ПОСЛАННЯ З НАГОДИ 80-ЛІТТЯ УКРАЇНСЬКОГО ПОСЕЛЕННЯ В АРГЕНТИНІ

Високопреосвященному Владиці. Всесвітлішому і Високопреподобному Духовенству, Світському і Монашому, Преподобним Сестрам і Дорогим во Христі Вірним Української Помісної Церкви в Аргентині

Мир і Благословення!

Рік 1977, крім 200-ліття нашої Епархії в Югославії, зазначує також ювілей 80-літнього поселення українців в Полудневій Америці в Аргентині. 80 літ українського життя в Аргентині — це також поважний вік. який належить цілій нашій Церкві згадати перед Богом з гарячою подякою за всі церковні і національні здобутки і досягнення.

Пригадуємо собі з хлоп’ячих літ довгу чергу снопових возів нала- дованих всяким добром тих, що вибиралися на поселення до Аргентини і Бразилії. Цілі села виходили на прощання з плачем і болем. Наші безземельні селяни не могли купувати землі і осісти на свойому господарстві. бо великі двори, фільварки і дідицтва не розпродували землі.

В серпні 1897 року на аргентинську землю ступила вперше українська нога бідних українських емігрантів-зарібників. Вони прибули до Місіонес, щоб найти кращий прожиток, догідне місце для життя для себе і своїх поколінь. Згодом по першій світовій війні знову прибула чисельна група таких поселенців з України, а по другій світовій війні Аргентина прийняла гостинно усіх тих, що стратили батьківщину і волю. Сьогодні наше поселення в Аргентині начисляє біля 300 тисяч душ! Це велике і поважне число!

Перша еміграція серед важких умовин праці і заробітку поклала основи українського зорганізованого життя і підвалини для своєї Церкви. Друга група скріпила сили і внесла нового живого національного духа. А третя по останній війні на покладених основах почала будувати свої сталі оселі з церквами, просвітами і школами. Їх всіх одушевляла Світла Особа Сл.Б. Митрополит Андрей, що і, наражаючи своє слабе здоров’я, відвідував українські поселення.

З вдячністю треба також згадати тих священиків, що душпастирювали серед перших поселенців у Місіонес в 1897 р. тай помагали їм у всіх потребах просвітних і економічних, передусім в будові церков, з яких першу здвигнено в Ляс Тунас. Першим священиком в 1908 р.. що приїхав з Бразилії був о. Клим Бжуховський, дальше о. Ярослав Карпяк з Риму, о. Іван Сенишин (+ 1926), о. Омелян Ананєвпч, о. Степан Вапрович, о. Степан Турчин і інші. З оо. Василіян о. Януарій Коциловський, о. Іпатій Майка і другі.

Треба з вдоволенням ствердити, що серед несприятливих умовин, наше поселення в Аргентині за тих вісімдесят літ все таки дуже багато осягнуло. Біля 50 церков та каплиць. 20 священиків, оо. Василіяни і оо. Салезіяни, 89 монахинь — Василіянок. Служебниць і Катихиток, кілька шкіл, парохіяльні доми, здвигненпй пам'ятник Тараса Шевченка і врешті Філія Українського Католицького Університету — все те перші підсумки наполегливої і жертвенної праці, яку могли ми власними очима бачити в часі нашої візитації 1968 року. Бог благословив успіхами при малій кількости жертвенних священиків, але й при великій кількости перешкод. До того місцева латинська ієрархія, на жаль, рідко була прихильна для розбудови нашої Церкви. Задля того припізнилось створення екзархату аж в 1968 р. Сильний вплив латинізації, брак відповідних засобів на розбудову шкіл і кооператив, брак фахових людей-орґанізаторів спізнили цей розвиток, а навіть в межичасі принесли великі страти. Все таки український нарід у своїй живучості не складав рук і, уповаючи на Бога, творив свою будуччину.

Отож не диво, що ще багато остається зробити. Розбудувати просвіти і доми, шкільництво, кооперативи, і за всяку ціну привернути молодь до Церкви і організованого свідомого українського життя. Зокрема треба студентську молодь згуртувати у відповідних осередках і заохотити її до привернення своєї національної ідентичности. Таксамо треба відшукати тих із старшого покоління, що згубились у чужім морю і забули про свій рідний Єрусалим. Пригадати їм слова псальмопівця: «Якщо тебе, Єрусалиме, я забуду, нехай забудеться десниця моя, нехай прилипне язик мій до піднебіння, коли тебе я не згадаю» (Пс. 137, 5-6). Треба будувати церкви і в них плекати свій рідний обряд, незважаючи на перешкоди чи заманювання на латинство. Біля церкви буде завжди гуртуватись громада, бо сила нашої Літургії велика. Вона мов те євшан зілля привертає надприродне життя в тих, що його занедбали.

Та найважнішою річчю є таки плекання покликань до священи- чого і монашого життя. Замало є священиків на такий великий і надійний виноградник. Богу дякувати за жіночі монаші покликання. Деякі із Сестер Василіянок з Арґентини помагають і в УКУ в Римі. Хай Бог благословить їх працю і нагородить численними покликаннями. Тай всім іншим Чинам. Василіянам, Салезіянам, духовенству, а зокрема Владиці, та всім мирянам бажаємо Божого благословення для дальшої праці на розбудову нашої Помісної Церкви на славу Українського Народу!

Благословення Господнє на Вас!

Дано в Римі при Патріяршому Соборі Святої Софії у свято св. Івана Богослова, 21 травня 1977 р.Б.