СЛОВО ТА ПОУЧЕННЯ НА ЗАВЕРШЕННІ СВЯТКУВАННЯ З НАГОДИ 35-РІЧЧЯ ЄПИСКОПСЬКОГО СЛУЖІННЯ

Високодостойна Громадо!

Громада своя, не чужа, що зібралася тут, щоб сказати собі щире слово. Найперше дуже дякую тим Вашим промовцям, які в імені всіх, присутніх і неприсутніх, говорили, реасумуючи той довгий час 35 років. Здавалося б, 35 років — легко сказати! А треба було переживати його літами й літами всюди: і в ляґрі, і в тюрмі, і Бог-зна серед яких умовин, щоб нині могти тут у церкві та на зібранні сказати собі поучаюче слово. Я ще раз дякую всім за добру волю і за зрозуміння пережитого, яких, на жаль, у нас не всюди нині, по 35-ти роках, можна знайти.

Ви знаєте цю добру латинську приповідку: « Iucunda est memoria praeteritorum malorum». Приємно є згадувати ті всі лиха, які людина пережила, навіть приємніше, ніж те, що вона доброго, чи легкого, чи приємного, чи навіть і великого перебула й доконала. Пережити горе дає сатисфакцію, бо лишає в волі силу, а в умі зрозуміння, що треба працювати не тільки, коли вигідно, приємно і коли нема перепон, але й ще інтенсивніше, коли є великі труднощі. Та й тому, коли нині згадуємо тих минулих 35 літ, то згадуємо переживання цілого народу у тяжкій неволі. Треба згадати тих усіх, що пострадали і вдома мусіли критися, а потім каратися по ляґрах і тюрмах. А скільки погинуло! Все ж таки перебути його остає честю для народу, честю для Церкви, для вірних і для тих, що це перенесли. Не йде тут про славословія, але про гарт душі народу в горнилі мук, які ще не скінчилися в підземеллях головної частини й осередка Церкви й народу.

Як то прикро, що серед того ще діє розвідка й шпигунство. То сумно, коли ще нині приходять письма від урядів і деяких своїх із докорами про патріярхат, наче би він валив католицьку Церкву. А чому? Бо так їх свої інформують, що приходять на богослуження не щоб молитися, але щоб підслухувати, чи поминають чи не поминають патріярха. Воно дуже прикро, що свої висловлюються про помісність, про Берестейську унію легковажно і з кпинами, не дбаючи про розвій своєї Церкви, думаючи, що тим підхлібством здобудуть карʼєру й наживу. То не штука бути великим католиком серед гідностей, — але там, де кості ломлять за католицьку віру!

Ви знаєте, що 150 єпископів у Китаю відреклося папи задля переслідування. А вони латинники всі, католики! А Україна — які гори трупів вона положила, а не відреклася! І ми мусимо вдержати лінію єдности Церкви, бо за неї ще раз і ще раз варта життя положити. Христос бажав тієї єдности. Чи її хто розуміє, чи не розумів, чи хоче, чи не хоче — ЄДНІСТЬ ЦЕРКВИ МУСИТЬ БУТИ! Один пастир і одне стадо…

І саме тепер черга за вами, мої Дорогі. Треба набирати тієї відваги, здобувати силу волі, і не робити ніколи гірше, як є. Треба консеквентним бути. Треба собі здати з того справу: я один із тих, що відповідав за свою Церкву й народ. Тому йде про те, щоб ви сами, як ми є тут між своїми, в своїм домі, сказали собі виразно правду та й усвідомили собі стан, який є. Я молодий, я виросту, і що з мене буде? Я маю взяти на себе відповідальність за майбутнє!

Вчора був я в монастирі камедулів-еремітів — це найстрогіший чин у католицькій Церкві. Їх є на цілому світі 74. Кожний має свою хату і здає собі справу зі своєї посвяти. Нині віддати ціле своє життя на молитву та провести його на удиненні для Господа Бога — то геройство. А я? Я мушу здобути собі знання, виробити характер, здобути собі святість душі, — я мушу стати людиною внутрішньою і загартованою.

Якщо б ви так прочитали собі, як наші митрополити й єпископи в минулому — Іларіон, Клим Смолятич, Рутський, Могила, Ясон Смоґожевський, Ангелович, Шептицький та інші — старалися і скільки праці вклали в патріярхат, тоді ви собі здали б із того справу, які ми низькі супроти тих героїв. А є такі в нас, яким на тому не залежить — великі правники... А кожний присягає на то, щоб свій нарід боронити і для нього працювати в католицькій Церкві. В інших є багато ґеніїв, без вас вони себе оборонять. А вас хто оборонить, якщо сами себе не обороните ?

Тому, мої Дорогі, зрозумійте це раз, що Україна не могла постати серед Кочубеїв, чи як їх там називали, яким розходиться про карʼєру і про те, щоб чимсь стати і збагатити свою кишеню. На жаль, таких було в нас, і ще є. Не помогло, що плакав Хмельницький, і нарікав Мазепа, і застрілили Виговського в манявськім скиті... Треба думати, щоб у добрі і сильні і вправні руки передати те все майбутнє. Очевидно, це залежить від помочі Божої, але треба й самому хотіти. Не можна здати все виключно на Господа Бога і бути бездільним, але треба й самому діяти. Як довго ми не викажемо тієї сили й потуги розуму й пожертвування, так довго нічого — ні Церква ні держава — не доконав. Була б велика кривда, якби сказати, що на тій Україні самі негідні були люди, самі Кочубеї, дволичники й зрадники — ні. Було багато чесних людей і великих героїв, тільки, на жаль, їх іще було замало, вони не могли взяти переваги.

Представте собі, яка би то нині була Україна, зі звиж 50 мільйонами! Тоді за часів Могили й Руського могло бути 30. Обидва митрополити хотіли патріярхату. Петро Могила сказав: як я буду патріярхом, то визнаю папу. А Руський казав: визнаю патріярхом Петра Могилу.

Не найшли послуху... Подумайте, якби нині виглядало на Сході, якщо б нині ціла Україна була католицькою? А не хотіли... Як довго не буде зрозуміння і жертви для Церкви й для України — не задля карʼєри й вигоди — так довго нічого не осягнемо.

Тому, мої Дорогі, та нинішня хвилина, то є підсумок 35 літ архиєписконства. Що то не діялося за той час!... Ви співали « многая літа». Якби ви знали ті літа, які вони були, ой ви би тих « многих » літ не співали. Але треба було їх, і за них слава Тобі, Господи — за ті всі терпіння і невдачі, за перенесене горе, бо вони не даремні. Перед Господом Богом, коли кожна склянка води не є надармо подана, так само й кожне горе й муки перенесені не пропадуть. Дай Боже, щоб вони були завдатком для дальшої кращої долі нашої Церкви й нашого народу.