ПРАГМАТИЗМ В ФІЛЬОСОФІЇ І ТЕОЛОГІЇ

На полі фільософічної думки слідний в наших часах сильний антиінтелектуалістичний напрям. Є се очевидний зворот від раціоналізму XVIII і XIX віку. Бо як в тих двох століттях перецінювано значінє розуму, уважано його ві всім послідною інстанцією — так тепер його не доцінює ся. Проти інтелектуалізму станули волюнтаризм, містицизм, моралізм і инші напрями, обняті в фільософії назвою ірраціоналізму. По стороні сих послідних станув і праґматизм. [1] Як кожна нова система чи напрям, мусів і він звести доперва боротьбу, щоби здобути собі право горожанства в історії фільософії. А як завзята була ся кампанія, вказують слова одного з критиків праґматизму: Наколи спір між теольоґами і фільософами вів ся до тепер мечем і копієм, то ось їх місце заняв стрільний порох. [2] Кульмінаційною точкою цього спору була нагальна дискусия американських і німецьких фільософів на третім міжнароднім фільософічнім конґресі в Гайдельберґу (1908). Від тоді передовсім почали в Европі цікавити ся наукою праґматизму. Причиною цього не була лишь новість як така, але і актуальність доктрини.

Вік, в якім жиєм, се передовсім вік розвою практичних наук, що за всяку ціну хочуть улекшити чоловікови боротьбу о істнованє та зменшити його зависимість від материяльних конечностий і потреб. Вони стали ся так важним чинником в житю, що можуть навіть впливати на спосіб думаня у людини. При якій небудь праці — умовій чи фізичній — приходить ся нераз чути питання: По що се придасть ся? Чи буде з того яка користь? Primum vivere, dein philosophari — стало майже девізою нинішньої доби. Консеквентно відтак в житю лиш те має вартість і заслугує на увагу, що є корисним. Питанє «що є правдиве» зводить ся і утотожнює ся з питанєм «що є корисне». І коли сучасна фільософія не признає сталого критерия для наших думок і поступків, остаєсь приняти на його місце користь житєву — біольоґічну. [3] Тим стремлінням нашого часу праґматизм надає лише фільософічну форму. Заки приступим до самого начерку сеї доктрини, гляньмо вперед на його ґенезу. Коли виступив праґматизм на згаданім конґресі — мав вже тоді за собою більше як 30 літ розвою. Вітчиною його є практична Америка — сей край долярів, тому то проф. Ґутберлє зве його іронічно «die Philosophie des Dollars». [4] Зразу формувала ся нова думка несьвідомо. В 1878 р. оголосив англійський льоґік Пірс (Peirce) статтю «як зробити ясними наші понятя?», в якій дав нарис нової фільософії. На поставлене питанє відповідає він, що зробим їх тоді ясними, коли возьмем під увагу їх практичні консеквенциї, се є їх діланє і вплив на наше поступованє. Понятя наші, як також і суди є в дійсности правилами нашого діланя. В тім самім напрямі працювали відтак дальше Дюві (Dewey, проф. в Нью Йорку) і Шіллєр (F. C. S. Schiller, проф. в Оксфорді). Однак до поширеня праґматизму причинив ся в першій мірі Уілліям Джемс (W. James, † 1910). В циклю своїх відчитів, які появили ся друком п.з. «Праґматизм», [5] дав Джемс систематичний виклад нового фільософічного напряму. Послідними часами появила ся незвичайно богата література з сеї области. В Італії виходить навіть журнал Leonardo присьвячений праґматизмови — а його редактором є Папіні (Papini). В Франциї напрям сей дещо відмінний від англьоамериканського, звісний під іменем «la philosophie nouvelle». Між німецькими фільософами зачисляють до приклонників праґматизму Маха, Оствальда, Єрузалєма, Якобі (Gűnther Jakoby) і Ніцшого. [6] Взагалі всі поважнійші журнали не виключаючи і наших, старали ся познакомити своїх читачів з сею наукою.

Перейдім тепер до самої доктрини праґматизму — а то найперше до його методи думаня і теории правди, що становлять його суть, [7] а відтак до його спорідненя з сучасною теольоґією. Не від річи буде рівнож навести деякі замітки против праґматизму зі сторони критики.

I.

Перебуваючи раз в горах, вернув Джемс сам з проходу і застав своє товариство, як вело завзято фільософічний спір. Сфінґували собі диспутанти такий случай: За пнем дерева криє ся вивірка а по противній стороні пня стоїть чоловік і хоче її побачити. Тому обігає пень довкола, але рівночасно виконує рух по пни і вивірка та ховає ся все по противній стороні, щоби чоловік її не побачив. І хоч кілька разів обігав він сей пень, мимо того не побачив вивірки, бо вона все скривала ся. Ніхто не сумнівав ся, що чоловік окружає пень дерева, — але чи окружає і вивірку, на се одні відповідали «так», другі знова «ні». Диспутували над сим довго і не могли ніяк погодити ся. Тому, коли зявив ся Джемс, кожда сторона просила, щоби прихилив ся до її гадки і в сей спосіб порішив остаточно спір. На се відповів Джемс: По котрій стороні правда, — се залежить від того, що п р а к т и ч н о має ся на думці, коли говорить ся, що чоловік окружає вивірку. Коли під словом «окружати» розуміє ся стояти найперше на північ від вивірки, відтак на схід, полудне, захід і знова на північ, то чоловік окружає її, бо займає ті положеня одно по другім. Колиж возьмем другий случай, де «окружати» значить, що чоловік стає найперше перед нею, відтак з правої сторони, з заду, з лівої і знова прямо, то очивидно, що він не окружає вивірку, бо в наслідок ріночасних рухів, які вона виконує, черевце її є стало звернене до чоловіка, а хребет в противну сторону. [8]

Отсю анеґдотку наводить Джемс, як примір на праґматичну методу. Він поступив собі тут так, як повинен поступати в таких спорах кождий праґматист. Метода праґматична служить якраз до розвязаня спорів метафізичних, які инакше не можна би рішити. «Полягає вона — каже Джемс — в таких случаях на інтерпретованю кождого понятя, через пробу витягнути з них відповідні практичні консеквенциї». [9]

І много, впевняє згаданий фільософ, відпало би спорів, колиб рішати їх сим способом. Щоби розвязати якийсь спір, а тим самим одержати ясне понятє річи, о яку спорить ся, питає ся праґматист, яка наступить к о н к р е т н а ріжниця, коли одна з двох можливостий буде правдивою. «Коли не можна знайти ніякої практичної ріжниці, тоді обі альтернативи, кажучи практично, значуть одно і те саме — а всяка дискусия є даремною». [10] Ось кілька примирів на се! Чи в сьвіті панує вільна воля — чи доля, се має в практиці велике значінє, бо коли нема вільної волі, тоді всякий поступ в сьвіті є випливом конечности і прикладати чоловікові до нього свої руки — річ злишна. Инша річ, чи сьвіт має початок чи ні? Праґматист скаже, що дискусия над тою квестиєю пуста. Консеквенций не буде з того ніяких в житю, чи сьвіт істнує від віків, чи ні. Спором о практичнім значіню є: Котрий сьвітогляд має за собою більшу рацию, чи материялістичний, чи спіритуалістичний? Коли взяти під увагу сьвіт істнуючий, що має перед собою будучність, тоді — каже Джемс — альтернатива: материялізм чи теізм має значенє in concreto. Фільософія глядить в будучину і питає ся: Що сьвіт обіцює? «Дайте нам материю, яка обіцювала би нам поводжєнє, якої права наказували би їй вести наш сьвіт до совершенства, а кождий второпний чоловік буде її обожати...». [11] Річ ясна, що материя не може сповнити сих вимог. Лиш понятє Бога може стати підпорою для наших надій.

Задачею фільософії є виказати, чи буде яка конкретна ріжниця з того, наколи ся або та формулка сьвіта є правдивою. Розвязка однак не повинна полягати на означеню якогось слова пр. Бог, материя, абсолют і заразом бути завершенєм метафізичного досліду. Праґматист розпоряджаючи такими і тим подібними понятями, послугує ся ними наче знарядами при упорядкованю дійсности. Бо сьвіт, в його розуміню, се щось неготового, не викінченого — се радше безладний хаос, який жде доперва приверненя ладу. Тому в праґматизмі не ходить, чи якесь понятє або суд є вірним відбитєм дійсности, але чи вони є здібні до упорядкованя сього хаотичного сьвіта.

Так після праґматичної методи рішають спір не теоретичні розумованя, але практичні на слідки. Розум наш є наче оружєм в тяжкій борбі о істнованє. Він має зробити з абстрактних понять середники, якими можна би осягнути дану ціль. Метода ся признає отже примат практичного розуму над теоритичним. Приклонники праґматизму кладут її «во главу угла» цілої доктрини. Деякі навіть кажуть, що суть праґматизму становить якраз його метода, хоч не бракує і таких, які уважають, що він в многім стикає ся з метафізикою. Праґматисти надають своїй методі характер посередництва між ріжними сьвітоглядами. Кождий дослідник повинен нею послугувати ся, коли хоче дійти до справді цінних вислідів. Згаданий італійський праґматист Папіні порівнав сю методу з коритарем в готели, в якім видно много кімнат по обох сторонах. В одній з них занятий фільософ творенєм нової системи, в другій благає хтось о сильну віру, в иншій досліджує хемик свойства материї а в ще иншій пише хтось атеїстичну книжку. Всім їм коритар є спільний і кождий з них, що хоче дістати ся до своєї кімнати, мусить ним переходити.

* * *

Оглядаючи ся за практичностию і користию, посунули ся праґматисти ще один крок дальше, кажучи, що практичність і користь є не лиш цілию, до якої змагаєм, але також к а м і н є м п р о б н и м і ц і л х о ю п р а в д и. Вистарчить, щоби щось було корисним, а буде тим самим правдивим. «Тут якраз маєм, каже Шіллєр — цілу основу праґматизму, жерело звісного парадоксу, що правда залежить від її наслідків і що «правдиве» мусить бути «добрим», «корисним» і «практичним». [12] Verum et utile convertuntur! Користь є одиноким критериєм правди, инших крім неї нема.

Правди не понимають праґматисти як з гідности між пізнанєм а дійсностию. Після них не можна так дефініювати правди, бо ми не в силі переконати ся, коли та згідність заходить або ні. [13] Тому у Джемса правда не є осібною катеґориєю, ріжною від добра і рівнорядною з ним. Вона не є чимсь вічним, абсолютним і сталим, що містило би ся в наших понятях. П р а в д и в и м и с т а ю т ь с я [14] понятя доперва в наслідках, які справджують їх в житю. Для правдивости понять, верификация (справдженє) не є тільки акциденсом, чимсь, без чого їх правда може обійти ся — але вона становить суть їх правдивости. Лиш такі понятя є правдивими, яким можна надавати силу, які можна справджувати і переводити в чин. Ложні знова ті, з якими годі се робити.

Мати правдиві понятя чи суди є річию необхідною в житю, однак посіданє се не повинно бути цілию в собі а лиш средством до заспокоєня житєвих потреб. «Коли громадим правди, не маючи заміру ніколи ними послугувати ся, то поступаєм як той скупар, що збираючи скарби, забув вкінці, пощо їх громадив». [15] Задачею правдивих понять є робити чоловіка здібним до діланя. Коли хтось — наводить такий примір Джемс — зблукав ся в лісі і грозить йому голодова смерть, то для нещасного, що побачить якусь стежку, найважнійшою річию є п о н я т є д о м у, яке сейчас повинно виринути в нього, бо сею стежкою може він зайти до якоїсь оселі і уратувати житє. Колиб блукаючий не мав був «надетатового» (заощадженого) понятя — в тім случаю дому — не міг би був спасти ся. Се понятє було для того чоловіка середником — інструментом в його акциї. Звідси говорить ся в праґматизмі також про інструментальну теорию правди.

II.

Свою методу і теорию правди примінив праґматизм передовсім в реліґії, до якої, загально кажучи, ставить ся прихильно. Строго критикує він сей погляд, начеби реліґія була пережитком, для модерного людства зовсім злишним. З якоїж точки обороняє праґматизм релїґію?

Як в теории правди, так консеквентно тут питанє к о р и с т и відіграє перворядну ролю. Правдивість реліґії залежить від наслідків, які вона спричинює. Праґматисти твердять, що ся реліґія, яка уможливляє найліпше житє і йому сприяє, є найправдивійшою. Однак, котра форма з них є найвідповіднійшою, сказати годі, бо не знати ще, «котрий тип реліґії з ходом часу взагалі найбільше буде чинним». [16] Покищо і християнізм і магометанізм і буддизм та др. мають однакове право на істнованє, о скілько проявляють житє та відповідають вимогам одиниць, бо мимо ріжниць, які заходять між реліґіями «кожда з них в більшій або меншій мірі є чинною, помимо того, що з теоретичного боку насувають ся дуже поважні трудности». [17] На них праґматизм не звертає уваги, бо сі трудности, після нього, не мають в практиці значіня. Рівночасно, як зміняють ся потреби одиниць і народів, зміняє ся і реліґія, бо її правдивість зникає, скоро тратить ся віру в її благодатний вплив і скоро вона не може заспокоїти потреб чоловіка. Отже вартість реліґії не осуджують праґматисти після сього, чи її автором справді є Бог через дане обявленє, а лиш чи дана реліґія може причинити ся до усовершеня дійсности. Елєменту Божого, надприродного ні реліґія ні віра в собі не містять. Віру уважають праґматисти за обяв житєвий, подібний до многих инших пр. до потягу за красою, щасливостию і т.д.

Так само справляє ся праґматизм з питанєм про істнованє Бога, про безсмертність душі і и. Праґматист не пізнає і не понимає Бога; він потребує лише Його, бо в сьвіті йому з Богом ліпше. Доказати Його істнованє, се переступає границі розуму, але вірити в Нього, се біольоґічна конечність. Сьвіт надзмисловий, обєктивно істнуючий, не улягаючий еволюциї — се для праґматистів люксус, на який вони не можуть собі позволити.

В кругах теольоґів звернув увагу на праґматизм — модернізм, якого вітчиною є також Америка, де виступив він в теольоґії під назвою «американїзму». Лиш що коли праґматисти не дають першенства покищо жадній реліґії, то модерністи [18] уважають католицизм для людства найвідповіднійшим з форм реліґійних. Впрочім стоїть модернізм майже на тій самій основі, що й праґматизм. Передовсім вплив праґматизму слідний у Le Roy. Згідно з праґматистами не признають модерністи обєктивности і сталости правди. Вона є щось такого, що мусить йти в парі з духом часу. З сього слідує, що правди віри — доґми можуть улягати зміні. Правдами теоретичними, предметом розуму вони не є — але радше правдами моральними, нормами практичного поступованя. [19] В відповідний спосіб пояснює Le Roy значінє доґм. Пр. «Христос воскрес» мало би значити, що треба відносити ся до Христа так, як відносили би ся ми до Нього перед його смертию, або як до сучасного нам. Подібно «Бог є особою» значит: треба заховувати ся зглядом Бога так, як заховували ся би ми зглядом якоїсь особи людської. [20] Але як представляти собі сю особу, ту вже модерністи лишають кождому свободу. Очевидно, що кождий буде собі її з'ображувати, як йому найдогіднійше в практичнім житю.

Супроти такого праґматичного пояснюваня доґм висувають католицькі теольоґи сю трудність, що не до кождої з них можна приложити таку еґзеґезу. «Бог є один» відносить ся не до волі, але до розуму. Ціль тут є пізнанє як таке, а не норма діланя. Та однак на сей закид відповідають модерністи (Loisy, Labertonniére і др.), що доґма о стільки властиво має значінє, о скільки помагає до доброго діланя. Виходило би отже, що треба таку доґму покинути або заступити иншою, коли оказує ся не корисною до згаданої ціли. Се була би лиш дальша консеквенция з їх засадничого твердженя. Вправді Le Roy признає, що доґми самі в собі є незмінними, але в відношеню до нас вони все таки лиш символи, улягаючі еволюциї. Застереженє се не ослаблює попередних тверджень і після такого розуміня доґма перестає бути властивою доґмою.

Рівнож виказують модерністам неконсеквенцию в сім, що коли хто приймає практичну вартість доґми, мусить implicite признати і теоретичну. Лиш тоді можна відносити ся до Бога як особи, коли Він справді істнує як індивідуальна личність, а не тілько як фікция, якій в дійсности нічого не відповідає. [21] Пощо мав би чоловік дурити себе та сповняти обовязки зглядом Бога, коли онтольоґічно розбираючи не знати, чи той Бог є особою та чи взагалі істнує. Бо ідучи в слід за праґматистами, відкидають модерністи розумові докази на істнованє Бога. «Серце наше відчуває Бога» каже один з корифеїв модернізму!

В основу отже сього погляду лягла метода прагматична і генетична теорія правди, яку проф. Гіслер, в наведенім вище ділі зве навіть «півваленим модернізмом».

III.

На перший погляд наука прагматистів видає ся дуже приманчивою. Реальне житє надає тут тон цілому способови думаня. Недивно тому, що в так, будь що будь, короткім часі зєднав собі він тілько прихильників. З другої знова сторони не бракло і не менше завзятих противників, т. зв. анти-прагматистів. Щож отже осьпорює критика в прагматизмі?

З висшого короткого начерку слідно, що прагматизм кладе передовсім натиск на се, що одиноким критерієм правди є користь. Коли однак приглянути ся ближше, то показує ся, що понятє користи, яким маєм означувати правдивість других понять само дуже неозначене [22]. Бо можна розуміти під ним добробут одиниці і суспільности, духовну і матеріяльну культуру, інтелєктуальний і моральний поступ — все те і инше подібне можна підтягнути під обсяг понятя користи. Коли будем руководити ся добром одиниці, — легко можем попасти в колізію з иншими користями, які також могли би бути дуже добре мірилами наших думок і вчинків. Припустім, що за користь треба уважати се, що буде для многих трвало пожиточним. Ще і тоді не будем знати на певно, що щось є корисним або ні, бо не зможем відріжнити правдивої користи від позірної, коли на инших критеріях не вільно нам оперти ся, хиба при помочи другої користи, а се знова при помочи третьої і т. д. без кінця. Впрочім користь не лише була би критерієм неозначеним, але й змінчивим. Житє наше пливе раз у раз, а з ним зміняє ся користь і шкода. З тих отже причин не можна згодити ся на се, що хосен є одиноким і найвисшим критерієм правди. З другої сторони годі відмовити слушности твердженню, що користь є в силі бути мірилом правди, але підпорядкованим критеріям інтелєктуалістичним. Вже перед прагматизмом звернули були фільософи увагу на се, коли ставили пр. в етиці норми хосенні для чоловіка, але не висували на перше місце і не генералізували сього критерію.

То саме, що до міріла правди, можна замітити і до цілої методи прагматизму, після якої забираючи ся до рішеня якогось спору, треба поставити собі питанє, чи він має для нас взагалі яку життєву вартість і відповідно до сього видавати осуд. Вправді в деяких случаях задавати собі таке питанє було би оправданим, але надавати сьому загальне значінє — значило би попасти в екстрем. Є квестії, в яких гру входить чисто теоретичний інтерес. Ледви може мати яку практичну вартість спір пр. над авторством і часом повстаня якоїсь книги Старого Завіта, або квестія, в якім хронольогічнім порядку слідують по собі діяльоги Плятона. Практичних наслідків дошукати ся тут трудно, а коли навіть були би, то так далекі, що ледво чи можна брати їх на взгляд. [23]

Фільософ німецький Єйкен в одним із послідних своїх творів завважує ще що до розвязки метафізичних спорів методою прагматизму, що воне не видюлюють. Возьмім примір, котрий світогляд має за собою більшу рацію, чи матеріялізм чи спіритуалізм. Прагматист скаже, що послідний, бо він більш відповідний для житя. Для матеріяліста — каже Єйкен, се за слабий аргумент. Треба би йому доперва се виказати, бо він переконаний, що його світогляд є як раз більше сприяючий для житя чим инші. — Так при рішаню таких і многих подібних квестій, треба брати в першій мірі до помочи інтелєкт.

А тепер що до самого понятя правди! Прагматисти ідентифікують правду з вартістю, або сказати инакше з користию. Правда понять після сеї теорії залежить від наслідків в житю. Треба доперва ждати на практичну вартість понятя чи суду, щоби можна сказати, що вони є правдивими або ні. Мимохіть насуває ся тут питанє, чи хосенні наслідки можуть все свідчити про правду понять і судів? Досвід учить нас чогось противного. Може бути відповідне переведене фактів історичних для якоїсь цїли хосенним, однак при тім незгідним з дійсністю, отже неправдивим. Так само, коли хтось має світогляд матеріялістичний і каже, що йому в житю з ним добре, з того не слідує ще, що він є правдивим. Рівнож міг іслям причинити ся до розвою культури, а мимо того бути ложною релігією. Коли би держати ся прагматичної теорії правди — каже один з критиків — вистарчило би вказати на користь якоїсь теорії, щоби стати вона вже правдивою. Вправді користь була і є нераз спонукою до дослідів, бо наше пізнанє взагалі є тенденційне, себто стараєм ся пізнати передовсім се, що є для нас хосенне. Однак по при се є вроджене нам бажанє пізнати річ, не лиш до чого вона придатна ся, але якою є вона в собі. Тому Кант сказав, що «єсе важид рівно не мудрий, як і несправедливий, який роблять пусту голову великим мужам, працюючим мозольно і пильно питаючи ся: на що то придасть ся?» [24] Ні Галілей ні Нютон не мали на оці користи, а лиш передовсім правду як таку. Видно вже з сього, що конечний звязи між правдою а хосном нема, а тим самим не можна робити тих двох понять тотожними та лучити їх в одно. «Пожиточність може бути цїлю правди, але ніколи не може становити її сути ані входити в зміст її понятя.» [25] Супроти сього отже та засаднича теза прагматизму не може утримати ся.

Виходячи з сього принципу, що правда залежить від верифікації — наслідків, мусіли остаточно дійти прагматисти до релятивізму. «…Ми мусим — каже Джемс — жити правдою, яку дає нам нинішний день і бути готовими узнати завтра її за лож». [26] Правди пр. математичні, льоґічні, які загально уходять за вічні, уважають прагматисти також такими. Релятивні правди значать у них то, що звичайно вже ся переконаними. «Таке моє переконанє» сказав би прагматист «така моя правда». Знання універсальне і надіндивідуальне, яке мала до тепер правда, стратила вона у прагматистів, бо вони зробили її залежною від одиниці. «Переконаня» можуть упасти перед аргументами слідуючого дня, однак не потребують все зміняти ся як «правди» у прагматистів. [27]

Загалом кажучи ціле понятє правди набрало в прагматизмі иншого значіня, ніж мало до тепер. Не диво тому, що проф. Віндельбанд, аналогічно до моралі Ніцшевого «jenseits von Gut und Böse» називає льоґіку прагматистів «eine Logik jenseits von Wahr und Falsch».

Попри заміти піднесені проти теорії правди і методи, які відносить ся рівнож посередно і до релігії і прагматизму та до спорідненого з ним модернізму, — має прагматизм і деякі добрі сторони. Инакше годі пояснити собі, як могло би признати ся до нього тільки визначних фільософів. Передовсім в заслугу треба вмінити прагматизмови се, що виступив він проти пересадної спекуляції та звернув увагу на значінє життя і здорового розсудку для фільософії, які то чинники легковажили собі деякі з фільософів. Лиш підчеркуючи сі моменти, він не устеріг ся, щоби не попасти в другий екстрем.

[1] Етимологія сього слова вказує на грецьке πρᾶγμα (= чин, діло), з яким стоять в звязи вирази: практичність і практичний.

Dr. Th. Lorenz — der Pragmatismus. Internationale Wochenschrift (1908) II, 943.

[2] Гл. Szkie o modernizmie. Kraków 1911, 193.

[4] Dr. C. Gutberlet — der Pragmatismus. Philosophisches Jahrbuch (1908) t. 21, 437.

[5] Книжка ся вийшла в перекладі також проф. Брусилова (1908) а в польській W. James — Pragmatyzm, przełożył z ang. W. M. Kozłowski. Warszawa 1911. Цитати наведені після сього переводу.

[6] До сього послідного — гадки поділені. Цікавий читач може заглянути до статті W. Egelenswyler-а і R. Müller-Freienfels-а. Archiv für Geschichte d. Philosophie (1912 і 1913).

[7] Сам Джемс говорить, що прагматизм є «передовим методом а відтак генетичною теорією сього, що оове ся правдою». (Pragmatyzm, 37).

[8] Пор. Pragmatyzm, 24 sq.

[9] Ibid. 25.

[10] Ibid. 26.

[11] Ibid. 57.

[12] Dr. F. C. S. Schiller — Humanismus. Beiträge zu einer pragmat. Philosophie. Перекл. на нім. мову Dr. R. Eisler, Leipzig 1911, 210.

[13] Ті, що боронять стійности сеї дефініції уважають критерієм правди її віденцію.

[14] Від грец. слова γίγνομαι стало ся — зве ся ся теорія правди генетичною.

[15] Günther Jakoby — Der Pragmatismus. Leipzig 1909, 25.

[16] Pragmatyzm, 167.

[17] Humanismus, 383.

[18] З голосних імен модерністів назвати треба сі: Тірель (Tyrell в Америці), Муррі (Murri в Італії), Люасі і Ле Роя (Loisy і Le Roy в Франції) і и.

[19] До сього то відносить ся опрокинена 26. теза в декреті папськім «Lamentabili sane exitu» (1907): Dogmata fidei retinenda sunt tantummodo iuxta sensum practicum id est tanquam norma praeceptiva agendi, non vero tanquam norma credendi. Denziger — Enchiridion symbolorum, Friburgi 1911, n. 2026.

[20] Пор. Gisler — der Modernismus, Einsiedeln 1912, 581.

[21] Пор. J. Piccerelli — De catholico dogmate universim. Neapoli 1911, 77 і Julius Bessmer — Philosophie u. Theologie des Modernismus. Freiburg 1912, 287.

[22] Пор. Prof. Dr. W. Switalski — der Wahrheitsbegriff des Pragmatismus nach W. James. Braunsberg 1910, 54.

[23] Пор. Dr. John M. Eachran — Pragmatismus, eine neue Richtung der Philosophie. Leipzig 1910, 63 sq. «Нива», ч. 15 і 16.

[24] Найпекнішіє мисли Канта. Warszawa (Arct) 1905, 32.

[25] Prof. Dr. W. Windelband — der Wille zur Wahrheit. Heidelberg 1909, 8.

[26] Pragmatyzm, 123.

[27] Пор. K. Groes. Was ist Wahrheit? Internationale Wochenschrift (1910) IV, 1360.