СВ. СВЩМ. ЙОСАФАТ КУНЦЕВИЧ- МАТЕРІЯЛИ І РОЗВІДКИ З НАГОДИ ЮВИЛЕЮ

Передмова

Великий рік застав наших учених досить неприготованих, хоч ювилейний обхід заповіджений був перед літами. Причиною сего було воєнне і повоєнне лихоліття, яке переживав наш нарід. Річ ясна, що умовини такі, дуже несприяючі умовій праці, не могли винести на денне світло ширше закроєних творів про св. Йосафата, — а тут стільки питань непрояснених як в біоґрафії самого Святого, так і в тодішнім церковнім, державно-суспільнім і загалом культурнім життю.

Та всетаки ювилейний рік приніс деякі праці, що хоч може самі не вичерпують порушених питань, то однак улекшують і зачеркують напрям дальших дослідів. Порушено квестію з духового (аскетично-містичного) життя, кинено луч світла на образовання і писання Святого та на їх мову, стверджено виданими документами автентичність мощів, які мають за собою вже довгу історію, і розглянено перші початки культу.

Дві точки ждуть від давна передусім основнійшого розглянення, а то провірення біографії і опрокинення закидів проти Святого. Й тут поставлено тверді основи вже самим тільки виданням зізнань заприсяжених свідків з канонізаційних актів, які примушують перевести ревізію поглядів на діяльність Святого і дають спромогу обєктивної відповіди на поширювані, тенденційні, інспіровані царською владою памфлети проти нашого Мученика.

По сім Ювилею можемо радісно ствердити, що в усуненню упереджень зроблено крок вперід. Щира правда, яка одинока є уповажнена забрати тут рішаючий голос, починає виказувати свій історичний суд sine ira et studio.

І вже тепер виданими актами і поробленими дослідами зясовується нам св. Йосафат як ідейна людина, енергійний характер і до глибини душі пронятий Божою справою український архіепископ.

До першого тому “Праць Богосл. Наук. Товариства” входять крім непечатаних ще матеріялів і розправ, вже видані в ювилейній книжці “Богословії” тому, що вони творять разом одну цілість.

о. Йосиф Сліпий.

Богословське образовання і письменська творчість св. Йосафата Кунцевича [*]

Церковні історики та життєписці відносно малу вагу присвячують образованню і писанням св. Йосафата. Вина тут у скупих відомостях, які до нас про се дійшли. А всеж таки годиться бачнійшим оком, хочби і напруживши зіницю, глянути на сю ділянку життя і творчости Святого. Образовання і письма, побіч геройських чеснот, були многоважним і першорядним чинником в цілій праці нашого мученика за єдність Церкви.

Правда для неграмотного простолюддя вистарчали проповідь і зразок богомільного життя, щоби утвердити його в вірі і єдинстві з Апостольським Престолом. Та однак для образованих, в сій добі роздиспутованих верств се було далеко невистарчаючим, щоби защіпити і утвердити церковну Унію. Ворожий настрій деяких верховодячих кругів українського громадянства зглядом Польщі і її потайних затій звернено й проти Риму та розкинено їдку полемічну літературу. Треба було отже і самостійному критичному умови безумовно висшої освіти, щоби розмежити те, що життєві умовини припадково сплели в одно і подали як мнимо органічну цілість: Католик і національний ренеґат, або незєдинений і вірний син свойого народу. Загал нашого громадянства забув під ту хвилю, що в сій неповній альтернативі ще можливий третій член: Єдність в вірі зі задержанням своїх церковних і національних традицій. Сей клич вже були підняли перші подвижники Унії, але треба було його ще крішше обосновити, виказати його давне право горожанства і усвідомити се цілій нації. Та для такого зясовання ідеї було необхідне знання минулого і бодай ясний погляд на сучасність, коли вже не на майбутнє. Тут потрібне було образовання — інтеліґенція, і то як для утвердження в сій ідеї самого сподвижника, так ще більше, щоби могти підійти з нею до цілого народу. З неуком ніхто не числився, хиба що в нього був сильний пястук або звінкий гріш! А чейже св. Йосафат зумів здобути признання і подив не тільки серед сірих мас і просвіченого міщанства, але і серед литовсько-білорусько-української шляхти і вельмож, ба що більше: виливати на їх світогляд. Свідками є Тризна, Мелешко, Солтан, Теодор і Іван Скумин - Тишкевичі, Михайло Друцький - Соколінський, Іван Корсак, Волович і др. [1] А проте висказувано погляди, що його освіта була низька, образовання плитке, невистарчаюче, нахапане і далеке навіть від правдивого христіянського духа [2].

Всуперечему можна на основі життєписівіписань Кунцевича не йно зовсім певно твердити, щойого освіта далеко перевисшала тодішнього образованого громадянина, але і обстоювати твердження, що він вніс у полемічну літературу щось нового і творчого.

І.

Історія студій Святого обвита подекуди густою мракою. Ми маємо дві сливе певні дати: Рік уродження 1580 і вступлення до монастиря в Вильні 1604 [3]. Протяг двайцять чотирох літ можемо виповнити немногими загальними даними. Зі свідоцтва Павла Радошинського в Володимирі довідуємося, що родичі Гавриїл і Марина Кунцевичі подбали про се, що малий Івась навчився грамоті [4]. Набувши знання азбуки, став він читати часослов, якого небаром вивчився на память. Вже відразу показав малий Кунцевич вроджену легкість до науки і неабияку спосібність. Загалом життєписці підносять в малого хлопяти замилування до молитви і нехіть до діточих забав [5].

Та де побирав першу науку Івась, чи дома у родичів, чи в школі? А. Ґепен припускає, що родичі

посилали хлопця до школи, яку заложив був еп. Мелетій Хрептович [6]. Сей погляд видається дуже правдоподібним, хоч Ґепен його не узасаднив. Знаємо, що від 1586. р., а може щей перед еп. Теодозієм Лазовським († 1588) — істнувала в Володимирі катедральна школа [7]. Система тодішнього навчання, як говорить Мелетій Смотрицький в передмові до своєї Граматики (1619), була така, що по навченню азбуки читано часослов і псалтиру. Ся обставина, що елєментарну науку набув малий Івась тим самим способом, як також і та, що він був сином міського лавника в Володимирі, промовлялиби за тим, що він ходив до катедральної школи. Крім церковнославянського навчився Кунцевич і по польськи, як подає еп. Яків Суша [8]. Часті услуги в церкві як дячка при відправах не дали йому не то забути сего неглубокого знання, але навпаки призвичаювали його до книжки і вправляли в читанню.

В котрім році віддали родичі свойого сина до Вильні до купця Яцка Поповича, на се нема стійних і ясних свідоцтв. Ґепен [9] догадується, що се було між 1595—1600, значиться десь перед двайцятим роком життя.

Любов до науки не остигала в молодого Кунцевича і в тасі купецьких занять. Він радо читав книжки і то так, що нераз через те забував на своє звання і занедбував свої обовязки в крамі, за що картав його, а часом і побивав Яцко Попович, кажучи гнівно: “niedlaczegocie chowam żebys czytał, ale żebys targował” [10]. Але ще красше пробивається ся жажда науки в молодого купця з іншого факту, а іменно з його дуже щасливо навязаних знакомств. Хоч був він тоді купецьким помічником, то чув потребу і вмів зблизитися до світлих людий науки і то найбільше образованих в тодішній Вильні. Зносини з ними мусіли самометно піднести умовий рівень ідейного молодця [11].

В Вильні цвила в 1600-них роках єзуїтська Академія. Передусім визначалися два професори і проповідники: Валеріян Гроза Фабрицій (Ковальський) і Іван (Григорій) Грушевський (Grużewski). Перший з них Українець (род. 1563. р.), в Ярославі вступив до чина Ісусовців і був професором риторики (8 літ), філософії (3 роки) і теольогії (5 л.). В 1618 був покликаний до Варшави на надворного королівського проповідника. Умер 1628 [12]. Се була благородна і висококультурна людина. Не менше визначним теологом і проповідником був Іван (Григорій) Грушевський, [13] († 1646) родом Жмудин з Білоруси. Він вчив моральну і полємічну (доґмат.) богословію та був світлим бесідником. Правдоподібно, що своїми знаменитими проповідями стягнули вони оба богомільного молодця. До них приходив він до сповіди [14], засягав їх ради і піддавався їхньому проводови.

Крім сего 1596. р. приїхав вдруге з Риму з митр. Іпатієм Потієм о. Петро Аркудій, Грек родом, доктор фільософії і теольогії, вихованець грецької Коллєґії св. Атаназія. Він осів у Вильні і був професором в т. зв. “Грецькій Коллєґії.” Се був чоловік дуже високо образований. З ним, як також з його учнем Геннадієм Хмельницьким увійшов молодий купецький помічник у тісні вносини. Познакомився він з ним, як можна згори припускати, в св. Троїцькій церкві [15]. Коли 1603. р. вернув Велямин Рутський з Риму, (як доктор теольогії) і замешкав у Вильні, бачимо, що і з ним познакомився Кунцевич. З сього знакомства, яке в монастирі затіснилося в приязнь, видно зовсім ясно, що в молодого купчика було щось небуденного і висшого, коли зачав приставати в ним такий образований шляхтич, як Рутський. Оссе висококультурне середовище мусіло мимохіть вплинути дуже шляхотно і образуючо на вразливу душу. Самі розмови мусіли поширити круг його знання і показати йому зблизька нове поле, духовний стан, до якого передше мав він велику пошану, а тепер почув непобориму охоту.

В 1604. р. Кунцевич кинув своє купецьке заняття, вступив до монастира при церкві. Св. Тройці і зложив обіти в руки митр. Потія та приняв чернече імя Йосафата. Того самого дня, в котрім вступив до монастира, як зазначує Ґен. Хмельницький, зложив він також обіти. Маючи більше спокою і свобідного часу, віддався весь молитві і книжці. До року одержав він низші свячення і діяконат [16]. В тім часі його студії стають уже більше систематичними. Він зачав ходити до ОО. Ісусовців і там слухати основ фільософії і теольогі. Сталося се очевидно не без згоди митроп. Іпатія Потія. Причин на се могло скластися більше. Найперше його велике замилування до книжки і жажда знання. Дальше і се, що для священика і то на город Вильню богословську науку безумовно треба було поглубити. До того злобні язики кпили собі з него, як з простого неука і щоби завстидати його прилюдно, ставили йому ріжні питання [17].

Не знаємо, чому Аркудій не занявся образованням Йосафата. Мабуть тому, що Кунцевич не знав ні по грецьки ні по латинськи, а він сам вчив по латинськи і як родовитому Грекови було може тяжко (хоч довший час перебував уже на Україні), викладати нашою мовою. Найправдоподібнійшою причиною є ся, що Аркудій много подорожував і був занятий иншими справами.

Навчанням Йосафата занявся ревно згаданий Валентий Фабрицій-Ковальський і йому в головній мірі завдячує він своє богословське образовання. Відомости, які маємо про се, в неоднім собі суперечать і життєписці та півнійші історики російські ще більше їх затемнили.

Найперше противорічить собі свідоцтво Косинського. В канонізаційних зізнаннях він твердить, що “ipse a nostris patribus polonico licet idiomate philosophiam et theologiam tam scholasticam quam moralem privatim audierit” [18]. Навпаки в наведенім життєписі говорить він, що вчив Кунцевича Фабрицій Гроза і то по руськи [19]. Так само подає Суша, що “slauonico idiomate exacte tradidit” [20], не розріжнюючи між тодішною народною мовою і церковнославянщиною. Недокладність в звітах Косинського походить звідси, що як заприсяжений свідок говорить мимоходом і дуже загально, а в життєписі невідомий видавець може недокладно передав його гадки. Правдоподібно лекше було викладати Фабрицієви польською мовою, яку добре розумів Йосафат, але неодно мабуть пояснював і по українськи та послугувався церковнославянськими термінами. Бо Суша, який писав життєпис на основі канонізаційних актів, не без причини тут відбіг. Та чи один Фабрицій вчив тільки Йосафата? Косинський говорить в зізнаннях в числі множнім “в наших отців”, а в життєписі згадує одного Фабриція. Противенства нема тут ніякого, бо “apud patres nostros” може значити тільки, що в нашім монастирі. І Суша згадує лише Фабриція. Та коли Грушевський вчив полемічну доґматику і стояв рівнож близько св. Йосафата, хиба очевидним буде, що дещо користав і від сего професора. Тим більше се імовірне, що Кунцевич так дуже цікавився полемікою. Та всеж таки головна праця над Йосафатом спочивала на Фабрицієви-Ковальському.

Знання церковнославянської мови і церковного обряду доповнив він в неоднім від Варсанофія, що вступив був також до святотроїцького монастиря і мав в тім напрямі глубше знання [21]. Рівнож богато користав і з приватної лектури і від Рутського, який став його щоденним гостем в монастирі і вів з ним довгі розмови на богословські теми. Про се згадує і сам Рутський і оповідає Суша [22].

Зовсім хибним треба назвати тут погляд К. Говорського [23], що Кунцевич вступивши до монастиря був послушником і через той час ходив на науку до Ісусовців та щойно по скінченню студій

1604. р. зложив обіти. Може Говорський мав на ввазі реформоване монаше право василіянське! Прикро однак вражає в него се, що покликується на Кульчинського, а сей твердить якраз щось противного.

Завдяки своїй невсипущій праці і природним спосібностям (вірній памяти) зумів св. Йосафат присвоїти собі під таким проводом і в такім середовищи потрібне богословське і філософічне знання і то так, що опанував навіть труднійші питання в доґматики, моральної, права і міг свобідно вести диспути з образованими незединеними і єретиками та ще з добрим успіхом [24].

Проте його ерудиція не була мала, як думав Коялович. Суша виразно каже, що Фабрицій основно (exacte) перейшов цілий матеріял, а з писань Кунцевича видно, що вона подекуди була навіть основнійша [25].

II

В 1609. р. Йосафат приняв пресвитерат. Як священик проповідував він часто і з запалом на полємічні теми. Як каже заприсяжений свідок, підсудок полоцький, Михайло Тишкевич, то в Кунцевича був ясний спосіб викладу, переконуюча арґументація і великий засіб цитатів (з св. Отців, літургічних книг і старославянських авторів [26]. Завдяки тому і своїй бистроумности він все брав верх над своїм противником. Рівночасно працював він дальше над своїм образованням, але тепер праця його вже має більше характер продуктивний. Щож читав Йосафат? Йому знані були: Антиризис Потія, твори Скарги, наші літописи і грецькі хроніки в перекладах, життя святих, Филялета — Апокрисис, Стефана Зизанія — Казання св. Кирила Єрусалимського, Клирика Острожського відповідь Іп. Потію, Василя Суражського — О єдиній істинній правосл. вірі, Виленський Катехиз (1600), Антіґрафи, М. Смотрицького Тренос і т. д.

З його писань видно, що йому відомі були всі тодішні полемічні твори та що він пильно слідив за живчиком полемічного руху.

Найосновнійшим твором св. Йосафата з сеї доби треба назвати: “О фальшованю писмъ словенскихъ одъ оборонцовъ и учытелей вҍре церквей противныхъ послоушенству его милости отца митрополита, и о незгодахъ ихъ въ наоуце, виданой з друковъ Виленского братского, Острожского и Лвовского”. Хоч на сей твір натякають і заприсяжені свідки і еп. Суша (ст. 7), то виразно звернув на него увагу щойно олонецький епископ Павло Доброхотов († 23. квіт. 1900). Він, будучи ректором духовн. семинарії в Могилеві, займався історією Унії. Тоді звернув він увагу історика М. Кояловича на істнуючі, невидані ще твори кунцевича. Тому що Коялович заквестіонував їх автентичність, візвав він прилюдно Доброхотова рішити се питання [27].

Та як оповідає П. Жукович, неподаючи близше причин, хоч можнаби їх догадуватися, то “его, съ 1837 года почти безвыҍздно жившаго въ предҍлахъ Западной Россій или сравнительно недалеко отъ

нихъ, высшая церковная власть, вскорҍ же послҍ изложенной нами высше переписки его съ М. О. Кояловичемъ, отправила на службу въ Вятку, оттуда въ Вологду, Псковъ, Петрозаводскъ…” [28]. Призбирані матеріяли враз із рукописами св. Йосафата перейшли на власність бібліотеки Академії Наук у Петрограді і ними занявся щойно пізнійше проф. Жукович в своїй дуже цінній згаданій статті, яка одинока інформує про невидані писання св. Йосафата.

“О фальшованю писмъ” було написане десь між 1611–1613, бо найпізніший твір, який автор цитує се — Молитвослов з 1611. При кінци 1613. Йосафат зістав архимандритом, коли в творі підписав себе — єромонах Троицького Вил. монастиря [29]. В сім ділі автор виказує противорічности в спірних точках (о приматі, походженню Св. Духа, опрісноках,) між поглядами православних самих між собою з одної сторони, та ними і старими нашими книгами (требниками) з другої. Так Филялет, Клирик Острожський, Антиґрафіст і Ортольоґ (Смотрицький) звуть папу Ліверія єретиком, навпаки старі славянські книги величають його оборонцем віри. Ортольоґ і Зизаній кажуть, що Церква в перших віках звала папу антихристом, але як погодити се з фактом, що вона признавала його зверхність на всіх семи соборах. Коли Фотій виступив проти Риму, Схід не признав його. Подібно пише Зизаній, що Церков осудила папу Келестина на 3. всел. соборі, противно Суражський і Смотрицький звуть його святим. Так само і папу Івана VIII. Про признання примату свідчить утеча св. Атаназія до Риму перед аріянами і подорож св. Кирила і Методія до папи Адріяна II. І Україна признавала зверхність Апостольського Престола:

“Надто и нашъ народъ Руский, принявшы в томъ порадку вҍру, ижъ были послушни епископомъ Римъскимъ патриархове, наши тежъ митрополитове патриархомъ послушенство отдавали. А когды патріарха неякись Кируларий въ лҍть по крещении Володимеровомъ пятьдесять послушенство папежови выказалъ, наши его послушни быти не хотҍли, але послушенство папежови отъдавали, яко то видети може в гистории, в соборникахъ описаной, о перенесеню мощей Св. Николы, мҍсяца мая 9 дня. Которое свято самъ папежь Уръванъ (або Германъ, якъ наши словаки его называютъ) в лҍто 102 по крещении Рускомъ уставилъ, и Русь его принела Кгрекове зась не приняли, бо на онъ часъ тежъ зе злости противъ папежови невинне штурмовали, и нашу Русь до того пилне затягали презъ писма свое, которые ся и тепер в книгахъ многихъ словенскихъ найдуютъ, и такъ ихъ были стурбовали, ижъ около року 1130 за Изяслава князя Киевского зъгола патриархи занехали, а сами собе епископове Руские, митрополита обравшы, посвецали, што презъ часъ немалый трвало, яко то светчать кроники наши Руские. А тутъ обачъ, яко тые кривологи мажутъ свое гнезъдо, лъжатъ Бога и правду его и продковъ своихъ, и всю зъгола церковъ соборную апостолскую, описуючы папежа быти антихристомъ и геретыкомъ”. (ст. 20-21. рукоп.) [30].

На кінець критикує грамоту, дану 1588 р. патріярхом царг. Єремією для Виленського Братства, на основі якої всупереч установі Христа, братство дістає право нагляду над духовенством. 3 сарказмом кінчить автор: “Не вы слухайте, мҍщане, духовныхъ але духовные съ церквами своими маютъ васъ слухати подъ анафемою” (ст. 32. рук.).

Як ся праця св. Йосафата представляється нам з переповідженого змісту Жуковичом, то є вона вислідом пильної, уважної і довголітньої лектури. Під літературним оглядом, як признає безсторонно проф. Жукович, вона достаточно оброблена і крім кількох різьких висловів держана в спокійнім і предметовім тоні [31].

Мабуть з часів священства св. Йосафата походить іще кілька менших розвідок: 2) “О старшенстве Петра Светого”, займається доказуванням примату Папи римського. Наведено тексти з євангелія і виказано признання авторитету Риму в Царгороді аж до Керулярія, який вчинив роздор і тим завинив упадок Нового Риму. І коли єдність церковна в Византії була проривана і знову навязувана, то “въ здҍшнихъ краяхъ Русҍйскаго набоженства о томъ ни слыхали”. Згадуючи про поневолення патріяршої власти византійськими царями, він звертається до Москви і каже, “што и до сихъ часъ у Москви дҍетъ, же патриархи и все духовенство подъ моцою маютъ и ими розказуютъ” [32]. В звязи з попередними стоїть 3) “О крещении Владимера”, де автор доказує, що Україна приняла хрещення за князя Володимира з Византії і то в часі церковної єдности. Хоч св. Йосафат у сих статтях спирається на творі П. Скарги “O rządzie y iednosci koscioła Bożego” [33], то замітна в него тісна звязь з нашою старою літературою.

До полємічної ділянки треба зачислити ще 4) “О чистости иерейской, же лепши безженымъ быть”. Квестію безженности клиру перед Йосафатом порушували вже П. Скарга і Іпатій Потій. Св. Йосафат зібрав деякі тексти з св. Письма і Передання, доказуючи висшість безженного стану в праці Христовій.

В трьох останніх розвідках порушені ріжні питання, як вказують самі наголовки: 5) “О мощахъ светыхъ, же потреба меть в чести и о чудахъ ихъ”, 6) “О законникахъ доводъ, якъ въ старомъ и въ новомъ писмомъ св. о всемъ габити и о власахъ светчатъ, и о шлюбахъ и о клобукахъ и постриженю девицъ”, 7) “Ци добре церковъ восточная чинить, посвещаючи хлҍбъ, воду, вербу і баранка”. В них, головно в останніх статтях показує св. Йосафат своє привязання до східного обряду. Під літературним оглядом сих шість розвідок (коротких своїм обємом), далеко недорівнюють обробленням першій праці “О фалшованю писмъ” [34]. Се по більшій части начерки, виписки з книжок, цитати і т. д. які могли служити за підклад до проповідий і конференцій.

Для доповнення сего необробленого матеріялу, треба згадати про “Сборникъ житій святихъ” (лист. 472), який заховався в виленській бібліотеці, переданий зі Супрасля [35]. Замітні вони поданням фактів, які свідчать про церковну Єдність в нас: установлене пап. Урбаном ІІ свято перенесення мощів св. Николая, якого не приняли були Греки, а святковано його на Україні, Слово Іляріона о законі і благодати, промови Григорія Цамвлака в Констанції і Ізидора в Фльоренції. В другім “Сборникъ”-у, який заховався також в виленській бібліотеці, містяться крім переписаних рукою св. Йосафата проповідей Івана Золотоустого, Симеона Нового, Ніля пустиножителя (о молитві і монашестві), кілька власних проповідей по білоруськи про чернече життя, пояснення десяти заповідей і кілька хронологічних записок [36]). Жукович завважує, що проповіди про чернече життя походять з часу реформи святотроїцького монастиря [37], отже в часів священства або архимандритства Йосафата, коли усунено архим. Сенчилу.

Не диво, що по таких підготовних студіях св. Йосафат чувся паном ситуації в диспуті з печерськими ченцями в Києві. З їх власних книг (літургічних, хронік) доказував він нездиненим братам Єдність України з Римом. “Mirum quantum mutati ab illis,” каже Суша, “silentes stupebant, tot loca suorum monstrantem librorum ad firmandam Unionem” [38]. Таких диспут, як згадують заприсяжені свідки [39], провадив Святий богато в Вильні і зєднував ними противників.

Як вицвіт пороблених над полемічними питаннями студій і диспут треба вважати польський твір “Obrona iednosci cerkiewney” [40], виданий 1617 р. Львом Кревзою, наслідником Йосафата в виленськім архимандритстві. Із зізнань Лециковича [41] і згадки еп. Суші [42], як також із сего, що сам св. Йосафат заповідав вже в творі “О фальшованню” обширнійше діло на сю тему, можна заключати, що хоч Кунцевич не є виключним автором, то все таки він вложив в “оборону єдности” немало своєї власної праці. В ній видно і той самий спосіб арґументовання і ширше розвинені питання, які порушені в попередних невиданих статтях. На авторство “Obrony iednosci” звернув був вже увагу Ґепен [43], а основний доказ перевів Жукович [44].

Хід гадок сеї книжки споріднений з предметом повисших статтей. І. Найперше доказується в ній, що Христос дав власть Петрови над вірними і пастирями (єванг. Мат. і Йоан., так свідчать Хризостом, Іпполит, Теофілякт і др.). Тут наведене порівнання Григорія Цамвлака з проповіди на св. Петра і Павла: Мойсей проводив Ізралеви, Петро цілому світови. ІІ. Ту власть унаслідили римські Папи, що видно з листів патр. Тарасія до папи Адріяна, Теодора Студита до папи Льва ІІІ, з апеляцій східної Церкви до Риму (Флявіян, Максим Ісп., Ігнатій), з установ Собору Флорентійського. Притім полємізує з Клириком Острожським, що оспорював вселенскість сього собору. ІІІ. Слідує довгий трактат про Унію на Україні. Можна його назвати першим оглядом історії Унії в нас. Вказавши на се, що в часі хрещення України Византія була в єдности з Римом, переходить по черзі всіх митрополитів київських і виказує, котрий з них мав звязки з Римом, згадуючи про змагання Кипріяна, Цамвлака, Ізидора і т. д. І який впрочім пожиток з признання патріярхату царгородського, питає автор. Україні треба образованого духовенства, бо воно зуміє оборонити правди віри перед єретиками, обучить добре і мірян в Христовій науці і вони тим успішнійше заховають в життю заповіди Божі. Образовані священики будуть ревно проповідати, давати добрі ради, створять літературу. А сего всього ми не дістали зі Сходу бодай за сих останніх сто літ, коли запустіли наші церкви і занепали наші школи. “Byli niektorzy z zacnych panow, ktorzy wielki koszt na to ważyli, gotowi ważyć y więtszy, by doma u siebie, choć nie bogosłowskie dla duchownych, ale potoczne dla młudzı swey nauki mogli mieć. Aza nie wysyłali posłańcow swoich po wszystkiey Grecyі szukaląc uczycielow? Aza nie przychodziło im do tego, że z Niemieckich akademiy heretyckich docięgali mistrzow dla szkoł swoich? Tymże sposobem w ćwiczeniu duchownym wielki był niedostatek” [45]. Не ми з Царгороду мали хосен, але на оборот “myśmy takiemi owieczkami u nich byli, że tylko mleko z nas wysysali y wełnę strzygli, a nie karmili” [46]. Tyт видно, що автори бачили грізне положенняя безпросвітности на Україні. В IV части йде мова про заключення берестейської унії.

Коли отже на Заході в боротьбі з протестантами і незєдиненими переглянено цілу історію Церкви, перечитано твори св. Отців і передискутовано як найдокладнійше відповідні тексти зі св. Письма, то ніхто не присвятив був іще уваги арґументам нагромадженим в нашій старославянській літературі літурі книам, хронікам, зоорникам, життям святих і т. д.). Св. Йосафат заповнив сю прогалину зібраним матеріялом, та вміло витягненими доказами з нашої історії і літератури поставив Унію на народно-історичну основу. Становище св. Йосафата було вказане саме тому, що він не знав ні по грецьки ні по латинськи. Тим то був здержаний надмірний латинський вилив і натиск західних поглядів, які не входили в суть католицької ідеї — а вік тодішний хоробливо захоплювався чужим і легковажив свої питомі національні цінности. Навпаки Боже Провидіння хотіло притягнути і скріпити національний елемент в розвою Унії.

12. листопада 1617 р. Кунцевича посвячено на епископа [47]. В номінаційній грамоті покликується король на митр. Рутського, що поручає “Свещенно Іннока в Писме и в науце добре виучоного живота Побожного к делах церковних добре умеетнаго Отца Іосафата Кунцевича” [48].

В тім перюді творчість Кунцевича звернена в иншу сторону. Новий епископ бачив великі браки в образованню своїх духовників і сій то обставині завдячують повстання “Катехизмъ”, “Регоулы для своихъ пресвитеровъ” і “Постановене всимъ Свещеннікомъ” [49].

В катехизмі виложено коротко на зразок істнуючих катехизмів Канізія (перекл. на польське Яковом Вуйком), Венетрида Гербеста і православних, суть доґматичної і моральної науки. Хоч сей катехизм був призначений для простолюддя і тому містить тільки головні правди з узглядненням полемічних точок, то всеж таки автор зраджує в нім порушеними деякими богословськими тонкостями глубше образовання.

Розклад матерії слідуючий: Відповівши на питання, що значить бути христіянином і що він має передусім уміти, переповідає св. Йосафат по черзі правди христінської віри. І часть займається Символом віри. Предмет віри є певнійшим знанням, ніж природне: “ижъ неподобна речь жеби Богъ мҍлъ кламати для того тые рҍчы за певнейшие маю, нижъ иные которые очыма вижу, и руками се дотыкаю” (ст 14.). В Пресв. Тройці є три “ипостаси” і “єдино божество и єдино Существо” анальоґічно як в душі є три сили, розум, память і воля (св. Августин). Син Божий зроджений з Отця стався чоловіком і відкупив нас від гріха. Дух Св. “сходить від Отца презъ Сына”. Коли “латинницы” говорять від Отца і Сина, то се означає те саме. Св Письмо, щоби усунути всяке підозріння більшости богів уживає стислійшого вислову “же отъ него (Отця) все, Сынови засъ то, ижъ черезъ него все, Духови светому же в нимъ все. так се выражаетъ Єдино начало.” (ст. 17.) Що Дух Св. походить від Отця і Сина, то не значить, що є два начала; як при сотворенню нема трьох начал, бо всі особи Божі творять одною і тою самою могучістю, так і одно “дыхание Отцу и Сину сполное а не розделное, тымъ тхнетъ Отецъ и Сынъ не яко два дыхающые, але яко єдинъ, а такъ Отецъ и Сынъ єстъ єдинымъ началомъ Духови Светому”. (ст. 18). В науці о Церкві підносить верховність Петра. Єдність лежить “в томъ жебы Вҍра одна была, хотя обрадки Церковные и набоженство иншое єстъ в церквахъ нашыхъ Рускихъ инакшое, у римлянъ инакшое…”(ст. 19.). Крім неба і пекла є ше “мытарство”.

В ІІ части виложено “Отче наш” і “Богородице Діво”, а в III десять заповідий Божих. Відносини між панами і слугами мають бути батьківські. Для заховання шестої заповіди поручається умірковання в їді напитку, оминання злого товариства і злої книжки та поганих бесід, часту сповідь, св. Причастіє і набоженство до Пр. Діви (ст. 21/81). При тій нагоді вичисляє 5 заповідий церковних, сім учинків милосердія, чотири головні чесноти, сім дарів св. Духа, сім гріхів головних, шість гріхів проти Св Духа, чотири гріхи взиваючі о пімсту. На кінець пояснює гріх тяжкий і легкий.

В останній IV части йде річ про св. Тайни. При св. сповіди поручається вечірний обрахунок совісти — при чім слідний вплив аскези ОО. Ісусовців (ст. 32). Старий вираз ужито на види хліба: особа.

Свій катехизм роздавав Кунцевич між священиків, щоби і самі вчилися і навчали його вірних [50]. Загалом до книжки прикладав він все велику вагу. розкидав католицьку літературу між народ і спонукував других до писання (Кревзу і Алекс. Тишкевича, що переклав Зонару на польське [51].

Як “Катехизмом” старався св. Йосафат піднести знання віри і обичаїв між [52] народом, так “Реґулами” хотів він завести лад серед духовенства. Є се 48 постанов, написаних з практичних зглядів і тому не є вони систематично зібрані. На се вказував вже Ґепен [53], порівнуючи зарядження в справі прибуття на річний синод (реґ. 32. 33. 46.) і те саме говорить виразно свідок Лецикович: “Co rok reguły dla kapłanow pisał” [54]. Автор часто покликується в них на грецьке право і показує великий душпастирський досвід і практичний змисл. Між иншим епископ вимагає від священиків відчитування правила (3), завзиває до ревности в спасенню душ (7), заборонює брати треби за уділювання тайн (9), вчить примірно поводитися між людьми (10), не радить вдаватися в спори о вірі (11), приказує заховувати чистоту східного обряду (20), вистерігатися піятики і гри в карти (23 30. 45.) Вдівцям священикам, знова оженившимся перед виданим зарядженням, заборонено правити Службу Божу і сповідати однак з тим, що можуть держати собі священика-сотрудника. Оженившіся по розпорядженю є суспендовані (24). Заказує держати і читати єретичні книги.

Коли регули мають по більшій части форму поручення, візвання і т. д. то “Постановене всимъ

Свещеннікомъ” [55] (9 канонів) є держані в строго законодавчій формі. За поодинокі проступки наложено означені кари.

З упископських часів осталися ще 4 листи св. Йосафата: Один до незнаного ігумена [56], один до митр. Рутського [57] і два до литовського канцлєра Льва Сапіги [58]. Два перші для нас тут мало цікаві, богато більше два останні, бо в них показується велика культурність і інтелігенція полоцького архіепископа і то до сего ступеня, що історик Коялович, оспорюючи автентичність писань св. Йосафата ізза його недостаточного образовання, мусів сам собі хоч не хоч противорічити, прочитавши сі листи. [59]

Тому що Лев Сапіга звертав увагу св. Йосафатови, щоби не ставився він так принціпіяльно і фанатично в справах віри, пише Святий лист 21 січня 1622. В нім каже, що бере на згляд теперішні неспокійні часи і політичне положення, хоч повинен би наслідувати тих великих епископів як Золотоустого, Амврозія і и., котрі зовсім не гляділи на царів, королів і можних панів, але робили те, що після Бога і совісти було їхнім обовязком. Коли Сапіга дальше з теологічної точки переконував, щоби не виступав проти віри нездинених, бо вона є даром Бога, відповідає влучно архіепископ: В такім разі треба признати консеквентно, що і кожда єресь є даром Божим. “Науку св. Павла, яким має бути епископ, безупинно маю на памяти і тому жию в кротости духа, аж коли насильно на мене наступає схизма, мушу рад нерад боронитися правом. Отже їм вільно топити уніятів, стинати. Перед кілька роками втопили нам Київляни великого мужа о. Антонія, видубицького ігумена. Минулого року козаки стяли в Шарогороді протопопа, за те, що був уніят” [60]. В виду сего хиба буде дозволеним боронитися зєдиненим бодай правом і то в католицькій державі.

На се дістав св. Йосафат від канцлєра Сапіги довшого листа (дат. 12 березня 1622), держаного

в острім тоні. На него то залюбки покликуються противники Унії і її мученика. Сапіга закидає архіепископови, що він насильно (gwaltownemi sposobami) [61] перетягає на Унію, замикає церкви незєдиненим і т. д., чим викликує нелад і неспокій в державі. Се є не лиш акцією проти уряду, але і обидою корол. маєстату. “Gdybyście Wy się odważyli na co podobnego w Rzymie abo w Wenecyi, zepewneby Was tam nauczyli, ile trzeba baczności mieć na położenie lub zamiary polityczne rządu”. Сапіга каже виразно: “Z ich (невдоволених незєдинених) posłuszeństwa większe dla kraju wynikają pożytki, aniżeli z Waszej Unii” [62]. “Jedna Unia przyczyną jest wszystkich tych nieszczęść” [63]. Для держави булоби загалом краще завалити Унію. “Zdawałoby się lepiej i pożyteczniej dla społeczenstwa uczynić rozbrat z tak kłótliwą towarzyszką, bośmy nigdy w ojczyznie naszej takich nie mieli rosterek, jakie nam urządziła ta pięknobarwa Unia” [64]. Закидає рівнож Йосафатови, що його духовенство необразоване. Заворушенням в Полоцьку він винен сам, бо дає до них причину. Сапіга кінчить: “I dla tego nie chcemy więcej, żeby ta tyle dia nas zgubna Unia, do końca nas zniszczyła. — Te są objaśnienia, które daję na list Wasz. Życzę sobie na przyszłość być wolnym od sporów z Wami. Proszę tylko Najwyższego o wszelkie dla Was pomyślności, a razem o ducha łagodności i miłości bliźniego, zostając z poważaniem” [65]. На таке dictum acerbum написав архієпископ другого листа дня 22 квітня 1622, де спокійно відповідає на всі піднесені заміти і справляє невірні й односторонні погляди Сапіги. Що його вірні темні і духовенство неосвічене, се болить його, однак вини треба шукати не в Унії.

“Toż się i o swieszczennikach posłuszeństwa mego rozumieć ma, tym zli zaś y nieumiejętni, że mię sluchają. Kiedy by byli powoli schizmatykom, ciź by byli dobrzy y uczeni. A jesli że niektórzy są grubi, tych schizma narodziła, a nie unia? Niech że na schizmę narzekają. a nie na unię. Do uniey, żebym kogo gwałtem przymuszał, to się nigdy nie pokaże” [66].

На всі наклепи дає з осібна відправу і реасумує: “Schismatycy y biją y płaczą, a na nas krzykiem y wrzaskiem wszystkie winy kładą, Katolicy też niektórzy dla samych wrzasków ich nas tłumić pomagają” [67]. 3 тяжкого положення Унії здавав собі Йосафат добре справу, як вказують останні його слова.

В обох листах видно льоґічну арґументацію, знання історії Церкви і то докладнійше ніж у Сапіги, начитанність в хроніках і свідомість свойого високого епископського звання. Не гнувся він перед сильними світа сього і не думав по невільницьки вислугуватися інтересам польської політики.

Як сказано висше, всі писання Йосафата своїм змістом свідчать про національний характер автора. Та не тільки в сім пробивається національна приналежність Кунцевича. Ще красше зазначив він свою народність ясним і недвозначним визнанням: В передмові “О фальшованю писмъ” призначує свою книжку “Всимъ станомъ духовнымъ і свецкимъ народу нашого Російского"; погляди незєдинених незгідні з “книгами нашими словенскими” (ст. 14.), “прологами нашими” (ст. 15), “соборниками нашими” (ст. 14), “крониками нашими Рускими” (ст. 21); “нашъ народь Руский”, “наша Русь” (сг. 20—21 [68]; обряди і набоженства “в церквахъ нашихъ Рускихъ инакшое” [69] і т. д. І золотоверхий Київ манив його і до печерських ченців, хоч незєдинених, зайшов як до своїх братів! І тому царські російські історики, які впрочім раді бачити Кунцевича Поляком, устами проф. Жуковича заявляють, що він до кінця свойого життя чувся „русскимъ, а не полякомъ”. І коли Мелетій Смотрицький наче на глум українському православю обороняв його по польськи, то уніят Йосафат складав усі свої писання (крім двох листів до Сапіги) в народній мові [70]. Такий самий суд видає із польської сторони Калінка: “Kochał cerkiew i swój naród całem sercem, cerkiewnych i narodowych zwyczajów najwierniej przestrzegał, Rusinem był do głębi duszy, do szpiku kości” [71].

Та може хтось, судячи по нинішньому, закинув, би йому велику вірнопідданчість, уляглість і льояльність для короля і держави. Так, але чи менша вона в Петра Могили, хоч він сидів в Київі між козаками? [72]. Правда не видно в Йосафата державницьких поглядів і самостійницьких симпатій, хоч мав він прихильників між козаками і на їх політику звертав бачне око [73].

Впрочім сю справу висшої політики міг Кунцевич спокійно лишити умнійшому і досвіднійшому від себе митр. Руському, який при найблизшій нагоді для обєднання розколеної України видвигнув справу українського патріярхату в Київі в залеглости від Апост. Престола. І як Унія творами св. Йосафата відразу засвідчила, що вона народові і нашій історії не чужа, що опирається на наших народних переданнях і культурі, так зазначила вона твердо, що їй також лежить на серці Соборність України.

***

[*] Сей виклад був виголошений на Святочній Академії, яку устроїло Богосл. Наукове Тов-о дня 15 лютого 1925 на закінчення 300-літнього ювилею св. свщ. Йосафата.

[1] Сей вплив признає М. Коловичь — Литовская церковная унія, Санктпетербургъ ІІ (1861). 122 — коли каже, “что у такого чҍловька, безъ сомнҍнія, была же особаго рода гармонія убҍжденій и дҍйствій, которая и ему самому казалась хорошею, и плҍнила собою массу единовҍрнихъ ему людей”.

[2] “Не сомнҍваемся въ усердіи и природныхъ дарованіяхъ Кунцевича, но не сомнҍваемся также и въ томъ, что это изученіе, не смотря на зрҍлый возрастъ его, было очень не самостоятельно и очень далеко отъ истиннаго духа христінства”. ibid. 123. “Ми отвергаемъ мнҍніе Кульчинскаго, повторенное потомъ неразъ, что Кунцевичъ получилъ образованіе у іезуитовъ… Вҍроятно только то, что онъ, какъ мы выразились, забҍгалъ въ іезуитскую коллегію и учился кое-чему въ отдҍленіи этой колеггіи русскомъ, существовавшемъ для русскихъ со времень Баторія и Антонія Поссевина”. н. тв. 327. нот. 174.

[3] Пор. зізнання о. Геннадія Хмельницького, Dr. D. Dorozynsky) — Ex actis processus Canonizationis Гл. висше ст. 119. По сьому наведені і прочі свідоцтва зі зізнань свідків.

[4] “Postquam ad alimenta (sic prima studiorum a Parentibus applicatus fuerat plus, pro sua egregia indole profecit quam laboris nauando eis operam impenderit”. Testimonium de natiuitate et baptismo Josaphat, ex actis ortic Episcopatus Vladimiriensis stylo Sclauonico scriptis Latinae translatum. Acta Canon. л. 70 (Рукопис Нац. Музею у Львові. Ч. 1871).

[5] “Nie postrzeżono nic w nim lekkomyslnego nic dziecinnego: y owszem w postępkach iego przebiiała śię wrodzona skromność do wszelkiej poććiwośći, a zwłaszcza do nabożenstwa”. Żywot y Męczenstwo B. Jozaphata, biskupa y męczennika szeroko zebrane przez x. Stanisława Kośinskiego Soc. Jesu Teraz dla pospolitego Wiernych zbudowania krotko do Druku podane Przez iednego Kapłana teyże Societatis za pozwoleniem przełożonych w Wilnie 1665, 1.

[6] Alphonse Guépin – Un apôtre de l'Union des églises au XVIIe siècle Saint Josaphat, tome I Paris – Poitiers 1897, 8 not. 5.

[7] О. И. Левицкій – Историческое описаніе владимиро-волынскаго успенскаго храма. Кіевъ 1892, 55/6.

[8] “In studio simplicium Slauonicae et Polonicae linguae litterarum, plus ingenio quam labore, opinione celerius profecit”. Jac. Susza - Cursus vitae et certamen martyrii B. Josaphat Kuncevicii. Romae 1665, 3.

[9] op. c. 9 not. 2.

[10] Гл. зізнання Доротея Ахремовича ст. 191, 7 ст. 195, 2. Пор. і свідоцтво Лециковича ст. 224, 2. Те саме говорить Суша: “Et iuuenilem licentiam otiosaque familiarium colloquia, manumittens, I bellis pijs euoluendis, continuo studuit. Adeo ut etiam, negotiationis obliuisceretur suae.” o. c. 3.

[11] Про сі знакомства згадують виразно о. Геннадій Хмельницький ст. 125. і Лецикович ст. 222.

[12] Пор. х. Józef Brown, Biblioteka pisarzow assystencyi polskiej Towarzystwa Jezusowego przek. z łacińskiego x. Władysława Kiejnowskiego T. J. Poznań 1862, 171. Ks. Stanisław Załęski T. J. – Jezuici w Polsce t. II. Lwów 901, 665. К. Харламповичъ — Западнорусскія православныя школы XVI и начала XVII вѣка. Казань 1898, 62. Joannes Martinov S. J. Jacobi Susza cursus vitae et certamen martyrii B. Josaphat Kuncevicii, Parisiis 1865, 210 хибно подає “natione Polonus”. По Фабрицієви осталося: Kazanie albo kolenda, którą dał w Warszawie w kościele S. Jana Stanom Panienskiemu, Senatorskiemu... 1622.

[13] Що до імени Грушевського - є між авторами велика неточність. К. Говорскій (Іоасафатъ Кунцевичъ, полоцкій уніятскій архіепископъ. Вильна 1865, 5), і Н. Петровъ (Уніатскій лжемученикъ Іосафатъ Кунцевичъ и посмертное чествованіе его бывшими уніатами юго-западной и западной Россіи, П. Н. Батюшковъ, Холмская Русь. VIII. С. Петербургъ 1885, 377.) не знати чому звуть його Гавриїлом. У Суші (о. с. 5) і других життєписців приходить під іменем Григорій Гружевскі. В зізнаннях Косінського називається він Joannes Grużewski (ст. 135), а в Лециковича (ст. 124.) Jan Gruszewski. Здогад Гепена (о. с. 15. нот. 1.): “Ne serait - ce pas le même (Grégoire) que le Père Jean Grużewski, né en 1580 dans la Ruthénie blanche, professeur et recteur de l' Université de Vilna…” зовсім стверджується. Гружевський написав: “De ultima et maxima hominis mutatione, seu de mystica cum Deo unione, usque admirabili, et de duplici dispositione tribus libris explicanda, Libri I, pars prior de honestate morali acquisita in communi eius subiectis partibus, prudentia et temperantia”. Wilno 1641 Гл. Brown н тв. 187.

[14] Гл. Зізнання Косінського ст. 135.

[15] Замітні слова в зізнанню Хмельницького, пізнійшого сповідника св. Йосафата ще і тим, що грецьку коллєґію зве seminarium ruthenum: “Ipse Iacinto Popouitio proconsuli Vilnensi inseruiebat. Ego autem sub regimine piae memoriae Petri Arcudii in seminario Ruteno studiis operam nauabam, uterque autem frequentabamus ecclesiam SS-ae Trinitatis, vnde summam cum Seruo Dei contraxi notitiam”. ст. 125, 2.

[16] Зізнання Ген. Хмель. ст. 120, 8. 9.

[17] Przy posiedzeniach y obiadach trudnostkami szkolnemi zawstydzali: aby iako nieuka prostego o wzgardę w szyckich przyprawili. Prawdać to jest iż B. Jozaphat na poczatkach żywota zakonnego Greckiego y Łacińskiego ięzyka zgoła nie umiał, y nauki inszey nie miał krom, że z dzieciństwa po Rusku y Słowieńsku czytać y pisać przyuczony był. Ale gdy z woli przełożonych swoich X. Walentego Fabriciusa Grozy soc. Iesu Akademiey Wilenskiey Profesora w osobności dla siebie Theologickieki nauki Ruskim ięzykiem tłumaczącego wysłuchał: tak gruntownie wszystkie trudności do obyczaiow y wiary należące przeniknął, że Odszczepieńcow y Heretykow bardzo dzielnie przekonywał a zawichlane sumienia przypadki łatwie rozwięzywał: w Philosowskich trudnościach pospolitszych dosyć biegle mogł dyskurować.« Kosinki, Żywot y męczenstwo... л. 4.

[18] ст. 148

[19] За ним йде Michał Wiszniewski (Historya literatury polskiej. Kraków VIII (1851) 349. і Харлампович о. с. 62 і др.

[20] Його держиться Гепен о. с. 117.

[21] “Vorsanofius, rerum Ecclesiasticarum probe gnarus et Slauonicae linguae cumprimis peritus”. Susza o. c. 11. Щоби Йосафат ходив з Варсанофієм до Єзуїтів на науку, як твердить Харлампович 516 ст., того не знаємо і не говорить сего Суша, на якого він надармо покликується.

[22] “Colloquijs spiritualibus me semper occupabat, vel quaerendo explicationem Articulorum Fidei, vel alicujus loci scripturae, verbum autem otiosum non puto me vel unum audivisse toto illo tempore”, De vita morte et miraculis Serui Dei Josaphat... Josephi Velamin Rutski attestatio Act. Can. 181 обор. “Ibique (в монастирі) apposita modica mensa consuetae meditationi, lectioni, scriptioni vitae severitati caeterisque piis exercitiis totum se consecravit. Cum Josepho tamen Rutscio eum inuisente, quem biennio ad religionem praecurrerat, frequenter dulcia de Deo, de fide, de religionedeque omnni pietate miscuit colloquia. Neque ullum unquam illi otiosum excidisse verbum, idem obseruauit”. Susza ст. 10 і 11. Пор. зізнання Генн. Хмель. стр. 126, 3. і Дорот. Ахремовича ст. 196, 3.

[23] “Вслѣдъ за тѣмъ Кунцевичъ оставилъ домъ купца и перешелъ на жительство въ монастырь, откуда, в званіи послушника, долгое время ходилъ въ іезуитскій коллегіумъ — обучаться разнымъ наукамъ. (Главными руководителями и наставниками его были: Валентинъ Фабрицій и Гавріилъ [!] Грушевскій, в послѣдствіи проповѣдники при дворѣ короля Сигизмунда III. (Kulczynski, Monol. Bazilian. str. 185. Miesiąca Września 16.) Здѣсь-то ему и внушена непримиримая ненависть къ вѣрѣ его предковъ. По окончаніи въ коллегіумѣ курса наукъ, Кунцевичъ въ 1604 году, постриженъ былъ въ монахи того-же Свято-Троицкаго монастыря съ именемъ Іосафата, а черезъ пятъ лѣтъ посвященъ въ іеромонаха” н. тв. ст. 5. За Говорським, не провіривши джерела, пішов Н. Петров (н. м. ст. 377/8), А. Сапуновъ (Витебская Старина т. V. ч. I. Витебскъ 1888, LXXIV слл.) і Харлампович н. тв. 515. . Се тільки малий зразок “наукового” трактовання Унії в деяких істориків царської Росії!

[24] “Theologicas vero difficultates circa mysterium Sanctissimae Trinitatis, et alia huiusmodi facilius intellexit, quam subtilissimus quisque sibi, explicare potuisset” Susza, н. тв. 17. “...Peritiam iuris breui tempore acquisiuit tantam, ut ijs daret consilium qualiter procedendum esset in iure a quibus antea ipse accipiebat…” Attestatio Rutski Act c. 187. Натякав на сі студії Тома Ксенікепул, питомець Грец. Коллєґії в Римі в своїм панегірику в честь Йосафата (12. вер. 1624): Quid pertinax illud studium, quo ita ocelestium mysteria Paginarum, ita sanctissimorum Patrum decreta, ita perdifficiles Christianae Religionis controversias penetravit omnes, ut ini-

[25] Се виразно підносять і життєписці і проповідники “Do tego zawsze był w rozmyslaniu rzeczy Boskich nie inaczey y w czytaniu ksiąg: w którym tak znacznie postąpił, iż w krotkim czasie z podziwieniem wszystkich, a prawie zdumieniem z kazalnice ludziom Słowo Boże przepowiadał. A co jeszcze dziwnieysza, w takim ustawicznym ksiąg polskich y słowiańskich czytaniu (: gdyż nad te dwa pospolite ięzyki inszego nie umiał:) tak pięknie postąpił, y przyszedł do takiey doskonałości w dysputowaniu, y przekonaniu heretykow y schyzmatykow, y do takiey sposobności obcowania z niemi; iż nayuczeńszy Teolog z nim porownać nie mogł. Zkąd ono poszło, iż od Katolikow albo prawowiernych biczem schyzmatykow y Heretykow, a od Schyzmatykow samych, miasto Jozafat, odmianą imienia, Duszochwatem (:to jest łapaczem dusz:) był przezzwany. I tak bardzo bystrego był dowcipu, iż naysubtelnieysze w Teologii trudnosci, iako są o Troyce Przenayswiętszey, y tym podobne, łacniey on przez się mogł zrozumiec, a nizeliby mu kto mogł wyłożyć. Coż rzekę o przedziwney pamięci Jego? Ktorą tylko tego samego nie nosił, iako na marmurze wyrytym, czego albo nie czytał, albo nie słyszał. Mogł go kto wybornie kroniką ksiąg, osobliwie Oycow Swiętych Skarbnicą nazwać” Joachim Morochowski – Relacya o zamordowaniu okrutnym y osobliwey Swiątobliwosci w Bogu Wielebnego Oyca Jozafata Kuncewicza... Zamość 1624, 46/7 Пор. Leon Kreuża – Kazanie o świątobliwym zywoćie y chwalebney śmierći. Przewielebnego w Bodze oyca Josaphata Kuncewicza, 1625 (17. січня) 5. л. “Naprzod tedy vkazuiemi się wtym człowieku S. pozor albo twarz człowieka rozumnego, gdyż on nie vczywszy się wszkołach o rzeczach iednak Boskich głęboko discurował y one bez wszelakiey trudności snadniey niżeli ow co się ich uczył poymował y do zrozumienia ludziom prostym łatwie podawał” Пор. Dr. Julian Pelesz – Geschichte der Union der ruthenischen Kirche mit Rom. Wien II (1880) 306: Durch anhaltendes Studium hat er sich reiche theologische Kenntnisse erworben.

[26] Гл. ст. 151, 15. і зізнання Емануіла Кантакузена ст. 169, 5.

[27] М. О. Кояловичъ - Литовская церковная Унія. Санктпетербургъ ІІ (1861) 317—330.

[28] П. Жуковичъ — О неизданныхъ сочиненіяхъ Іосафата Кунцевича Извѣстія отдѣленія русскаго языка и словесности императорской академіи наукъ 1909 г. т XIV. кн. 3. Санктпетербургъ 1910, 202

[29] Жуковичъ н. т. 207.

[30] Жуковичъ 209 — 210.

[31] н. тв. 211.

[32] Гл. Жуковичъ 213.

[33] Русская истор. библ. т. VII (1882) 527—580.

[34] Жуковичъ 215 сл.

[35] Ф. Добрянскій — Описаніе рукописей виленской публичной библіотеки. Вильно 1882, 221—228.

[36] Добрянскій н. тв. 439—441.

[37] н. тв. 225.

[38] ст. 34. Пор. Kosinski – Zywot y Męczenstwo л. 8.

[39] Мих. Тишкевич ст. 151. Кантакузен, ст. 169. Дягилевич, ст. 179.

[40] Русская истор. библ. IV. (Петербургъ 1878), 157—311.

[41] “...Obrone iednosci którą on będąc archimandrytą Wilenskim skąponował, z kroynikarzów ruskich…” ст. 217, 15. пор. Дягилевич, 179, 13.

[42] “Codicibus in eadem [cella] Ecclesiasticis, Slauonico idiomate scriptis, impressisque insudauit. Et ex illis eiusmodi arma in peruicax Schisma conglobauit, quibus opinione fortius Schismaticos expugnaret. Collectanea eius Slavonica de rebus fidei apud Schismaticos controversis, ipse meis intuitus sum oculis: ex quibus postmodum libellus, defensio Vnionis dictus, vere pretiosus, unio et mastix Schismaticorum, ab illo cum adiutorio nonnulorum, celato nomine, contextus, in lucem prodiit. Patrum ibidem praeclara facinora martyrum ardua certamina variaque Spiritu Dei repleta volumina volvit revolvitque. Quibus se ipsum ad fortia agenda et patienda strenue armavit”. н. тв. 7.

[43] S. Josaphat 182—184, 365.

[44] “О неизданныхъ…” 216—223. Пор. Мих. Возняк, Історія укр. літер. т. II. Львів 1921 і, 234/5.

[45] Русск. истор. библ. IV, 224/5.

[46] Тамже 246.

[47] Susza н. тв. 39.

[48] Act. canon. л. 238.

[49] В оригіналі з канонізац. актів видав їх о. др. Дорожинський, Львів 1911, в лат. перекладі D. Nicola Contieri — Vita di S. Giosafat, Roma 1867, V – XXXVI. (Appendice) і перепечатав Гепен н. тв. 1 – 33 (Pièces justificatives). Болгарський переклад видали ОО. Воскресенці в Константинополі 1877.

[50] Зізнання Кантакузена ст. 170, 7. Дорот. Ахремович 193, 15 Косінський Żywot 12 л. Лецикович, 217, 15.

[51] Косінський, 137, 15. Дягилевич 179, 15. Мих. Тишкевич. ст. 151, 15.

[52] Регул. 34.

[53] St. Josaphat, 233.

[54] ст. 224, 7.

[55] Видано (ст. 25—26.) з “Регулами” о. др. Дорожинським.

[56] Гл. “Богословія” 1923, 205/6. 1924, 244/5.

[57] “Витебская старина” т. I. Витебскъ 1883, 216—17 (Nr. 161.)

[58] Перший лист видав Жуковичъ “О неизданныхъ сочиненіяхъ” ст. 228—231. Другий перепечатав з “Colloquium Lubielskie” М. Кояловичъ — Литовск. Унія т. II, 334—344.

[59] “...Что Кунцевичъ, несмотря на недостатокъ систематическаго образованія, дҍйствительно обладалъ большими познаніями — доказательство тому — отвѣтъ его Льву Сапҍгҍ…” ст. 329.

[60] Жукович н. тв 229.

[61] Лист напечатаний: Michał Wiszniewski – Historya literatury polskiej. т. VIII Kraków 1851, 497—503.

[62] ст. 498.

[63] ст. 500.

[64] ст. 501.

[65] ст. 503.

[66] Коялович, 335. Відгомін сеї відповіді слідний і в листі до митр Рутського, Витебская Старина 1883, 216. “Да его милость панъ канцлеръ ажъ теперъ на листъ его милости презъ бунтовниковъ полоцкихъ мнҍ отданый усправедлил же мя неслушне удали о грубиянство поповское незважаючи же схизма грубиянства намножила а не единость”...

[67] Коялович, 337.

[68] Гл, Жукович н. тв. 208—210.

[69] Катехизмъ ст. 19.

[70] Пор, Жукович, ст. 227.

[71] A. Guépin — X. Kalinka, Żywot S. Jozafata — Lwów 1908², VI.

[72] Як зразок тогочасних відносин, треба пригадати, що ректор київської Академії Гнат Оксенович-Старушич в 1641. р. хвалив в проповіді Ілію Святополка Четвертинського за се, що він “крнобрность Днепровихъ ребелизантовъ, дурною бутою ушикованую, з сердечными кавалєрами полскими, братією своєю, помешалъ стелючи поля на милю бездушнымъ трупомъ козацкымъ”. Мих. Возняк — Історія Укр. літер. т. II, 301.

[73] “Co się fycze Kozakow, mam między niemi trzech howinnych moich, krewnych, z ktorych ieden na imie Hryhory Ostrowiecki dnia onegdayszego 8 ianuarii przyiachał tu ku Połocku do mnie w nawiedziny. Ten mi dał sprawę o wszyskim po dostatku, że Borzecki y Smotrzycki, y inszi Pseudowładykowie tam się walęsaią w Kiowie, będąc od wszystkich czerncow tamecznych opuszczeni, bo z nimi czerncy żadney spolecznosci miec nie chcą, do Monasterow ich swoich nie przypuszczaią, y w cerkwiach swoich naboženstwa im odprawowac nie pozwalaią. Pan Sahaydaczny też się im declarował, że przy nich stał, poki mogł, teraz prawi: Widząc ze się nie dobrze stało, nie mogę wam żadney rady y pomocy dac. Toż im mowi y szlachta Kiowska Rus”. 1. лист до Сап у Жуковича, 2 8. “Wieni od person wiary godnych, że kozacy po skączoney exspedycey z Turkami nie myslili popierać schizmy” 2 лист до Сапіги, Коялович 337 ст.