ПОСЛАННЯ З НАГОДИ 30-ЛІТТЯ СМЕРТИ СЛУГИ БОЖОГО МИТРОПИЛИТА АНДРЕЯ

Високопреосвященнішим Митрополитам і Архиєпископам, Преосвященним Єпископам, Всесвітлішому Духовенству, Монашеству, Дорогим в Христі Братам і Сестрам

Мир і Благословення!

Серед нашого лихоліття, важких часів, переслідувань, страждань і терпінь Церкви і Народу виринають перед очима нашої душі хвилини і літа, річниці і ювілеї — спомини, які пригадують нам великі подвиги і геройські діла велетнів духа минулих літ, щоб не унивати і нам, їх потомками та наслідникам, не попадати в зневіру, але набирати бодрости, витривалости й відваги в несенні хрестів і в дальших змаганнях за кращу долю.

Такими були недавно 500-річчя смерти Кард. Виссаріона з Флорентійської Унії, товариша Кард. Митр. Ісидора, 375-річчя Берестейської Унії, 350-річчя мученичої смерти св. Йосафата. І ось 1-ого листопада — це найсвітліша пам’ять відновлення і проголошення незалежної Української Держави після її упадку перед століттями та пам’ять про всіх тих, що полягли за її волю. Справді переломова історична подія. Водночас 1-ий листопад цього року — то 30-ліття смерти Сл. Б. Андрея, Митрополита Київського і Галицького. Велетень в змаганнях за єдність Церков і за державність Українського Народу, геній і найвизначніша постать нашого століття, що в неменш лютих часах, як теперішні, понад 40 років уміло, славно, жертвенно і свято кермував нашою Церквою і нашим Народом.

Від дитячих літ його душа зверталася до Бога в щирій молитві і духовних практиках, у св. Сповідях і Причастях. Як студент він виявив бажання посвятитися духовному і монашому життю. Не зважаючи на свою важку недугу легенів, він ні на хвилину не тратив надії і не вагався у своїх постановах щодо священства. Найперше він дав приклад на Галицькій землі спольщеним боярським і шляхетським родам повороту до традицій предків-дідів. Вчитуючись в історію свого роду і народу, він бачив своїх предків на митрополичому і єпископських престолах та на високих провідних світських становищах. Та, на жаль, вся наша провідна боярська і шляхетська верства спольщилась або змосковщилась, а народ лишився без інтелігентного проводу. Тому й поворот Сл. Б. Андрея до свого народу — це великий і переломовий крок в новітній нашій історії.

Як місіонер-василіянин, проповідник і редактор «Місіонаря», він взявся до двигнення простолюддя на релігійному і національному полі — під оглядом моралі й освіти. Цю акцію він розвинув ще інтенсивніше як Станиславівський єпископ і опісля як Київсько-Галицький Митрополит. Він відвідував парохії, безпосередньо стрічався з народом, розмовляв і поучував його, проповідував, сповідав і причащав, усував надужиття і непорядки. Його візитації розбурхали спокійне плесо і розбуджували свідомість в народі. До нього мав доступ кожний духовний і кожний вірний, шукаючи поради і помочі. Тому то народ всюди вітав його величаво і вдячно та з одушевленням. Його політичні виступи в обороні українського народу перед цісарем у Відні, в Палаті Панів і на Соймі у Львові значно скріпили українське політичне становище.

Призбиравши різнородного старовинного матеріялу нашої культури: наших риз, ікон, книг, актів, він оснував Національний Музей, що своїм надбанням мав збуджувати, воскрешати і піддержувати українську державницьку традицію. Відбута подорож до Св. Землі теж поглибила Христову віру в народі. Створення Богословської Академії піднесло високо освіту духовенства. Піднесення монашого духа матеріяльним вивінуванням монастирів Василіян і Василіянок, відновлення Правил з Печорської Лаври Студитів і Студиток, скріплення Сестер Служебниць, оснування східньої вітки Редемптористів, Йосифіток, Мироносиць, Йосафаток, Пресвятої Родини й ін., звершене життя в нашій Церкві набирало великої сили і розмаху. Народна Лічниця, опіка сиріт, «Сільський Господар», поширення шкільництва, бібліотеки і малярства, іконографії — це все ділянки, яких дотикалася цілюща рука Митрополита.

Він затіснив зв’язки з Великою Україною, куди їздив як молодий студент, а пізніше як Митрополит. При тій нагоді відвідав він і Москву і Петербурґ та й зібрав і утворив православну-католицьку Церкву. А на Синоді в Петербурзі 1917 р. оснував російський православний-католицький Екзархат під проводом о. Леоніда Фйодорова, Студита. Його змагання і Велеградські З’їзди та унійні змагання в Росії, а так само ініціятива при помочі о. Бенедиктинця Бодуена й інших розмов з Кард. Мерсіє і з англіканами в Малій, дали початок і основу екуменізмові ІІ-го Ватиканського Собору. Своїм далекосяглим умом і щирою любов’ю до православних і англіканів він вказав напрям на майбутнє. Обороною православних церков у Польщі перед злочинним руйнуванням дав він цьому найкращий доказ.

Та не тільки Церква на Україні і в Росії тривожила його душу. Він глядів далеко ширше поза європейські кордони, його непокоїла доля наших вірних в Америці, полишених самим собі. Тому він став посилати їм священиків, будувати церкви, заосмотрювати їх в церковну утвар. А водночас бажав особисто і на місці приглянутись їхньому життю і буттю, вислухати їхніх жалів і болів та допомогти їм в їхніх труднощах. Міжнародний Євхаристійний Конґрес в Монтреалі 1910 р. був дуже відповідною нагодою до таких відвідин. Знання французької і англійської мов не то що не робили перепон, але були дуже допоміжні. По Конґресі Митрополит відбув довгі подорожі в Канаді і З’єднаних Державах Америки, злагіднив відносини з латинським духовенством і підготовив там утворення українського єпископства. Це доповнили подорожі в 1920 р. до країн Південної Америки, зокрема Аргентини і Бразилії.

Світова війна 1914 р., царська тюрма спинила цей всесвітній розмах апостольства Митрополита. Не раз приходили йому на думку слова Псальмопівця: «Я готовий на рани, і болізнь моя завжди перед мною» (Пс. 37) та «Скинь на Господа печаль твою і він тебе прикормить і не дасть праведникові захитатися во вік» (Пс. 54). Освободжений в часі революції, на волі, він сейчас взявся продовжувати працю з’єднання Синодами на Україні і в Росії, в Петербурзі. Вернувши до Австрії, він освободив наших збігців у Ґмінді, а приїхавши до Львова, упорядкував розхитану війною адміністрацію Митрополії.

На короткий час наступає відродження української державности та проголошення незалежности і соборности України, але наїзди військ польських, німецьких-гітлерівських і большевицьких спричинили розвал Самостійної України. Вони підкосили його завжди слабе здоров’я, і недуга звалила його на ложе болізни і смерти.

Здається, що не було в його многогранній діяльності в церковному, громадському, політичному і культурному та науковому життю ділянки, до розвитку якої Митр. Андрей не приложив би своєї цілющої руки. Навіть серед катастроф і розвалу він зберігав рівновагу духа і глядів тверезо в майбутнє. Він зробив все, навіть у неможливих умовинах, що можна було ще зробити і рятувати. Створення Екзархатів — то його останній великий твір.

Безперервна довголітня недуга, всякі клопоти і гризоти тернистого шляху не прибивали його, але, навпаки, скріплювали його віру, побожність і святість. Молитва ніколи не сходила з його уст. 1-го листопада 1944 р. (коло 14 год.) прийшла смерть і закінчила це святе і творче життя на землі.

Та після смерти розпочинається ще світліший період. На вид святости життя вскорі піднято думку канонізації і зачислення Митр. Андрея до лику святих. Вона викликала якстій сильний відгомін на Україні і на поселеннях. Молитва за його прославу, про поміч в потребах і чуда в уздоровленнях розбудили глибоке почитання Митрополита серед своїх і чужих. Внесення прохання до Апостольського Престолу про переведення канонізації закінчилося успішно.

На другому етапі ходу до беатифікації підноситься домагання і заклик до всіх — духовенства, монашества і вірних — в тридцяті роковини смерти Митрополита ще більше посилити молитви і старання, щоб проголошенням його блаженним і святим доповнити лик українських святих: Володимира, Ольги, Бориса і Гліба, Антонія і Теодозія Печорських, Евфрозини, Параскевії і Пракседи і Йосафата.

Стоячи нині перед його духом, ми мусимо в покорі і зі стидом визнати наші великі промахи і недомагання в змаганнях нашої Церкви і Народу. Не зважаючи на важке впродовж 35 років переслідування, всякі гнети нашої Церкви і української національности, ще живе там, на Україні, неустрашима Христова віра і національна свідомість. А їх молитва, як молодців в огненій печі, не устає. Та, на жаль, на поселеннях, мимо всіх надлюдських зусиль не можна довести до єдности нашої Церкви, ні нашого Народу. Відпір всім намаганням розчленувати нашу Церкву і Народ та змести їх з лиця землі може дати тільки з’єднана сила в боєвій лаві. А тимчасом і чужі і, на превеликий жаль, свої явно і покрийому далі на зборах, в часописах, відозвах і заявах, накликуючись навіть на компетенції, торощать всі дотеперішні досягнення на полі єдности, і то від найвищих верхів до найнижчих верств. Всевладно розпаношилися і далі в нас своя амбіція, свої користі і вигоди понад все. І висмівана іронічна пословиця «сам собі пан і удільний князь» — стала правилом і не дає підчинитися та прилучитися до здорового ядра, зосередженого в Товариствах Патріярхальників, щоб вести справу помісности і патріярхату до успішного завершення нашої помісности Церкви і закріплення єдности Народу. Тому то Слуга Божий Андрей взиває дрижачим голосом до опам’ятання. Аж страх як легкодушно поступають майже всі наші провідні українські духовні і світські одиниці та стягають на себе проклін потомства!

Одне з найбільших наших сучасних завдань до проголошення блаженним Митрополита Андрея — це розбудження і плекання покликань до духовного стану серед нашої молоді. За заступництвом Слуги Божого Андрея, молоде, свіже духовенство дасть найсильніше запевнення розвою нашої Церкви і закріплення національної свідомости, зростом шкільництва і оживленням нашої славної традиції.

Ось з цими думками станьмо ми, розбиваюча себе спільнота, монолітом і під проводом Слуги Божого Андрея і за його прикладом змагаймо в Бозі за здійснення наших належних нам прав і створення для нас людських умовин.

Благословення Господнє на Вас!

Дано в Римі, при храмі Жировицької Божої Матері і святих мучеників Сергія і Вакха, у празник Всемірного Воздвиження Чесного Хреста, дня 27 вересня 1974 р.Б.