ПРОПОВІДЬ НАД ГРОБОМ СВЯТОГО ЙОСАФАТА

Во імʼя Отця і Сина і Святого Духа. Амінь.

Свято св. Йосафата є не лише одним з багатьох свят в літургічному крузі, але чимсь більшим, бо порушує наші національні переконання й актуальні церковні різниці. Воно зворушує нас одночасно його присутністю, бо стоїмо над його гробом свідомі й памʼятні цілої сумної історії! Отож ми прийшли не лише відсвяткувати наше церковне свято, але пережити його і покріпитися на дусі його силою й геройством. Оба Євангелія, які ми чули, ставлять нам перед очі не лише його тілесну присутність, але й його духову велич, задля чого ми його споминаємо, величаємо й благодаримо. Недільна Євангелія (Лук. 12,16-21) оповідає про багача, якому зародила нива, і він журився, що не буде мати де поскладати своїх стогів. Тому постановив побудувати великі стодоли, повносити врожай, розбагатіти і возрадуватися: їж, пий і веселися, душе. Забув він, небога, що ще цієї ночі відберуть його душу, і кому він лишить своє багатство? Треба в Бога багатіти, а не для себе збирати. А друге Євангеліє (Йо. 10,9-16) оповідає про доброго пастиря, що душу свою кладе за свої вівці. І одне й друге Євангеліє дають потверджуючу відповідь, відносно св. Йосафата. Він упав трупом у Витебську від розфанатизованих, підбурених незʼєдинених і віддав своє життя з посвяти й ревности для Церкви і для душ, над якими працював. Отже віддав з чистим серцем, що мав найдорожчого — своє життя. Вкинено тіло до Двини, витягнено сіяюче, і торжественно похоронено в Полоцьку.

Але прийшли ще гірші часи, бо посувався військом північний Цар і треба було тіло забрати й повезти на Захід. Вкінці воно опинилося в Білій, де його замуровано в крипті, а про це знало лише кількох людей, з боявні, щоб його не зневажено, або й знищено. І там воно лежало до першої світової війни. Коли австрійські війська зайняли Білу, тоді один з іще живих свідків, дяк чи церковник, виявив тайну, і довідавшися про це, юродивий Христа ради, Барвінський, що там припадково перебував, приїхав до Львова і розповів про це в св. Юрі. А що у Львові, Слуга Божий Андрей був вивезений до Курска, так само й інші священики, і скривався тільки секретар митрополита о. Демчук, то він якстій поїхав до Інсбрука, де тоді кінчав студії брат митрополита, студит о. Климентій. Одержавши гроші й поручення, він поїхав до Білої і перевіз тіло до Відня, бо тоді не знати було, як війна закінчиться. Там уміщено його в катедрі св. Стефана для почитання, а опісля перенесено до церкви св. Варвари. Слуга Божий Андрей довершив ствердження автентичности мощів. У часі другої світової війни знову грозила небезпека і тому то перевезено мощі до Риму, де вони спочивали в сестер францісканок. Після мого приїзду до Риму, я прохав Святішого Отця Папу Івана XXIII, за радою кард. Секр. Стану Чіконьяні і секретаря архип. Дель 'Аква, зложити тіло тимчасово в базиліці св. Петра. Це сталося, однак, аж після його смерти, при участі Св. Отця Папи Павла VI. Це найбезпечніше місце і змога для всіх приїжджих до Риму помолитися на гробі св. Йосафата.

Так девʼять літ приходимо й ми до нього, щоб усе молити в нього покріплення й піддержку для нас, так як він колись своєю смертю відродив і скріпив Унію. Девʼять літ ми приходили, щоб заносити гарячі мольби, віддати йому честь, подякувати за мучеництво й за приклад посвяти й жертви. Та з болем серця треба сказати, що ніколи ми не приходили такі опечалені й прибиті, як цього року. І якщо б не його заступництво, то здається, наче б наше положення було безвиглядне. Тому прийшли ми нині, щоб занести Безкровну Жертву для його слави і утвердження його почитання. Прийшли ми, щоб подякувати за його приклад святого життя й мучеництва, що не збирав він маєтків, щоб веселитися й радуватися, але щоб у Бога багатіти.

Як знаєте, походить він із Володимира на Волині; українець з роду. Там він часто молився до Розпʼятого Христа, який ще нині стоїть біля церкви, і там впала йому іскра запалу до серця, і він думав, як найкраще служити Христові. У Володимирі скінчив він середню школу, і тоді батьки віддали його до Вильна, яке було інтернаціональним городом, і до нього з усіх усюдів зʼїжджалися люди — а передусім був це великий торговельний осередок. Там він мав навчитися торгівлі та й відтак забезпечити життя. Він мав вигляди розбагатіти, як той ввангельський багач. Бо купець, в якого він учився, був дуже заможний, мав одиначку доньку, з якою він міг одружитися. Йому, здавалося б так по-людськи, всміхалася найкраща карʼєра. Але він лишив те все і пішов до манастиря. Та й, мої дорогі, до якого манастиря? Розваленого й опущеного. Заледве знайшов він там одну келію, де міг приміститися та й молитися. Тим він дав нам такий світлий приклад. Він прийшов до нічого і розбудував величезні манастирі. Легко вступити там, де все готове — ложка, миска й їда в ній. Але остатись там, де нічого нема, де треба все створити від найпотребнішої речі ! І він там був одинцем, бо старий монах не цікавився вже нічим. Щойно він своїми молитвами, нічними поклонами, вимолив Бога розцвіт манастиря. Він бігав і шукав науки, бо ще не мав скінченої богословської школи. Як молодий хлопчина думав поважно, щоб забезпечити майбутнь. І ось тоді вернувся з Риму Рутський. І якось Божим чудом він так само вступив до того манастиря, і зачалося щойно манастирське життя. А дивна річ, бо десь то в єзуїтськім костелі У Вильні священик, проповідуючи, сказав: « От прийдіть, в наступну неділю буде складати обіти Руський, вступаючи до манастиря». Рутський сам здивувався, бо ніколи в голову йому не прийшло, а проповідник, знову, не був свідомий, що він таке сказав. Видно, що то був рішучо — голос Божий. І так вони зійшлися оба й розбудували ціле життя.

І коли ще нині хочемо особлившу увагу звернути на св. Йосафата, то треба пригадати собі одну подію десь у 1470-80 рр. В Жировицях появилася Мати Божа хлопцям, що пасли худобу на пасовиську, — і побачили вони на дереві образ сіяючої Матері Божої. Вони приближилися до нього, і дійсно, побачили образ Матері Божої, взяли його і занесли тоді до властителя, багатиря, боярина Солтана. Але він не приклав до нього великої ваги, поставив цю ікону на столі. Та на другий день вона зникла. І знов приносять її ті самі хлопці з пасовиська. І тоді він побачив, що тут щось незвичайного; побудував церкву, а пізніше й манастир. А 1614 року, власне коли згоріла церква, деревʼяна, поставили муровану. Поставили відтак манастир. 1614 р. першим ігуменом у Жировицях був св. Посафат. От видите, яким чудом отут зійшлося — Мати Божа осталася у храмі на Мадонні, а він приїхав сюди, щоб зложити кості близько св. Петра, за якого він віддав своє життя. Приклад наглядного Божого Провидіння. Люди можуть Бог-зна що думати і приготовляти не знати які загибелі й заглади. « Ще є Бог над нами » — казав Слуга Божий Андрей. В найгіршому положенню — « ще Бог над нами! » Він усім керує. Не раз здається людині, що це без виходу, а Бог усе перемінить. Та й маймо також надію. Св. Посафат як добрий пастир і душу свою віддав. Треба рівнож і нам не жахатися нічого — ні труду ні жертви. Треба постояти за свої права, треба їх боронити. А нині такі страшні часи; здається, так якби всі дияволи вийшли з пекла, щоб знищити нашу Церкву. От тону ще більше нам треба мати бодрість духа і довірʼя до Бога, через заступництво св. Йосафата, який цілий свій вік захищав нашу Церкву, та й тепер не дасть їй пропасти.

І на Україні, хоч як вона тепер переслідувана, Господь не дасть пропасти вірі. Не треба, одначе, закладати рук та чекати, що там якось Господь Бог дасть. Треба так у життю робити, наче б усе від нас залежало, і від нашої сили й праці, а молитися так, наче б усе тільки від Господа Бога залежало. От тоді Христос дає силу, любові розум — на те, щоб сповнити своє завдання.

Тому й ми нині, в девʼяту річницю зложення його тіла ось тут, у святому храмі, прийшли поклонитися та й набрати сил до боротьби, а не до безділля. Набрати сили й відваги, щоб постояти за свою Церкву, щоб не лякатися, а ті, що не виставлені на переслідування, нехай моляться за тих, щоб Господь дав їм перебути лихо. Водночас цей девʼятий рік заповідає, що в наступному році будемо обходити 350-ліття мученичої смерти св. Йосафата. Нехай він буде також і для нас напімненням, щоб ми належно приготовилися до того ювілею. Він, правда, не творив Берестейської Унії, але він її підтримав. І наше завдання так само її боронити, і на тім становищі стояти. Він своєю смертю збудив з байдужности усіх і заохотив та й пригадав, що ще є щось найвищого й найдорожчого — єдність Христової Церкви — за яку варто й належить віддати своє життя. Амінь.

Во імʼя Отця і Сина і Святого Духа. Амінь.