СЛОВО ПОДЯКИ З НАГОДИ НАДАННЯ КАРДИНАЛЬСЬКОЇ ГІДНОСТІ

Преосвященніші Владики!

Святочна Громадо!

Після вікової, далекосягло-програмової і батьківської промови Святішого Вітця та світлих, краснорічивих і милих виявів, пронизаних глибокою духовністю Високопреосвященіших Владик, багатьох представників Церкви і народу, після безчисленних привітів і з глибин серця пливучих побажань без жадного примусу і конвенціональности, не лише з України, але і з усього світу, від чужих і своїх, де бʼється українське серце і несеться безмежними просторами думка українського розуму, не остається нинішньому Соленізантові нічого суттєвого додати, як тільки з усієї душі зложити не менш щиру і сердечну подяку за побажання не від тисячів, але від мільйонів, на яку і найвимовніші уста не найшли би нині належного вислову.

Якщо би ішлось лише про скромну особу нещасного Кардинала Митрополита каторжинка, то не вартувало би це ні тих великих трудів, заходів, жертв, прикрас і дарів та виявів любови, прихильности, сердечности й пошани, на які наша Церква і нарід, під цю пору, могли здобутися. Але хвилина ця рідка на століття сталася вже власністю народу і осягом його столітнього змагання і то тим більше, що в попередніх десятиліттях було може легше, ніж серед теперішньої недолі, здійснити свої бажання. Тому і заслуговує вона, щоби відзначити її, як етап і радісне здійснення своєї мрії. Заслуговує вона на те і тому, щоби усвідомити собі вагу оцього історичного підсумку і вложити його, як грамоту в ґранітний угольний камінь церковної і народної будови, не лише для себе, але і для майбутніх поколінь. І було би злочином цей капітал нівечити, як на жаль, знівечили ми вже неодну нагоду в минулому. Уся вага побажань і вимог від нашого кардинала наповнює його, водночас, і грозою, що може бути і трагічною, чи зможе він відповісти і належно оправдати дальші надії покладені на нього. Бо сколихнулося, як загально говорять, плесо українського життя, народ наш пробудився з отупіння і дав вислів приспаним своїм великим задумам і ідеалам. І зовсім слушно, бо не є він на те, щоби благоденствувати і збирати почести, але щоби помогти усім і рятувати те, що ще остало. Цей момент зʼєдинив нас усіх і це є воля Святішого Вітця так ясно сказана нам, як краще не можна, що та єдність мусить нас одушевляти, коли хочемо тверезо глянути в очі майбутності. Оце є і могутній зов великої хвилини, яку переживаємо.

Пригадується одна подія з тюремного життя, коли той Митрополит ограблений і полишений ледви з життям, застановлявся над тим і мусів прийти до переконання, що все ж таки ці кривдники, свідомі чи несвідомі, є його вірними, а він їх Митрополитом, і такий він Митрополит, які вони вірні. Так само і нині приходиться дати подібну відповідь, а саме, що він відповість покладеним на нього надіям і завданням, що настільки він буде великим, наскільки великим буде народ, якого він представляє. І якщо він буде малим, то його Кардинал-Митрополит буде ще меншим. Такий є закон. Кого він репрезентує і кого він має за собою, таке його лице і чоло перед усім світом не лише сучасним, але і майбутнім — в усій історії. Тому і наш покійний Митрополит Андрей, кілька літ перед смертю, реасумуючи своє життя — перед молодими малими семінаристами, сказав: « Я думав, що я Бог-зна чого доконаю, — а нині, на склоні віку бачу, що я нічого не зробив». За велика покора, але в в тому щось правдивого, як хтось характеризував його: мав геніяльну голову і рідкісні Божі дари, але не мав крил: окруження, щоби відповідно піднестися вгору. До того кожний росте з своїми плянами і меншає часу на їх переведення в чин, або не раз людина має величезні і заміри, але не може їх здійснити, бо немає в руках засобів або і зовсім звʼязані руки і ноги. Дійсно часто «Parturiunt montes, nascitur ridiculus mus», або як оповідає стара українська мудрість: «Несла Меланя молока баню». Великі надії, рожеві пляни, але не до чорної дійсности. Нестровно плянів і актів в міру до сил і мети. Якщо за Кардиналом-Митрополитом стоїть розбита, розʼєднана, розсварена, а навіть вооружена, в проти себе стоячих лавах маса, то тоді і він, мимо найліпшої волі і найкращого знання, нічого не вдів, і вся енергія мусить іти на усунення перепон, а не на позитивну, конструктивну роботу. Тільки народ моноліт може говорити своє тверде слово! В єдності і злуці можемо надіятись кращих осягів, але не в розбитті і розсваренні.

У 1945 році звернувся був радянський провід до нашої Церкви, щоби знайти дорогу поєднання з УПА. І треба було для обох воюючих, з неймовірним завзяттям, братніх армій, видвигнути домагання братньої крови і любови, щоби вони у своїй розʼяреній ненависті віднайшли спільне добро, за яке воювали. Було катастрофальне положення цілого народу, а нового Митрополита зокрема. Коли вікові вороги різних народів заключували договори і єднались з собою, то чей ще більше таке домагання можна було поставити до рідних братів з діяметральними ідеологіями. І як тоді, так і тепер лунав Христовий заклик, щоби не лише спасати земські, народні добра, але і безсмертну душу, навіть атеїста, безбожника і матеріяліста, по якому боці він не стояв би. Бо за це мусить відповісти український душпастир — Митрополит — перед Богом, а не хто інший.

Було би несумісним і невідповідним рекомендуватися нині, але як би там не було, треба мати довірʼя, що як не дався той Митрополит заманити гідностями і золотими горами в тюрмі і мільйонами долярів на волі, так і на майбутнь, маємо в Бозі надію, буде руководитися своєю совістю і найвищим добром Божим і церковним, що 6 також і найвищим добром народним та не буде ними торгувати.

З другого боку ми мусимо зріло підходити до всіх справ і не думати вже по молодечому, як каже св. Павло, хоч молодеча уява розмальовує все приманчиво, а дійсність тверда і так треба до неї підходити. Одначе серед того не можна мати ні жалю ні претенсій за прикрості, але все ж таки тон і в церковному і в громадському житті мусять надавати зрілі і відповідальні люди, а не гарячокровні і необчислені « патріоти», бо вони, будучи навіть у добрій вірі, можуть стати знаряддям у руках ворожих сил з повними мішками золота.

Тому це свято, так рідка і велика хвилина в нашім, як поодинокім так і збірнім народнім житті, сповнить нині своє завдання, коли збудить у нас свідомість сили і відповідальности за наші вчинки перед Богом і народом тепер і на майбутнь, щоби не змарнувати осягів свого капіталу, запрацьованого кровʼю і стражданнями всього народу, і не зміняти їх на дрібну монету особистих амбіцій так, що один будув, а другий руйнув. Бо буває втрата часто безповоротна і не поможе падькання, нарікання і плач, як не помогли Адамові після втрати раю та Ісавові після втраченого первородства. Як з одного боку ця хвилина відслонює нам світлі можливості на майбутнє і ободрює до дальшої праці, так з другого тягне за собою і темнувату тінь, що кожна похвала, навіть і заслужена, не лише учневі в школі, але і дозрілому діячеві може завернути голову і звести на манівці, забути на ціну своєї нічевости, захворіти на мегаломанію, якщо він не опирається на Божій силі і свого народу, що є непобідима. А Бог веде до побіди своїми дорогами. Тому з повною свідомістю кличемо: «Не нам, не нам, але імені Твоєму, дай славу», дай силу і волю Церкві й українському народові! А це вимолимо тоді коли будемо — «Великого бажати».