ПРОПОВІДЬ З НАГОД РІЗНИХ РІЧНИЦЬ 1-ГО ЛИСТОПАДА

Одним із глибоких виявів Божої Премудрости є образ, який небаром стане тут як мозаїка, і на ньому бачитемемо, що всі наші події, які переходять, стають опісля вічними. Тому на тому образі буде представлений наш літописець, а за ним ангел із клепсидрою в горизонтальному положенні. Значить, пісок, як було це в римському годиннику, перестає пересипатися — діяти, бо... настала вічність.

Нині, ми святкуємо памʼять найперше проголошення незалежности України, вшановуємо й памʼять усіх поляглих за свободу України, — тих, що положили свої молоді, буйні голови на те, щоб нам було краще. Нині ще припадає тридцята річниця смерти Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького. Це події, які відбулися, утвердилися і які перейшли у вічність. Та перейшли вони у вічність не з тим, щоб зникнути, але щоб просвічувати нам дальший шлях. І те проголошення, що було відновленням незалежности нашої держави, і ті поляглі герої, що поклали свої голови за свободу України, і тридцята річниця смерти одного з наших найбільших митрополитів — просвічують нам шлях на майбутнє. Вони стоять, як милевий стовп на шляхах. Це не закриті події; це непорушні світила, які світять на дальшій дорозі. Тому нині, коли святкуємо цю памʼять, мусимо собі усвідомити, що наші діяння, наші поступування мусять іти в тому самому напрямі. Ми мусимо все робити, все діяти, все жертвувати для того, щоб відновити свою незалежність. Хоч не розпочинаємо ні не ведемо ми війни, все таки наше поступування, ця жертва, ця дія, яку ми день-у-день доконуємо, повинна зміряти до того, щоб улегшити наше краще майбутнє, принести й добути його.

Та передусім нинішня хвилина настроює нас надзвичайно бадьоро і підносить нашого духа. Це 30-річчя смерти нашого Митрополита Андрея. Мої Дорогі, коли глянути на його життя, то справді, яке воно повне передусім побожности, повне безустанної молитви, а відтак і діяльности, праці кожної хвилини кожного дня. Ніколи не сидів він дармо та ніколи уста його не були без молитви.

Знаєте, походив він із графської родини, що так як майже всі роди наші спольщилися або змосковщилися. Наш нарід лишився тоді без проводу, без найвищої верстви, яка тоді була міродайною. Він перший повернув до своїх батьків, до своєї традиції. Хоч здоровʼя його було лихе та мав він і деякі труднощі, все таки зложив іще докторат права і перебув тяжку недугу легенів — та не закинув своєї постанови, вступив до монастиря отців василіян, щоб там засвідчити свою українську національність. Як місіонар їздив по селах разом із другими отцями василіянами, проповідував; так само був редактором « Місіонаря», що мав ширити віру, піднести наш нарід і просвітити його. Розвинув він справді динамічну діяльність та її ще більше скріпив, коли став єпископом станіславівським, а відтак і митрополитом київсько-галицьким. Було б тут задовго вичисляти всі його геройські подвиги. Та все таки, глянути на його життя і горизонтально, в діяпазоні, і з точки погляду майбутнього, треба подивляти цю велику ґеніяльну спосібність.

Та не тільки те. Не було ділянки в нашому житті, до якої не приложив був він руки, де б не поміг, де б не створив чогось нового, не підніс, не справив. І то на кожному полі — навіть на політичному, коли треба було їхати до Відня (бо наш нарід був під Австрією), де треба було заступатися перед цісарем за свій нарід, треба було виступати в Палаті панів, бо там вони тоді рішали долю народів, треба було говорити на соймі у Львові, щоб піднести свій нарід. Кожний крок його був кроком уперед. Та й відтак, коли подивитися на Національний музей — у ньому він підніс давню традицію, зібрав наші памʼятки, і там вони ста ли живими в наших очах і свідчили про славне минуле.

Для духовного життя і для піднесення церковного жертвував багато труду і для василіян і для василіянок, для служебниць, йосифіток, для студитів і студиток — все це як не безпосередня, то посередня його рука, яка кермувала тими справами. А відтак гляньте на наші єпискоства — це ж велика подія, що він перший вибрався до Америки. Замалий був його круг для Европи. Він глянув дальше на наші поселення і там на Євхаристійному Конґресі в Монтреалі 1910 року підніс він свій голос. Був знавцем англійської і французької мови, тому приходило йому це дуже легко. Відтак наші священики, які не мали єпископа, одержували від нього священиків помічників з України: зі Львова, Станіславова, Перемишля — звідтам приходили наші священики, щоб підтримати свій нарід на чужині. І ось він своїм тактом, що так скажу, дипломатичним, в дуже заогненній ситуації тоді з латинським клиром в Америці й у Канаді, зумів таки привести його і врозумити і представити єпископів у Канаді й Америці. А відтак доповнив це й подорожами до Арґентини й Бразилії, щоб дійсно виказати той широкий дух, той діяпазон діяльности, яким він обнимав цілий нарід — та й не тільки свій нарід. Здаймо собі з того нині справу, що екуменізм розпочав Митрополит Шептицький. Перше, своїми подорожами до Росії; мав він родину в Петербурзі, у Москві, всюди він заходив, стрічався, приглядався. Не диво, що в 1917 році після царської неволі, освободжений правительством Керенського, він сейчас скликав Синод російських православних католицьких священиків і там дав закони, які й нині є основою для нашого законодавства і тут і в Конґреґації. Як екзарха встановив у Петербурзі Леоніда Фйодорова, який відтак згинув як мученик за віру католицьку у Вятці на півночі. Це були ті перші кроки, які ставив наш Митрополит, і то немаловажні. Відтак, мої Дорогі, поїхав він на Україну і (хоч там це не вдержалося), рівно ж поставив там генерального вікарія. А дальше — їздив він до Бельґії, там навʼязав звʼязки з кардиналом Мерсіє, а так само з венедиктинцями та й через них Мерсіє запросив англіканців на конференції, і звідси починаються славні «conversations de Malines». Перші кроки навʼязані — і його там була також рука. І коли так глянути на його творчість, дивився він дійсно наперед.

Та й, мої Дорогі, не тільки те. Він старався всюди ширити ідею екуменізму, передусім на Велеградських зʼїздах. Були й труднощі політичні для поширення ідеї екуменізму. Мушу сказати, що коли я приїхав і поклонився Святішому Отцеві Слузі Божому Папі Іванові XXIII, перше слово, яке він промовив було: « Вони хочуть робити єдність, а не хочуть з ними говорити ». Значить, він тоді зрозумів, що треба зближатися до незʼєдинених, треба говорити з ними, інакше, коли їх будеться лише відштовхувати, то ніколи тієї єдности Христової Церкви не буде. Тому накінець, мої Дорогі, Митрополит, коли вже все було неможливе, ще доконав великого-великого діла. Він тоді поставив чотирьох сквархів для тодішнього словʼянського сходу: преосв. Чарнецького на Волинь, священика білоруса Неманцевіча для Білорусі (пізніше помер на тиф), о. Климентія Шептицького для Росії після смерти Фйодорова, а я обняв Україну. І це була його послідня воля та з нею маємо йти дальше. Не зважаючи на всі перепони, треба сповняти ту його волю, і подивляти, і дивитися, і слідувати за тим прозорим оком у майбутнє.

Тому хай ця нинішня хвилина буде тію, що нас заохочує, а не знеохочує. Не лякаймося жодних труднощів, але тим шляхом, який нам вказаний тепер, ідім дальше, пожертвуючи, навіть коли настане та конечність, і своїм життям, щоб осягнути цю високу ціль — єдности Церкви й єдности усієї України, амінь.