ПРОПОВІДЬ НА СВЯТО СВЯТОГО СВЯЩЕННОМУЧЕНИКА ЙОСАФАТА

На останній молитві після Тайної Вечері, а молитва була довга і умильна, Христос молився за своїх апостолів, за свою Церкву, а передусім про дві речі, а саме: «да люблять один одного, і да будут одно якоже і ми». Щоб ученики виявляли любов взаємну, в першу чергу супроти себе. Христос проповідував і любов до ворогів, але в першу чергу вона повинна панувати між ними і їх лучити, бо вона є найтісніший звʼязок, що може вдержати людей разом, в біді і в добрі, в славі і в неславі. Любов не устає і в небі. Та й про друге молив ще Христос: «да всі єдино будут», щоб вони всі були одно, щоб всі творили одно стадо та, щоб всі, що належать до нього, почувалися одним. І для вдержання цієї єдности Христос оснував одну Церкву, і поставив одного пастиря.Не оснував отже ні дві, ні три, ні десять Церков, і не поставив кількох верховних пастирів, але тільки одного над усіми апостолами і вірними.Вони мусять, отже, бути зʼєдинені в одній Церкві, і так має бути до кінця віку.

Коли так глянути в історію Христової Церкви, то скільки там було проявів людської слабости, незгоди, ворогувань і розламів, а всетаки, серед того всього єдність була вдержана, навіть в найтяжчих часах, і то передусім була вона збережена отут в Римі, а разом з ним, кругом у всьому світі. Ми можемо так переходити історію й Коринтян і інших, та й не стало б часу переглядати всі Вселенські Собори, аж до нинішніх часів, до Ватиканського Другого, де була завсіди унагляднена єдність і любов цілої Церкви. Але з другого боку, ми бачимо, скільки то відпало вретиків, а зокрема сумною картиною в історії Церкви є відділення Сходу від єдности. Можна б оправдувати всіх тих людей і находити рації такого поступовання, а всетаки, мимо всіх незгод і людських слабостей, які і де б вони не проявлялися, єдність мусить бути привернена, бо в ній є сила і заповіт Христа. Він сам мусів упоминати й справляти хиби апостолів, та й не диво, що ті слабості живуть дальше в людях, тому що після первородного гріха людська природа стала схильною до ала.

А всеж таки, коли ми так глянемо на нашу історію, то ми можемо бути вдячні Богові, що від початку нашого християнства аж до мученичої смерти св. Посафата, якого свято ми нині правнуємо, ми видимо усильні старання, і добру волю нашого народу 1 нашої Церкви вдержати церковну єдність. Почавши від першої проповіді Св. Апостола Андрея, що дуже правдоподібно приплив на береги України з Сінопе в Малій Азії, і зі своїми учениками положили першу основу єдности. А відтак, коли згадаємо папу Климента, засланого до нас на Крим, де й скінчив своє життя мученичою смертю, а так само і папу Мартина, єдність була піддержувана в наступних століттях. Опісля, пізніші єпископи, тому що через Україну переходила велика мандрівка народів та й нищила дорібок і старинну, від трипільських часів, культуру, не могли поширити і утвердити християнства. Щойно за княгині Ольги та й відтак за її внука Володимира, воно стало на Русі-Україні загальною вірою у вселенській єдності. Навіть коли наступив нещасний розрив між Константинополем і Римом 1054 р., єдність тривала ще довго, аж доки пізніше не стали приходити з Константинополя незʼєдинені митрополити, і утверджувати розрив. А ще більше ослабла вона, коли прийшли монголи. Та всетаки ми бачимо нашого архипископа Петра Акеровича на вселенськім Соборі Ліонськім І. Це незаперечне свідоцтво єдности Церкви.Тому треба вмінити в заслугу й славу українського народу, що завжди піддержував вселенську єдність і свідомість, любов до Церкви, і то мимо всіх нещасних війн, руїн і нападів. А відтак, хто ж врятував Флорентійську Унію, як не київські митрополити? Греки небаром розбилися, а київський митрополит Ісидор, потрапив своїм авторитетом вдержати єдність на Соборі у Флоренції і допровадити до підписання Унії. Вправді, на Сході єдність вже не могла втриматися, бо там ішла навала Турків, а Захід не виявив зрозуміння та й не дав належної помочі. Але на Україні та єдність жила, хоч у Москві вона дістала смертельний удар. Бо цар посадив у тюрму митрополита Ісидора. І коли він спасся втечею, то єдність Церкви на Україні ще держалася і була відновлена у Берестейській Унії, де Українці і Білорусини були перші народи на Сході, що прилучилися до церковної єдности. Берестейська Унія заключена в 1596 р. нині була підтверджена на V-ому Архиєпископському Синоді, мимо того, що в Москві проголошено її неважність. І саме всі наші Владики, які тільки мали змогу, піднесли свій могутній голос в її обороні.

Представники нашої єпархії: Кирило Терлецький і Іпатій Потій прибули тут до Риму, підписали Унію, і вона почала входити в життя. Спочатку вона, хоч була слаба задля несприятливих політичних умовин, а все ж таки вона жила. Та одначе з одної сторони напір Москви, що хотіла її знищити, а з другого боку нерозуміння, і шукання своєї користи Поляками, Унії грозила загибель. Здавалося, що вона пропаде. Тоді власне став в її обороні св. Йосафат і положив своє життя за неї. Тим він піддержав і став, як ми співаємо нині в тропарі «Світильником» на Сході, що світить по нинішній день, став тим нерушимим Стовпом зʼєдинення, що держить її ще нині. І по смерті мусів св. Йосафат спасати себе перед переслідуванням Москви та й прийшов ось тут, щоб спочити біля св.Апостола Петра, за якого він віддав своє життя.

Коли так переглядати і перечитувати нашу історію, то дійсно, як було сказано на Папському Синоді, що це чудо в історії, що наш нарід мимо всіх переслідувань і такого неприхильного відношення своїх сусідів — латинників, потрапив вдержати єдність Церкви і остатись католицьким. Справді це чудо, але й велика заслуга перед Господом Богом.І на потвердження, прочитаймо одну сторінку історика Калінки, що він пише в життєписі св. Йосафата про Унію і про наших єпископів:«Яка пропасть ділить тих — пише він — Владик, що підписали Акт Берестейської Унії, і тих, що після смерті Йосафата тримали Східню Церкву. Перші, за виїмком Потія і Терлецького, без духа великодушности і без переконання, в хитрій, облудній, тривожній і безталанній турботі за свої посілості, за свій спокій, вигоду, непевність свого положення в чужій державі. Непевність з ким звʼязатися, як поступати. Вони слідкують звідки віє сильніший вітер, бояться польських панів і своїх князів, і щойно коли побачили короля і міністерство по своїй стороні, призналися тоді до віри в першенство Папи. Другі, навпаки, опущені королем, соймом і польським єпископатом, полишені лише самим собі, тратять посілості і доходи, їхнє життя в безнастанній небезпеці, а проте стають отверто при боці Церкви і з непохитною відвагою проти схизми, проти соймових комісарів, боронять повірені собі душі. А пізніше, коли московська повінь залила цілу Литву і Русь, коли вистачило бути ісповідником Унії, щоб стати майже певним мучеником, чи між василіянським ченцем і уніятськими єпископами знайшовся хоч один відступник?

Коли московська схизма стежила їх, як диких звірят, а Польща відпекувалась їх, чи був хоч один Владика, що зломив вірність заприсяжену Церкві ?... І коли, після двадцяти літ того невимовного гнету, який витерпіла уніятська Церква, прийшла нарешті хвиля спокою, чи її Владики діждались принайменше цієї заплати, щоб їх запрошено до збору латинського єпископату в Королівській Раді? Раз-у-раз відпихані і помітувані, наче люди чужої віри, не перестали однак вірно служити побіч тих, які за них і знати не хотіли. Це були ученики св. Священомученика Йосафата».

Дорогі во Христі! Сказав же Христос: «Не надійтеся тут заплати на землі. Заплата ваша там велика». Та й наші терпіння, та й наша вірність Заповітові Христовому єдности Церкви, напевно знайде послух У Господа Бога, мимо усіх досвідів, і мимо усіх терпінь. Вправді і нам нераз вириваються слова якоїсь розпуки , якогось недовірʼя до Божого Провидіння. Але нам просвічує св. Йосафат. Він не вагався і не боявся боронити Єдности і за неї відтак положив своє життя, убитий своїми за намовою чужих. Так само і нині, хоч які важкі умовини, хоч і нині цю єдність проголошують як неіснуючу, ми мусимо піднести наш голос, що Унія і єдність Церкви мусить бути збережена, бо такий є заповіт Христа. Спитаєте, а що ж ми можемо робити? Оттак, як вас невелика громада тут зібралася, всетаки ви представляєте і тих усіх, що не можуть тут зʼявитися, але вони певно духом нині з нами.Кожний на свойому місці, кожний, де б він не був, нехай сповняє свій обовʼязок чесно і совісно. І будьте спокійні за успіх і за Благословення Боже. Амінь.