II. ДІЯННЯ ТАЙНИ МИРОПОМАЗАННЯ

3-я теза: Тайна Миропомазання уділює 1) особливу присутність Св. Духа разом з побільшенням благодатей, що утверджують у визнаванні й обороні віри, та 2) витискає характер, задля якого не можна її повторювати. Перша частина є теологічно певна, друга — догмою віри.

І. ПОЯСНЕННЯ

Питомою прикметою цієї тайни є уділення Св. Духа, якого сила утверджує у вірі і додає відваги до її визнавання й оборони. Передумовою присутности Св. Духа є побільшення освячуючої благодаті і уділення діючих ласк. Миропомазання доповнює отже Хрещення, і тому є тайною живих. Як таке, воно супонує освячуючу благодать в душі та її тільки побільшує. Вправді й Хрещення уділює присутність Св. Духа, але уділення Св. Духа в Миропомазанні є тим своєрідне, що спрямовує християнина до прилюдного, надприродного виступу, до спільного громадського діяння на користь Церкви, а не на своє особисте освячення, як Хрещення. Миропомазаний одержує силу і відвагу боронити віру перед наступами злого духа. Саме помазання чола і грудей символізує цей виступ: Відважно і мужньо має приємець захищати і оборонювати віру. Тимто діяння Миропомазання є під оглядом присутности Св. Духа і освячуючої благодаті повніше і багатіше за Хрещення. Нова присутність Св. Духа, як така, закріплює, усовершує і доповнює надприродне життя і поселення Св. Духа, дане вже в Хрещенні тим, що робить християнина спосібним до діяння і назовні. Задля того Миропомазання називається повнотою Св. Духа.

Коли говориться тут про уділення Св. Духа, то не є виключені і Отець і Син, бо всі діяння назовні є спільні трьом Божим особам. Внутрішнє освячення і поселення в душі приписується в першу чергу Св. Духові тільки, як апропріяція — присвоєння.

Із сказаного слідує отже, що Миропомазання уповноважує до оборони віри, до богослужби, посвячує приємця Христові і тому уділює характер, задля чого воно є неповторним.

ІІ. ПРОТИВНИКИ

Діяння тайни, як загалом цілу тайну, заперечують протестанти.

Деякі нез'єдинені богослови (Лебединській, Андрутсос, і ін.) визнають, що Миропомазання витискає знам'я, але виключно зовнішнє. Інші (Макарій, Филарет (Гумілевский) і ін.) приймають, що це вправді знак внутрішній, який одначе можна стратити, тим то Миропомазання можна повторювати апостатам.

ІІІ. РІШЕННЯ ЦЕРКВИ

Є догмою віри, що Миропомазання є тайною і, як таке, уділює Божу благодать (пор. 4 тезу). Таксамо є догмою, що воно уділює незнищимий характер (пор. 6 тезу) і тому є неповторне.

Теж догмою є, що через легковаження Миропомазання поповнюється тяжкий гріх. Між питаннями Константського Собору для Виклифітів і Гуситів виразно є поставлене таке: Item, utrum credat, quod christianus contemnens susceptionem confirmationis... peccet mortaliter (Denz. 669).

ІV. ДОКАЗ ПЕРШОЇ ЧАСТИНИ ТЕЗИ

1. Св. Письмо. Христос прирік зіслання Св. Духа апостолам, яке сповнилося на Зелені Свята. А що таке саме, хоч не в тій самій мірі, зіслання довершується на вірних в т. Миропомазання, отже Миропомазання уділює Св. Духа.

« Приймете силу, коли зійде на вас Дух Св. (δύναμιν ἐπελθόντος τοῦ ἁγίου Πνεύματος) і будете мені свідками в Єрусалимі і у всій Юдеї і аж до краю землі » (Дії 1, 8). Те саме обіцяв Христос і для всіх вірних (Ів. 7, 37). Св. Петро проповідував вірним, що по хрещенні одержать дар Св. Духа — λήψεσθε τὴν δωρεὰν τοῦ ἁγίου Πνεύματος. (Дії 2 38).

Петро і Йоан уділяли самарянам Св. Духа (δίδοται τὸ πνεῦμα Дії 8, 14-18), а св. Павло ученикам (Дії 19, 4-7). Сила Св. Духа була дана на те, щоб апостоли були свідками і мужньо та неустрашимо визнавали Христа. Як передше апостоли були боязливі (Ів. 20, 19), так по зісланні стали відважно проповідувати віру. Подібно й інші вірні (Дії 2, 47), коли одержали повноту Св. Духа.

Уділення Св. Духа є злучене з освячуючою благодаттю. Отже Миропомазання уділює і освячуючу благодать. А що Миропомазання послідує і доповнює Хрещення, отже не уділює першої ласки, але побільшує і помножує вже уділену в Хрещенні. Бо Христос говорить про відродження, яке є неможливе без ласки (Ів. 3, 5). Св. Павло вчить, що Христос освятив Свою Церкву купіллю води і т.д. Значить, Миропомазання уділює другу ласку.

2. Передання. І. а) Що Миропомазання уділює Св. Духа і Божу благодать, слідно з наведених вже патристичних текстів. Вистачить отже пригадати ще кілька висловів.

Тертуліян учить, що Миропомазання спричинює в охрещених « sublimitas spiritualis per manus — духову вищість через положення рук » (De bapt. 8. MSL 1, 1316). Хрещення приготовляє на прийняття Св. Духа (тже 6 стор. 1314). Св. Кипріян пише: « Qui in Ecclesia baptizantur... signaculo dominico consummentur » (Ep. 73, 9). Уділення Св. Духа наступає через положення рук (Ер. 74, 7).

Завершенням Хрещення, пише автор твору De sacramentis, є Миропомазання, яке й уділяє Св. Духа і сім дарів: Sequitur (baptismum) spirituale signaculum, quia post fontem superest, ut perfectio fiat; quando ad invocationem sacerdotis Spiritus S. infunditur, Spiritus sapientiae... (ІІІ, 2, 8. MSL 16, 453). Про уділення печаті, Св. Духа та Його дарів говорить таксамо й св. Амвросій . Св. Августин каже, що Христос зветься від помазання і миропомазання нас робить спосібними до боротьби з дияволом. Це, очевидно, може статися тільки за допомогою Св. Духа і благодаті: Christi enim nomen a chrismate dictum est: chrisma autem graece, latine unctio nuncupatur. Ideo autem nos unxit, quia luctatores contra diabolum fecit. (Tract. in 10. 33, 3. MSL 35, 1648).

Климент Олекс. називає одержання Св. Духа по Хрещенні — священим даром — Ἀλλ’ οὐδέπω, φασίν, ἀπείληφε τὴν τελείαν δωρεάν. (Paedag. 1, 6. MSG 8, 284B), а св. Кирило Єрус., порівнюючи діяння Хрещення в Христа і в людей, каже: Як Христос по Хрещенні і приході Св. Духа над Собою, вийшовши, поборов ворога, так і ви по св. Хрещенні і містичнім помазанні, уоружені в цілу зброю Св. Духа, протиставитеся проти ворожої влади і, її поборюючи, говорите: Все можу в тім, що укріплює мене Христос. Ὥσπερ γὰρ ὁ Χριστός μετὰ τὸ βάπτισμα καὶ τὴν τοῦ ἁγίου Пνεύματος ἐπιφοίτησιν, ἐξελθὼν κατηγωνίσατο τὸν ἀντικείμενον· οὕτω καὶ ὑμεῖς μετὰ τὸ ἱερὸν βάπτισμα καὶ τὸ μυστικὸν Χρῖσμα, ἐνδεδυμένοι τὴν πανοπλίαν τοῦ ἁγίου Πνεύματος, ἵστασθε πρὸς τὴν ἀντικειμένην δύναμιν καὶ ταύτην καταγωνίζεστε λέγοντες: Пάντα ἰσχύω ἐν τῷ ἐνδυναμοῦντί με Χριστῷ. (Cat. 21, 4. MSG 33, 1092B).

Пс.-Діонисій Ареоп., описуючи обряд Хрещення, додає, що: духове відродження лучиться з Божим Духом. Ἡ γὰρ ἱερὰ τῆς θεογενεσίας τελείωσις ἑνοῖ τὰ τελεσθέντα τῷ θεαρχικῷ Πνεύματι. (De eccl. hier. ІІ, 8. MSG 3, 404C).

В молитві над освяченням мира в Требнику Серапіона прохається, щоб відроджені і охрещені « стали теж учасниками дарів Св. Духа і укріплені цією печаттю, були постійні, непорушні, неушкоджені і ненарушені » (ч. 25).

Щодо цих патристичних свідоцтв заходить деяка неясність. А саме, автор твору De rebaptismate твердить, що Миропомазання є більшим за Хрещення — « Quoniam multum interest utrum in totum quis non sit baptizatus in nomine Domini nostri Jesu Christu, an vero aliquo claudicet cum baptizatur baptismate aquae, quod minus est, dummodo postea constet in veritate sincera fides in baptismate Spiritus, quod non dubie majus est » (Cap. 6. MSL 3, 1240). За ним відтак деякі Отці, здавалося б, учили, що Хрещення не дає Св. Духа, а тільки відпускає гріхи. Уділення Св. Духа наступає щойно в Миропомазанні. Цю думку боронять і деякі нез'єдинені, як напр. Макарій: « Главное невидимое дѣйствіе таинства Миропомазанія состоитъ въ томъ, что оно сообщаетъ вѣрующимъ Св. Духа. Въ крещеніи мы только очищаемся отъ грѣховъ и возрождаемся силою Св. Духа, но не удостоиваемся еще пріять Его въ себя и содѣлаться Его храмами: чрезъ Миропомазаніе преподается намъ Духъ Св. со всѣми Его благодатными дарами » (ст. 358 — пор. Симеон Сол. MSG 155, 177, 228. 229-232 і і.).

Вислови св. Отців треба так розуміти, що Хрещення в першу чергу відпускає гріхи, але теж дає і Св. Духа, Божу благодать, і то виключно як зародок життя в народженні. Миропомазання уділює повноту Св. Духа. Одначе наука про уділення Св. Духа в Хрещенні підкреслена досить виразно. Св. Іриней каже: « Corpora enim nostra per lavacrum illam (vitam), quae est ad incorruptionem, unitatem acceperunt, animae autem per Spiritum ». (Contra haer. ІІІ, 17, 2. MSG 7, 930A). Св. Юстин уважає: зайвим обрізання, бо в Хрещення, що дав Св. Духа Τίς οὖν ἔτι μοι περιτομῆς λόγος ὑπὸ τοῦ Θεοῦ μαρτυρηθέντι; Τίς ἐκείνου τοῦ βαπτίσματος χρεία ἁγίῳ Πνεύмати βεβαπτισμένῳ; (Dial. 29, MSG 6, 537A). І Тертуліян, який пише, що Хрещення не дає Св. Духа, але приготовляє до Його прийняття — « non quod in aquis Spiritum S. consequemur, sed in aqua emundati sub angelo, Spiritui So praeparamur ». (De bapt. 6 MSL 1, 1314), пояснює пізніше, що хрещення Йоанове, якщо було б з неба, давало б було Св. Духа і відпущення гріхів — « daret et Spiritum S. et remissionem delictorum, si coelestis fuisset » (De bapt. 10 тже 1320). І сам автор твору De rebaptismate твердить, що Хрещення уділює Св. Духа: « Quoniam eos, qui in Christum credituri essent, Scriptura sancta praedixit: Oportere in Spiritu baptizari; ita ut et hi quoque non videantur minus aliquid habere quam illi qui perfecti sunt Christiani, ne necesse sit quaeri quale illud baptisma fuerit quod in nomine Jesu Christi sunt consecuti. Nisi forte in illo quoque superiore tractatu circa eos, qui tantummodo in nomine Christi Jesu baptizati fuerint, statues etiam sine Spiritu Sancto posse salvos fieri... » (І, 4. MSL 3, 1237). Св. Кипріян кінчить свої висновки, що Хрещення не може бути без Св. Духа — « baptisma esse sine Spiritu So non potest » (Ep. 74, 5 MSL 3, 1178). Накінець св. Августин хай підтвердить вгорі сказане: « Dicimus ergo in baptizatis parvulis, quamvis id nesciat, habitare Spiritum S. » (Ep. 187, 26 MSL 33, 841).

Також і деякі нез'єдинені (Малиновскій, Диовуніотіс і ін.) уважають, що в Миропомазанні завершується і уділення Св. Духа і Божа благодать. І в Хрещенні дається Св. Духа, але в Миропомазанні уділюється kyrios повно і правосильно.

Харисми. В первісній Церкві тайна Миропомазання уділяла, як додаток до внутрішнього скріплення і освячення ласки даром дані (gratiae gratis datae), які звалися харисмами, напр. робити чуда, пророкувати, говорити різними мовами, виганяти бісів, уздоровляти недужих і т.д. (1 Кор. 12, 1 сл.). Про них згадують св. Ігнатій Антіох., Полікарп, Юстин Мученик, Іриней і ін. Пізніше харисми уступили. Коли Хризостом не міг знайти рації цього, то св. Августин пояснює заник харисмів конечністю в первісній Церкві задля недостачі природного приготування. Навпаки, ця потреба могла вже уступити в пізніших сторіччях: Quis enim hoc nunc expectat, ut ii, quibus manus ad accipiendum Spiritum Sanctum imponitur, repente incipiant linguis loqui?... Antea dabatur ad commendationem rudis fidei et Ecclesiae primordia dilatanda. (De bapt. III, 16. MSL 43, 149 і In 1 Jo. 3, 10 MSL 35, 2025).

Вони були отже супровідними дарами головного укріплення, яке містилося в печаті дару Св. Духа.

в) Синоди і слова вселенських архиєреїв: Синод в Ельвірі (can. 38) називає Миропомазання consummatio і perfectio Хрещення. Декрет для Вірмен виразно підкреслює побільшення ласки і укріплення в вірі: Per confirmationem augemur in gratia et roboramur in fide. (Denz. 695). Дальшим діянням є уділення Св. Духа, якого сила є дана на відважне визнавання Христової віри. « Effectus autem huius sacramenti est, quia in eo datur Spiritus S. ad robur... ut videlicet Christianus audacter Christi confiteatur nomen ». (Denz. 697).

3. Розумові рації. Миропомазання є тайною. А що кожна тайна уділює надприродну освячуючу благодать, отже Миропомазання уділює ласку. Дальше, Миропомазання є окремою тайною від Хрещення. А що окрема тайна дає і окрему ласку, отже Миропомазання дає окрему освячуючу ласку, зглядно побільшає вже існуючі в душі. Миропомазання скріпляє надприродне життя. А що скріплення надприродного життя супонує його вже в душі, то Миропомазання є тайною живих: « In hoc sacramento datur baptizato Spiritus S. ad robur, sicut apostolis datus est in die Pentecostes, ut legitur Act. 2, et sicut dabatur baptizatis per impositionem manus apostolorum, ut dicitur Act. 8... Si ergo consideratur gratia in hoc sacramento collata, quantum ad id, quod est commune, sic per hoc sacramentum non confertur aliqua alia gratia quam per baptismum, sed quae prius inerat, augetur. Si autem consideratur quamtum ad illud speciale, quod superadditur, sic non est eiusdem speciei cum ipso » (S. th. 3. q. 72. a. 7). Освячуюча благодать Миропомазання зміряє до активного діяння в надприроднім стані при помочі семи дарів Св. Духа. З тим в'яжеться і домагання діючих ласк, які є конечні до переможної боротьби за Христа.

Миропомазання розвиває заціплене через Хрещення надприродне життя — укріпляє віру і сім дарів Св. Духа, зокрема дар кріпости і мужности. Св. Тома так пояснює: Perfectio spiritualis roboris in hoc proprie consistit, quod homo fidem Christi confiteri audeat coram quibuscunque nec inde retrahatur propter confusionem aliquam vel terrorem. Fortitudo enim inordinatum timorem repellit. Sacramentum igitur, quo spirituale robur regenerato confertur, eum quodammodo instituit pro fide Christi propugnatorem. (C. gent. IV, 60).

Друга частина тези: Миропомазання витискає на душі характер,

1. Оскільки з св. Письма можна доказати існування печаті, згл. характеру, слідно з 5 тези. Ця наука виступає ясніше в св. Переданні. Вже сама назва sphragis — sigillum, печать та церковна практика неповторювання Миропомазання вказують на характер, що його дає ця тайна. Впрочім це слідує з наведених свідоцтв св. Отців. Вистачить тут додати ще один-другий текст. Оптат з Мілеве закидає донатистам, що повторюють Хрещення і Миропомазання: « Seduxistis homines, rebaptizastis, iterum unxistis. Pro dolor! » (De schism. Donat. VII, 4. MSL 11, 1090). Св. Кипріян — що завершення полягає в знамені — signaculo dominico consummantur. (Ep. 73, 9. MSL 3, 1115. R.J. 595). Таксамо св. Амвросій — Baptismum sequitur spirituale signaculum, quia post fontem superest, ut perfectio fiat. (De sacr. III, 2. 8. MSL 16, 434, R.J. 1337). Неповторність Миропомазання подтверджує Авіт з Вієнни (Avitus Viennensis, 500 р. лист 24 MSL 59, 240/1). Про одне Миропомазання учив св. Фульґенцій — « unum baptisma, unus Spiritus et unum chrismatis sacramentum » (Sermo 45 MSL 65, 910). Св. Августин уважає важним Миропомазання єретиків... (De bapt. V, 20, 28. MSL 43, 190) і воно може існувати в найбільших грішників (Contr. litt. Petil. II, 104, 239. MSL 43, 342). Безсумнівні є свідоцтва св. Кирила Єрусал. Каὶ ὅπως ἱераτικῶς τῆς Χριστοῦ προσηγορίας γεγόνατε κοινωνοὶ καὶ ὅπως ἡ σφραγὶς ὑμῖν ἐδόθη τῆς κοινωνίας τοῦ ἁγίου Πνεύματος. (Cat. 18, 33. MSG 33, 1056B); твоя голова помазана оливою на чолі печаттю, яку маєш від Бога, щоб ти став образом печаті, об'явленням Бога. Ἐλαίῳ ἐλίπανέ σου τὴν κεφαλὴν ἐπὶ μετώπου διὰ τὴν σφραγῖδα, ἣν ἔχεις τοῦ Θεοῦ· ἵνα γένῃ ἐκτύπωμα σφραγῖδος, ἁγίασμα Θεοῦ. (Cat. 22, 7. MSG 33, 1101B). Миропомазані мають зберегти помазання ненарушеним і беззамішним Toύτῳ οὖν χρισθέντες τῷ ἁγίῳ μύρῳ, τηρήσατε αὐτὸ ἄσπιλον καὶ ἄμωμον ἐν ὑμῖν. (Cat. 21, 7. MSG 33, 1093C).

Теодорет з Киру оповідає, що наверненим новаціянам уділювано Хрещення, тому що вони не миропомазували по хрещенні Каὶ τοῖς ὑπὸ σφῶν βαπтиζομένοις τὸ πανάγιον οὐ προσφέρουσι Χρῖσμα. (Haer. fabul. III, 5 MSG 83, 408B).

Синод в Оранж (441 р. can. 2), Толедо (653 р. can 7) і Шальон (813 р. can. 27) постановляють, що Миропомазання не можна повторювати. Згадати належить тут свідоцтво папи Стефана І про заборону уділяти наново цю тайну єретикам. Подібно казав папа Інокентій І щодо Аріян: Arianos... conversos ad Dominum sub imagine paenitentiae ac S. Spiritus sanctificatione per manus impositionem suscipimus. (Ep. 24. MSL 20, 550).

Папа Григорій (590-604) подтверджує ту саму практику неповторности тайн. Лише на Заході була практика приймати єретиків положенням рук на голову, а на Сході через помазання: Ab antiqua patrum institutione didicimus, ut quilibet apud haeresim in Trinitatis nomine baptizantur, cum ad s. ecclesiam redeunt, aut unctione chrismatis, aut impositione manus, aut sola profesione fidei ad sinum matris ecclesiae revocentur. Unde arianos per impositionem manus Occidens, per unctionem s. Chrismatis Oriens reformat; monophysitos vero et alios ex sola vere confessione recipit » (Epp. ХІ ер. 67, MSL 77, 1206). Фотій боронив теж неповторности Миропомазання, докоряючи в своїй Енциклоклії латинянам, що миропомазували вже миропомазаних візантійськими священиками болгар. Ἀλλά γε δὴ καὶ τοὺς ὑπὸ πρεσβυτέρων μύρῳ χρισθέντας, ἐναμυρίζειν αὐτοὶ οὐ πεφρίκασιν. (MSG 102, 725). Нез'єдинений Петро Могила приймав характер Миропомазання і заборонив його повторювання.

2. Характер посвячує людину Богові і дає владу до виконування св. діянь. А що Миропомазування уповноважує до духовного розвою, до визнання і до оборони віри, отже воно дає характер. Жодного надприродного обов'язку не можна виповнити без надприродної ласки, отже характер Миропомазання домагається окремих благодатей. Миропомазання, як пасивна потенція, звертається до прийняття ласк і інших тайн, крім Хрещення, які хоч можна прийняти без неї важно, все ж таки відповідніше щойно по Миропомазанні. Як активна потенція, миропомазання дає можливість розвивати духове надприродне життя і боронити віру.

Заходить ще питання чи характер Миропомазання різниться від характеру Хрещення реально, чи тільки щодо способу (quoad modum). Одні теологи відповідають, що Миропомазання є завершенням Хрещення, тим то характер Миропомазання є тільки побільшенням і усовершенням першого характеру. Між тими двома тайнами заходила б тільки способова, модальна різниця. Інші богослови обстоюють повну відрубність обох тайн, а тим самим і реальну різницю обох характерів. Інакше завдання має до сповнення характер Хрещення, інакше Миропомазання. Перший спричинює духове, надприродне відродження з Бога, другий духовий зріст. Як не може рости ненароджений, так і нехрещений доходити до повноти надприродних сил. Характер Миропомазання уподібнює до Христа як учителя, царя і архиєрея. Знак Хрещення робить людину підчиненим Христа.

Миропомазаний, як зрілий член Церкви, є обов'язаний самостійним діянням прилюдно брати участь в будові Божого царства і співдіяти з Христом як учителем, архиєреєм і царем. Характер назначує миропомазаного перед людьми, ангелами і Богом як воїна, який звертає свою увагу на суспільне життя Церкви, щоби боронити її перед небезпеками. Післанництво, уповноваження і обов'язок миропомазаного не є звернені в першу чергу на особисті потреби, але на добро других. Він має утверджувати спільність з Христом, підчинення Св. Духові і побільшення благодатей: « In baptismo accipit homo potestatem ad ea agendo, quae ad propriam pertinent salutem, prout scilicet secundum se ipsum vivit. Sed in confirmatione accipit homo potestatem ad agendum ea, quae pertinent ad pugnam spiritualem contra hostes fidei, sicut patet exemplo apostolorum, qui antequam plenitudinem Spiritus Sti acciperent, erant in cenaculo perseverantes in oratione; postmodum vero egressi, non verebantur publice fidem fateri coram inimicis fidei christianae » (S. th. 3. q. 72. a. 5). Зазначити треба, що помазання імператорів не є тайною. Хоч як величавий це обряд, то є він тільки церковним освяченням і благословенням.

V. ДОПОВНЕННЯ

Конечність миропомазання.

Хоч всі тайни є конечні до спасіння, то одначе, каже св. Тома, деякі з них є такі конечні, що без них не можна бути спасеним, а деякі тільки причиняються до завершення спасіння (ad perfectionem salutis). В такий спосіб є конечне і Миропомазання, а саме воно є конечне до осягнення повноти спасіння. Було б смертельним гріхом легковажити і відкидати його. Тепер СІС зобов'язує прийняти Миропомазання, якщо тільки є нагода (can. 787), одначе важкого обов'язку виразно не накладає.

Все ж таки схолястики дуже підкреслювали вагу Миропомазання. Гуґо від св. Віктора каже: « Nec sine manus impositione baptizatum ab hac vita migrare contingeret, quod quidem omnino periculosum esset » (De sacr. II, 7. 3 MSL 176, 460). Св. Тома подає рацію, яким чином немиропомазаний тратить звершеність спасіння, « non quia damnaretur, nisi forte propter contemptum, sed quia detrimentum perfectionis pateretur » (S. th. 3. q. 72. a. 8. ad 4). Вірних слід заохочувати до прийняття тайни щоб не позбавляли себе багатства предложених ласк і збуджувати бодай бажання т. Миропомазання: Virtus divina non est alligata sacramentis. Unde potest conferri homini spirituale robur ad confitendum publice fidem Christi absque sacramento confirmationis, sicut etiam potest consequi remissionem peccatorum sine baptismo. Sicut tamen nullus con sequitur effectum Baptismi sine Baptismi voto, ita nullus consequitur effectum confirmationis sine voto ipsius, quod potest haberi etiam ante susceptionem baptismi. (S. th. 3. q. 72. a. 6. ad 1).

Миропомазання не є конечне засобовою конечністю (necessitas medii) як напр. Хрещення, і тому, хто не прийме його без вини, може бути спасений. Церква, хоч уділяла і до нині на Сході уділяє Миропомазання разом з Хрещенням, під оглядом конечности не ставить цих двох тайн нарівні з собою. Загальна думка є, що охрещена дитина спасається, хоч умерла б без Миропомазання. (De rebaptism. 4. MSL 3, 1236).

Одначе не є зайвим і для дитини Миропомазання, бо воно уділяє йому надприродне лицарство: Дорослому дає воно можливість негайно і належно визнавати віру. До цього зобов'язаний кожний християнин: « Кожний, хто визнасть мене перед людьми, і Син чоловічий визнасть його перед ангелами Божими; а хто відречеться мене перед людьми, відречеться його перед ангелами Божими » (Лук. 12, 8. 9). Вправді можна вимолити собі цю поміч і заслужити добрими ділами, одначе, щоб могли постійно визнавати віру, Христос установив тайну до одержання помочі Св. Духа. До визнання віри словом і ділом потреба ласк через ціле життя. А право на них дає характер, як уповноваження до служби Христового воїна. Хто отже легковажив би собі цю тайну, ледве чи може числити на ласки позатайнественні. Звідсіля слідує обов'язок наказової конечности (necessitas praecepti divini), бо Христос не установляв би зайвих і довільних засобів. Тим то конечне є бодай бажання Миропомазання і кожний християнин є обов'язаний подбати про поміч до видержання у вірі, бо кожний, більше або менше є виставлений на спокуси і небезпеки (розмови, книжки, наруги, переслідування і т.д.) у збереженні віри, і ніхто перед ними не є забезпечений.

Лаодикійський Собор (370 р.) підкреслює обов'язок Миропомазання: « Належить тих, що просвічені по Хрещенні, помазувати наднебесним миром і зробити їх учасниками Христа » (кан. 48). Із середньовічних і сучасних теологів одні є лагіднішої думки (св. Тома, Лемкуль, Білюарт, Пеш, Гір і ін.), мовляв немає важкого обов'язку Миропомазання. За важким обов'язком стоять Петро Даміяні, Скот, Турнелі, Умберґ і ін. Папа Бенедикт ХІV пригадує єпископам, що занедбання Миропомазання є тяжким гріхом: « Monendi sunt ab ordinariis locorum eos gravis peccati reatu teneri, si (cum possunt) ad confirmationem accedere renuunt et negligunt » (Etsi pastoralis).

За наказовою конечністю промовляють слова Христа: « А вода, котру я йому дам, буде в нім джерелом води, що тече в життя вічне » (Ів. 4, 14). Христос взиває до прийняття тайни: « коли хто спрагнений, нехай прийде до мене і п'є » (Ів. 7, 37).

VI. ЗАКИДИ

1. Кожний охрещений і оглашений є обов'язаний боронити Христової віри, і з тим належаться йому відповідні ласки. А якщо так, то є зайве Миропомазання. Отже воно не уповноважнює до оборони віри.

Відповідь: Кожний є уповноважений боронити віри, як надприродного добра і до цього одержує переходові відповідні ласки, це правдиве. Кожний має боронити з уряду, з яким теж постійно є злучені відповідні благодати, — це ложне. Менша преміса: Було б зайве Миропомазання, якщо воно не уповноважнювало б з уряду боронити віри і не давало постійних благодатей — це правда. Якщо воно уповноважує і дає надприродні помочі, було б зайве — це ложне. З тим і неправидивий висновок.

2. В патристичних часах повторювали апостатам т. Миропомазання, як виказують в своїх дослідах Морен, Сальте, Пурра (Morin, Saltet, Pourrat). А якщо тайну можна повторювати, то вона не витискає характеру, отже Миропомазання не уділяє характеру.

Відповідь: Повторювання Миропомазання, яке уважали неважно уділеним (Кипріян і ін.) — правдиве. Повторювання Миропомазання, важно уділене — це ложне. Обряд поєднання мав покаянний характер, як слідує з постанови папи Стефана І: Si quis a quacumque haeresi venerit ad nos nihil innovetur nisi quod traditum est, ut manus illi imponantur in paenitentiam. (Denz. 46). Церковний обряд поєднання відбувався отже через положення рук на Заході, а через помазання миром на Сході. Одначе це не була тайна, але благословення. До ІХ ст. не було в Візантійській Церкві обов'язку поєднувати апостатів помазуванням мира (практика давніша гл. текст папи Григорія вище). Цей обряд появляється щойно в Євхологіонах ХІ ст., який одначе не був повторюванням т. Миропомазання, але лише знаком відживання ласки Хрещення і Миропомазання. В ХІІ ст. затерлося це значення і монах Йов, Ніль Кавасила, Сімеон Солунський і деякі новіші теологи уважали це повторенням Миропомазання. Старої практики, не повторювати Миропомазання, держалися Петро Могила, патріярх Доситей, а з новіших цей погляд заступають Андрутсос і Диовуніотіс.