ПРОПОВІДЬ ПРО СУМНУ РІЧНИЦЮ АРЕШТУ БІЛЬШОВИКАМИ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКОВНОЇ ІЄРАРХІЇ 11 КВІТНЯ 1946 РОКУ

Ви певно чули латинську приповідку, яка каже: « Iucunda est memoria praeteritorum malorum » — Мило то згадувати перебуте лихо. Знаєте, що тому два дні, 11 квітня, минуло 30 літ, як большевицька влада виарештувала нашу церковну ієрархію, а відтак багато священиків та й тисячі вірних. Нині, однак, не можна було інакше назвати цієї Служби Божої, як « за усопших». « Мило згадувати перебуте лихо » тим, хто перебув його, та все залишається тяжко тим, які ще досі переживають його. Але прийде час, що, так як Христос підняв і уздоровив біснуватого, як це ви чули в сьогоднішній євангелії (Мр. 9,17-31), так уздоровить і нашу Церкву, яка терпить, страдає і вʼється з болю та яку називають мовчазною. Не є це замкнені уста, а є це уста повні зойків серед терпінь і страдань.

Коли поглянути назад, коли так згадати тих 30 літ — які прикрі, які важкі були це часи! Таке воно було небувале! Вправді і за царських часів була наша Церква переслідувана, опинилась була також серед мук-страдань, але це була лиш частина, на яку були звернені стріли. 30 літ тому, хоч заповідалося на лихо, то все таки такого жорстокого переслідування ніхто не сподівався. Який терор тоді напав на всіх!

Спершу здавалося, що може можна буде якось нове лихоліття пережити. Приходили і міністри на розмови, були дуже ввічливі. Та вже заповідалось на недобре, коли не дозволили під час похорону Слуги Божого Андрея взяти караван. Тоді я сказав, щоб священики понесли труну через місто і так відбувся похід. Водночас ішли перебрані енкаведисти і військовики, щоб усе доглядіти. І справді вийшло все дуже спокійно, хоч і не було великого впорядкового апарату, який проводив би цілим походом — величезним, як на той час у Львові.

Слуга Божий Андрей помер 1 листопада 1944 р., а вже 11 квітня 1945 р. наступила хвиля арештів. Не припускав я нічого, хоч уже були познаки великого неспокою і підозріння; тут і там появлялися нагло, щоб підслухати і підглянути, що в нас діється. Пригадую собі дуже добре, як того вечора вийшов я на балькон подивитися на планету Марса, що був тоді найближче землі і найясніше світив. Нагло приїхало кільканадцять самоходів, повних війська. Заарештували мене, а водночас і інших єпископів та деяких священиків. Почалося ще нескінчене й досі страдання і переслідування. Нині про це може й не говориться, але вже третього дня предкладали мені митрополію Київську, якщо я відречуся папи.

Тоді почалося гонення. Найважча тюрма в совєтах була саме київська. Щоб видержати її — треба було великої ласки Божої, бо фізичної сили не було. Відтак, як самі знаєте, прийшли суди і засуди, прийшло переслідування, нові арешти священиків і вірних. Кінець-кінцем завершилось воно засланням на Сибір, Полярію, Мордовію і Далекий Схід. Отак то в загальних словах собі пригадую. Та хто то припускав, що нині вони стануть подіями і словами... немилими, щоб не « дразнити » тих, що ще дальше переслідують нашу Церкву?!

Та не зважаючи на все, нинішня Служба Божа, яку відправляємо у тридцяту річницю гонення і переслідування нашої Церкви, є водночас і великою подякою Господу Богу за геройські мученицькі страдання наших вірних, наших священиків і наших єпископів, з яких усі по нинішній день упокоїлися в Бозі — будь-то в тюрмі, будь-то на так званій « волі», не маючи жодної свободи. Нехай буде нинішня хвилина, нинішня Служба Божа подякою, що Господь дав нам силу і ласку — ідучи слідами попередніх переслідувань, терпінь і страдань за часів татарського лихоліття, опісля на Холмщині та на Заході за царських часів — продовжувати той мученицький шлях, ісповідницьку путь, на яку ступила наша Церква во главі зо Слугою Божим Андрем. Дай Боже, щоб навіть і ті, які крадьки нині відправляють богослуження і ті, що дальше арештовані, коли їх приловлять, що вони потайки правлять св. Літургію для своїх вірних — почули силу віри і підйом духа. Нинішній стан свідчить, що, не зважаючи на те, що ззовні нас реклямується за православну Церкву, все таки католицький дух іще живе. Згадуючи нині ті терпіння, дякуємо так само Слузі Божому папі Пієві XII, який 23 грудня 1945 р. видав енцикліку « Орієнталес омнес», в якій звернув увагу всього світу — і католицького і некатолицького — на ті великі терпіння нашої Церкви і нашого народу.

Тому, підносячи свої очі до Господа Бога і, здвигаючи руки вгору у благодарственній молитві, покірно просім Бога, щоб скоротив час проби, щоб ті переслідування закінчилися гідно для нас і по-геройськи та щоб ми видержали у вірності Богові через вірність Апостольському престолові, св. Петрові і його наслідникам, як ми впродовж століть і тисячоліть це засвідчили, амінь.