II. СПІЛЬНЕ ПАСТИРСЬКЕ ПОСЛАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ВЛАДИК З III СЕСІЇ ІІ ВАТИКАНСЬКОГО ВСЕЛЕНСЬКОГО СОБОРУ

Наша участь у преважних нарадах третьої сесії другого Ватиканського Вселенського Собору в Римі, це для нас, Ваших Пастирів, знову рідка й мила нагода переслати вам з Вічного Міста Риму оцим нашим спільним Пастирським Посланням наш сердечний привіт, благословення і запевнення про нашу постійну памʼять про Вас усіх; про те все, що дороге Вашому серцю, про Ваші духовні і тілесні потреби, про Ваші журби і змагання. Постійно обʼєднані з Вами розумом і серцем, ми щораз линемо думкою до Вас, Браття і Сестри, а в наших гарячих молитвах благаємо Милосердного Бога, щоб намірення й постанови теперішнього Вселенського Собору відносно обнови, росту й закріплення святости християнського життя здійснилися в усій вселенській Христовій, а передусім у нашій українській Церкві, та й щоб у нашому українському народі зростало й закріпилося Христове Царство, Царство братньої християнської любови, згоди і єдности.

1. ВИСОКА МЕТА ВСЕЛЕНСЬКОГО СОБОРУ

З нашого попереднього Спільного Пастирського Листа і з поучень Отців Душпастирів Ви, Дорогі Браття і Сестри, вже знаєте, яку мету має теперішній Вселенський Собор, що відбувається у цих нинішніх лукавих часах. Зрештою це самозрозуміле для всіх, що така надзвичайна подія у Христовій Церкві, що відбувається на зарядження Христового Намісника на землі і Верховного Вселенського Пастиря, не може бути інша, як тільки застанова над тим, наскільки виконується в Церкві те останнє доручення, дане Апостолам і їхнім наслідникам у Церковній Єрархії: « Ідіть і навчайте всі народи, учачи їх берегти все, що я вам заповідав » (Мт. 28,19-20). Отже й теперішній Вселенський Собор застановляється над тим, наскільки поширилося і закріпилося Христове Царство у світі та й що можна і треба робити, які перешкоди перебороти, яких засобів уживати, щоби Христове діло відкуплення людського роду продовжувати й завершити. На жаль, і на цьому Вселенському Соборі Отці Собору мусіли ствердити відносно повільне поширення християнства у світі, бо ледве одна третя частина людства признається до Христа, а в деяких, і то широких смугах світу навіть криваво переслідується Христову віру як нібито перешкоду для поступу й добробуту людства, отже й немає виглядів на можливість прискореного поширення християнства. А з тії третьої частини людства, що признається до Христа, на жаль, не всі вважаються приналежними до тієї Католицької Церкви, що її єдину Христос побудував на скалі-Петрі і що непомильно зберігає Божу Христову науку. Остається отже одна шоста частина усього людства (прибл. 550 мільйонів), що, охрещена в католицькій Церкві, мала б бути тим « маленьким стадом » (Лк. 12,32), що притягає до себе тих усіх заблуканих Христових овець, що тримаються здалека. Але й у тому відносно невеликому стаді скільки ж то недоліків! Хижі вовки — на послугах Сатани — щораз туди забігають і хитрощами та підступами намагаються переконати вірних овець про конечність більшої свободи дітей Божих, про застарілість давніх християнських засад, про можливість створення раю вже на землі, бо це — по-їхньому — одинока ціль людського життя.

З важким сумом і великою прикрістю та скорбою треба признати, що вдалося Сатані досягнути немалих здобутків не тільки в тому, що через переслідування християнства і через розсварення і поділ самих християн між собою встиг створити подекуди просто непереможні перешкоди для поширення християнства у світі, але навіть у значній частині того малого вірного стада Христового обнизити до деякої міри первісну ревність у зацікавленні справами Христового Царства на землі, а подекуди допровадити й до упадку правдивого християнського життя в родині, у громаді, в народі й державі. Цей сумний стан християнства у світі відбився дуже некорисно не тільки на поширенні християнства серед поганських народів, але й отворив навстіж двері для поширення ложних і фальшивих засад відносно релігійних завдань людини, відносно Церкви і відносно остаточної життєвої цілі. Деяким маловірам і безвіркам навіть здається, що для Церкви вже немає рятунку, бо царство Сатани починає брати верх.

Але ці маловіри й безвірки забувають про те, що Церква має за собою непохитну запоруку Христову, що пекольні сили її ніколи не переможуть (Мт. 16,18) і Христове запевнення, що Він « з нами по всі дні аж до кінця віку » (Мт. 28,20). Черговим наявним доказом правдивости тієї запоруки й запевнення, даного Христом, це саме теперішній Вселенський собор у столиці християнського світу, Римі, що відбуває свої наради з невидимою участю, надхненням і чуванням Святого Духа і під проводом Христового Намісника на землі, Святішого Отця Папи Римского, щоб Божа Христова наука була абережена без похибки.

Скликаючи цей Вселенський собор святої памʼяті папа Іван XXII був свідомий тих важких умовин для Церкви у світі і без вагання означив мету Собору, підкреслюючи його завдання достосувати діяльність Церкви до вимог і обставин теперішнього часу, накреслити засоби внутрішньої обнови Церкви, тобто засоби обнови святости християнського життя в родині і спільноті, бо тільки тоді легше буде для тих, що стоять здалека від Церкви, пізнати правдиву Церкву, наблизитися до неї і злучитися з нею в єдності. А Святіший Отець Павло VI, підтверджуючи ті самі завдання Собору, ще виразніше підкреслив завдання достосування діяння Церкви до вимог і обставин сьогоднішнього світу у спосіб навʼязування обосторонніх розмов і звʼязків з тими всіми, що стоять здалека від Церкви, не виключаючи навіть безбожників.

2. ВАЖНІ ДОТЕПЕРІШНІ ПОСТАНОВИ СОБОРУ, ЗОКРЕМА ПРО СВЯЩЕННУ ЛІТУРГІЮ

По трьох роках підготовчих студій — праць, а вкінці впродовж дотеперішніх трьох сесій (кожна з них тривала приблизно два з половиною місяців) Собор виніс вже багато важних постанов і напрямних для діяльности Церкви на майбутнє. Деякі з тих постанов, як напр. відносно церковної єрархії і відносно прав і обовʼязків мирян у Церкві та інші — чекають ще на підтвердження й остаточне торжественне проголошення з боку Вселенського Пастиря, Святішого Отця, а деякі постанови про подрібну діяльність Церкви у світі є предметом дальших нарад. Тільки Постанова про Священну Літургію, Постанова відносно засобів поширювання Євангелії у світі, про Церкву, про східні Церкви й Екуменізм мають вже за собою остаточне потвердження і торжественне проголошення з боку Святішого Отця.

З найбільшою радістю Святіший Отець торжественно проголосив на завершення другої сесії Собору, дня 4 грудня минулого, 1963 року, перший плід праці теперішнього Вселенського Собору, а саме Конституцію про св. Літургію; що містить у собі цілий ряд далекосяглих постанов відносно різновидних релігійних обрядів богопочитання, тобто всіх богослужб, що ними Христова Церква сповняє своє головне завдання прослави Бога і Творця вселенної на землі. Маючи перед очима це важливе завдання церковної обнови чи радше обнови християнського життя в Церкві, Отці Собору цілу свою увагу звернули насамперед на те, щоб богослужби, відправлювані в дотеперішньому виді, справді помагали людині виявляти перед Богом свої релігійні переконання і почування та побуджували до святости й досконалости християнського життя одиниць і спільноти. Обмінюючися глибоким знанням і довголітнім досвідом із своєї пастирської діяльности по різних краях світу серед різних народів, Отці Собору прийшли до переконання, що й Священна Літургія, тобто сума тих усіх богослужбових обрядів, що витворилися в Церкві упродовж сторіч, потребує деякої обнови і зміни, самозрозуміло, що тільки в несуттєвих складових частинах. Тієї обнови й деякої зміни у відправі наших дотеперішніх богослужб вимагає зміна способу думання людини з поступом часу й життєвих умовин. Літургія це не тільки те, що ми називаємо Службою Божою або Євхаристійною Жертвою. Це грецьке слово, що в перекладі на українську мову значить стільки, що спільне діло, прийнялося в усіх культурних народів світу на означення спільного діла релігійного Богопочитання, що його виконують віруючі християни разом-спільно, або обʼєднані з церковною єрархією в таїнственному, містичному Тілі Христовому і під проводом цієї церковної єрархії, що представляє Христа-Священика, Учителя і Царя, віддають Богові спільно від імені Церкви Христової належну честь і хвалу. Це спільне діло Богопочитання складається з різних літургічних богослужб, що відбуваються в означеному виді з різними обрядами, при помочі різних предметів, рухів, знаків, висловів, співів і молитов. Суттю літургічних богослужб є передусім уділювання і принимання святих Тайн, установлених Ісусом Христом, а з них найважніша це Пресвята Тайна Євхаристії, що повторюється у кожній Службі Божій. Вона саме й тому називається Божественною Літургією. При цьому треба сказати, що сам Ісус Христос установив церковні богослужби, або з доручення Ісуса Христа Апостоли. Опісля наслідники Апостолів, Отці й Учителі Церкви, єпископи, церковні письменники розвинули ті церковні богослужби, пристосовуючи їх до вимог обставин і часів, одначе зберігаючи незмінні ті суттєві частини, що вийшли від самого Ісуса й від Апостолів. Свята Церква упродовж віків упорядкувала ті богослужби та уложила їх у відповідні літургічні книги, постійно взиваючи своїх вірних духовних дітей і мирян до живої участи у тих спільних літургічних діях Церкви для виявлення своїх релігійних переконань і почувань належного богопочитання. Бо це найголовніше життєве завдання людини — віддавати Богові честь, величати Його, молитися до Нього, і то не тільки одинично, але спільно і прилюдно, разом з іншими людьми, Божими дітьми, разом з церковною громадою у призначених на те святих місцях. Якщо це таке важне життєве завдання людини брати участь у спільних літургічних виявах богопочитання, тобто у богослужбах, то й ці богослужби повинні бути такі, що приковували б увагу вірних, викликували б замилування і справді живу, дієву участь. Літургія це теж священне таїнство, що спрямовує нашу молитву, тобто молитву Церкви до Бога, а від Бога спроваджує на Церкву, це є на вірних, благодаті відкуплення. В той спосіб відбувається у священній Літургії і совершенне богопочитання і освячення людей. Єпископи і священики силою своїх чинів є поставлені на те, щоб діяли в особі Христа під час Літургії, а вірні силою св. хрещення мають право та обовʼязок бути не тільки глядачами і слухачами, але й дієвими учасниками Літургії, бо, як сказано, Літургія вже з самої назви значить стільки, що спільний вияв релігійного богопочитання єрархії і вірних. Саме оці основні правди про Священну Літургію викликали появу тих важних постанов про потребу деяких намічених змін у дотеперішньому вигляді літургічних богослужб.

3. ПОТРЕБА ЛІТУРГІЧНОГО ОБНОВЛЕННЯ

Це правда, каже Постанова про Священну Літургію, що для запевнення тієї живої й дієвої участи в літургічних богослужбах треба кожному християнинові, духовному й мирянинові, добре пізнати ці богослужби, щоб добре їх зрозуміти, тобто зрозуміти значення поодиноких церковних обрядів, молитов, богослужбових висловів, знаків і рухів. Отже священики-душпастирі мають важкий обовʼязок самі якнайліпше пізнати скарби, що криються в Літургії, щоб опісля могли і вірним те знання передати у літургічних проповідях, пояснюючи їм значення передусім Божественної Літургії — Євхаристійної Жертви та інших священнодіянь.

Водночас Отці Собору ствердили, що в самій відправі літургічних богослужб було б вказане, з огляду на ослаблення і вичерпання сучасної людини і її важку боротьбу за насущний хліб, впровадити деякі зміни, що викликували б більшу й живішу участь вірних у Літургії, так щоб через Літургію справді здійснювалося діло нашого спасення. Літургія це найважніший засіб душпастирства й обнови християнського життя, що повинно бути пройняте літургічним духом. Живою участю в Літургії вірні лучаться з Христом і дають вияв своїм релігійним переконанням і почуванням. Висловлюючи їх у спільній молитві, почувають себе однією братньою християнською спільнотою, здобувають Божу благодать, що робить їх учасниками Божого життя і дає їм силу, щоб цілим своїм життям проповідували Христа і Церкву, щоб у ній усі діти Божі розсіяні в світі зібралися в одно (Ів. 11,52), так щоб було одне Стадо й один Пастир (Ів. 10,16). Літургія вправді не вичерпує всієї діяльности Церкви, але з Літургії як із першорядного джерела, зокрема з Божественної Євхаристійної Літургії, походить ласка, що доконує освячення людей, а через те найвища прослава Бога у Христі.

По торжественному виложенні й підкресленні ваги Священної Літургії у житті Церкви і конечности живої і дієвої участи вірних, Постанова наводить важні загальні рішення Собору про започаткування літургічної обнови відповідно до новітніх потреб Церкви. Найважніша з тих засад це та, що у Священній Літургії, крім незмінної частини, що походить з Божої установи або від Апостолів, що діяли з Христового доручення, є інші, змінні частини, що з бігом часу постали і можуть бути змінені. Тими змінними частинами є деякі молитви, вислови, рухи, знаки і загалом сама літургічна відправа. У звʼязку з тим буде переведене перевидання літургічних книг і літургічного уставу, а разом із тим і допущення в латинському обряді, побіч дотепер вживаної латинської мови, і живої в усіх народів.

Це відноситься передусім до Літургії латинського обряду, бо в східній Церкві участь вірних у богослуженнях є із своєї будови суттєва і треба лиш вірним улегшити ясніше пізнання і зрозуміння літургічних відправ та оживити в них їх участь.

4. ВИКОНУВАННЯ ПОСТАНОВ ПРО ЛІТУРГІЧНЕ ВІДНОВЛЕННЯ

Проголошення Конституції про Священну Літургію започатковує без сумніву нову епоху в житті Христової Церкви. Переведення в життя постанов Собору буде поступати дуже поволі і вимагатиме ще дуже багато часу і труду. Само собою розуміється, що ніхто із священиків, а тим менше ніхто з мирян, не має права впроваджувати якінебудь зміни в Літургії без благословення своєї Церковної влади. Але й самі єпископи, заки будуть виконувати постанови Собору, будуть мусіти чекати на усталення однозгідного переведення в єпархіях соборових постанов. Створені епархіальні і міжєпархільні Літургічні комісії будуть мати за завдання підготовити ґрунт для виконування постанов Собору про літургічні справи.

5. ПРИСТОСУВАННЯ ПОСТАНОВ СОБОРУ ДО НАШОЇ ЛІТУРГІЇ ВІЗАНТІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО ОБРЯДУ

Наша Міжєпархільна літургічна комісія, у склад якої входять відпоручники всіх єпархій нашого обряду під проводом Верховного Архиєпископа-Митрополита Йосифа, з осідком у Римі, а так само епархіальні комісії при єпископських престолах, мають за завдання працювати над зберіганням одновидности й однозгідности наших відправ, зокрема св. Літургії, та підготовити нові примінення і предложення відносно богослужень нашої Церкви, розсіяної по всіх частинах світу і краях, відповідно до вимог духа і часу. Основою для них є виданий в Римі Апостольським Престолом Літургікон з Уставом богослужень і Типік о. Ісидора Дольницького. Справа переглянення, провірення і примінення церковного уставу і церковних текстів ще буде вимагати від наших Літургічних комісій глибоких і основних студій про історичну побудову і про символіку наших богослужб, щоб не нарушити суттєвих частин цих мистецьких літургічних архитворів. Усім нам разом, Владикам і Вам, Духовенству і Вірним і кожному зокрема, залежить і мусить залежати на тім, щоб ми суцільно зберігали наш обряд у всіх наших єпархіях, парохіях, монастирях і душпастирських осередках на цілій земській кулі, щоб без огляду на простори і кордони, де тільки бʼється українське серце і де українська рука робить знак св. хреста на своєму тілі, ми всюди і завжди почувалися одними в Христі. Наш обряд був і є наймогутнішим і найсильнішим чинником нашої церковної і народньої єдности.

Відносно впровадження живої-матірної мови на місце дотеперішної церковно-словʼянської, що є радше нашою давньою староукраїнською мовою, отже і в багатьох країнах досить зрозумілою ще й для сучасних українських вірних, наша Єпископська Конференція не бачить покищо конечности загальної зміни. А все ж, стверджуючи засаду, прийняту в усіх Церквах східніх обрядів ще від апостольських часів, про змогу вживати живу-матірну мову у відправах богослужб, якщо цього вимагає добро душ, наша Єпископська Конференція вирішила допустити уживання живої української мови у відправах наших богослужб для кращої і кориснішої участи наших вірних у тих богослужбах, зразу тільки в деяких частинах наших богослужб, а саме в читанні Апостолів і Євангелій, у « Вірую», « Отче наш » і в молитві перед святим Причастям, і то вже в найближчому часі, як тільки появиться друком апробований текст тих частин відправи.

Рівночасно наша Єпископська Конференція вирішила, щоб у найближчому часі окрема Комісія, зложена з наших богословів і знавців староукраїнської і живої української літературної мови, виготовляла український переклад деяких Чинів Требника, а саме Чину Хрещення і Миропомазання, Вінчання і Похоронів.

Немає сумніву, що Вселенський Собор — своїми постановами про потребу деяких літургічних змін — хоче протиставитися теперішнім часам і життєвим умовинам, що дуже відтягають увагу вірних християн від того найголовнішого життєвого завдання — любити Бога і служити Йому цілим серцем, цілою душею і всією силою своєю, шукати перш за все царства Божого, а все інше нам прийде як додаток (Мт. 6,33). А тим часом люди шукають перш за все того всього, що має прийти як додаток, а ледве дещо часу знаходять на те, щоб приставати з Богом на молитві, зокрема на участь у прилюдних відправах літургічних богослужб. Задля браку часу для справ Божого Царства ослабла й давня християнська ревність, а враз із тим зацікавлення літургічними обрядами. Брак зрозуміння літургічних обрядів богослужби не приковує належної уваги і не викликує дієвої участи вірних, але радше збуджує враження задовгої відправи. Тому Собор, допускаючи деякі спрощення і скорочення повторних частин, одночасно візвав і Духовенство і Вірних, щоб намагалися пізнати і зрозуміти вагу і значення літургічних відправ, полюбити їх і брати в них живу, дієву участь.

З того огляду і в наших українських літургічних богослужбах, що творилися впродовж віків колись від апостольських часів у греків, а потім упродовж нашої тисячолітньої християнської історії, наша Єпископська Конференція вирішила, що в засаді, для добра вірних, можна буде допустити деякі скорочення у відправі наших літургічних богослужб у тих місцях, де молитви чи літургічні обряди повторюються. Про те все буде видане ще у своєму часі однозгідне зарядження, від котрої дати можна буде пристосовувати скорочення. Заки те станеться, нехай памʼятають наші священики й вірні, що нікому не вільно впроваджувати на власну руку якихнебудь змін у відправі богослужб, і що кожний обов'язаний придержуватися « Уставу богослужень » виданого Апостольським Престолом (у Римі 1944 р., згл. в українському перекладі в 1958 р.).

Тимчасом, згідно з постановами Собору, звертаємось до нашого Духовенства, світського й монашого по наших епархіях й Апостольських екзархатах з гарячим візванням, щоб у своїх проповідях не лише пояснюювали недільні Євангелії, але щоб і самі, перейняті літургічним духом, часто виголошували проповіді на літургічні теми і дали вірним змогу пізнати ті скарби, що криються в Літургії, а передусім, щоб намагалися пояснити вірним значення Божественної Літургії — Євхаристійної Жертви та інших богослужб, щоб вірні були не тільки слухачами чи глядачами, але справжніми учасниками і дієвими особами в цьому найвеличнішому спільному ділі богопочитання.

І до Вас усіх, наші Дорогі в Христі Браття і Сестри, звертаємося цим нашим спільним Пастирським Посланням з таким самим гарячим візванням, щоб ви перейнялися літургічним духом, високо цінили участь у спільних богослужбах, памʼятаючи про те запевнення Христове: « Де двоє або троє зібрані в моє імʼя, там я посеред них » (Мт. 18,20). А вже зокрема взиваємо вас, Браття і Сестри, щоб ви найбільше цінили участь у відправі Божественної Літургії — Євхаристійної Жертви, що в ній наш Божественний Спаситель у дійсний, хоч таїнственний спосіб за кожним разом відновлює свою жертву, принесену Небесному Отцю на Голгофті за нас усіх. У святій Службі Божій ми, обʼєднані думкою і серцем з Христом Спасителем, віддаємо Богу найбільшу честь і славу, прохаємо прощення всіх наших гріхів, бо ми даємо Отцю Небесному на відкуплення безконечно цінну кров Божого Сина. Ми можемо рівно ж вимолити собі та іншим, нашим рідним і нашій любій Батьківщині навіть найбільші благодаті, бо тоді сам Христос предкладає Отцю Небесному наші прохання.

6. НАША ЦЕРКВА В ПОТРЕБАХ

Присвячуючи на наших нарадах дуже багато уваги і старань нашим літургічним справам, ми не оставили на боці й організаційних потреб нашої Церкви під цю пору. Як згадано, вона розкинена нині через воєнні хуртовини буквально по цілій кулі земській і в різних умовинах, часто-густо в нужді і крайній потребі сповняє своє Христове післанництво серед українського народу. Собор рішив, щоб багатші Церкви поодиноких народів помагали біднішим не лише, і то в першу чергу, молитвами, але і матеріяльними засобами на удержання місіонерів, будову церков, шкіл, лічниць для вбогих і недужих, а зокрема страдаючих. Є і в нас заможніші церкви і церковні громади, але є багато бідненьких церковць, незасібних і нуждарів, недужих, страдаючих і переслідуваних, які жаждуть куска хліба, не мають де помолитися Господеві і не можуть самі вдержати душпастиря. Тому ми після зрілої застанови рішили, щоб бодай могти дати першу поміч потребуючим — оснувати окрему єпископську установу з осідком у Римі, яка займеться збиранням і розподілом фондів на цю високоблагородну ціль. Тому ми призначуємо одну неділю Великого Посту, як день обовʼязкової збірки по всіх парохіях, церквах та домах вірних. Цим сподіємося прийти бодай у деякій мірі з поміччю потребуючим нашим рідним браттям.

7. НАША ПОДЯКА ЗА СВЯТІ МОЛИТВИ І НАШІ СВЯТОЧНІ ПОБАЖАННЯ

Це наше спільне Пастирське Послання до Вас, Дорогі Браття і Сестри, пишемо під кінець третьої сесії Вселенського Собору в Римі, але ще заки виїдемо з Вічного міста Риму, відчуваємо потребу серця переслати Вам вислови нашої щирої подяки за Ваші святі молитви, що їх Ви заносили до Милосердного Бога за нашу участь у Соборі і загалом за найкращі успіхи Собору. Завдяки Вашим святим молитвам участь наших українських Владик відзначалась і під час третьої сесії Собору працею в соборових комісіях і виступами під час нарад над такими важливими справами вселенської Церкви, що мають окреме значення для нашої української Церкви. Свідомість про обʼєднання з Вами у святих молитвах додавала нам сили до виконування наших завдань на Соборі. А свідомість того, що поруч нас у храмі св. Верховного Апостола Петра, де відбуваються наради Собору, спочивають мощі святого священомученика Йосафата, покровителя і заступника нашої Церкви перед Богом, кріпила наше довірʼя до Божого Провидіння і солодку надію на кращу долю нашої Церкви у нашій любій батьківщині-Україні та на скоре обʼєднання цілого українського народу в одній святій католицькій Церкві.

У стіп святих мощів св. Йосафата ми не раз у покірних наших молитвах складали наші найгарячіші мольби за Вас, Браття і Сестри, а нині мило нам ще й у цьому Пастирському Посланню, що прийде до Вас із близьким уже Світлим Празником Рождества Христового і Нового Року, переслати Вам усім наше спільне з усього серця Архиєрейське благословення на завдаток найобильнішого Божого благословення у Ваших працях для Вас усіх на многі літа.

Благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога й Отця і причастя Святого Духа нехай буде з усіми Вами. Амінь.

Дано в Римі з нагоди третьої сесії Вселенського Собору Ватиканського Другого, дня 12 листопада, Року Божого 1964.