СЛОВО В ДЕНЬ ПАМ'ЯТІ СВЯТОГО СВЯЩЕННОМУЧЕНИКА ЙОСАФАТА

Свято св. Йосафата зібрало нас знову нині, по прастарому християнському звичаю, отут біля його гробу, щоб подякувати Господеві ва геройські чесноти Святого, виблагати через його заступництво нові ласки і благодаті, йому самому віддати належну пошану, зложити заслужену честь, та нам, задивленим в приклад його подвигів, набрати нових сил до дальшої праці для Церкви і Народу, для життєвої боротьби з труднощами і несенням хрестів в нашому житті. Тому то такий радісний нинішній день для всіх нас і для Української Католицької Церкви. Ободрені і піднесені на дусі, тут єднаємося з Ним і приносимо в дарі Господеві Безкровну Жертву, найбільшу цінність, яку маємо тут на землі. Зокрема ми приносимо її у храмі св. Петра і недалеко його гробу, осередку християнського світу, а нині також і українського народу, розсіяного з України по всіх країнах. Бо всі ми українці католики дорожимо єдністю Христової Церкви і вірністю для Христового Намісника.

Саме св. Йосафат віддав своє життя якраз за цю єдність, так дорогу для Христа. І хто ж він такий, з якого роду? З нашого українського, бо він народився у Володимирі на Волині, на Західній Україні.Вихований у Христовій вірі в українській родині з печаттю цього духа він перейшов ціле своє життя. Говорив дома по-українськи, молився по-українськи, ходив до української школи і тому почувався свідомим українцем, сином Русі-України, для якої добра і спасіння покликав його Бог. Бо і Христос, що прийшов спасти увесь світ, казав, що в першу чергу він післаний до ізраїльського народу, а через нього будуть спасені й інші. Не інакше можемо глядіти і на св. Йосафата. Він прийшов з українського народу і для українського народу, щоб через нього зʼєдинити Схід в одну Вселенську Церкву. « Боже, дай єдність », так молився він вже як хлопчина під розпʼятим на хресті Христом біля володимирської церкви.

З натиском підкреслюємо, що св. Йосафат вже замолоду відзначався глибокою українською національною свідомістю, якої нині нам так дуже бракує. Багато наших людей відрікається своєї народности, відстрашені часто пониженням, висміванням, втратою гроша і добробуту. Вони стидаються своєї мови, приналежности до українського народу, говорять і дома чужою мовою, наче б своя була гірша від чужої; шукають у чужих якогось вивищення та почестей, а в дійсності знаходять погорду і забуття. За часів св. Йосафата також не були рожеві і золоті обставини. В чужих було б йому краще, але це його не манило. Він не стидався свого ні дома, ні в місті, ні в церкві, ні на Волині, ні у Вильні, ні в Полоцьку!

Бажаючи забезпечити Йосафатові майбутнє, батьки вважали, що найкраще післати його до Вильна, осередку тодішнього торговельного світу. Через Вильно переходив тоді купецький шлях із Заходу далеко на Схід аж до Персії, Тегерану. Отже, він пішов вчитися купецтва, бо таким чином найлегше було навʼязати численні звʼязки і вибитися в суспільному житті. Одначе і у Вильні не забув свого, хоч там панував інтернаціональний дух і було стільки нагод, щоб денаціоналізуватися і вибитися між чужими. Йосафат не тільки не покинув свого народу, але навпаки залишив купецтво, вступив до свого монастиря, і то розваленого, в якому було тільки дві чи три келії для мешкання. Він ходив на науку до польських Єзуїтів, але не вирікся своєї національности. Здобувши вище знання, він почав відбудовувати монастир Пресвятої Тройці, його духа і мури. З приходом Йосифа Велямина Рутського ця обитель стала осередком свого обряду і народности. Вона буйно розвинулася і зацвіла, а від неї були здвигнені інші величаві і величевні монастирі, в Битені, Жировичах і ін., як опори Католицької Церкви. Русином-українцем остав св. Йосафат і як архиєпископ в Полоцьку. Проповідував в народній мові, свої твори писав він по-руськи, хоч тодішні українські православні вчені писали по-польськи. Він залишився, як тоді говорили, русином, свідомим, що приналежить до одности українського народу. І тим то, Любі Браття і Сестри, св. Йосафат такий нам дорогий нині. Він справді є зразком, що впродовж віків просвічує і тим багатьом, що забувають на свою національну приналежність. Але, слава Богу, є мільйони і мільйони українців, що держаться свого і не жахаються терпіти найстрашніші муки, щоб вдержати свою віру і свою національну свідомість.

Другою характеристичною прикметою св. Йосафата, актуальною і для наших теперішніх умовин, є його соборництво. Воно обʼєднює увесь нарід. Св. Йосафат був українцем у Володимирі, був таким у Вильні, Такий дух вдержував він у своїх монастирях, хоч не бракувало тоді ренеґатів і відступників. З Вильна він їздив до Києва, до столиці і серця України. Переконував там тамошніх монахів про необхідність і конечність національної єдності: І ми нині, чи в Новій Зеляндії, чи в Австралії, Бразилії, Арґентині, Параґваю, Злучених Державах Америки, Канаді і в Европі — всюди той самий парод. Київ дальше нашим серцем, мимо всіх страждань і терпінь. Цієї соборности нам треба, щоб втримати єдність народу і Церкви. Її мусимо плекати, не зважаючи на віддалі, простори і моря нашого поселення, якщо не хочемо загинути і зникнути з лиця землі. Мусимо жити тими самими завданнями, ідеями і потребами! Кожний з нас мусить бути пройнятий минулим і майбутнім того самого українського народу!

Та найбільше геройською чеснотою нашого Святого є його привʼявання до Христової Католицької єдиної Церкви. За її одність він не вагався піти і на жертву та віддати своє життя як мученик. Єдність Церкви всіх християн уосіблюється у верховнім головстві св. Петра і його наслідників — Римських Папів. І тому ми мусимо всі памʼятати, і катролики, і православні, і протестанти, і анґлікани, і всі інші християни, що ми належимо до одної Христової Церкви, і то до одної і тої самої, бо Христос не оснував ні дві, ні три Церкви, але одну і поставив одного голову, без огляду на народності. І тому до неї належать і італійці, і французи, і німці, і інші. До неї належимо і ми. В ній можуть завжди виринати якісь труднощі, як це буває між людьми, але задля того не можна зараз відчужуватися, покидати Церкву і робити схизму. Є тільки одна Церква і поза нею нема спасіння. З другого боку, кожний нарід має свої права і їх треба боронити. Отже і українці повинні боронити свій обряд і свій правний устрій, забезпечений нам Вселенськими Римськими Папами в Берестейській Унії, але в одній Вселенській Католицькій Церкві. І справді, за прикладом св. Йосафата лягло гори наших трупів і полялись ріки нашої крови, і не можна цього легковажити та марнувати. Здоровий дух народу лишився, він взиває до дальшої жертви і витривалости. Коли ми нині будемо вслухуватися в Його поучення для нас, то ми чуємо не звуки повітряних слів, але мову серця, що нам треба зберегти нашу національну свідомість, почуватися одним народом, не ділитись на групи і на частини та племена, але належати до одної Христової Вселенської Церкви. От що ми повинні винести з нинішнього свята і навчитися з прикладу життя і праці св. Йосафата!

Та накінець не забуваймо, що св. Йосафат був монахом, по нинішньому кажучи Студитом, бо в Печерській Лаврі обовʼязував студитський устав і його наслідували усі наші обителі. Щойно пізніше взявся до реформи наших монахів митр. Йосиф Велямин Руський. Святий Йосафат, як монах, був завжди зразковим ченцем. Три обіти: убожества, послуху і чистоти — становлять монаха як образ звершеного, ангельського життя ось тут на землі. На жаль, чернецтво по цілому світі переходить сьогодні кризу, переходять її і наші монастирі. Неодні з них тратять з очей свою ціль, занедбують духове життя і покидають чернечий стан. І до них нині слово св. Йосафата про опамʼятання. Вірні обітам, вони повинні давати в Церкві приклад досконалого життя і заохочувати інших до повного наслідування Ісуса Христа. Наше чернецтво відіграло в історії Церкви і Народу найкращу і найсвітлішу ролю, тому то воно повинно і на дальше залишитися вірним свойому завданню і своїй меті, отже, слідами св. Йосафата унагляднювати найвище духове життя — Боже Царство на землі. Амінь.