ПОСЛАННЯ З НАГОДИ РІЗДВА

(25. XII. 1969 — 7.1.1970)

Високопреосвященнішим Владикам, Всечесному Духовенству і Дорогим Вірним Мир і благословення!

Святкуючи торжественно Христове Різдво, мимоволі приходять нам на думку різні спомини, бо, мабуть, жодні свята не залишають по собі таких милих спогадів, почавши від дитячих літ аж до старечих роздумів, як Різдвяні Свята. Коли отак дома величаво святкували Різдво, одна дитина спитала своїх батьків: Чому то Різдво не триває цілий рік, але вже кінчиться? Їй так мило і любо було серед таких небуденних обставин, — і коляди, і дідух, і вечеря, і гості, — що важко було з тим розставатися. І зовсім слушно, бо Різдво — це радість. Може серце неодного стискає туга за Рідним Краєм, мучить біль за втраченими, нераз серед жахливих мук, рідними, що їх вже нема при Святій Вечері; а їх так багато всюди бракує! Та все ж таки, яким пекучим не був би біль, він не може нам відібрати радости, яку мимо всього приносить Різдво. І тому то св. Церква поставила у главу наших радісних співів: «З нами Бог, разумійте язици, яко з нами Бог!» — Що ж може бути більше понад те, що з нами є Бог? Ніхто нас не може засмутити і покопати, жоден ворог не може бути грізним, бо нашим найбільшим і непоборним союзником є Бог! Тому даремні зусилля усіх безбожників, бо з нами Бог!

Коли б ми в оцьому Посланню хотіли коротко зібрати наші різдвяні думки, то вони зосереджуються у двох головних мотивах і причинах: спільної — родинної радости і захоплюючих далекоглядних гороскопів на майбутнє. Свята Родина є для нас прообразом. Приходить на світ Дитя, заповіджене Ангелом, як Спаситель народу. Для Матері Божої і св. Йосифа, це найперша, найбільша і найчистіша втіха. Але та радість не є повна, якщо вона є тільки одинична, бо щойно в спільноті вона росте. Тому і євангельська жінка, що знайшла загублену драхму, скликала другинь, щоб радувалися разом з нею (Лук. 15,9). І ангели радуються, і пастирі, і царі-мудреці. Різдвяна радість росте, бо то радість родини, спільноти, товариств, усього народу і цілої Церкви. У цій хвилині зникають всі відчуження і гніви, і нещаслива та родина, коли не приступає хтось з її членів до спільної просфори, яку роздає батько або голова спільноти. І обмін вечерями і дарами, і побажання далеких друзів і знайомих, це не тільки звичка, але знак, що хтось памятає про мене і бажає мені добра, коли ген здалека присилає привіт.

І так увесь нарід, хоч може подекуди і в судорогах конання, підносить свої очі до Новонародженого Христа з благанням потіхи і іскри радости, бо хто ж більше може нам її подати, як не Він? Тому радісний настрій мимоволі бере верх і обіймає увесь нарід. Не диво, що ця дитина своїм невинним серцем відчула цей небуденний настрій, піднесення духа і радість цілої родини. Велика хвилина — вона обєднює увесь нарід, і ця єдність наглядно росте навкруги нас, мимо того, що на Україні наша Церква святкує Різдво серед сліз, а на поселеннях доноситься до наших вух, тут і там, якийсь скрегіт взаємних жалів, умучення в трудах, і знесилення, і знеохочення. Та Різдво Христове своєю вірою, радістю, мусить проникнути кожне серце та не дати зійти на бездоріжжя, але однаково настроїти всіх серед спільно витвореної дійсности. Цей великий момент мусить нині зрушити ввесь нарід. Нарід мусить глибоко відчути ті самі святочні звичаї і церковні відправи. А вони свідчать про колишню нашу єдність, розбиту, на жаль, в XII ст. греками і великоросами, а опісля роз’єднання було вже піддержуване своїми. Так само і слово «православний» у всіх наших богослуженнях є, на жаль, ще нині каменем преткновення, немов би воно мало означати нашу теперішню, а не колишню єдність у вірі, чим то заслоняються у злій вірі наші відступники від католицької віри. Одначе це мусять зрозуміти всі, що православ ними на ділі є ми, хоч нез’єдинені хочуть присвоїти собі цю назву як свою виключну, хоч її увів давно папа Мартин. Ми, католики, не можемо ніколи з неї зрезиґнувати, бо ми тепер і нез’єдинені православні перед роз’єднанням є в першу чергу православними, та й до цієї єдности у православній вірі мусимо всі вернутись в нашому майбутньому.

В основі Різдва лежить любов: Божа Премудрість, — Син Божий, що з чистої любови зійшов на землю, як воплочений Христос, щоб помогти людям і творити добро. Це саме мусить заохочувати й нас, щоб чинити благо навіть ворожо до нас наставленим, — не роз’єднювати і руйнувати, але взаємно помагати і будувати. І саме цей мотив ще ясніше виступає в другій причині різдвяної радости: відкриття нових, світлих горизонтів. Убога стаєнка, ясла з сіном для худоби, простенькі пастухи, ангели, царі-мудреці, пророцтво Симеона, все те таке величаве, багатоцінне й історичне, та одначе убране в звичайну буденщину. Післанництво Христа не обмежується до здобуття чисто земських дібр, бо понад ними сяють в далечині ще вищі, благородніші і звершенніші: «Дух Господній на мені, бо він мене помазав. Післав мене благовістити вбогим, звіщати освободження вязням і сліпим прозріння, гноблених випустити на волю та голосити милостивий рік Господній» (Лук. 4,18-19). Ось це те особливе завдання, яке мав сповнити Спаситель, і воно просвічує Йому вже з зарання Його многострадального життя. Це є та велика програма, якої не поставив собі дотепер жоден діяч і володар, бо й не міг би її сповнити. Та й ці самі різдвяні гороскопи зоріють перед кожним з нас і цілим нашим народом, коли стоїмо перед яслами Новонародженого Христа. Серед наших гризот і турбот, серед буденних зайнять, ми підносимо наші очі, повні надії, бо «З нами Бог!» Перед нами відкриваються ґрандіозні виднокруги державної потуги, свободи нашої Церкви на Україні і великого розвою культури. Перед нами повна, сильна єдність, оперта на взаємній християнській любові, взаємній помочі, теплі, мирі і прихильності. Любов мусить окрилювати усі змагання, «бо як я не мав би любови, то я був би немов мідь дзвеняча або кимвал бренячий» (1 Кор. 13,1). А ця любов має бути «довготерпелива, лагідна, не заздрісна, чванлива, не горда, не гороїжлива, не самолюбна, не гнівлива, не зло- памятлива, не злобна, але правдолюбна» (1 Кор. 13,4-8). Так само і наша віра, «коли діл не має, мертва сама в собі, бо віра без діл не приносить плоду» (Як. 2,17,20).

Щоб не розплинутися в чужомовному безкрайому морю, є потрібна сильна організація. Найперше свої церкви: добитись відкриття позамиканих і всюди будувати нові, бо щойно біля церкви гуртується усе християнське і народне життя. При церквах треба конечно будувати школи, в яких молодь має отримувати освіту і християнське виховання. Організація власного, рідного шкільництва, наука в школах рідної мови, своєї історії, культури, обряду і духа своєї Церкви, це одно з найважніших і найпекучіших завдань. А побіч церкви повинен станути дім для сходин і товариських зустрічей, — якщо товариства не розвинулися вже так, що мають вже свої окремі домівки. Одночасно повинні поставати й економічні установи, щоб створити свою власну господарську базу та прийти з поміччю для своїх потребуючих. Всюди повинна бути своя преса, бодай тижневики. Тоді вже до якоїсь міри українське громадянство в поодиноких державах було б забезпечене. Дуже відрадним обявом в останніх роках є те, що вже, видно, українці є на провідних наукових і державних становищах, а навіть в найвищих досягненнях людини у вчорашньому минулому; в леті на місяць брали участь і українці.

Ото ж, нехай Христове Різдво не промине і без тривких наслідків в Новому році, нехай злагіднить і нашу, подекуди прикру дійсність і розбиття, партійність і ексклюзивність; нехай зближить ще більше і з’єдинить усіх разом. Ми перейшли вже, слава Богу, психозу переселенчої тимчасовости, але всюди, де б ми не жили, вростаємо в твердий ґрунт і з нього, спільно по всій землі, боронимо свою Церкву і свій нарід, свою велику Батьківщину, Рідний Край, як їх вірні діти і рідні браття і сестри.

Нехай Різдво Христове в Новому Році осяє всіх погідністю духа, додасть нових чудодійних сил до ще вищого лету і підйому, пройме радістю і любовю, скріпить надію на повню — «преспіянія» — природного і надприродного життя, розвою духа кожного українця і всіх разом у Вселенській Католицькій Церкві під проводом Наступника св. Петра. Ось і в цьому увесь зміст нашої прадідної коляди — «Бог предвічний», яку так радісно рік-річно колядуємо, заслухані в ангельську пісню «Слава во вишних Богу» (Лук. 2,14), і задивлені у «світло велике» (Ісая 9,1) — наше світле завтра!

Христос раждається!

Благословення Господнє на Вас!

Дано при храмі св. Софії

в Навечеря Різдва 1969/70 р.