ПОСЛАННЯ В НАГОДИ РІЗДВА ХРИСТОВОГО

Високопреосвященним Митрополитам, Архиєпископам, Єпископам, всечесному духовенству, преподобному чернецтву і боговійним вірним мир у Господі й Божа благодать!

Бог предвічний народився / Прийшов днесь із небес, / Щоб спасти люд свій увесь / І утішив вся...

Обявив це Ангел Божий / Наперед пастирям, / А потім звіздарям / І земним звірам.

Тріє царі несуть дари... / Нова радість стала, яка не бувала…

Коли так проспівувати наші коляди і призадумуватися над ними, то зразу і без великого труду видно глибоку і вікову віру нашого народу в Пресвяту Тройцю, Воплочення Божого Сина, в спасіння всього людського роду, в його освячення і ублагороднення, в принесення миру й (існування Божого Царства на землі. Як з одного боку воплочення Божого Сина є виявом найбільшої Божої любови, так з другого вдячність усіх людей, зокрема українського народу, за найвищі дари і відзначення, за піднесення і ублагороднення людської грішної природи — словом «за нову радість, яка не бувала», виявляється у найкращих і найніжніших почуваннях. Зі свого боку, отже, український нарід приносить найдорожчі дари душі, тіла і землі, на які тільки може спромогтися у своїй недолі, забуває на всі нещастя, терпіння, хрести і досвіди та перед Христом-Дитятком в яслах, виспівує свою повну надію на кращу долю на землі і на небі. Так здається наче б він, впродовж віків, виливав у колядах усю свою душу, вкладав увесь свій розум і усе своє серце у прив’язання до Христа. Мабуть, з нагоди жодного церковного празника наш народ не виявив стільки свого оригінального творчого і молитовного духа та втіхи, як на Різдво. І віра, і поезія, і вся життєва мудрість, і вертеп, і дідух, і материнська ніжність, і родинна любов, і зорі, і мороз, і скрипіт снігу, і віншування, нічні Богослуження, все це зливається в якусь одну прегарну симфонічну візію-подію, що опановує ціле єство українського народу немов в екстазі. І зовсім слушно! Бо прихід Христа на землю започатковує ціле дальше, вікове, переломове діло спасіння людського роду.

Та Різдво Христове є не лише радісним празничним переживанням, але й джерелом, надхнінням та заохотою до жертви для Бога і ближнього, — застанови і обрахунку за минуле та накреслення плинів на майбутнє. Благовість і пісня ангелів, поклін пастирів, пророцтво Праведного Симеона про преважне післанництво Христа, подорож трьох царів-мудреців і зложення дарів, досліди ізраїльських книжників, затії Ірода і убиття дітей, втеча до Єгипту — це події за подіями, попереджувані глибокими дослідами над минулим і забезпечування майбутности. Тому то і нам, Дорогі в Христі Владики, Духовні, Ченці і Черниці, Дорогі Браття і Сестри, треба також застановитися над тим, з чим ми приходимо до Христових ясел і з чим ми відходимо. А сказав Господь вже в Старому Завіті: «Не показуйся передо мною з порожніми руками» (Вихід 34,20)! Може ніколи, як тепер, серед світового крутіжу подій і суспільної та світоглядової заверухи це питання не напрошувалося так настирливо, як сьогодні. Щоб ми не завелися в наших сподіваннях і не повторювали дальше тих самих похибок, але направили їх, і не наражувалися на ті самі й нові втрати. Бо й наука Праведного Симеона, втеча св. Родини до Єгипту і поворот царів до дому «іншим путем», злоба Ірода і убиття дітей, великі нарікання і жертви та поворот з Єгипту до Назарету, по смерті Ірода — скільки в тому розуму, второпности і передбачувань! За всією поезією, піднесенням духа, радістю і співом, є ще хід подій, реальне, буденне життя і здоровий розум, логіка фактів, фізичні сили та майно, яких не усуває ні Боже Провидіння, ні найбільша Божа благодать і поміч, але навпаки ними послуговується і їх освячує.

Зразковим прикладом для нас у цей Різдвяний Празник є три царі-мудреці, ведені зорею з далекого Сходу. Вони опиралися на давньому переданні, даному прародичам в раї; на давніх пророцтвах, полишених жидами у Вавилонській неволі, використали знання астрономії і допитували ще в Єрусалимі в книжників. Скільки думки, застанови, і обережності! мусіли вони виявити в часі самої далекої і небезпечної подорожі! І для нас і нашого життя, це сотий раз наука, щоб не зачинати від себе, але почитати своїх святих, шанувати своїх заслужених мужів і героїв, берегти якнайдбайливіше свої історичні, культурні надбання, і загалом усю культуру нашого минулого перед знищенням і загибіллю, будувати свою Церкву і свою державу та ціле майбутнє — на положених вже у княжій добі основах, на знанні своєї історії, і на любові та плеканні своєї творчости і своєї спадщини, та й шукати в них напрямних на будуче.

«І ото звізда — каже св. євангелист Матей, — яку вони (царі) виділи на Сході, ішла перед ними, аж поки прийшла і стала вгорі, де було дитя. А побачивши звізду, возрадувалися радістю великою вельми. І прийшовши в храмину, побачили дитя з Марією, матірю його, і впавши, поклонилися йому; і відкрили скарби свої, принесли йому дари: золото, і ладан, і смирну. І припавши вістку у сні, не повернулися до Ірода, іншою путтю відійшли у край свій» (Мт. 2,9-12).

Після перепон і досвідів прийшли мудреці-царі, бо лише найвищі верстви народу мали тоді можливість займатися наукою. Прийшли вони як представники народів, і «впавши, поклонилися», як належить Богові. Бо сказано було: «Поклоняться йому всі царі земські і всі народи будуть йому служити» (По. 71,11). «І дасть йому Господь Бог престол Давида і царству його не буде кінця» (Лк. 1,32). Те, що було предсказане, вони правильно зрозуміли. І це потвердив пізніше сам Христос. «Чи ти є цар юдейський?» — питав Пилат Христа, — і почув відповідь: «Ти кажеш, що цар я є» (Йо. 22,3). І наша віра не є також без терня і хрестів, які треба перетерпіти для її збереження. Бо Бог наш творець і наш цар, і його ми мусимо почитати і йому вірно служити також і для нашого особистого і всенароднього щастя. І знання, і любов, і все людське майно, яке маємо, то Боже добро!

Як знак свого найглибшого почитаним і поклону для Божого Дитяти, царі зложили в дарі золото, ладан і смирну, символ вічного і загального царства, божої та людської природи Месії. Золото, це найцінніший металь, ознака царської влади і вічности. Водночас цей дар є виявом найчистішої любови і віддання. Не всі ми маємо золото, а ті, що мають, складають його для Бога на церкви і добродійні цілі, для вбогих і потребуючих. Але на щиру любов і посвяту ми можемо всі і завжди спромогтися та принести їх в дарі Божому Дитяті, з визнанням його найвищої мудрости і влади над нашою душею і тілом, розумом, волею, і відповідно до того і керувати і будувати наше щоденне життя. Свята віра, то не назадництво, але опора життя і свята правда.

Як другий дар, не менше символічний, зложили царі ладан-кадило. Цим вони визнавали священство Христа, і з ним зв’язану молитву, приємний запах Господеві. Христос приніс сам себе в жертву на хресті і приносить себе день в день на Службах Божих: «Нехай молитва моя стане перед тобою, як кадило» (Пс. 140,2), бо з ним возноситься наше серце до Бога. З Твоїх дарів Тобі офіра!

Смирна-лік, захоронює від знищення і зіпсуття, тому то нею помазували тіло на похоронах. Цей дар предсказував терпіння і смерть Месії. І пізніше Нікодим приніс на похорон Христа: «Смирну і алое мірок зо сто» (Йо. 19,39). Є вона також ознакою умертвляння, бо нею зберігаємо ненарушність душі і тіла. «Умертвляйте ваші земні члени — каже св. Павло — розпусту, нечистоту, пристрасті, лиху пожадливість і зажерливість» (Кол. 3,5), і «ті, що з Христом розп’яли тіло з його пристрастями та пожадливостями» (Гал. 5,24). Все, що лихе, грішне і шкідливе, мусить відпасти, як гнилизна від тіла. Та одначе терпіння і умертвленая, як і смирна, не є самі для себе, терпіння для терпіння, умертвлення, щоб без потреби себе умертвлювати, але як засіб до осягнення чогось вищого й ліпшого. Подібно і радість не є для самої радости, але для піднесення духа і щастя. І скільки то наших мучеників й існовідників умертвляли себе, щоб могти принести себе в жертву Господеві й одержати нев’янучий вінець заплати. І наші умертвлення, це та смирна, що хоронять нас від гріха і зберігають нас ненарушними, незнищимими і святими для Христа.

Після цих відвідин — волхви (мудреці-царі), «іншою путтю відійшли у край свій» до дальшої праці, і то з яким же вдоволенням, покріпленням, радістю, піднесенням душі і її освяченням, бо пішли вже новою дорогою від Христа. Стократно оплатилася їх утяжлива подорож! Вони бачили Христа Бога і він з своєю Матірю прийняв їх найласкавіше з новою надприродною Божою вірою і з новими наділеними силами у дальше життя, з запевненням найсвітлішої майбутности.

З чим ми відійдемо тепер від Христових ясел з цих цьогорічних свят? Ми прийшли вже з’єдинені, з почуттям національної свідомости й соборности, хоч розсіяні по цілому світі, і відійти ми повинні ще тісніше злучені. Ми мусимо раз на завжди позбутися всяких провінціялізмів, поділів на групи і загумінки, і всі виступати як один український народ в обороні нашої св. Помісної Церкви, державности і наших прав. Ми прийшли з’єдинені патріярхальним устроєм, прийнятим одноголосно й однодушно нашою ієрархією, духовенством і вірними. Чи мали б ми цей найсильніший, надприродний церковний вузол розривати і марнувати наші та батьків наших зусилля і досягнення ? Яка будуюча є жертвенність патріярхальної акції, при всіх її невдачах упродовж віків і людських недомаганнях! Чи це все мало б піти надармо? Не треба слухати жодних спокусливих підшептів і ворожих Церкві намов! Дасть Бог, ми дійдемо до патріярхату, бо то Божа справа. В єдності сила, і патріярхат є одинокий чинник, що може з’єдинити в Христовій Церкві під видимим головою Папою Римським, духово і національно, увесь наш народ, чого Архиєпископські Синоди дали вже запоруку і докази, і тому всі Владики, духовенство, чернецтво і народ є зобов’язані їх виконувати та переводити в життя, якщо ми самі не хочемо себе заперечувати і поволі зникати з лиця землі.

Українська наука й техніка, мистецтво, економія і політика мусять бути скоординовані і спрямовані у своє русло, щоб виплинути на світову арену. Вправді ми ще не увійшли зовсім у чисто творчу працю, бо гоїмо рани і вирівнюємо втрати. А все ж таки ми мусимо не тільки зберегти стан посідання і відзискати втрати на кожному полі, але ми мусимо добитися рішального голосу і в державах нашого поселення, в які з усією лояльністю вкладають Українці і труд, і майно, і податок крови, щоб тим боронити всюди наш нарід і його права. В тій цілі треба також докладати всіх зусиль, щоб наші поселення були громадні і суцільні, а не розсіювані по далеких, нераз недоступних, просторах. Інакше ми останемо всюди тільки в меншості і поневоленою нацією. При тому наша преса повинна найвірніше відзеркалювати дійсність та заступати всюди об’єктивно народні інтереси. Тоді і наші родини збережуть український характер і зникнуть нехристиянські та мішані подружжя, а школи, університети й установи стануть продуктивним чинником. Зокрема наша молодь-студентство мусить бути забезпечене в набуванні знання і у зберіганні своєї народности, щоб ми не розпливалися в чужому морю і не винародовлювались, де б ми не жили.

Треба чесно багатіти і всім ощадно господарити, щоб могти будувати нові церкви, школи установи, приюти, і піддержувати свій совісний та спосібний провід у його працях над розбудовою цілого життя народу. Бо і конґреси, з’їзди та збори Товариств і Організацій не осягнуть своєї цілі, якщо не мають матеріяльної помочі для переведення постанов і ухвал в життя. Тоді тверде й рішуче слово буде ділом, і всі протести, заяви та прилюдні виступи будуть мати свій належний успіх. А що найважніше, наше гаряче співчуття зі страдаючими на Україні, арештованими священиками і вірними може бути не тільки співчуттям, але і розумною, доцільною і дійсною духовною і матеріяльною поміччю та полегшою. Інакше все остане на папері, навіть, коли в нутрі є консолідація і згода.

Та коли ми вкінці при наших виходнях і переселенцях на поселеннях поза Україною, то яка велика схожість є між втечею св. Родини до Єгипту і нами. Треба було спасати життя Божого Дитяти, щоб воно спасло потім увесь рід людський. І наші давні, вже від сотні літ, і пізніші переселенці і поселенці, що серед нестерпних умовин пішли шукати кращої долі за море і спасати своє життя, не можуть також забувати на своє високе післанництво, на свій обов’язок і своє завдання, спасати свій нарід і свою Помісну Церкву. І духовні й миряни не вийшли з домів і не врятували свого життя лише на те, щоб збагатитись і зажити легшим та вигіднішим життям, але, щоб, маючи тут змогу і кращі умовили, рятувати свій страдаючий народ і свою св. Церкву, свою національну свідомість, свою мову і свій обряд, щоб не дати зникнути Христовій вірі на поселенні й на Прадідних християнських землях святих: Ольги, Володимира, Бориса і Гліба, Йосафата і всіх наших мучеників та ісповідників і героїв, зокрема останніх часів, що життя своє віддавали за Христа, за свою св. католицьку вселенську Церкву і свій нарід.

Коли ми, отже, відійдемо з такими постановами до дальшої праці, то, без сумніву, наші свята, наші богослуження, наша радість, будуть мати далеко кращий вид і ширший розмах та багатший посаг і дорібок, і щедре благословення Божого Дитяти буде спочивати на нашому народі в його дальшій ревній праці.

Благослови нас, / Дитятко Боже, / Обдаруй нас нині любов’ю — / Хай ціла сила пекла не зможе / Нас роз’єднати з Тобою.

Благослови нас, ми Твої діти! / Христос родився! Славіте!

Благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа, нехай буде з усіми вами. Амінь.

Дано в неділю св. Отців, 3 січня 1971 р. (21 грудня 1970 р. ст.ст.), при храмі св. Сергія і Вакха в Римі.