СЛОВО НА ВІДКРИТТІ ПАМʼЯТНИКА ТАРАСУ ШЕВЧЕНКОВІ В БУЕНОС-АЙPECІ

Високопреосвященніші владики, ексцеленції, хвальні представники установ, всесвітліші і високопреподобні отці духовні, монахи і монахині, дорогі Брати і Сестри во Христі!

На славній, широкій, безкраїй Арґентинській землі, ми нині возносимо ось тут наші гарячі молитви «за упокій усопшого раба Божого Тараса, і щоб проститися йому всякому прогрішенню його вольному і невольному», та закінчуємо оці наші заупокійні молитви — благанням:«У блаженнім успенні вічний упокій подай, Господи, приснопамятному рабові Тарасові, що йому поминання нині творимо, і сотвори йому вічную память». І як вияв нашої вічної памяті Тарасові Шевченкові ми відслонюємо і посвячуємо цей величавий памятник. Є він і виявом нашої всеукраїнської єдности, де б не билося українське серце, і вдячности йому від арґентинських Українців за те, що він вчинив для українського народу. Бо він один з найбільших синів і творчих духів України, неперевищений співець його долі й недолі, безстрашний борець за його краще і світле майбутнє, — ґеній українського народу.

Його життя — це онтоґенетичне повторення історії Руси-України.І перші щасливі дитячі літа, і гіркі хлопячі, і служба в чужих, і освободження з кріпацтва, і розквіт творчости, і заслання, і поворот — все те символи історичних етапів українського минулого. А при цьому, як усе життя українського народу і його історії в будні і свята, в горю і щастю, в славі і поневірці, так також і пронизані релігійним духом Тарасові дні і літа. І молитва батьків за дітей, яким і «помолитись не давали», і мати його, що «і в ночі на свічку заробляла, поклони тяжкії бючи, Пречистій ставила — молилась» за щастя свойого сина, і мрії — знайти стовпи, що підпирають небо, і Четті-Минеї, і Псалтиря, і малювання хрестів і візерунків, і тиха молитва бідного сироти — це основа і дороговказ в пізнішому житті, серед найтяжчих умовин для Тараса:

«Мені тринадцятий минало

Я пас ягнята за селом...

Уже покликали до паю,

А я собі у буряні

Молюся Богу...»

А друга ідея, яка зродилась у хлопяті та окрилювала всі його пізніші змагання — це бажання навчитись чомусь доброму:

«Ходив я та плакав

Та людей прохав,

Щоб добру навчитись».

Яка висока й серйозна ідейність вже в малого хлопчини.

Поетична творчість в 1830-их роках закінчується виданням «Кобзаря» в 1840 р. В ньому засяяв відразу його ґеніяльний талант, яким обняв він всю Україну і розбудив пригнетену національну свідомість. І, що замітне для успіхів тіві своєї праці, він молить Божого благословення:

«Мій Боже милий,

Даруй словам святую силу

Людськеє серце пробивать,

Людськії сльози проливать,

Щоб милость душу осінила..

Благослови мої, Боже,

Нетвердії руки».

Людина із справді піднебесними задумами, а при тому його постійне бажання, не тільки зворушити серця своїх земляків, але й самому своїми очима глянути на Україну:

«О, Господи!

Дай мені хоч глянуть

На народ отой убогий,

На тую Вкраїну».

І як дуже він боліє опісля над тим, що кругом неправда, скрізь Господа лають. Але подорожі з Петербурга на Україну в 1841 і в 1843 р., оплаканий її стан з усіми моральними упадками та матеріяльною нуждою

не знеохочують, але ще більше розбуджують в ньому його любов до Батьківщини і формують його державницькі переконання, що тільки у своїй хаті, своя правда і сила і воля! А ці його вже зрілі, готові на жертву, тверді переконання зосереджуються, конкретизуються та дозрівають в Кирило-Методіївському Братстві.

На жаль, цей період широких дум, кінчається арештом і засланням ва Урал. Горе і пекло для високоїдейної людини, а кругом найбрутальніша дійсність. З грудей виривається розпач:

«О, Господи милосердний.

За що мене розпинають?

Чи мати Богу не молилась ?»

І так йому від чорних днів не обігнатись: «Мій Боже милий — знову лихо...» Тоді то поринав Поет у споминах і молитвах: яке зворушливе його звернення до Божої Матері:

«Благословенная в женах,

Святая, праведная Мати —

Святого Сина на землі —

Не дай в неволі пропадати—».

А з молитвою за волю зливається і вияв любови до України. Щоб не бачити її мук, він хотів би сховатись за хмари, а все таки злітав би на розмову до неї:

«А ти моя Україно,

Безталанна вдово,

Я до тебе літатиму

З-за хмар на розмову».

Колись, як студент, я говорив на Шевченківських святах про могутність слова у його творах: «І на сторожі коло них поставлю слово» — а нині треба б видвигати Шевченкову жажду правди і любов до України, навіяну вірою в Бога. Бо вони становлять суть і зміст його ґеніяльних поем, зокрема «Послання», «Сон», «Неофіти» і інші. «О святая, свята Батьківщино моя». — Туга за правдою і любов до України пробиваються з кожної його стрічки і підносять душу читача до піднебесних висот:

«Жива душа поетова святая

Живе в святих своїх речах,

І ми читая оживаєм

І чуєм Бога в небесах».

Тому то з поетом кличемо:

«Ми віримо Твоїй силі

І духу живому,

Встане правда, встане воля,

І Тобі одному

Поклоняться всі язики

Во віки і віки».

Та й самоврозумілі його погляди на терпіння, бо читав він залюбки «Наслідування Христа» і жив християнською, католицькою аскевою. Віра У всемогучість Божу піддержувала його, хоч часом серед болю і горя виривався крик одчаю, «немов би Бога вже не знав». Але це минало і віра в Бога брала верх в житті і творчості:

«Молюся, Господи, молюся,

Хвалить Тебе не перестану.

О, Боже сильний і правдивий,

Тобі можливі всі чуда».

А те, чого не виспівав Шевченко в піснях, доповнював картинами в мистецьких малюнках. І так перо і кисть зливалися в повноту ідеї і чину.

Шукав Шевченко правди ціле життя, шукав її в свободі і волі, шукав її в надії на воскресення України, яку так щиро і ніжно любив:

«Недавно я пюза Уралом

Блукав і Господа благав,

Щоб наша правда не пропала».

За правду став, за правду згинув.

Як у кожного, так і в Шевченка приходить час, що смерть зачинає заглядати в очі:

«Минули літа молодії

Холодним вітром од надії

Уже повіяло. Зима».

Він предчуває, що треба вже риштувати:

«Вози в далекую дорогу,

На той світ, друже мій, до Бога».

З тим то виявляє своє бажання:

«Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого

На Вкраїні милій».

Якщо б так коротко зʼясувати сказане, то Шевченко став народнім велетнем, тому що своїм ґенієм він вникнув, як ніхто інший, у глибінь долі й недолі народу, обняв минуле і сучасне та бистрим оком глянув у майбутнє. У своїх поезіях він звеличав правду і любов в усіх їх відмінах і відтінях, в дійсності і вижиданні. Тому то вони архитвір його духа і то уняті є неперевищене слово і мову. «Кобзар» — це філософія в стихах, і книга життєвої мудрости.

За свою ґіґантну працю, безкорисну любов і бездонні страждання Шевченко, у своїй скромності прохав тільки, щоб помянути його не злим, тихим словом. Бо припускав, що може і ніхто хреста не поставить на його могилі і не помяне. Та оце, приснопамятний Тарасе, не лише Україна, але й великовольна нова сімя на поселеннях, з вдячности і любови, і хрести Тобі здвигнула і памятники поставила в Канаді у Вінніпеґу, в Америці у Вашинґтоні, в Бразилії в Куритибі, у Франції в Тулюзі, в Італії у Римі, і оце нині в Арґентині в Буенос Айресі:

«Поки сонце з неба сяє

Тебе не забудуть»,

там, де тільки бʼється в грудях українське серце і живе українська свідомість. Отож нехай цей памʼятник нагадує тут кожному чужинцеві про славу України і її співця.

А тобі, наш Брате і Сестро, де б ви не жили, нехай Він буде видимим знаком єдности твого великого Українського Народу і спонукою твоєї національної свідомости. Памʼятай завжди на його святі слова:

«Смирітесь — молітесь Богу

І згадуйте один — другого (і тут і на Україні!)

Свою Україну любіть...

Любіть її во время люте...

В останню тяжкую мінуту

За неї Господа моліть».

Амінь.