ПРОМОВА-ПОДЯКА ДО МИТРОПОЛИТА АНДРЕЯ ШЕПТИЦЬКОГО З НАГОДИ 30-РІЧЧЯ ВІД ВСТУПУ НА МИТРОПОЛИЧИЙ ПРЕСТІЛ ("МИТРОПОЛИТ-ЮВИЛЯТ І ДУХОВНА СЕМІНАРІЯ У ЛЬВОВІ")

Ваша Ексцеленціє! Тридцять літ минуло, як Льва-город, оповитий смутком після смерти свойого Митрополита, бл. п. Юліяна Куїловського, загомонів радістю, пристроївся святочно, задзвонив у свої милозвучні дзвони і обляг залізничий двірець, щоби повитати свойого нового князя Церкви і народу. І коли втихли невгаваючі оклики і гучні оплески, рознісся спів питомців Вашої Духовної Семинарії: «Слава во вишніх Богу» — «Витай нам, Владико». Бо й якже серед тої загальної втіхи могли не дати вислову своїй радости найменші Ваші духовні сини, яких радість є все найчистіша і найщиріша! А велику втіху будили великі надії! Тай справдились вони більше, ніж мож було по людськи передбачити. Доказом того ці тридцять літ покірної жертви і велитенської праці, за які сьогодня, здіймаючи руки до Бога, дякує весь народ і кличе: «Благословена будь во віки вічні хвиля Його входу!» Хвалить і величає Вас нині одними устами наша Церква, наш установи, ціле громадянство. Хвалить і величає - бо має. за що. Та найменші Ваші духовні сини, як звичайні діти, свойого батька не вміють хвалити; вони лиш живіше люблять, невинно радіють і притуливши свою головку до Вашої груді, горячим, щирим серцем дають відчути свою глибоку вдячність за все добро, яке Ваша Милість через тих тридцять літ оказували так щедро їхнім попередникам і їмже самим. Та колиб вони не отворили в нинішню хвилю своїх уст, то отсі могутні семинарські мури затряслисяб і промовилоб німе каміння... Бо мають вони богато дечого пригадувати собі у споминах і дякувати Вам за щось більше, ніж всі інші разом.

Найперше за той гарний приклад плекання свого священного звання від молодих літ і дороження ним як найціннішим скарбом Божим. Запалюється наше серце любовю до Бога, коли згадаємо Вас як трилітне дитя, що так побожно складало руки і ледви вміло шептати молитву, а вже з плачем домагалось від своєї матері дозволу на першу святу сповідь. З яким непорочним серцем приступали Ви тоді до першого св. Причастія! Як твердо заявили Ви тоді своїй матері: Я хочу бути священиком і від цеї постанови мимо шутливих насмішок і відмов не далися нікому відвести. Чиж не підбадьорює нас у тяжких хвилях те слово, яке почули Ви раз від одного проповідника 1 глибоко заховали в свом серці: «А чей священик є доородієм людства!» Скільки щирих молитов засилали Ви до Бога як гімназійний учень, стараючися щодня бути на Службі Божій! З якою любовю віддавалися Ви богословській науці як студент прав! З яким трудом і геройським самозреченням вибороли Ви серед гірких сліз право на своє покликання у батька, що Вас так дуже любив і так дуже тому покликанню спротивлявся. Як росте наше серце, коли пригадаємо собі ту блажену хвилю, як на Монте Кассіно у стіп св. Венедикта спадкоємця св. Василія Вел., серед важких дум, бачучи велич, красоту і маєстат латинської Церкви, осталися Ви при своїм обряді, збіднілій Церкві і вбогім народі!

Благословена була та хвиля коли від трону. Св. Отця Льва XIII почули Ви на тяжку тернисту путь мужні слова заохоти: Optimam partem elegisti, quae non auteretura te — добру часть вибрав єси, яка не відойметься від тебе. Відтак упали Ви на коліна перед престолом у Добромилі і заявили всім: Я прийшов вести покаянне життя в рясі і законних мурах.

І за той золотий приклад хай буде Вам, наш Батьку, перша наша дяка!

А як дивимося на Вас як священика, також маємо за що дякувати Богу і Вам: за ту покору і повне само зречення та за зразок життя по євангельським радам, що покинувши батька й матір і вигоди дому, взяли хрест і пішли слідом Христа, — пішли твердо, послідовно.

Яким широким серцем обіймали Ви вже тоді всіх наших братів, з якою неструдженою ревністю голосили Ви по місіях Боже Слово і сповідями гоїли рани душ вбогого народу.

Які пориваючі духовні вправи голосили Ви нам, у сих святих семинарських мурах і будували наші душі.

І за се, Дорогий наш Батьку, прийміть другу нашу подяку!

А коли стали Ви епископом і митрополитом, скільки любови сплило з Вашого серця на нас, скільки журби і передумувань коштувало Вас і скільки вложили Ви труду, щоби духа побожности і праці влити в нашу Духовну Семинарію, в якій покутували старі навики. Богато разів у конференціях, розмовах і вечірніх гутірках старалися Ви доказати і впоіти в нас, що нові часи ставлять великі і нові вимоги до священика, що народ жадає тепер глибшого духовного життя, більше любови і посвяти для себе. А щоби наша Духовна Семинарія стояла на висоті завдання, не вагалися Ви і за власні гроші висилати чимало нас до заграничних европейських семинарій і університетів, щоби ми там поширили наш світогляд і поглибили богословське знання. А також тут у Львові перші спроби злету молодечого богословського ума, як «Католицький Схід», Альманах богословів і інші, чиж не опиралися вони о Ваші широкі й могутні крила? Яка печаливість о наше душевне і дочасне добро бє з пастирського листа, писаного до нас 1907 року, які золоті слова вичитуємо ми в тій програмі реформованої Семинарії. Щей досі гомонить у наших ушах грімке Ваше слово: «Зрозумійте, що нема на світі гіршого нещастя, як бути лихим священиком. Будьте патріотами цілим серцем, але не забувайте, що добрим патріотом. лиш той священик, що добре сповнює всі свої обовязки».

Часом приходилось нам почути і прикре слово докору, та ми чули завсіди, що й у ньому бреніла ніжна, шовкова струна батьківського серця. А коли нераз втихали уста, тим сильніше говорило до нас отсе Ваше серце.

В 1907. р. мусіли кривджені й обиджувані питомці покинути львівський університет і перенестися до Відня та Кракова. Тоді як добрий отець поїхали Ви за нами до Відня, щоби там разом з нами відсвяткувати Йордан та щедрим датком облегчити гіркі і тяжкі хвилі скитальства.

Коли вибухла страшна війна і Вас, неустрашимого борця за віру, повезли в далекий Суздаль—і тоді, в тюрмі, не забували Ви за нас, а кожде Ваше слово було цілющим бальсамом на наші душі і надією на Бога: З нами Бог!

А ті недавні подорожі по широкому світови, поза оксан, чиж і не задля нас Ви їх піднялися? Колиби не Ваше прохання у Св. Отця Бенедикта XV, що так щедро Вас обдарував, і не призбирані Вами жертви у католицькім Заході, то ніяким чином не моглаб була Духовна Семинарія станути так сильно на ноги в тих останніх тяжких літах. Ваші подорожі по католицькім Заході утвердили нас в тому переконанню, що нія наша стояла і стоятиме все католицькою єдністю в вірі і що без цеї єдности не вдержать її ніякі часові ні людські зусилля. Лиш поміч Божа, свідомість єдности Христового стада, свідомість світлої минувшини, часів великих Отців Церкви, які разураз ставить перед очі теперішній Св. Отець Пій XI, перші століття христіянства в єдности з Апостольським Престолом на Україні, до яких відкликувалися наші славні обновники Унії, св. Йосафат і Рутський, запевнять розвій і вічну силу Унії Сходу. Під тим гомінким кличем розвою Унії основана Вами недавно Богословська Академія. Вона є рівнож висловом вітцівської печаливости о богословське образування питомців Духовної Семинарії.

А накінець шість епископських свячень, приблизно 830 священичих рукоположень, тисячі-тисячі св. Причастій, чи шим не уділили Ви нам найцінніших ласк, що їх Господь вложив у Ваші святительські руки? І за се, любий наш Батьку, лине до Вас втретє наша синівська дяка.

Ваша Ексцеленціє! За тих тридцять літ обдарував Вас Господь неодною радісною хвилиною, алє скільки теж було ран у Вашому серці! І якщо ми причинилися до сего, то покірно пробачення прохаємо. Не зі злої волі сталося воно, але з молодечої нерозваги. Свідком є се, що наша любов до Вас ніколи не остигала і не знаємо богато владик—та й Ваша Ексцеленція також, хоч обїхали цілу земську кулю, — до котрих їх духовні сини булиби більше привязані, як ми до Вас.

Прийміть ласкаво сі слова як вияв нашої любови і привязання зі запевненням щирої, на віки в памяті записаної вдячности, бо «раз добром налите серце, в вік не прохолоне».