ПРОПОВІДЬ ПРИ ПОСВЯЧЕННІ НАДГРОБНИКА БЛАЖЕННОЇ ПАМ'ЯТІ ПРОФЕСОРА АМБРОЗІЯ АНДРУХОВИЧА
20 giugno 1943
Проповіді, промови
III - IV
Минає несповна рік, коли в осінню, холодну, дощеву днину принесли ми були тут тлінні останки покійного професора Амброзія-Авреліяна де Наленче Андруховича, щоби зложити їх на вічний спочинок. Разом з молитвою ми обіцяли йому добру і вічну память, бо так робить свята Церква, що одинока зі всіх щиро піклується людиною від колиски до гробу. І коли навіть всі забудуть її, вона, свята Матір, складає її кости в могилу і співає вічну память! І щоб сповнити свою обіцянку про живу память Покійника, Духовна Семінарія спросила Вас, дорога рідне, товариші праці, студенти-слухачі, учні, знайомі й вірні християни на поминки над його могилою в оце наше свято Всіх Святих, в якому згадуємо наших найдорожчих покійників та й молимося, щоб Господь зачислив їх в почот своїх праведників і вічних щасливців, яких вже недосягне ні болізнь ні печаль.
Та не тільки добра память про покійника спонукала Духовну Семінарію влаштувати ці поминки та здвигнути оцей скромний памятник для утривалення його в нашій памяті, але ще й окрема вдячність для нього, як свого історика.
В однім зі своїх видінь оповідає пророк Єзекиїл, що вивів його Господь на широке і розлоге поле, засіяне людськими черепами та кістками. І спитав Пророка «чи воскреснуть ці кости»? Ти один знаєш, відповів на те Пророк. І сказав тоді Господь: Іди і промов до тих сухих кістяків: Ось я вдуну в вас духа, щоб ви знову стали живими і обложу вас жилами і поростете тілом, і покрию вас шкірою і вдуну у вас духа, і станете живими та зрозумієте, що я Господь» (Єзекиїл 37, 5-6). І дивне диво, заки скінчив ще свої слова Пророк, дався чути шелест, бо заворушилися кости, почали складатися одна до одної, і поростати тілом, і творити наново живу людину.
Щось з тої всемогутньої сили Творця уділив Господь у своїй доброті людині, яка наукою історії на зразок воскресіння з мертвих оживляє зотлілі кости наших предків, складає з їх останків, листочків і шматочків живий образ та наче на екрані пересуває перед нашими очима не тільки їх лиця, але зʼясовує цілу їх діяльність та творчість. Бо що ж знали б ми нині про те цвинтарище, яке скриває ось тут міліони колишніх жителів, якщо б не наука історії. Вона старається, як Господь, навязати до тих кістяків, убрати їх у форму тіла і вдунути в них того самого духа, який оживляв ті колись живі і творчі істоти. І складає вона те все, щодо кожної людини належить, розбирає критично всі факти, оцінює їх обʼєктивно та лучить у суспільний звʼязок, так що справді перед нашими очима виринає з мряковин століть ясний образ, здавалось би, уже золілих і померших в забутті одиниць, гуртів, поодиноких шарів і цілих народів. А роблять це історики тому, щоб навчити грядучі покоління та й щоб завершене діяння стало вказівкою на майбутнє. Бо Historia Magistra Vitae — історія учителька життя. Це є очайдушний погляд, який снується в головах деяких наших сучасників, що хочуть починати історію від себе, не зважаючи на пройдений шлях і набутий досвід. Історія вяже нас тісно з нашими предками, та раз-у-раз повторяє, що хліб, який ми їмо, тяжко запрацювали наші діди і прадіди та що за це належиться їм подяка.
Людина підлягає завжди тим самим законам; має розум і волю, і мусить користуватися наукою і досвідом, — інакше вона знівечить своє життя. Історія вчить нас, що перед нами жили люди, які мали теж високі пориви, як теж і хиби, та що злі вчинки злом кінчаться; що безпринциповість і облуда завжди мстяться на тих, хто ними послуговується, а навпаки: за добро — добра памʼять і нагорода. Історія — це збірна мудрість, збірний суцільний розум. І тому грядучі покоління мусять злучитися з минулим, щоб творити непереможну славу в боротьбі за правду і добро.
І саме наш Покійник одержав від Господа оцю творчу частку Божої всемогучості, сповняв високу місію, випереджуючи воскресіння з мертвих наших предків, які, здавалосяб, зійшли в могилу, щоб на віки про них забути.
Він відтворив перед нашими очима життя і дії нашої найважнішої церковної і національної установи, Духовної Семінарії. Вже те, що походив він зі священичої родини та виріс і виховався в ній, споріднений з багатьма іншими священичими родинами, улегшувало йому широкий погляд не тільки на нашу церковну, а також і на народню традицію. Як матурист — хотів він навіть посвятитися духовному званню, однак якось так склалося, що він записався на правничий факультет. І хоч склав навіть іспити, то не знаходив у тій ділянці задоволення. Тому перейшов на філософічний факультет і став вглиблюватися в історію нашої Церкви, нашої культури, і то в добу здавалося б не дуже давню, одначе майже зовсім незнану. В той спосіб хотів він заспокоїти своє бажання стати священиком, як нераз заявляв, та сплатити довг для Церкви, бо священичі традиції глибоко залягли йому в душу. Перші підготовчі студії про Лаврівського, Горбачевського, Студіюм Рутенум, друкарню Курцбека та інші допровадили його до нашої найважливішої установи, в якій сходилися всі нитки нашого духовного і національного життя, до історії Духовної Семінарії. Якось так, на жаль, склалося, що ніхто з наших духовників не взявся написати ту історію, на що вже нарікав покійний єпископ Юліян Пелеш, в століття існування Духовної Семінарії.
Покійний Андрухович старався уняти цілість, навязуючи до історії віденського Барбареум, історії Генеральної Семінарії, починаючи від її заснування 1783 року, то й тим піднісся він понад принагідні і неповні причини, що лише фраґментарно і доривочно видвигали якусь дію, густо-часто не звязану зі своїм тілом.
З його зображення бачимо, що наша Духовна Семінарія зразу стала на ноги і з великим розмахом обняла виховання не тільки галицького, але також і закарпатського, югославського та румунського греко-католицького духовенства. З неї виходив у буквальному змислі слова, провід народу, церковний і світський, архиєреї, священики, професори, політики, культурники і суспільники, поети, науковці та письменники.
Андрухович обняв не лише внутрішню історію Семінарії, її духовну, виховну і наукову сторону, але заторкнув також зовнішні впливи, даючи повну генетичну і прагматичну будову духового, нераз і бурхливого життя з його змаганнями, спорами та кінцевими осягами. Саме у зображенні флюктуації життя збережена суть історії, бо де нема зміни, там нема історії.
Другою ознакою його праці є джерельний і критичний підхід. Він старався оперти історію в головній мірі на архіві. Акти, факти і дати — безсторонний, справедливий і безпристрастний осуд — це основа історії.
І так покійний Андрухович вірно і рельєфно відтворив ту дійсність семінарського життя з його провідними діячами — Ангеловичем, Скородинським, Лаврівським та іншими. І вони заговорили до нас, немов сучасники.
На жаль, не вспів він сам докінчити великого діла. Смерть перервала його життя, коли він у своїх дослідах доходив до 1820 року. З нинішними молитвами за душу покійного, лине разом і горяче прохання, щоб Господь покликав гідних наслідників скінчити розпочату історію Духовної Семінарії.
На одній старинній грецькій святині виднів змістовний напис: «Минуле майбутньому». Те, що було, хай буде підбудовою, наукою, зовом і вказівкою грядучим.
Нехай цей принцип і цей нагробник покійника будуть призовом для наших поколінь - defuncti loguntur — докінчити розпочате діло, за яке, без сумніву, заплатив Господь покійному вінцем нетлінним, і заплатить теж кожному, хто причиниться до прославлення Його Церкви.
Амінь.



