В 8 год. вечером ждав на мене на Юстин-стейшн о. Скаллі, так як ми умовилися. Два дорожні ліжко-ресори стояли на пероні. Всі місця позаймані, бо їдеться ніччю. Остаточно вдалося і нам знайти в трудом приміщення і поскладати валізи на полички. Змучений задрімав я слідчи, так що збудили мене в Holy head по 2 годині. Треба було пересідати на корабель «Hibernia» і їхати морем до Дубліна.

При вступі на корабель переглядають митники лиш клунки, за візами не питають. Та на покладі стільки народу, що просто не було ні одного місця, щоби сісти. Що за причина, — питаю — і довідуюся, що сьогодні і завтра вистава коней (Horse-show) у Дубліні, а це для англійців велика принада і сенсація, незважаючи на національні антаґонізми. Пішов я на горішній поклад корабля; лавки порожні, але холодний вітер і проймаюча мряка вганяла кожного, навіть найбільше змученого, на долину. Обійшов я всі почекальні і переділи, — але все заняте. Пригноблений ставнув я на коридорі і бачив, що не було іншого виходу, лише стояти. А в Дубліні прийдеться цілий день добре вивчатися, щоби все оглянути, — отже фізична й умова праця та змучення. Нараз приступив до мене один священик і прохає до себе. Кілька духовних заняло в реставрації собі і фотелі коло стола, зробили одно місце і примістили мене коло себе, ще й стали гостити.

— Ви певно на horse-show?

— Ні, — відповідаю з усмішкою, — то був би для мене завеликий люксус, — і розповів про свою ціль.

За хвилку кількох пішло у криті на коридор, а мені радили спочати. В душі відчув я велику вдяку для невідомих ірляндців-священиків і було мені дуже прикро, що коли пробудився, не міг їх віднайти, щоби щераз подякувати їм.

В пристані Дубліна знову основна провірка клунків, але мені як священикові не казали отвірати, лише повірили на слово. Не диво, що вступав я на землю Ірляндії, зрошену обильно християнською кровю, якнайкраще розположений. Відтак всіли ми знову в поїзд і їхали ще годину до міста. Та тут новий клопіт. В готелях заняті всі кімнати: але остаточно найшлася ще одна в готелю St. Patrick.

Може неодин думає собі, що подорож — це велика приємність. Правда, але це залежить, хто і як її розуміє та яку ціль має перед очима. Заїзджати тільки до вигідних готелів і не напружуючись дивитися на міста, оглядати культурні здобутки, стрічатися зі знайомими, задержуватися всюди по кілька або кільканадцять днів, висиплятися за кожним разом до схочу і не опускаючи ніодного обіду ані вечері, не числячися з матеріяльними засобами, — то очевидно, що така виправа приємна; але відвідин в наукових цілях з бажанням при скромних видатках якнайкраще використати кожну хвилину, беручи під увагу те, що неодну ніч треба провести у вагоні, щоб не тратити получення і не гаяти часу, та вдовольнятися куском хліба і овочем, це знову так дуже приємно не є. Така витримаційна подорож виснажить чоловіка до краю, хоч з другого боку полишить і немале вдоволення. Бодай щодо мене, то з кожної дороги вертався я дійсно страшенно втомлений, але все-таки духово відроджений і покріплений.

Забезпечивши собі нічліг, пішов я на місто, що має 400.000 мешканців. На площах видно памятики, які поставили англійці. На перший погляд вражає ноша, у яку вбрані заслужені мужі на памятниках: переважно фрак, короткі сподні і панчохи. Будівлі новіші, в клясичнім стилю, хоч місто памятає часи Птоломея (Eblana, Dub-Linn — чорні багна). На склепах багато ірляндських написів, хоч загально є англійські. На вулицях цілком спокійно, але кілька тижнів тому були там на них великі бої між католиками і оранджеменами, останками масонських товариств в XVII ст., що поборювали Стюартів і оборонювали протестантів. Тому що наслідником престолу по прогнанні Якова II став William, кн. Оранії, названо їх Orangemen.

На вулицях мене багато людей здоровило. З початку думав я навіть, що люди поздоровляють кого іншого, але коли бачив, що за мною нікого нема, переконався, що ці здоровлення відносяться до мене, хоч я йшов перший раз даблінськими вулицями. Ірляндці дуже шанують своїх священиків і тому всюди їх здоровлять. Я вступив до кількох католицьких церков. Вірних було повно, і то в будний день. З архітектурного боку церкви нічим незамітні.

Щоб пізнати ірляндське середньовічне будівництво, треба оглянути катедру св. Патрика і Крайст-чирч (Christ church) або катедру Св. Тройці. Обі вони, будовані в готицькім стилю, мають спільне з англійськими катедрами те, що внутри багато нагробників і статуй славних мужів. Катедра св. Патрика присвячена першому апостолові Ірляндії. Св. Патрик мешкав у Slemish. Замолоду його зловили пірати і продали як невільника. По 6 літах він утік до Франції і Риму, де Папа Келестин посвятив його 432 р. на єпископа і післав до Ірляндії. Катедра будована у виді хреста. Основна ще в перших часах християнства, а відбудована в 1254 р. В хорі висять статуї, зброї і шапки лицарів св. Патрика, а при стіні правої нави замітна стара деревляна брама первісної катедри. На дверях вирізані численні імена.

Подібне нутро катедри Св. Тройці, будованої 1038 р. По боках також один гробовець коло другого. Стоячи над ними, мимохіть думає собі чоловік: скільки славних і заслужених людей, а ми про них нічого не знаємо, навіть самого імени.

З черги відвідав я Leinster house, тепер ірляндський парлямент, носій теперішньої фактичної влади в Ірляндії, в якім засідає 153 членів, а в сенаті Seanad eireann 60 сенаторів. Правительство складається з 12 міністрів. Коли опроваджував мене якийсь військовий, засідань не було, лише в менших салях працювали комісії. Перед парляментом гарна статуя королеві Вікторії й на троні з жезлом у руці — як памятник Марії Тересі у Відні. Загалом кругом сліди англійської культури, і мені ставало дивним, як серед таких сильних впливів, і державних і культурних, Ірляндці зберегли свою національну свідомість і відрубність.

Що ірляндська культура, з виїмком старовинної, є англійська, про це свідчать оба музеї, National Gallery of Ireland і National Museum, збудовані побіч парляменту. В Національнім Музею варт оглянути передусім найстарші ірляндські памятники, намісто з Тари, дзвінок св. Патрика і чашу з Ардаг (IX ст.), хрест з Конг (Cong) — (1123). Найстарші ірляндські памятники носять на собі виразні сліди візантійського впливу. Коли я навязав розмову на тему цих памяток з якимсь урядовцем, він, не могучи ввязатися в питань, попрохав асистента директора, що незвичайно радо пояснював походження памяток, які є справжньою гордістю Ірляндців; завів мене до директора, прийшов ще хтось, і почалася розмова. Коли я сказав, що я Українець, зараз спитали мене: як там ваш Митрополит, як розвивається Наук. Тов. Шевченка, чи зростають національні і тд. Я прямо остовпів, бо ніколи не припускав, що знайду в Ірляндії людей, які так визнаються у наших справах. Директор показав книжки видані Музеєм і картки, та ще відділ кераміки, інструментів, ночі, археологічні розкопи іт. д. Цікаве й те, на що звернули мені увагу в Музею, що між іменами давніх ірляндських монахів є китайські імена, значить, що вже тоді був зносини з Далеким Сходом і мабуть тою дорогою йшло християнство до Японії.

В National Gallery of Ireland зберігається малярство. Я хотів подивитися на ірляндські картини, але крім кількох краєвидів і побутових сцен — решта все англійська школа. Є очевидно й образи італійської, еспанської і ін. шкіл, але в меншій кількості ніж у Льондоні. Великий портрет Вільсона висить в головній салі.

Для відпічинку поїхав я відтак в O’Connel Bridge, найбільше людного осередку міста, до Фенікс-Парку, одного з найбільших і найкращих парків в Европі. Кільканадцять кілометрів довгий і широкий. Окрема частина призначена для авт, а окрема для прохожих і забавових площ. На пасовиську паслися разом з худобою і чудові старі рогаті олені. В парку є палата Апостольського Нунція, теп. Вискупа-а, англійського Governor-a, який має лише номінальну владу, американського амбасадора й ін.

Коли я був у музеях і там довідалися, що мене цікавить університетські справи, радили мені відвідати о. проф. Corcoran-a, який саме викладає цей предмет на університеті. І справді він дуже добре обізнакомлений з цим питанням і багато писав на тему ірляндського шкільництва. В Дабліні є три університети, які на англійський лад складаються з колєджів. Найчисленніший національний університет, у дійсності католицький; він має 3000 слухачів; англіканський протестантський має 1500 слухачів, а пресвітеріянський кальвіністичний до 1000 слухачів. Чи не занехають Ірляндці, питав я, англійської мови і не введуть у життя ірляндської під впливом теперішніх національних течій, хоч вона належить до найтрудніших мов? О ні, відповів о. Коркорен, англійська мова вивела нас у світ, їй завдячуємо наш зріст і вплив.

В дальшій розмові з о. Коркореном ми продовжували свою дискусію. На тверження о. Коркорена, що Ірляндці не мають причини усувати з ужитку у себе англійську мову, я вважав, що одною зі суттєвих рис нації є саме її мова. На це мій інтерльокутор сказав: «Ось швайцарці говорять аж трьома мовами, а творять одну націю». — «Хіба державу», — додав я. Очевидно, теоретично ми не могли погодитися, хоч у життєвій практиці його рації мають без сумніву велике значіння.

Щоб вичерпати бодай згрубша зачеркнений плян, мусів я поїхати ще до Менут (Maynooth). Було саме полуднє і гарячо, але це не перешкоджало, що в Фенікс парку тут і там лежала мряка. В Менут є національна Семінарія і теологія для цілої Ірляндії. Деякі єпископи мають ще крім того свої єпархіяльні семінарії. Місцевість віддалена яких кільканадцять кілометрів від Дабліна. Коли я переходив дорогою, побіч сиділо і відпочивало кільканадцять робітників, які, хоч змучені, встали і поздоровили мене, припускаючи, що я місіонар. Семінарія стоїть осторонь. Це величезний будівельний бльок, чи радше чотири великі замкнені квадрати, в яких знаходиться приміщення 550 питомців. Вона основана в 1521 р. Переходила різні перипетії. В часі переслідувань католицької віри в Англії кандидати до священства підготовлялися за границею в Лісбоні, Тулюзі, Саламанці, Парижі й інших містах. Та від 1796 р. уряд згодився на семінарію в Менут, бо боявся революційного духа, яким надихувалися студенти за границею.

Цілою Семінарією проводить ректор. Вона поділена на три частини, якими завідують декани. Домашня молитовниця — це величавий готицький храм зі сидженнями для 600 людей. Престіл алабастровий, пресвітерія прикрашена мармурами. Професори мешкають у семінарії і видають свій тримісячник «Dublin Review». До розпорядимости професорів і студентів є велика бібліотека і читальня з численними журналами й часописами. Кожний питомець має окрему кімнату з конечною обстановою. Широкі забавові площі, городи і велике господарство належать до комплексу цього окремого для себе світу. Самітний та опущений стояв він, бо в часі ферій не було нікого. Студії зорганізовані на новий лад, філософія і теологія, та входять як складові частини до Національного Університету в Дабліні. Оглянення цілого дому забрало добрих дві години.

​

​

Подорожі

V

PATRIARCA JOSYF SLIPYJ