СТАТТЯ ПРО МІСІЮ О. ДЖЕНОККІ.

Апостольський престіл післав нашій українській Церкві свойого Візитатора в достойній особі П. Е. о. Івана Дженока.

Новим звеном і новою любою затіснилися традиційні взаємини нашої Церкви і народа з Апостольським Римським Престолом. Повторилися давні, добрі дні з минулого історії нашої Церкви. Нагадався добрий, святий папа Аґатон, який ще на два століття перед святими Кирилом і Методієм сердечно турбувався долею Славян, що мешкали в межах і на окраїнах грецької держави. Станув перед очима Адріян II, як застановлявся за славянською справою перед нахабними ворогами Заходу і Півночі. Віджили часи св. Полієвкта, папів Івана XII., Венедикта IX., які так дорогі були нашій княгині Ользі й її наслідникам. Нагадався св. Григорій VII., як приймає від Ізяслава заяву вірности і благословить його й його державу, далі Гонорій IX., Інокентій IV., Климентій IV., Григорій X., Євген IV., Климентій VIII., Урбан VIII., яких імена записані мало що не на кожній сторінці нашої церковної історії, вкінці Венедикт XIV., Григорій XVI., Пій IX., Лев XIII., Пій X., Венедикт XV., з котрих кожний тим чи иншим способом спомагав про нас і нам прислужився.

На наших очах, новий Христовий Намісник, Папа Пій XI., пішов слідами старої традиції і вислав свойого відпоручника, щоби сей приніс між нас Його слово, Його благословення. Його спочуття, і щоби побачив наше релігійно-духове життя, наші церковні організації, наші радощі і болі.

Та сей, котрий сьогодні між нами, знаний уже нам від двох літ, коли то бл. п. попередник Пія XI. завірив йому незвичайну місію на нашій Україні. І ми памятаємо, як він, слухняний на голос сильного нам Батька, пустився в дорогу, але слабка рука наших переможців замкнула перед ним наші двері, і він остав перед ними. Зате уста кожного Українця з почетом і пошаною згадують Його імя, і коли тепер, по волі нового верховного Пастиря, вдруге приходить уже до нашого дому, так радости нашій нема кінця. Наші дотеперішні очікування і сподівання стали дійсністю, бо Він прийшов до нас, як приходить брат до брата, приятель до приятеля, як той, що має з нами одно серце й одну думку. «В мені найдете, говорив Він, найбільш любочого приятеля», і таким оказався кожному, з ким зустрічався.

З черги пересуваються перед ним наші єрархи, наші капітули, духовенство, женихи люду, організації, молодь. З дня на день обсервує він наше життя.

Пізнає наші важкі умовини, серед яких здобуваємося на останні сили, щоби не дати себе подужати і щоби гідно зберегти те надбання, яке посідаємо.

Як висланник Того, котрий на першім місці застановляється за покривдженими і немічними. Він усіх потішає і підтримує на дусі тим запевненням, що, повернувши до Риму, розкаже все св. Вітцеві, а Він, що відноситься до нас з найбільшою любовію, доложить ще більшого про нас старання.

Не сумніваємося про правдивість сього запевнення, бо віримо, що той сам Христос, котрий творив усім добре, передусім малим і немічним, тішить своїм духом обдарував свою св. Церкву.

І не тільки віримо, але й знаємо, бо факти про се свідчать — факти, які бачимо, порівнюємо, розважаємо. Не можемо при тій нагоді промовчати дисгармонії, яка заходить між поступуванням наших світських суверенів а поступуванням нашого церковного суверена, св. Престола. Держави знатні, які користувалися світом «мир», іменем «права, культури, гуманности й свободи народів», видали нас нашим воєнним переможцям на ласку й неласку, і хоч собі задержали суверенність над нашим краєм, хоч доходили до них до неба вопіючі вістки про те, що діється в нашім краю, то нині не були ласкаві прислати ані одного свойого відпоручника, який прослідив би справу тут на місці — хоч такий відпоручник «могучих світа сього» приїхав би до нас коштом, і не був би наражений на ніякі трудности у виконанню своєї місії.

А св. Престіл, як тільки се стало можливе, висилає до нас свойого відпоручника та й не з порожніми руками, але з дарунками для воєнних сиріт. Політичні власти ставлять опір сій місії. Папський відпоручник по неволі вертає до Відня. Прийшов другий раз, і знова посилає до нас свойого відпоручника в тій самій особі. Бо коли має судити, то хоче судити по правді і по справедливости, а для сього конче потрібні безсторонні, автентичні інформації. Ось так поступає Церква, в котрій жиє Христос.

Достойного Гостя вітаємо між нами з нетаєнною радістю й з відданням і просимо Його передати св. Вітцю нашу подяку за Його батьківську опіку над нами і переказати Йому нашу синівську привязаність, любов і пошану.

[1] Цю статтю в «Ниві» ч. 3, 1923 р. польська цензура частинно сконфіскувала. Її повний італійський переклад переслано до Риму і його подаємо в цілости разом із допискою римської канцелярії на початку.