VII. СПІР ПРО ЕПІКЛЕЗУ

І. СУТЬ ПИТАННЯ

Епіклеза це молитва, яка находиться в літургіях перед або по словах установи, і якою священик молиться до Бога Отця або Сина, щоб зіслав Св. Духа на вірних і на дари предложення і перемінив Св. Духом хліб в тіло, а вино в кров Христа. В перших століттях epiclesis означала загалом освячення Євхаристії і інших таїнственних матерій. І так Іриней каже, що хліб приймаючи призвання Бога, вже перестає бути звичайним хлібом (Adv. haer. IV, 18, 5. MSG 7, 1027). А зараз нижче пояснює, що ὡς γὰρ ἀπὸ γῆς ἄρτος προσλαμβανόμενος τὴν ἔκκλησιν (ἐπίκλησιν) τοῦ θεοῦ οὐκέτι κοινὸς ἄρτος ἐστὶν ἀλλ’ εὐχαριστία… καὶ ὁ γεγονὼς ἄρτος ἐπιδέχεται τὸν λόγον τοῦ θεοῦ καὶ γίγνεται ἡ εὐχαριστία. (Adv. haer. V, 2, 3 MSG 7, 1124). Так само Кирило Єр. (гл. ст. 350). Щойно пізніше епіклеза набрала свого специфічного, своєрідного значення. Тому що ця молитва є по словах установи у всіх літургіях східних і західних, навіть в римській (supplices te rogamus), яку з часом (мабуть за папи Гелязія †496 згл. папи Григорія І †604) усунено — як признає загал теологів, повстає сумнів, що Христові слова установи не перемінюють существа хліба і вина, бо в епіклезі виразно молить священик Св. Духа, щоб перемінив обі матерії в тіло і кров Христа. І дійсно на основі цього, східні нез’єдинені богослови твердять, що не слова установи але епіклеза освячує і перемінює хліб і вино. Російські єпископи від Московського Собору (1690) згл. від патр. Адріяна (†1700), мусіли навіть складати визнання віри, що епіклеза є пересуществлюючим чинником в Євхаристії. З другого боку не бракувало католицьких теологів, які вбачаючи в цілім велику трудність, радили усунути зовсім епіклезу з літургії. І так Равшен пише: « Entweder muss hier die Epiklese wegfallen, oder man muss anerkennen, dass die Konsekration erst mit der Epiklese vollendet ist; man braucht sie aber nicht gerade in die Epiklese zu verlegen. Das ist, wie ich meine, die einzige (!?) mögliche Lösung der Epiklesenfrage ». (G. Rauschen — Eucharistie u. Bussakrament. Freiburg i. Br. 1908, 100). Навіть на Сході були спроби практично перевести такий проєкт в життя, як напр. мароніти, що на Ливанськім Синоді (1736) усунули епіклезу з своєї літургії. Та таке радикальне предложення тих, що на зразок Олександра Вепінського розтинають богословський вузол, ніяк не розв’язує питання і не є навіть поважною богословською відповіддю. Бо годі припустити, щоб молитва канону, яка находиться у всіх літургіях і яку відмовляють продовж цілих тисячліть, містила в собі щось ложне, тим паче, що є догмою віри, проголошеною на Трид. Соборі, що канон Служби Божої не містить в собі помилок (Denz. 953). Бо lex orandi est lex credendi. Якщо епіклеза стояла б перед словами установи, то не робила б трудности, бо щойно Христові слова остаточно пересуществлювали би хліб і вино. Та одначе у всіх літургіях за виїмком папірусу Дер Бализеґ, епіклеза наступає по словах Христа і звідси трудність. Як отже розв’язати цю квестію? Століття висилювалися на це і створили своїми творами цілу бібліотеку, одначе з болем треба признати, що вповні вдоволяючої відповіді теологи ще не знайшли і не дали. В нас на ту тему, більше і менше основно, писали в новіших часах о. Марко Галущинський ЧСВВ., о. Іщак, о. Мишковський, о. Руснак, о. Костельник.

II. ПОГЛЯД НА ІСТОРИЧНИЙ РОЗВІЙ ПИТАННЯ

В трьох перших століттях нема згадки в літургіях про епіклезу. Перший раз подибуємо її в III столітті в староєгипетській літургії, що збереглася в т.зв. папірусі Дер Бализеґ, де уміщена вона перед словами установи. В літургіях від IV століття, починаючи Євхологіоном Серапіона з Тмуіс († по 360 р.), епіклеза є звичайним явищем і стоїть по словах установи. Самі початки і повстання епіклези є неясні. В перших трьох століттях апостольські Отці і церковні письменники згадують про епіклезу як молитву до Логоса (св. Юстин, Іриней і ін.), так свідчать і натяки в літургійнім каноні Серапіона з Тмуіс. Перехід від епіклези Логоса до епіклези Св. Духа, як кажуть деякі історики догм, спричинили пізню семиаріянські спори, що третя Божа Особа є правдивим Богом. Як протиставлення з католицького боку видвигнено освячення Євхаристії через Св. Духа. Одначе ця думка ледве правдоподібна, тому що в папірусі Дер Бализеґ, значить перед македоніянською єрессю, є вже епіклеза, що правда перед словами установи, але все таки до Св. Духа.

В патристичних творах питання епіклези не порушувано. Щойно пояснення св. Йоана Дамаскина про typos згл. antitypos Євхаристії викликала богословську дискусію. Сам св. Дамаскин, пояснюючи значення згаданого терміну, каже, що дари предложення називають св. Отці, як от св. Василій Вел., antitypa доти перед освяченням, а не по пересуществленні. Теж пояснення Дамаскина про спосіб пересуществлення перед наведеними словами дало товчок до тверження про пересуществлення через епіклезу. Св. Дамаскин так каже: « Тіло є правдиво злучене з божеством, тіло, що з св. Діви, не так щоб воно взяте до неба, сходило, але що сам хліб і вино перемінюються в тіло і кров Бога. Коли питаєш про спосіб, як це діється, вистачить тобі почути, що через Св. Духа. Як і з св. Богородиці Господь через Св. Духа взяв собі тіло, яке існує в собі, і більше нічого не знаємо, хіба лише, що слово Бога є правдиве і успішне і всемогуче, а спосіб недослідним. Не від речі буде і це сказати, що як природно, хліб через споживання і вино і вода через пиття перемінюються в тіло і кров того, що їсть і п’є, і не стаються іншими тілом, як те, що передше було його, так і хліб предложення, вино і вода через призвання і осінення Св. Духа надприродно перемінюються в тіло і кров Христа і не є два, але одно і те саме. οὕτως δὲ ὁ τῆς προθέσεως ἄρτος οἶνός τε καὶ ὕδωρ διὰ τῆς ἐπικλήσεως καὶ ἐπιφοιτήσεως τοῦ ἁγίου Πνεύματος, ὑπερφυῶς μεταποιοῦνται εἰς τὸ σῶμα τοῦ Χριστοῦ καὶ τὸ αἷμα, καὶ οὐκ εἰσὶ δύο, ἀλλ’ ἓν καὶ τὸ αὐτό. (Fid. Orth. IV, 13. MSG 94, 1145A).

А що справді в літургії св. Василія antitypa dora називаються дари вже по Христових словах установи, а перед епіклезою, отже самометний був висновок, що щойно епіклеза пересуществлює хліб і вино. І так повторено Дамаскинову відповідь іконоклястам на 6-ій сесії II Нікейського Собору (VII вселенського, Hardouin IV, 369-372). За ними теж учив Теодор Абукрра (†820 MSG 97, 1553), Євтимій Цигавін (Dzigabenos) (MSG 129, 665), дальше анонімний автор твору « Про господнє тіло » (ΛΙSG 95, 408), Микола Кавасилас (†1371 — Litter. Expositio 29 MSG 150, 425 сл.), Марко Ефеський (XV ст. POXVII, 426 сл.), Московський Синод (1690) і більшість нез’єдинених богословів, як Епіфаній Славанецький, Теофан Прокопович, Андрутсос, Месолорас, Дивоуніотіс і інші. Слова установи мають у них лише чисто оповідаючий зміст (diegematika). Та їх думка не була загальною. І так по католицькому боці стоять Теодор Студит (MSG 99, 340), царгор. патріярхи Гермонос II (1222-1240), Михайло II Куркуас (1143-1146), Теодор Мелітініота, сучасник Кавасили (MSG 149, 948-949, 961), що не виключали при тім і Дамаскинових слів, Теофілакт (MSG 123, 650-651), Юрій Схолярій (Jugie — Oeuvres complètes I, 124), Петро Могила (Малий Катехизм, Требник 238/9, його « Визнання віри » по редакції Мелетія Сириго (1. fi. q. 107, Kimmel I, 180) є противне катол. науці), Симеон Полоцький, Сильвестер Медведєв, Гізель і ін.

Перейдім тепер до латинських богословів, між якими стрічаємо погляд подібний до нез’єдинених або навіть такий самий. І так між середньовічними схолястиками була поширена думка, що Христос внутрішнім актом (eulogesas) перемінив хліб і вино, а опісля словами проголосив, що це є Його тіло. Так учили Одо з Камбре (Odo de Cambrai †1113), Стефан з Отен (de Autun †1139), Препозитин з Кремони (Praepositinus de Cremona †1217), Гугуччо (Huguccio †1210), а також і папа Іннокентій III (†1216) заки став папою: « Sane dici potest, quod Christus divina virtute confecit et postea formam expressit, sub qua posteri benedicerent; ipse namque per se propria virtute benedixit, nos autem ex illa virtute, quam indidit verbis » (De s. altaris mysterio IV, 6).

Коли Петро з Пуатіє (Poitiers †1205) думав, що Христос два рази говорив слова установи, раз, коли благословив і опісля, коли подав вже тіло і кров апостолам, то Стефан Лянґтон (Langton †1228) змодифікував погляд схолястиків остільки, що Христос поручив апостолам і їх наслідникам освячувати словами установи, але сам пересуществив актом волі або якоюсь молитвою або й лише тим, що взяв в руки хліб і вино, подібно як освятив воду до хрещення фізичним діткненням свого тіла в Йордані. Ще Вільгельм з Монтлєзен (Montlezun †1343 р.) не відкидав цієї думки, хоч уважав правдоподібним, що Христос перемінив хліб і вино словами установи. Щойно Ричард з Медіявіллі (de Middleton †1308) відкинув рішучо цю гадку, доказуючи, якщо Христос освячував без слів, то повинні тепер так чинити і священики. А таке твердити, було б очайдушне. Не вважаючи на рації Ричарда з Медіявіли за Іннокентієм III пішли Вільгельм Дурантіс (Durantis †1296), Гвідо з Байс (de Baysio †1313 р.) і архиєп. Армаху (Armagh) Ричард Фіцральф (Fitzralph †1360).

Споріднену думку обстоював Амвросій Катарин (Ambr. Catharinus) в творі, який стоїть на індексі заборонених книжок, — Quibus verbis Christus eucharistiae sacramentum confecerit (1552 р.). Він твердить, що слова установи мають переповідаюче і історичне значення і тому до пересуществлення ще є потрібна окрема молитва. За Катарином пішов Шеффонтен (Cheffontaines — Varii tractatus I, 1586). Цим погляди деяких середньовічних теологів сходяться з наукою нез’єдинених про епіклезу. І дійсно деякі новіші західні католицькі богослови, як ораторіянин Le Brun (Explications des prières et des cérémonies de la messe. Liège 1778), Rónaudot (Liturgiarum orientalium collectio, 1 vol., Parisiis 1716), бенедиктинець A. Touttée (Opera S. Cyrilli Hieros. — praefatio diss. 3. c. 12. MSG 33, 276), H. Schell (Kathol. Dogmatik. Paderborn 1893 Bd. III, 539), Максиміліян Саксон. (Pensées sur la question de l’union des Eglises), думали, що в східних літургіях епіклеза належить до форми Євхаристії. Думку Іннокентія III, що Христос освячував внутрішнім актом й апостолам поручив словами установи, відновив в минулім столітті L.A. Hoppe, (Die Epiklesis der griechischen u. orientalischen Liturgien. Schaffhausen 1864).

III. РОЗВ’ЯЗКИ

Щоб можна шукати відповіді, треба мати на увазі межі дозволеної дискусії, себто церковні рішення споріднених питань. Спершу треба ствердити, що відповідь на питання про форму Євхаристії не є здефініюваною догмою. Одначе є в тій справі відповіді навчальної Церкви, які ставлять справу в деяких точках як близьку вірі (fidei proximum). Тим то голосити їм противні тези, межує з єрессю, або бодай з нерозважністю. Як згадано вже вище, є близькою вірі правда, що по виголошенні слів установи « це є тіло моє » і « це є кров моя » стає сейчас присутній Христос. Що тільки слова установи є формою Євхаристії і що епіклеза не належить до суті форми освячення, є нині певним теологічним тверженням. Коли йде про питання, як пересуществлював хліб і вино сам Христос, то можна згодитися з такою відповіддю, що Христос міг пересуществити без жодних слів. Залишається питання, як в дійсності Він вчинив? Якщо справді Він був би освячував думкою, тоді таксамо у думці без слів були б освячували апостоли і їх наслідники, бо Христос сказав « це чиніть на мою пам’ятку ». Тимчасом проти цього свідчить безперервна традиція Церкви. Тридентський Собор твердить, що Христос став присутнім « vi verborum » (Sess. III, c. 3). На всякий випадок св. Письмо не подає окремої молитви, якою Христос перемінив хліб і вино в своє тіло і кров. Навпаки, слова установи достаточно і вповні означують євхаристійну присутність і її спричинюють і тим становлять форму тайни. Благословення хліба і вина, про яке згадують Євангелисти і св. Павло, попереджують само освячення і пересуществлення і до нього не належать. Остаточно можна брати як « благословення — eulogia і eucharistia » слова установи, тоді б вони самі пересуществленням і формою тайни. Із слів Тридентського Собору радше слідувало б, що пересуществлення є окремим актом без попереднього благословення: Post panis vinique benedictionem se sum ipsum corpus illis praebere ac suum sanguinem disertis ac perspicuis verbis testatus est; quae verba a sanctis Evangelistis commemorata (Mt. 26, 26. sqq., Mc. 14, 22 sqq., Luc. 22, 19 sqq.) et a Divo Paulo postea repetita (I Cor. 11, 23 sqq.), tum propriam illam et apertissimam significationem prae se ferant, secundum quam a Patribus intellecta sunt. (Denz. 874). За пересуществлення через слова установи промовляють наведені свідоцтва більшости Отців до Дамаскина, а їх вислови потверджує і літургічна практика, як підносив на Фльорентійськім Соборі кард. Виссаріон. А саме, що по виголошенні слів « це є тіло моє » священик робить поклін, а нарід відповідає: амінь. Отже знак, що наступила переміна хліба і стало присутнє тіло і кров Христа.

З Отцями згідні середньовічні богослови — Петро Льомбард (dist. 8), св. Тома (S. th. 3. q. 78. a. 1.) Суарез закінчує свій вивід так: Dicendum est Christum consecrasse praedictis verbis semel prolatis prout ab evangelistis referuntur. Haec ita certa est, meo iudicio, ut contraria non possit absque temeritate defendi. (De Euch. disp. 58, sect. 1, 4). Сповидно, противні слова (antitypa), св. Василія і св. Йоана Дамаскина, дадуться пояснити в їх контекстів, як такі, що означають прообраз майбутнього Христа в славі: Antitypa отже, ще є прообраз майбутнього, називаються не тому, щоб правдиво не були тілом і кров’ю Христа, але що ми є тепер учасниками божества Христа, а колись будемо розуміти огляданням. (F. Orth. IV, 13. MSG 94, 1144. RJ. 2371).

Та по усуненні вступних трудностей, виринає питання, яке ж властиве значення має епіклеза, якщо вона не пересуществлює хліба і вина. Найпершу розв’язку подав Виссаріон на Фльорентійськім Соборі. Його пояснення спирається на драматичності Служби Божої. Пересуществлення наступає через слова Христа вправді в одній хвилині, але Церква, щоб викликати боговійний настрій у вірних долучує молитви, в яких розвивається євхаристійна жертва немов драма. Акт пересуществлення є спільний всім трьом особам Божим. І тому Церква звертається спершу до Бога Отця, всемогучого Творця і милосердного Батька, який все зробив, щоб рятувати відпавший людський рід, так що навіть віддав свого однородного Сина для спасення тих, що увірять в Нього. Син прийняв тіло і виповнив дбайливо ціле поручення Отця тій ночі, в яку видав себе на смерть, взяв хліб, благословив і сказав, це є тіло моє і т.д. Опісля звертається Церква до останньої, третьої особи, Св. Духа, щоб Він освятив і перемінив ці дари, бо Св. Духові апропріюється кожне освячення і всі діла любови, з яких найбільшим є Євхаристія. Саме епіклеза виводить третю божу особу Св. Духа в цій найбільшій драмі світу. Св. Дух освячує і душі, щоб гідно прийняли на спасіння св. Причастя. Сама епіклеза не означає пересуществлення. Її треба віднести до моменту слів Христа. Цілої дії не може Церква висловити в одній хвилині, але розвиває її ступнево, хоч само пересуществлення, як сказано, наступає в одній хвилині. « Quodsi rerum natura, пояснив кард. Виссаріон латинянам, tale aliquod verbum pati posset, quod mox et sine alicuius temporis intervallo rem omnem exprimeret, profecto nos simul et eodem tempore cum verbis Domini cetera omnia pronuntiaremus… Ceterum quoniam natura rerum id vetat necesseque est per intervalla temporis unum post aliud verbum pronuntiare…. oportet haec aliaque huius modi non tamquam in tempore, in quo dicuntur, sed tamquam in tempore, pro quo dicuntur ita intelligere, ac si tempus illud maneret minimeque deflueret » — « Треба того роду призвання розуміти не про речі, які діються в часі, в котрім це призвання виголошується, але котре відноситься до речей, які відбулися в часі, для якого те призвання було призначене, немов би той час ще тривав і зовсім не минув ». Як приклад подає кард. Виссаріон уділювання тайни Священства, в якій цілий обряд триває довго, хоч Божа благодать уділюється в одній хвилині. (De sacr. Euch. MSG 161, 516 сл.).

Другу теорію поставив кард. Турекремада, т.зв. теорію причастя. Церква призиває Св. Духа, щоб Він не перемінив хліб і вино, але щоб вчинив достойним і успішним причастя в цілім містичнім тілі Христа, себто у вірних, і щоб пересуществлений хліб вийшов на спасіння, на очищення і освячення душ тих, що причащаються. Ця думка не вповні правдоподібна, бо в епіклезі виразно просимо, щоб Св. Дух перемінив (metabolen) хліб і вино. Вона пояснює лише одну частину значення епіклези, як признали греки на Фльорентійськім Соборі: « Ми сказали, що признаємо, що через ці слова (установи) пересуществлюється хліб і стається тілом Христа; а опісля, як ви самі кажете Jube haec perferri per manus sancti angeli tui in sublime altare tuum, так і ми теж молимося, кажучи: « Нехай Св. Дух зійде на нас і вчинить в нас хліб цей чесним тілом Христа твого і що в чаші цій, чесною кров’ю Христа твого і перемінить їх Св. Духом, щоб стали причащаючим на очищення душі » (Sess. 25. Mansi, Collect. Conc. XXXV, 1006). Обі думки разом злучені себе доповнюють і дають правдоподібне, хоч під деяким оглядом однобічно, пояснення цілости епіклези.

Третю теорію т.зв. історичної еволюції поставив І. Геллер, Редемпторист, (I. Höller CSSR. — Die Epiklesis der griech.-orientalischen Liturgien. Wien 1912). В найдавніших літургіях призивається Св. Дух, щоб об’явив (apophene) тіло і кров Христа. Іншими словами, Св. Дух має просвітити вірних, щоб вони твердо вірили в таїнства пересуществлення. З часом слово apophene заступило poiese, мабуть задля споріднення їх обох слів і їх значення. Одначе це мало обоснована гіпотеза і не знати, коли наступила така зміна згл. еволюція терміну.

Більше точніша і поширювана гіпотеза, що епіклеза розвинулася з обряду освячення і благословення дарів. Тож і в освяченні Євхаристії священик молиться, щоб вони вийшли, для тих, що причащаються, на тверезість душі, відпущення гріхів і причастя Св. Духа. Це потверджував би факт, що по освяченні Євхаристії благословлено оливу, хліб і воду. (Євхол. Серап., Constit. Apostol. Constitutiones ecclesiae Aegypt. і ін.). Епіклеза розвинулася з порівняння Євхаристії з освяченням води до хрещення, мира до миропомазання і оливи до оливопомазання, як це видно в Кипріяна Ер. (Cat. Myst. 3, 3. MSG 33, 1090C сл.), Кипріяна Ер. 70 (MSL 3, 1041), Августина (De bapt. contr. Don. 5, 20, MSL 43, 190) Ὅπερ γὰρ ὁ ἄρτος τῆς Εὐχαριστίας μετὰ τὴν ἐπίκλησιν τοῦ ἁγίου Πνεύματος, οὐκ ἔτι ἄρτος ἁπλὸς, ἀλλὰ σῶμα Χριστοῦ· οὕτω καὶ τὸ ἅγιον τοῦτο μύρον οὐκ ἔτι ψιλόν, οὐδ’ ὡς ἄν εἴποι τις κοινὸν μετ’ ἐπίκλησιν. і ін. Так св. Кипріян думав, що навіть освячення води конечне до важности хрещення, як мира і оливи до миропомазання. В зв’язку з тим насувалася гадка, що епіклеза є конечна до освячення Євхаристії. Щойно в IV ст. увійшло прохання про пересуществлення дарів в тіло і кров Христа. Одначе треба замітити, що в папірусі Дер Бализег є епіклеза перед словами установи, в якій проситься не тільки за освячення, але й за пересуществлення. Найновіші богослови (Брінктріне і ін.) уважають епіклезу тільки поясненням Христових слів, як forma sacramenti secundaria, подібно як при Священстві передання священичих орудій.

Чому епіклеза стоїть по словах установи? Євхаристія є не лише тайною, але і жертвою. Церква, свідома своєї негідности в приносини жертви, закликає Св. Духа, свого заступника і параклета-утішителя, щоб Він прийняв гідно приношення і щоб ця жертва була певно прийнята Богом. А буде певно прийнята, якщо Він перемінить хліб і вино в тіло і кров Христа. Теж стоїть епіклеза по згадці на терпіння, смерть і воскресення Христа і тому є натяком на Зіслання Св. Духа.

Чи важно освячують нез’єдинені, коли думають, що формою Євхаристії є епіклеза? Очевидно важно, якщо мають намір робити так, як робить Христос і виповнюють Його слова: « Це є тіло моє і т.д. ». Явно ж то опускав слова Христа і виголошував тільки епіклезу, тоді освячення було б неважне.