ПРОПОВІДЬ НА ПОДЯЧНІЙ СЛУЖБІ БОЖІЙ У 30-РІЧЧЯ ВІД ВСТУПУ НА КИЄВО-ГАЛИЦЬКИЙ МИТРОПОЛИЧИЙ ПРЕСТІЛ

Перше листопада — це день проголошення відновлення самостійної України і памʼять усіх погибших за волю України. Та цього року припадає і 30-ліття смерти Слуги Божого митрополита Андрея, що віддав свого духа 1 листопада та тим очолив це велике свято. Він станув на чолі не лише своїм умом, але станув передовсім своєю святістю і своїм чином та уособив геройські подвиги за незалежність України.

Одночасно з тим треба й підкреслити і цю хвилину, в якій, силою вже передше переведеної постанови, обняв митрополію і став правити нею. Як уже відомо, мої свячення відбулися таємно. Іменований як архиєпископ на предложення Слуги Божого Андрея, нове митрополитування почалося в дуже тяжких умовинах. А все ж таки видно, що на тому була Божа опіка, коли без вагання папа Пій XII дав свою згоду і письмо прийшло ненарушене до рук покійного Митрополита. Тоді почув я слова: « Ви є іменовані моїм наслідником ». Була це тяжка хвилина, дуже тяжка. Прийшли большевики, зачалися переслідування, страх обняв усіх і серед такої атмосфери і такого наставлення треба би було перебирати управу, бо Сл. Б. Андрей думав, що його вб'ють… На то я сказав: « Це страшна річ брати нині відповідальність за митрополію та за Церкву й її майбутнє! » І тоді почув я слова: « Але ще гірше — не брати!... Зрештою, дайте на своє місце». Було воно для мене дуже вдаряюче. Не штука, як у нас кажуть, стати єпископом, коли всі величають і усі возносять, але тоді, коли все валиться, де переслідують, де гонять, де б'ють, де вбивають! Треба було сказати « так » тим більше, що я не видів когось, шануючи всіх тих, щоб можна було на своє місце поставити, і показалося зовсім слушно, бо з якою совістю можна когось нині, в такі умовини, виставляти на своє місце, а самому ховатися?! Єпископські свячення відбулися лише в палаті, з огляду на недугу Митрополита, хоч він хотів іти до катедри. Відбулися вони в молитовниці тільки при участі капітули й тих найближчих, які були в палаті. Ніхто більше не знав, хоч усі припускали, що там мусіли відбутися свячення, тим більше, що треба було зі захистії св. Юра принести « орла », на якім стоїть архиєрей, і вже з того припускали, що там мусіли відбутися свячення, хоч ніхто більше не говорив. Так тривало аж до приходу німецьких військ, коли Покійний проголосив мене своїм наслідником, при якійсь участі в побажаннях. Тоді я вже став відомим, а з хвилею смерти Митрополита я перебрав управу. Жахлива і Важка це була хвилина... Похорони... Справді зразу й правительство відносилося якось не ворожо, приходив і київський міністер просвіти й культів, хоч правительство офіційно рішило не брати участи в похоронах і навіть заборонило каравану, якою везеться трумну. Тоді я рішив, щоб відбути похід із катедри довкола найближчими улицями і принести тіло назад до св. Юра. В часі Служби Божої прийшов о. Климентій, брат Митрополита, і сказав, що заборонили й каравану. Тоді я сказав: понесуть священики. І дійсно, вийшли, відправили богослуження, я сказав пращальну проповідь, ми пішли походом, священики несли труну, та по боках ішло військо, перебране, — не пригадую собі добре, — яке стерегло, щоб не перевернули труни й не зневажили. Ішов так само й міністер освіти; він заявив мені, що йде приватно, бо не має від уряду поручення. Відтак треба було скінчити похорон та й зайнятися управою. Треба сказати ще, що той міністер прийшов і сказав: « Подивляв я, що у вас такий порядок! » Хоч не було впорядчиків, але самі люди, що прийшли, — а було їх кілька тисяч, — прийшли на похорон, а так само й священики. Йшли в найкращім порядку.

І от зачинається тоді це нове митрополитування. Зразу особливших познак не було, та небаром почалося проявлятися, що рішено знищити нашу Церкву. 11 квітня 1945 року мене арештували, а також і всіх єпископів, багато священиків і вірних — значить, зникає правна Церква. І так воно сталося, не зважаючи на всі старання. Тих 30 літ митрополитування полягало на писанні тайних послань та й на тих каторгах і переїздах з одного місця на друге, почавши від Львова й Києва, де мене привезли небаром — а там була найгірша й найгостріша тюрма, і аж під Владивосток і на північ до Полярії та на полудне до Казахстану. Скільки тих усіх переїздів треба було за тих 25 літ відбути! Кілька разів вже кінчалися, та починалися другі. Раз засудили на 8 літ, другий раз знову на 7 чи 8 літ, необмежене заслання, і остаточно рішено, що з тюрми не випустять.

В тому треба й згадати, що, коли я скінчив перший « срок », мене закликали й привезли окремим ваґоном з великою парадою з тюрми в Мордовії до Москви для переговорів із Ватиканом. Тодішній міністер Берія хотів зробити замах стану і дати свободу після смерти Сталіна. Та його перехитрили й закликали до міністерства війни та заарештували його і розстріляли, а з ним тоді, здається, чи не 300 ґенералів, які вже були приготовлені до того замаху. Я мав був вести ті переговори і упорядкувати відносини з Апостольським Престолом, бо не мали вони тоді іншого. Я почув те слово від ґенерала Жукова: « Нема другого, щоб міг це зробити, тільки ви ». Значить, не зважаючи на ті всі катування і знущання, вони таки бачили, що роблять, і свідомі були того. Після Берії мені обіцяли найвище становище, якщо виступлю проти папи. А коли я відмовив, мене завезено в Сибір у Єнісейськ. Остаточно я опинився у Мордовії в ляґрі, де були потрійні окруження, значить, ляґер обведений кільчастим дротом. Там було, здається, 500 вʼязнів. Другий усередині знову окружений, і третій. До того третього мене посадили. Звідтам уже ніхто не виходив.

Туди якраз прийшла вістка про звільнення, хоч я відразу того не знав, але бачив, що наступає якась зміна. Я тоді вже був засуджений на голодівку й на смерть, і звідтам уже як сказано ніхто не виходив. Нараз мене викликали з ляґру і завезли до Саранську, міністер при всьому штабі мені заявив, що я звільнений, то я поїхав до Москви, а з Москви з теперішнім кардиналом Вілебрандсом до Ґротаферрата, після зарядження папи. Тому що я вже був засуджений найвищими судами й прокурорами, мене міг звільнити тільки Верховний Совіт. Як такий я вийшов на волю і приїхав ось тут. А тут уже 12 літ, як самі бачите…

За тих 30 літ митрополитування на засланнях і в каторзі та й отут вдалося осягнути те, щоб усвідомити наші поселення, а тих, що в Україні, піддержати на дусі. Не зважаючи на все, стільки тисяч пішло на заслання і не піддалося, щоб іще втримати те, що є. Та дай Боже... 3 тією надією, з якою ми нині так зібралися, так як тоді на свяченнях, в невеликому гуртку, щоб занести тоді молитви благання, а тепер подяки. І треба бути вдячним, бо вони так скінчилися побідно і скінчилися вони з прославою Господа Бога. Та дай Боже, щоб ця надія, яка живе в усіх, засвітила, та щоб ми дочекалися прояснення нашої долі й нашого світлого майбутнього, амінь.