СОБОРНЕ ПАСТИРСЬКЕ ПОСЛАННЯ УКРАЇНСЬКИХ КАТОЛИЦЬКИХ ВЛАДИК ДО ВІРНИХ, ДУХОВЕНСТВА І МИРЯН

1. 1900-річчя мученицької смерти святих Верховних Апостолів Петра й Павла.

2. 100-річчя канонізації святого священомученика Йосафата, Архиєпископа Полоцького.

Преподобні і Всечесні Отці, Возлюблені в Христі Браття і Сестри!

1. Дві важні, великі й благословенні річниці приносить нам у нашому релігійно-церковному житті рік Божий 1967. Ото з грядучим днем 29 червня минає 1900 років від дня мученицької смерти Верховних Апостолів Петра й Павла і 100 років від торжественної канонізації, тобто вписання до лику святих для почитання в цілій католицькій Церкві, нашого рідного святого, священомученика Йосафата, що в 1623 році згинув мученицькою смертю в обороні правди про конечність привернення церковно-релігійної єдности серед словʼянських християн на Сході Европи, зокрема серед нашого українського народу.

2. Ми, щоправда, завжди зберігаємо вдячну памʼять про геройські заслуги тих великих Святих і щороку вшановуємо їх окремими торжествами, а саме дня 29 червня (12 липня) празником святих Верховних Апостолів Петра й Павла, а дня 12 (25) листопада святом святого Йосафата, але з приводу тих обох великих річниць ми всі, Верховний Архиєпископ Митрополит, Кардинал Кир Йосиф, з Синодом усіх українських католицьких Владик, відзиваємося оцим нашим Соборним пастирським посланням до Вас, Дорогі Отці Душпастирі, і до Вас, Дорогі Вірні-Миряни, в Христі Браття і Сестри, і тих у Рідному Краю, і цих в розсіянні сущих, щоб Вас усіх заохотити до особливого торжественного святкування памʼяті про Верховних Апостолів Петра й Павла, бо це наші справжні «батьки по вірі» в повному значенні тих слів, а також до святкування памʼяті про св. Йосафата, великого нашого Апостола й Покровителя церковної єдности. Ми, Браття і Сестри, глибоко переконані, що величаве святкування цих обох річниць напевно принесе благодатні плоди для цілої Христової Церкви, — якими в першу чергу в обновлення духа і закріплення єдности, — і зокрема для наших безмертних душ та всього нашого обездоленого народу.

3. Обидва апостоли, св. Петро і св. Павло, це велетні Христового духа: перший — через свов визнання божества Ісуса Христа і через те, що одержав верховну власть у Церкві; другий — як подвижник і будівничий Христової Церкви. У проповідуванні Євангелії Христа вони так близькі нам тим, що передусім зуміли застосувати його в щоденному житті, в житті одиниць і цілих народів. Як кожний природно геніяльний твір є завжди свіжий і завжди глибокий для всіх поколінь і всіх століть, так у ще більшій мірі вдаряючою є признака Божої науки обидвох апостолів: глибина думки і всеобіймаюча любов, важні для всіх людей і всіх віків. Величаві, і мабуть найвеличавіші, храми в честь св. Петра і Павла по всьому світі, а так само і в нас, в Україні і серед українських поселенців на Заході, є найкращим виявом цієї глибокої побожности, великої пошани і вдячности супроти обидвох Верховних Апостолів.

І. 1900-літня річниця Верховних Апостолів

1. До особливого святкування великої річниці Верховних Апостолів закликав нас усіх Святіший Отець папа Павло VI, що своїм недавнім Апостольським письмом з дня 22 лютого ц.р. пригадав цілому християнському світові цю річницю, а рівночасно вказав і на обовʼязок усіх християн вшанувати памʼять мученицької смерти обох Верховних Апостолів, якою вони засвідчили свою віру й любов до Христа Спасителя.

В тому Апостольському письмі поручає Святіший Отець на лукаві часи, що їх переживаємо, найкращий спосіб святкування тієї благословенної річниці, а саме: Вияви й підтвердження нашої святої віри, зокрема через частіші торжественні і прилюдні повторювання Символу віри, так, щоб цей рік, почавши від празника Верховних Апостолів, дня 29 червня 1967 р. (згл. 12 липня за старим стилем), по той самий день у 1968 році, був у цілій Христовій Церкві «особливим роком св. віри». Спонукою такого доручення з боку Святішого Отця є та жалюгідна обставина, що в нинішніх важких часах християнський світ справді переживає перехідний стан — кризу віри, що, може, є найтяжчою кризою в дотеперішній історії християнства. Ця криза подекуди захоплює навіть католицькі кола, і то не тільки в країнах, де під безбожницьким режимом лютує переслідування всякої релігії і немає змоги боронитися перед безбожницькою пропаґандою, але, на превеликий жаль, і в краях так званого вільного світу стверджуємо всі цю сумну дійсність. Серед широких християнських, в тому числі й католицьких, кіл заникає релігійний дух та поширюються думки й засади, які порушують непомильну науку Церкви й подекуди загрожують запереченням цілого змісту християнства. Святіший Отець перестерігає перед цією загрозою та закликає ввесь Божий християнський люд, усіх нас християн, щоб ми намагалися здобути чи відзискати захитане переконання нашої християнської віри, зокрема тих шістьох правд, конечно потрібних до спасення душ наших, і тих, що зібрані у Символі віри.

2. Таке християнське переконання здобудемо або відзискаємо, якщо впродовж цієї благословенної річниці, при нагоді різних торжеств, відповідних богослужбових відправ, зокрема підчас св. місій, загал християн спільно й торжественно, з найбільшою увагою, буде проказувати «Символ віри». Тим найкраще вшануємо памʼять святих Верховних Апостолів і причинимося до обнови християнського життя в Христовій Церкві, чого так дуже бажав собі останній вселенський Ватиканський собор.

IІ. Вага ювілейного торжества для нашого українського народу

1. В нашому виїмково преважкому положенні в світі, і там у Рідному Краю, і тут у вільному світі серед нашого розсіяння по різних краях, український нарід переживає також важку кризу християнства, що напевно є найтяжчою кризою в нашій християнській історії. Тому з особливою заохотою передаємо це батьківське візвання й осторогу Христового намісника Святішого Отця про святкування 1900-річниці мучеництва святих апостолів Петра й Павла. Як наслідник Верховного Апостола Петра, він вірно сповняє Христове доручення зберігати без похибки Божу науку й «утверджувати братів» у правдивій вірі (Лк. 22,32).

2. Усім нашим Отцям душпастирям гаряче поручаємо, щоб упродовж святкувань тієї річниці, кожної неділі виголошували проповіді про богословську чесноту віри, про конечність віри для спасення та про ті всі правди віри, які зібрані в нашому Символі віри, що його проказуємо в наших щоденних молитвах. Нехай знають наші вірні, що значить по-християнськи вірити, нехай знають, що це є непомильна наука Церкви, нехай знають, що віра — це початок спасення, що «без віри не можна подобатися Богу» (Євр. 11,6), що без віри немає спасення. Христос бо виразно каже в Євангелії св. Івана (3,18): «Хто вірує в Сина Божого, не буде осуджений, а хто не вірує, той уже засуджений». Це правда, що віра в даром Божим, але також правда, що віруючий має обовʼязок щораз краще пізнавати правди віри, щоб бути свідомим християнином; він має жити вірою, щоб бути праведним і зрілим християнином. «Аще бо глаголю, а не творю, яко мідь звенящая вмінюся» (канон утр.). Отже треба не тільки вірити, але й добрими ділами, навіть жертвою свого життя, засвідчити свою віру. Бо «віра без діл є мертва» (Як. 2,17) і «будьте виконавцями слова, а не слухачами самими» (Як. 1,22). Ба що більше, як учить св. Петро, «усім вашим життям будьте святі» (1 Пт. 1,15). Від своїх апостолів і учеників жадав Ісус Христос, щоб вони були у світі свідками Його життя й науки (Лк. 24,48). Цього жадає Він і від нас усіх християн, щоб і ми були такими свідками навіть у найтяжчих умовах нашого життя, якщо треба було б засвідчити нашу віру не тільки словом, але й кровʼю, так як це засвідчили святі Верховні Апостоли Петро й Павло. Такими свідками були й усі апостоли і безліч святих мучеників та ісповідників упродовж цілої історії християнства по нинішні часи. Та щоб ніколи не захитатися у св. вірі, мусимо, Браття і Сестри, високо цінити Божий дар віри, мусимо боятися, щоб того Божого дару не втратити, мусимо постійно утверджуватися в нашій вірі. Будьте, отже, як каже св. Петро «живе каміння, щоб із нього збудувати духовий дім» (1 Пт. 2,5).

3. Немає сумніву, що в нашому Рідному Краю через безбожницьку пропаґанду і через брак знання правд віри поширюється релігійна байдужість і, хоч величезна більшість наших охрещених людей ще не зовсім утратила віру, то все ж, в наслідку релігійної байдужости, безвірʼя опановує щораз ширші кола людей, які не рахуються з тим, що Бог є, і живуть так, якби не було Бога, всевідучого й всемогучого Отця всіх людей, і просто відрікаються від усякої релігії. Правда, є і численні випадки геройської мужности в обороні правдивої віри християнської. І, слава Богу, наш нарід видав і ісповідників і мучеників, і в минулому, і в часі найновіших переслідувань. Отож, Брагтя і Сестри, заохочуємо Вас усіх, щоб Ви, беручи щонеділі участь у відправі Служби Божої-Літургії, всі разом в один голос, згідно з бажанням Святішого Отця, торжественно проказували чи відспівували наш Символ віри. Було б також дуже похвальним і конечним для Вас усіх робити те саме в наших спільних родинних щоденних молитвах, відновлюючи давній звичай, зберіганий у багатьох наших християнських родинах.

4. При цьому торжественно із глибин душі возносім наші величаві богослуження в честь цих Верховних Апостолів і належними похвалами вінчаймо їх як мучеників за Христа, як могутніх свідків єдности вселенської Церкви, св. Петра, як «апостолом предначальника і первопрестольника», як «камінь віри і основаніє», як «ключаря благодати», як того, що ясно визнав божество Христа, — а св. Павла, як «паче всіх трудившагоси», як «ізбранний сосуд», «уаника Христа», «світильника й учителя Церкви», а обидвох разом, як «богоразумія крилі, прелетівшия конци землі, і ко небеси возлетівшия, руці євангелія благодати, нозі істиннаго проповіданія, ріки премудрости, Рима світлия удобренія, всея вселенния питатели, новаго завіта богописанния скрижали», які «вся привлекоа ко богоразумію, язики, гради же і острови, Євреї же паки ко Христу возведоша, — основанія Церкви, істинния столии і стіни, і труби божественния Христових ученій і страданій, обтектія широту всея землі» (вечір, стих.).

Зокрема визнаваймо в наших богослуженнях первенство св. Петра як видимого голови Христової Церкви, як скелі, на якій спочиває будова Церкви, бо до нього сказав Христос: «Паси овци моя, паси агнци моя!». Він — ключник, що отвирає благодать для Церкви (утреня) — буде повсякчасно торжественною ісповіддю єдинства Христової Церкви.

5. Подібно, як самі постаті святих Верховних Апостолів такі близькі цілій нашій історії і нинішньому часові, так і їх євангельська наука така нам безпосередня в теперішніх умовах, наче б вона була голошена якраз для нас. І так св. Павло підкреслює більше, ніж хто інший, конечність віри для спасення. Вона світила і спасала людей від початку, починаючи від Адама і перших патріярхів по сьогодні (Рим. 5,1-2), бо Бог хоче, щоб усі люди спаслися (1 Тим. 2,4), отже й ми, і кожний з нас. Цю віру проповідували пророки, а востаннє, щоб не було жадного сумніву, заговорив Бог через свого Сина (Євр. 1,1). Ця віра мусить бути ублагороднена любовʼю Бога і ближнього. «Якщо б я говорив, каже св. Павло, мовами людськими і ангельськими з не знати якою красно-річивістю, але не мав любови, я був би немов дзвеняча мідь і бринючий кимвал. Якщо б я мав дар пророцтва, і знав усі тайни, і мав усе знання, і якщо б я мав усю віру, щоб передвигати гори, але не мав любови, я був би ніщо» (1 Кор. 13,1-2).

Це справжній пеан на честь любови, якої так бракує сучасному світові. Без любови не може бути і єдности і миру. А св. Павло кладе на те такий великий наголос: «В повноті покори і лагідности, з довго-терпеливістю терплячи один одного в любові, старайтеся зберігати єдність духа звʼязком миру» (Еф. 4,2-3). І дальше продовжує він: «Думайте те саме, майте любов ту саму, будьте однодушні, згідливі. Не чиніть нічого в суперечці, чи з пустої слави, але, уважаючи в покорі один одного за більшого від себе, майте на увазі не власну користь, але інших» (Фил. 2,2-4). Бо особиста гідність кожного віруючого така велика, що св. Павло називає його храмом Божим, а коли хто руйнує Божий храм безбожництвом, і всякими гріхами, і кривдами, того знищить Бог (1 Кор. 3,17). Христос визволив нас із неволі диявола і гріха, і тому всяка неволя не в від Христа (Гал. 5,1). З наукою про хресну смерть і відкуплення, про духове містичне тіло, яке творять усі вірні разом, про Пресвяту Євхаристію, як незаступиму поживу для вдержання надприродного життя, св. Павло висуває на видне місце воскресення з мертвих, бо якби Христос не воскрес, голошене Євангеліє не мало б пот-вердження незаперечною дійсністю і «даремна була б наша проповідь і даремна ваша віра в Христа» (1 Кор. 15,14). Пресвята Євхаристія, це наймогутніший чинник злуки і єдности і завдаток майбутнього воскресення мертвих.

6. З тією самою наукою і з тим самим зазивом про єдність і злуку в житті звертається до нас і св. Петро: «Всі будьте однієї думки, співчуваючі, братолюби, милосердні і смиренні... Бо хто хоче життя любити і видіти добрі дні — хай шукає миру» (1 Пт. 3,8-11). Це справді наука на наші потреби і цілюща вода на нашу неміч. І св. Петро не перестав повторювати частіше цього зазиву до любови і до єдности: «Майте велику любов один до одного... Служіть один одному тим даром, що його кожний прийняв, як добрі управителі різнородної Божої благодаті... Оказуйте один одному покору, бо Бог противиться гордим, а покірним дає благодать» (1 Пт. 4,8-10; 5,5). Які високі і глибокі слова, яка влучна вказівка для нашого співжиття! А ці слова відносяться не лише до поодиноких людей, але до всіх громад, до всіх партій і товариств, щоб у співжитті і співпраці завжди мати на увазі позитивну творчість і будову, вистерігатися самовивищувань, оминати розʼєднюючі склонности і берегтися перед спокусами з боку противників і руїнників церковного і народного життя, що «ходять кругом нас, наче ревучі льви, шукаючи, кого пожерти» (1 Пт. 5,8). Так само, як св. Павло, і св. Петро високо підносить достоїнство християнина, коли каже, що ми є «учасниками Божої природи» (2 Пт. 1,4), значить, передусім природа душі стає подібною своєю суттю до Божої, найблагороднішої, найсвятішої і найзвершенішої, яка тільки існує або яку можна собі подумати. Тому вона заслуговує на найбільшу пошану.

Віра в Бога, це світильник (2 Пт. 1,19), що має нам світити на темній путі нашого життя, повній ложних наук, морального зіпсуття і знищення, щоб не зникнути з лиця землі, як Содома і Гомора, в брудних похотях душі і тіла (2 Пт. 2,10), як раби зіпсуття (2 Пт. 2,19). З другого боку, хто ж терпить більше за справедливість від нас? Св. Петро бере і це до уваги і потішає нас: «Щасливі ви, як вас зневажають за імʼя Христа, бо дух слави і Бога спочиває на вас... ніхто з вас нехай не страждає, як душогубець або злодій... Коли ж як християнин, то нехай не стидається, але прославляє Бога цим іменем» (1 Пт. 4,14-16). А це все, каже св. Первоапостол, пишемо вам, «щоб пригадати ці речі, хоч ви їх знаєте і утверджені в теперішній правді» (2 Пт. 1,12). В виду того, коли хочемо розвивати себе і сповнити в грядучих віках наше післанництво, мусимо жити вірою в Бога, зʼєдинені під проводом св. Петра і його Наступників, без огляду на межі і держави, пройняті всіми будуючими і творчими ідеями і правдами, повні посвяти і жертви.

ІІ. Сторіччя канонізації св. Йосафата.

1. Щасливо так склалось, що саме в день празника Святих Верховних Апостолів Петра й Павла цього року минає точно сто років від тівї радісної хвилини, коли папа Пій IX підчас торжественної Богослужби в храмі св. Петра в Римі, з нагоди святкувань 1800-ліття мученицької смерти обох Верховних Апостолів, при участі Галицького Митрополита Спиридіона Литвиновича, найвищих церковних і світських достойників і десяток тисяч вірних, до ряду Святих, що їх має прославляти й почитати ціла Христова Церква, вписав також достойне імя нашого рідного українського Святого, Священомученика Йосафата, великого подвижника й апостола церковної єдности серед словянських народів Східної Европи, зокрема в нашому українському народі; і цього нашого Святого українського роду почитає тепер ціла вселенська Христова Церква без різниці обрядів.

2. Можемо бути певні, що український нарід дав Христовій Церкві багато святих душ, що про них людська історія не згадує і які забуті. Але в «небесній книзі життя» напевно записані їхні чесноти і їхні заслуги. Та й не дивниця, що до хору Святих вселенської Церкви не вписано їх, якщо візьмемо до уваги нашу трагічну історію. Наша Батьківщина Україна цілими віками мусіла зводити тяжку боротьбу за своє існування, а ця боротьба майже завжди мала релігійний характер. Серед боротьби, серед пожеж і руїн, серед потоків крови, не легко було зберігати документальну память про тих, що свято жили і свято вмирали. Нелегко було б і тепер досліджувати їхнь життя. Та маємо в Бозі надію, що за ту безліч наших мучеників й ісповідників з останніх часів, як тільки прийдуть спокійніші часи, наша церковна Ієрархія упімнеться і звернеться до Святого Апостольського Престолу з проханням за їхню прославу у вселенській Церкві так, як це робиться тепер для прослави нашого Великого Митрополита Слуги Божого Андрея. А заки це буде, святкуймо їх память на празник «Всіх святих» і користаймо з тіві дуже милої нагоди, що можемо, рівнобіжно з святкуванням річниці Святих Верховних Апостолів, святкувати теж річницю вселенської прослави нашого рідного Святого, який в також нашим «батьком по вірі» і небесним Покровителем церковної єдности в нашому народі.

3. Ми певні того, що наш український нарід, мимо вікових жоротоких переслідувань, витривав і далі витриває у вселенській вірі у зв'язку з Святим Апостольським Престолом в Римі, в надії на привернення церковної єдности в цілому українському народі, — а це передусім завдяки заслугам і заступництву і мученицькій крові св. Йосафата. Він напевно з небесних висот далі чував над справою нашої церковної єдности, щоб не пропав його засів. Разом з іншими нашими Святими в небі він заступається за нашими братами й сестрами, що страждають люті переслідування за св. віру, і благає для них ласки витривалости у спротиві насиллю й підступові. Як колись за свого богомільного життя, так і тепер в небі, він напевно повторює своє гаряче благання: «Господи, дай святу єдність», і випрошув для нас єдности в християнській любові й правді в одній Христовій Церкві і на всіх ділянках нашого всенародного життя: «Сей єсть братолюбець, іже много молится о людех і о святім граді» (Мак. 15, 14). Слушно належиться від нас св. Йосафатові наша вдячна память.

IV. Заклик до святкування річниці св. Йосафата.

1. Тож закликаємо й запрошуємо вас усіх, Браття й Сестри, до торжественного святкування, побіч річниці святих Верховних Апостолів, також річниці нашого св. Йосафата впродовж цілого року, почавши від того самого дня 29 червня (зглядно 12 липня) цього року, але в продовженням і завершенням наших святкувань з празником св. Йосафата дня 12 (згл. 25) листопада 1968 р. Нехай наші святкування будуть справді торжественні й гідні того нашого Великого Подвижника й Мученика за святу справу церковної єдности.

2. Святкуючи річницю святих Верховних Апостолів, ми будемо величати й виславляти їхні труди й геройські подвиги у поширюванні віри Христової, а вкінці і їхню мученицьку смерть за Христа, а це нас заохотить, щоб і ми не хиталися в нашій вірі християнській і були також готові на труди й на жертви, а навіть на смерть в обороні Христової віри. Життя і смерть Верховних Апостолів це для нас усіх зразок не тільки для подиву й прослави, але й до наслідування так, як це було у св. Йосафата, що цілим своїм боговгодним життям, наукою й апостольською діяльністю, а зокрема мученицькою смертю за віру, був найвірнішим послідовником обох святих Верховних Апостолів. Він є для нас усіх зразком до наслідування.

V. Святе життя св. Йосафата.

1. З прикрістю мусимо ствердити, що загал Українців ще й досі не мав докладного і правдивого знання про святе життя й апостольську діяльність того великого Сина українського народу, який в вінцем і славою нашої української і прикрасою святости вселенської Христової Церкви, бо інакше не появлялися б кривдячі наклепи на св. Йосафата, видумані й поширювані ворожою пропаґандою, з закликом, щоб ми перестали почитати св. Йосафата.

Наша відповідь, Браття й Сестри, на такі заклики може бути тільки одна, а саме станути рішучо в обороні слави й чести того вірного Сина українського народу, що жив, трудився і кров свою пролляв в мученицькій смерті ва обєднання нашої Церкви з св. Апостольським Престолом; бо церковна єдність в найкращою запорукою нашої національної єдности. Тож і ми, всі українці, католики й православні, на зразок св. Йосафата маємо те саме завдання, прагнути за всяку ціну до привернення церковної єдности перш-за-все з релігійних спонук, бо така є воля Христа Спасителя, а також і з любови до нашого рідного народу. А щоб наші змагання були успішні, мусимо викинути з серця всяку ненависть одні до одних, а натомість защепити в серцю правдиву взабмну християнську любов — таку, яку мав св. Йосафат.

2. Про святе життя й апостольську діяльність св. Йосафата написано вже більше книжок не лише на українській, але і на чужих мовах. Конечне є, щоб появилося в українській мові нове, більше й документальне видання про життя св. Йосафата, з узглядненням нових джерел. Сподіємося, що наші Отці Душпастирі у своїх проповідях підчас наших святкувань Йосафатівської річниці оповідять вам і обяснять прикладами з його життя його геройські чесноти любови Бога й любови ближнього задля Бога, зокрема його любови до Святої Матері-Церкви, бо з того внутрішнього жару його любови до Бога він черпав силу до практикування всіх інших християнських чеснот в досконалий спосіб. Канонізаційний процес, в якому досліджувано життя, діяльність і смерть нашого Святого, тягнувся з деяких причин понад півтретя сторіччя, а вкінці, по ствердженні тих численних чудес, що ними Всемогучий Бог прославив св. Йосафата, а також на основі найдостовірніших документів із зізнань очевидців, своїх і чужинецьких, ствердив понад усякий сумнів, що св. Йосафат у своєму, хоч і короткому житті, практикував в совершенний спосіб богословські чесноти віри, надії й любови, духа молитви й умертвлення, чесноти повздержности й чистоти, вбожества й послуху, покори й мужности. Слава про святість його життя мусить ще більше поширитися між нами. Наше завдання, Браття й Сестри, в ту благословенну річницю канонізації св. Йосафата причинитися до того, щоб пізнати правду про нього.

VI. Апостольська діяльність св. Йосафата.

1. Не маємо змоги в цьому нашому Соборному Посланню представити вам, Браття й Сестри, в цілій ширині цю подивугідну ревність апостольської праці св. Йосафата, як Полоцького архипископа, що його слушно оспівуємо в нашій церковній Богослужбі, як «світильника світлого і пастиря доброго, що положив душу свою за вівці» (Тропар Святого). Наші Отці Душпастирі напевно вгадають вам у своїх проповідях про його невтомну пастирську діяльність для привернення церковної єдности, — «даровати Церквам соєдиненів і мир душам нашим» (Стих. Веч.), про його батьківську дбайливість за потреби Духовенства, про його діяльність для чернечої обнови нашого Василіянського Чина, що нині носить назву Василіянського Чина св. Йосафата.

2. Наші Отці Душпастирі скажуть вам, що св. Йосафат, попри свою стислу пастирську діяльність, працював теж на церковно-літературній ниві, пишучи на богословські теми відносно церковної єдности, бо саме змагання на привернення церковної єдности вважав св. Йосафат най-важнішим завданням свої апостольської праці. На жаль, не всі писання св. Йосафата збереглися в цілості до наших часів. Більшість архівів тих монастирів, де жив і працював св. Йосафат, або зовсім пропали або опинилися в недоступних для нас книгосховищах. До того, ще й наша внутрішня незгода в релігійно-церковній ділянці внаслідок злощасного поділу нашої української Церкви спричинила те, що тільки деяка частина богословських праць св. Иосафата була в нас докладніше досліджувана й належно оцінювана.

3. З доступних нам і з оприлюднених уже документів беатифікаційного процесу св. Йосафата, з твору Холмського пископа Якова Суші про «Життя св. Йосафата» та з інших чужомовних видань про св. Йосафата знаємо про майже всі його писання. Збереглися й деякі його праці написані його власною рукою. Його «Катихизм для народу» і його «Правила для священиків» вже були в нас окремо видані в українській мові.

За дуже короткий час свого життя і своєї апостольської та пастирської діяльности св. Йосафат не мав багато часу на письменницьку творчість. Уроджений 1580 року, вступив до монастиря Отців Василіян на 25 році життя, а на 38 році життя став архипископом розлогої Полоцької архипархії на Білій Русі. З тією архипархією були злучені ще дві епархії: Мстиславська й Витебська. На жаль, тільки 5 років і 10 місяців міг св. Йосафат розгортати свою апостольську діяльність, бо вже 12 листопада 1623 року, тобто на 43 році життя, обагрив свій владичий престіл мученицькою кровю за святу єдність Церкви. Тож не дивниця, що він оставив нам небагато своїх писань. Але й з тих небагатьох богословських писань можна бачити, до яких висот розуміння Божих правд дійшов св. Йосафат, співпрацюючи з Божою благодаттю, що спочила на ньому вже від зарання його молодости.

Вихований побожними родичами у Володимирі Волинському в ніжній любові до Бога й до ближнього, а при цьому в гарячій любові й привʼязанні до всього, що своє й рідне, до свові рідної Церкви й охідного обряду, він постійно ріс у тій любові аж до геройства. Жив у часах, коли наша Церква, тобто Київська митрополія, переживала тяжкий занепад внаслідок монгольської навали, упадку Київської й Галицької Держави, а вкінці й польської окупації. До того, наслідком церковного роздору між Вівантією й Римським Апостольським Престолом наша Церква, що прийняла віру # обряд від Греків з Візантії і втримувала ієрархічні звязки з нею навіть по упадку й заволодінні Царгородом Турками, щораз більше послаблювала свої звязки з Апостольським Престолом у Римі. Щоб рятувати нашу Церкву з тяжкого занепаду, наші рідні Владики з Митрополитом Київським Михайлом Рагозою і пізнішим Митрополитом Інатієм Потієм вирішили відновити й скріпити дність в Апостольським Престолом в Римі. Прийшло, отже, до заключення єдности й проголошення її на Соборі в Бересті 1596 р.

VII. Оборона св. З’єдинення.

1. На жаль, не всі вірні Київської Митрополії станули й витривали по боці своїх боголюбивих Владик. Захиталися й деякі Владики і змаслов них перше душевля св. Зєдиненням. Не без впливу царів Москви, що перед 150 роками не допустили до закріплення Фльорентійської Унії Київського митрополита Ісидора, стали поширюватися в Україні й Білорусі злобні наклепи, немов би здинення з Апостольським Римським Престолом було спрямоване на знищення православної віри й візантійського обряду, мимо запевнення з боку Риму торжественним документом, Папською Буллею, що всі звичаї й законні обряди мають бути повіки збережені. Почав творитися релігійний двоподіл, що перетворився спершу у спори, а дедалі в боротьбу між прихильниками й противниками ідеї св. Звинення.

2. У хвилині заключення Берестейської Унії св. Йосафат був 16-річним юнаком. Він відчув своїм чистим побожним серцем, що правда є по боці митрополита Потія, а «зростаючи мудрістю, літами й ласкою в Бога і в людей» і вчитуючися в книги св. Євангелії, Апостольських Листів і наших літургічних книг, пізнав і утвердився в правді про єдність Христової Церкви і з часом став найревнішим Апостолом і Мучеником за цю правду. З цих святих книг черпав св. Йосафат Божу мудрість, кращу як усі найвищі богословські студії. Його писання показують нам, як дорогі були для нього всі наші церковні традиції, наш літургічний східний обряд. Але, передусім, вони показують його безмежну любов до Церкви, Матері й учительки людства. Гідне подиву в його зрозуміння правди про конечність видимого Голови для єдности Церкви, що Її збудував Христос на тривкім фундаменті, Верховнім Апостолі Петрі, очевидно й на Петрових наступниках — Римських Єпископах. Коли противники св. Звдинення говорили, що по науці православної віри Христос в Фундаментом-основою Церкви, відповідав св. Йосафат, що по науці католицької віри Христос в не тільки фундаментом-основою, але й фундатором-основником Церкви. Христос в фундаментом нашої віри, надії й любови, фундаментом Церкви воюючої й торжествуючої, Головою невидимим. А Петро в фундаментом, але не фундатором, — є фундаментом — видимим Головою Церкви воюючої, але не тор-жествуючої, Фундаментом служби, а не панування.

3. З Листів Великого Апостола Павла пізнав св. Йосафат, що Церква це таїнство, отже, Церкву можна пізнати тільки вірою. Церква — це Таїнственне Христове Тіло, в якому члени в надприродно обєднані, але кожний член затримув свою окремішню особистість. Це не тіло моральне, як яке людське товариство, ані не тіло фізичне, як людське тіло, де члени не можуть існувати осібно, а тільки разом. Сказати «тіло», це значить сказати єдність, бо тіло це організм, нерозділений, один. Отже, сказати: «Таїнственне Тіло Христове», це те саме, що сказати про багато членів у єдності, що в та сама, що й Христос; отже, ми між собою в членами Христового Тіла, видимо обєднані в одній Церкві Христовій.

VIII. Посмертна доля св. Йосафата.

1. Всемогучий і Милосердний Бог прославив заслуги святого життя й мученицької смерти св. Йосафата в обороні вселенської віри численними чудами. До таких чудес треба зарахувати і навернення найзавзятішого й найвизначнішого його противника, православного архиєпископа Мелетія Смотрицького, що, потрясений до глибини душі убивством св. Йосафата, по пяти роках глибших студій і застанов над православним вченням про Церкву змінив свої погляди. Що більше, у своїх знаменитих писаннях він прилюдно заявив, що стає на шлях св. Йосафата в тому переконанні, що «цією зміною він не покидає Церкви, ані східної віри, але остається до гробу в тій вірі, в якій родились його прадіди на Русі». До такої ж зміни закликав він і тих усіх, що до того часу противилися ідеї здинення з Святим Апостольським Престолом в Римі.

2. Чудесне врятування вбитого тіла св. Йосафата, що його убивники скинули напропале в ріку Двину, та й інші надзвичайні події у зв'язку зі смертю св. Йосафата на деякий короткий час примирили завзяття його противників і ворогів. Добра слава про святе життя Йосафата поширюється, а святе діло зєдинення, скріплене його мученицькою кровю, мимо дальших різних перешкод росло й процвітало головно завдяки ревній діяльності другого великого Святця, одного з найбільших наших митрополитів, митрополита Йосипа Веніямина Рутського. Вже в двадцять років по смерті Йосафата Апостольський Престіл устами папи Урбана VIII, по докладнім дослідженні його життя й смерти й по ствердженні чудесних уздоровлень за його заступництвом, проголосив Йоса-фата Блаженним і дозволив на прилюдне почитання його в Церкві. Хоч внутрішні незгоди між прихильниками й противниками св. Зодинення не вгавали, то все ж присвічувала надія на замирення, зокрема, від коли в православних обняв Київську митрополію один з найсвітліших наших ієрархів того часу, Петро Могила. Немає сумніву, що завдяки заслугам і мучеництву св. Йосафата виникла в тому часі ідея створення українського Київського Патріярхату, висунута митрополитом Руським і Мелетієм Смотрицьким, що стрінулася з дійсною прихильністю митрополита Могили, який також уважав такий проект за найуспішніший орудник для замирення Русі.

3. На жаль, не дійшло до здійснення тіві великої ідеї, бо противники св. Зодинення, спомагані й підюджувані північними царями, знову вспіли зрушити незрячу українську масу проти всіх змагань до замирення.

4. Дальша історія переслідувань нашої Церкви вам всім добре відома. В часі тих переслідувань, з царського наказу, вкинено домовину з мощами св. Йосафата в підземелля й замуровано так, щоб й сліду не було. Та Милосердний Господь дозволив віднайти ті св. Мощі підчас першої світової війни, перевезти їх в безпечне місце до Відня, ствердити їхню автентичність руками Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького, що вертався через Відень до Львова, як освободжений царський вязень. В супроводі торжественних відправ зложено св. Мощі до прегарної кришталевої домовини і приміщено на окремому престолі в нашій віденській парохіяльній церкві св. Варвари для особливого почитання. Але вже в часі другої світової війни це місце показалося небезпечним, і тому вивезено їх з Відня до Риму і приміщено до прилюдного почитання в найбільшому храмі християнського світу, в базиліці св. Петра в Римі. Побіч гробу св. Петра, спочив і наш св. Йосафат, що своб життя віддав за Петрове первенство і єдність Церкви.

IX. Достойне святкування благословенної річниці св. Йосафата.

1. Заохочуючи вас, Браття й Сестри, до достойного святкування благословенної річниці канонізації св. Йосафата поруч, чи рівнобіжно в святкуванням 1900-річчя смерти святих Верховних Апостолів Петра і Павла, ми вже сказали вам, що ті оба святкування мають цю саму ціль, а саме скріплення нашої релігійної свідомости, нашої віри, надії й любови до Христа Бога й Спасителя нашого на зразок тих Святих, що за Христа і Його Церкву не завагались віддати своє життя на мученицьку смерть. Звеличуючи память про них, ми будемо величати передусім Всемогучого Бога й дякувати за те, що дав їм силу до таких трудів і жертв для поширення й закріплення Христової Церкви й Христового Царства на землі на спасіння всіх людей, отже, й кожного з нас.

2. Зокрема, згадуючи про святе життя й про геройські подвиги св. Йосафата для привернення церковної єдности в нашому народі, ми будемо дякувати Милосердному Богові за те, що вибрав собі таки з нашого українського народу такого великого й невтомного борця за здійснення Христового бажання: «Щоб усі були одно».

А хоч Господь допускав і допускає на нашу Церкву тяжкі історичні досвіди, то Його Провидіння чуває над тим, щоб те святе Йосафатове діло не пропало, бо час-до-часу дає нашій Церкві світлих Владик-Пастирів, вірних послідовників св. Йосафата, як ось наш Великий Митрополит Андрей і наші геройські Владики, переслідувані в останньому часі, завжди готові віддати за віру і найтяжчу жертву свого життя.

Ми будемо теж благати Милосердного Бога про дальшу опіку над нашою Церквою, і тією в Рідному Краю і цією серед нашого розсіяння в світі, щоб добра слава про святе життя й про найціннішу для цілого нашого народу апостольську діяльність св. Йосафата поширилася серед усіх прошарків нашого народу та й щоб ми всі перейнялись і захопились ідеєю церковної єдности, для якої жив, трудився й життя віддав св. Йосафат.

3. Отож, стараймося звеличувати память св. Йосафата здвигненням храмів в його честь, торжественними відправами Молебнів й богослужб, влаштовуванням академій, концертів, доповідей. Наших письменників просимо, щоб дописували до часописів і журналів, правдиво насвітлю-ючи життя й діяльність св. Йосафата. Зокрема заохочуємо до написання більших творів на цю тему. Заохочуємо наші чернечі Чини й Згромадження, мужеські й жіночі, наші церковні братства, наші школи й установи, щоб в цю річницю призначили собі як окрему точку програми свої діяльности поширення почитання св. Йосафата. Нехай в кожній нашій церкві й молитовниці, а навіть в кожній українській хаті, буде поміщена ікона св. Йосафата. Нехай імя св. Йосафата буде нам усім дороге. Нехай новонароджені в цю річницю наші діти дістають це святе ім'я, як своє хресне ім'я, а наші черці й черниці нехай приймають його, як чернече ім'я, з нагоди зложення своїх обітів в цю річницю.

4. Вкінці гаряче поручаємо вам, Браття й Сестри, по змозі взяти участь у нашому всенародному паломництві до Риму, що його організацію доручено вже Хвальному Проводові нашого Українського Християнського Руху, щоб тут при гробі св. Йосафата в базиліці св. Петра віддати поклін його св. Мощам й благати його заступництва за кращу долю нашої Церкви й нашого народу.

Кінчимо словами Послання 7-и наших Владик, всіх вже покійних, як праведників і ісповідників, — сказаними з нагоди 300-річчя смерти св. Йосафата: «В таку важку і важну хвилину Господь Бог сам дав нам свою велику і певну поміч. Свята і дорогоцінна кров св. свм. Йосафата кличе до Бога о милосердя над нами, о рятунок для нашої св. католицької української Церкви і для нашого Божого народу. Вона заступається за нас і благає о прощення наших гріхів і о дарування тіві тяжкої покути і кари, яку переживаємо. Приймім цей дар з неба з вірою, вдячністю і любовю» (Пастир. Посл., Львів 1923).

У кріпкій надії, що наше святкування благословенної річниці св. Йосафата виднає найобильніше Боже благословення для нас усіх, принесе потіху і поміч усім на гірких роботах і вязничних стражданнях, подасть духа єдности і згоди, загальної любови і мирного співжиття, освятить родинне життя, виховання молоді, покличе світлий провід народу і зєдинить увесь нарід в Христовій Церкві, — з цілого серця уді-ляємо вам, Браття й Сестри, на завдаток Божого благословення наше Архиврейське благословення.

Благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.

Дано в Римі при гробі св. Йосафата, у Празник Благовіщення Пресвятої Богородиці, дня 25 березня (7 квітня) 1967 р.