ПРОМОВА НА ПАПСЬКІМ СИНОДІ

Святіший Отче,

Достойна Президіє й Отці!

Промовляю від імени Української Католицької Церкви і, якщо не помиляюсь, як сеньор Синоду.

Заяви, що їх ми прослухали про голошення благовісти, насвітлюють сьогоднішнє положення в Африці, Азії, Америці, а також в Европі. Однак здається, що ті заяви, а також пізніші звітування під оглядом екуменічним не представили нам повного уявлення про ситуацію.

Референти говорили лише про Католицьку Церкву латинського обряду, а не про цілу Христову Церкву. Бо в усіх країнах світу живуть мільйони католиків східніх обрядів, а ще вдесятеро більше мільйонів православних. Так, у декого, можливо, могло б скластися переконання, що Католицька Церква — це лише вірні латинського обряду. Щобільше, референти згадали лише про ті країни, де існує свобода ісповідувати та практикувати релігію і голосити благовість. Але є у світі дуже великі держави, як Советський Союз, Китай та інші, де немає свободи релігії й культу ані можливости проповідувати благовість, а релігія радше підлягає переслідуванням і небезпеці заникнення. Треба мати на увазі зокрема Україну та українців. А все таки християнські країни цілого світу встановляють взаємини із Совєтським Союзом, з Китаєм та іншими атеїстичними урядами й підтримують їх. Така, на жаль, ситуація, хоч висока людська культура тих народів розвивається і є визнана. Хіба ж чесну людину не охоплює жах, коли вона довідується, що нині священик, який тайкома служить Святу Літургію, буває засуджений на три й більше років примусової праці в Сибірі або на полярній півночі; або хто шле до уряду до Москви підписи вірних щоб дістати дозвіл правити святу Літургію, його замикають в психітричному закладі, напевно не для лікування, а щоб став божевільним. Вірні, священики, ченці, монахині, стероризовані переслідуваннями, інквізиціями, домашніми обшуками, побоями, завданими їм ранами, а більш виснажені з них по кількох днях умирають. Якщо існують такі обставини, яка ж може бути можливість проповідувати благовість? Отже,що вам здається, Достойні Отці, що можна діяти? Чи Синод принаймні не повинен піднести голосний протест? Чи не повинні ми всіма способами й силами помагати тим, що зазнають таких переслідувань? Бо все таки віра там не вавмирає. Лікарі, мистці та інші науковці складають монаші обіти та геройськими вчинками зберігають віру й боронять її.

Батькам заборонено навчати молитов своїх дітей. А все таки вони тайкома визнають свою віру.

Коли ще я сам перебував у вʼязниці, привезли там трьох студентів медицини, засуджених на 10 років за те, що носили медальйоники на грудях. Тут не йдеться про політику, про поборювання комунізму, але про офіційний атеїзм, який має завдання знищити релігію.

Навертається все питання: що робити в таких обставинах, щоб вникнути в таку атмосферу? Певно, що не треба тратити надії. Щоб не згадувати про інші способи, радіопередача св. Літургії, катехизації духовних наук помагають багато піднести духа, дають духовну потіху й поміч. Як можна думати про встановлення ієрархії в таких умовах? Як уділяти св. Тайни? Коли в Совєтському Союзі релігійна ситуація погіршується, то в Польщі здається, іде до кращого.

Тому, що цей рік визначений як рік справедливости в цілому світі, Вселенська Церква має знамениту нагоду, щоб засади справедливости, що випливають з євангельської доктрини, мали застосування не лише в житті одиниць, але також у житті народів. Промови Вселенського Архиєрея та церковної ієрархії, в яких обороняються ті, що терплять переслідування й несправедливість у Біяфрі, Бенґалі, Чіле, Палестині та деінде, яскраво потверджують цю заяву. Український народ, як було сказано повище, в цю прикру хвилину зазнає тяжкого переслідування, релігійного й національного. Жертвами цих переслідувань, хоч уряд їх заперечує, є не лише ієрархія та духовенство, але також і вірні. Зокрема мужі високих наук, що перейняли на себе оборону християнської релігії в Україні, є предметом висміювання й переслідування. Серед цих високовчених осіб, чиї імена загально відомі, є історик Валентин Мороз, Євген Сверстюк, Леонід Плющ, Вʼячеслав Чорновіл, Іван і Надія Світличні, Юрій Шухевич, Святослав і Ніна Караванські, Ігор та Ірина Калинці, Василь Стус та багато інших. Один із них, Валентин Моров, засуджений на 14 років увʼязнення і на заслання, веде добровільну досмертну голодівку вже від 1 липня цього року; цим засуджує нелюдські умовини свого життя у Володимирській вʼязниці в СССР і своїх сторожів. А він же ж відомий історик наших часів, і завданням його життя є оборона християнської культури України та її Церкви від небезпеки знищення. У своїх працях, що були причиною найсуворішого його засуду, він визнає, що українська культура так нерозривно звʼязана з релігією, що неможливо нищити культуру, не завдавши великої шкоди релігійному життю, і навпаки.

Є багато інших учених, не менше визначних від Валентина Мороза і вищезгаданих осіб. У цьому світлі завданням нашим і цілої Церкви є засудити всяку несправедливість, що насильно нарушує свободу віри, сумління, думки й опінії, і вимагати звільнення від увʼязнення тих, що в державних вʼязницях, і тих, що замкнені в психідтричних домах (як кажуть), бо без вини вони там замкнені; а передусім це треба зробити, для тих людей, що захищають Божі й людські вартості. Якщо свята Церква занедбає це, то хто інший краще від неї зможе оборонити Божу й людську справедливість?

Хай цей рік, що зветься роком справедливости, через цей заклик Вселенської Церкви до всіх, що несуть історичну відповідальність перед світом, завершиться виєднанням негайного й безпосереднього звільнення від несправедливого й жорстокого знущання згаданих мужів.