачну увагу на внутрішнє життя духовенства, чернецтва і вірних, щоб піднести рівень святости не лише на майбутнє в небесному житті, але вже в туземному житті, піднести також рівень активности і щастя, наскільки це дасться тільки осягнути. Тому таку велику вагу поклав Собор на поміч ближньому в його біді і нужді.

4. Саме тепер, після світлого і величавого закінчення Собору, з черги повинна розпочатися важка праця переведення в життя і здійснення цих далекосяглих, але й у найвищій мірі благородних плянів Святішого Отця папи Римського та всіх єпископів світу на різних ділянках людської творчости. А до тієї праці мусять станути однодушно в одній лаві всі духовні і вірні під проводом своїх єпископів в епархіях, бо не лише від священика, ченця і черниці, але й від кожного вірного зажадає колись Христос рахунку і звіту зі своїх постанов і діл, як він орудував талантами, Богом даними кожній людині. Ця праця мусить обняти ціле життя, буденне і святочне, всіх вірних. Свідомість, що я християнин-католик, мусить проникати всю душу до її глибин і супроводжати все думання і діяння від рана до вечора, а не обмежуватися тільки до короткої молитви й участи в богослуженнях у неділі і свята. Старання про туземні матеріяльні добра і маєтки занадто абсорбує і вичерпує енергію сучасної людини не раз так, що не стає вже сил, щоб молитвою і свідомою думкою раз-у-раз відривати себе від туземних турбот і линути в духовний світ за духовними благами і скарбами. Питання і відповіді, що роблю я для Христа, для Церкви, для свого народу, чи воно згідне з Божими і церковними законами, повинні завжди бути в кожного на умі, чи він зайнятий в урядах, чи в наукових, купецьких і ремісничих робітнях, чи на ріллі і в копальні, в повітрі на літаках, чи на морі в кораблях. Куди веду я своїх дітей, куди зміряю я своєю працею в родині, в громаді, в культурних, суспільних і політичних програмах? Все те мусить бути пронизане вірою, а щоденна молитва й участь у церковних богослуженнях має бути початком і завершенням усіх подвигів, щирою подякою за всі одержані блага і умильним проханням про поміч на майбутнє.

5. Наша Українська Католицька Церква зокрема вимагає від нас усіх подвоєння зусиль для запевнення її зросту і скріплення назовні і внутрі, в поодиноких душах. Бо і з одного і з другого боку нам грозять великі небезпеки затрати віри в Бога в душі значної частини українського народу, а в тих, що вдержаться при вірі, може зникнути витривалість у нашому прадідному обряді.

Ревність кожного українського вірного мусить піддержувати і посилювати ще й та свідомість, що ми всюди є в меншості, на скитальщині серед західнього світу, а так само в Україні в релігійних переконаннях і практиках, бодай у їх виявах назовні. Наш Єпископський Синод, зложений з усіх українських католицьких Владик під проводом Верховного Архиєпископа, свідомий того положення, поробив перші кроки, щоб зберегти нашу Церкву від загину, а саме, щоб усе наше духовенство і вірні, під проводом своїх Митрополитів, Архиєпископів і Єпископів, почувалися однією Українською Католицькою Церквою. Це буде великою обʼєднуючою благодаттю, якщо по всіх усюдах землі, в Новозеляндії і в Австралії, в Полудневій і в Північній Америці, в Европі, в Африці і в Азії; ми всі будемо почуватися синами однієї Української Католицької Церкви, будемо говорити українською мовою, будемо молитися цими самими молитвами, співати ці самі пісні, будемо брати участь у цих самих богослуженнях, і де б лише наш вірний не зайшов до наших церков і наших домів, він усюди знайде і побачить цей сам обряд, ці самі традиції, знайде своє рідне під проводом своїх Єпископів священикі народні провідників в яких тільки державах він не жив би як льояльний їх громадянин. Свідомість однієї віри, одного обряду, однієї національности, стане могутньою остоєю проти всяких затій знищити наш нарід, наш обряд і нашу Церкву.

Тільки тоді будемо становити справдешню і сильну єдність, коли цю єдність скріпимо найсильнішими надприродними і природними вʼязами; тоді зможемо осягнути в дусі Собору і наше церковне майбутнє в завершенні патріярхату. Не сміємо губитись у несуттєвих, незасадничих питаннях і спорах і дробити себе. Хоч спокійна і річева виміна думок може бути корисна, щоб дійти легше до осягнення правди, але головна ціль: «Єдність Церкви і народу» не сміє терпіти шкоди і не може нікому зникати з очей. Всякі свари і взаємні поборювання, на дні яких лежить тільки самолюбство й амбіція, мусять шезнути в нас в імʼя добра Церкви і народу. Тоді зможемо виповнити вложений на нас Вселенським Собором почесний обовʼязок причинитися до церковної єдности, а одночасно зможемо скріпити себе на поверхні сучасности як потуга, яка є в силі протиставитися всім бурям і нападам. Бо як каже і наша старовинна приповідка: «Згода будує, незгода руйнує».

6. Преважними чинниками в нашому обʼєднанні повинні бути наші громадські суспільно-економічні і наукові установи: Академії, Університети і всі наукові Товариства, бо вони повинні бути мозком праці, і коли нема в нас матеріяльних засобів, щоб створити один льокальний осередок, то все таки всі вони разом, хоч розкинені по всьому світі, можуть морально творити одну цілість. Вони мусять давати напрямні в житті, робити досліди, поширювати їх серед загалу, щоб зберегти нашу українську культуру. Передусім наш Український Католицький Університет ім. св. Климента Папи нехай становить також і науковий поміст між українцями католиками і відлученими православними. І то тим більше, що наш Єпископський Синод звертався вже в дусі Вселенського Собору і в любові з привітами і святочними побажаннями до наших відлучених Братів, і тим започаткував нашу повну єдність на церковному полі в майбутньому.

7. Воскреслий Христос нехай влиє свою Божу всемогучу і творчу силу в наші душі і тіла, а передусім подасть духа єдности, про яку Він молив перед своєю смертю, «щоб усі були одно». Того благаємо і ми, повторюючи пісню: «В єдності сила народу, Боже нам єдність подай!».

«Воскресни, Господи, Боже мій, нехай піднесеться Твоя рука, і не забудь Твоїх нещасних до кінця!» Отож і наші побажання: Святкуйте всі, Високопреосвященні Владики, Всечесні Отці і Дорогі Вірні Браття і Сестри, в дусі любови, вирозуміння, єдности, щастя і радости. Христос воскрес!

БЛАГОДАТЬ ГОСПОДА НАШОГО ІСУСА ХРИСТА, ЛЮБОВ БОГА Й ОТЦЯ І ПРИЧАСТЯ СВЯТОГО ДУХА НЕХАЙ БУДЕ З УСІМИ ВАМИ, АМІНЬ.

Дано на Великдень 1966 р.