ВИКЛЮЧНО ДЛЯ ВЛАДИК

ВИСОКОПРЕОСВЯЩЕНІШИМ ВЛАДИКАМ МИТРОПОЛИТАМ, АРХИЄПИСКОПАМ, ЄПИСКОПАМ

Мир і Благословення!

1. Різдвяні Свята з Новим громадянським роком спонукують нас до занесення окремих молитов і благань до Новонародженого Христа за нашу Церкву і наш нарід. — покірної подяки за минуле і гарячих мольб за захмарене майбутнє. Від того ми починали і мусимо в будучому починати всяке наше діяння. А водночас ми мусимо спокійним оком глянути на пройдений шлях і. із здобутих досягнень та пороблених похибок, витягнути, на основі набутого досвіду, висновки та вказати напрямні для дальшої праці. Так поступає кожна розумна людина, так треба поступати і нам.

2. Після трилітної праці в часі II Ватиканського Собору ми зробили перші вдати і спроби з’єднатись і узгіднити вступні кроки-передумови для дальших висновків і заключень. Ми зовсім правильно розпочали від літургічної однозгідности. одноголосно прийняли п’ять, усіх обов’язуючих точок, і намітили дальшу працю в тому напрямі. З проголошенням Соборового Декрету про Східні Католицькі Церкви, ми перейшли на патріархальний устрій, тому що Верховний Архиєпископ є зрівняний в правах з патріархами. Крім того, всі Владики без виїмку підписали спільне Послання в справі переводження в життя постанов II Ватиканського Собору і визначення напрямних в дальшій душпастирській праці. Це все було проголошено в «Благовіснику». — отже, без найменшого сумніву, обов’язує всіх, і ніхто не має права виломлюватися і руйнувати єдність та одно згідність нашої Церкви. Не треба вже інших затверджень для однозгідних ухвал, бо вони обов’язують всі національні Конференції і всіх учасників «іпсо факто», а на патріарших Синодах вистачає навіть більшість. Щоб утвердитися в юридичній певності, додаймо ще до того автономні старовинні права Східних Церков в далеко йдучій самоуправі. А наша Церква, зокрема, вже 30 літ полониться в крові в обороні своїх прав і свого існування. Це зовсім не зменшує авторитету Апостольського Престолу, а навпаки його утверджує і скріплює. Пам’ятні є слова св. Пія X папи, сказані до Слуги Божого Андрея митрополита. «утере юре ту о». — «користуйся своїм правом». А недавно ще сказав один патріарх: «Якщо б не патріарх, то жоден мій єпископ не був би нині в зв’язку з Апостольським Престолом». На тому становищі станув II Ватиканський Собор, затверджуючи патріарші права.

3. Рішено також, щоб Верховний Архиєпископ на майбутнє скликав Синод всіх Владик в 1967 році як ювілейному, в століття канонізації св. Йосафата. щоб вони спільною св. Літургією при його гробі засвідчили свою вселенську католицьку віру, подібно як її були визнали тогочасні наші Владики біля тіла архиєпископа полоцького Йосафата. убитого за єдність Христової Церкви, перед Святим Отцем Папою Римським. Після Ювілейної Академії ми мали, впродовж кількох днів відбути наш Синод для поладнання біжучих і пекучих справ. Одночасно. це мав бути і вияв нашої консолідації та сили і живучости нашої Церкви, не зважаючи на всі гонення і переслідування. З такими, що правда, скромними досягненнями, поборовши в межичасі величезні труднощі в споєнні і зігранні всього нашого українського Єпископату, всі Владики роз’їхалися до своїх єпархій. Пізніше ми ще могли спільним Посланням виступити з протестом проти святкування 20-ліття ліквідації нашої Церкви на Україні і то. на жаль, в дуже обмеженому виді, і Спільним Зверненням до Всесвітнього Українського Конґресу в Нью Йорку. Це було великою потіхою для всього духовенства і вірних, передусім для страдаючої Церкви на Радянщині.

4. На жаль, ця втіха була коротка! Двох чи трьох Єпископів, що не могли, мимо всіх підступних заходів, розбити Єпископського Синоду, і мус їли хоч-не-хоч підчинятися переважаючій більшості, почали покрадьки продовжувати дальшу роз’єднюючу акцію. За ними пішли, коли це стало дещо відомим, і інші Владики і почали виломлюватися з однозгідних ухвал усього Єпископату та заперечувати себе самих. І так. найперше в закарпатських, пітсбурзькій і пасейкській. єпархіях скасовано свята, мимо протесту духовенства і вірних; в наших єпархіях в З’єдинених Державах знесено, мимо всіх спротивів, піст в п’ятницю. самовільно змінено календар, до чого, між іншим, ніхто не має права, тільки наш Церковний Синод, затверджений Папою. Наруги, а то і знущання над вірними викликали велике згіршення в цілій Українській Католицькій і Православній (нез’єдиненій) Церкві, а велику втіху у всіх безбожників і ворогів Бога. В ще іншій єпархії запроваджено якісь свої практики в Службі Божій, мимо плачу і ремствування священиків і вірних, хоч Апостольський Престол затвердив і всі Владики на Синоді прийняли Літургікон. виданий в Римі Священною Конґреґацією для Східної Церкви. У всіх тих жалюгідних неправильностях треба тямити, що Єпископи є для вірних, а не вірні для Єпископа, і що дуже часто самі Єпископи своєю невторопністю викликували негодування вірних і схизми.

5. Коли з Східної Конґреґації написали, що українські Єпископи належать до державних Єпископських Конференцій і обов’язані відчинятися їх ухвалам, то одержали відповідь, що це не може ніколи відноситися до нашого обряду і східної дисципліни. Так було завжди в Україні. Австрії. Польщі. Югославії і ін. Та на тому позакулісні акції проти канонічно-правного і історично уґрунтованого стану нашої Церкви не закінчилися. До Секретаріату Стану і Східної Конґреґації внесено меморіали проти Верховного Архиєпископа. в яких заперечувано його права скликати Синод. Це саме зроблено також, як повідомляли добре поінформовані кола, в Департаменті З’єдинених Держав Америки у формі демаршу проти можливого якогось там впливу комуністичного громадянина на американські церковні справи.

Щоб упевнитися щодо рішення Владик, чи вони стоять при давній постанові, розіслано нове запитання в тій справі. І прийшла позитивна відповідь від усіх Владик, крім одного, що як звичайно, ніколи не давав жодної відповіді. Від трьох, за першим разом прийшла виминаюча відповідь, а за другим разом потверджуюча. Верховний Архиєпископ разом із трьома, найближчими Риму. Владиками, відбули підготовчі сесії, на яких випрацьовано подрібний плян і величавого свята св. Посафата (з участю українських хорів з Голяндії, Відня і Риму) та Єпископського Синоду, що мав відбутися впродовж одного тижня в монастирі «Студіон» — для улегшення участи всіх Владик. Верховний Архиєпископ повідомив про це Святішого Отця і Східну Конґреґацію, звідки наспіли відповіді такого змісту: Треба бути второпним, бо святкування св. Посафата могли б образити нез’єдинених православних. Єпископська Конференція могла б відбутися, але тільки в канадійсько-американському обсязі. Очевидно. Верховний Архиєпископ не міг на це згодитися. Одначе з того приводу треба було здержатися від Йосафатових Свят і Єпископського Синоду, скликуваного на зразок патріаршого звичаю, для полагодження біжучих церковних (прав. Синоду. в якому беруть участь не тільки прибічний Синод патріярха (енно дос ендімуза), але всі Владики, щоб мали змогу (ознайомитися з важнішими церковними справами і висловити свою думку. Як рацію подано. що деякі Владики, мимо письменної заяви взяти участь, таки не приїдуть. Опісля, дехто з Владик, не питаючись, давав до преси на свою руку пояснення, незгідні з правдою, щоб боронитись перед закидами вірних, які з нетерпеливістю вичікували Синоду і вирішення наболілих справ, та одначе були підведені в своїх сподіваннях. Владики, що протестували проти Синоду і прав Верховного Архиєпископа. навіть прилюдно заявляли, що вони, мовляв, готові приїхати, якщо б дістали завізвання від Верховного Архиєпиекопа. Не було іншого виходу, як мовчати, щоб не викликувати більшого згіршення. А треба також знати, що то не була єдина і відокремлена акція. Бо в тому напрямі пішла систематична «робота», з одного боку — меморіали з Америки і письмами деяких монахів, враз з різними іншими їхніми потайними заходами, з другого боку т.зв. «науковими» дисертаціями і публікаціями, опрокидувано основу для Верховного Архиєпископа, зглядно українського патріярхату. щоб в практиці можна було на них покликуватися... «І як люди спали прийшов його ворог і насіяв кукілю... Оставте рости вкупі аж до жатви» (Мт. 13.25.30). Висилано післанців і на Україну, щоб і там викликувати замішання. У висліді того унеможливлено скликання Синоду і всяку акцію за об’єднання нашої Церкви, а висунено концепцію трьох відрубних українських католицьких Митрополій: одна — пригнетена большевиками. дві інші — канадійська і американська провінції. Верховному Архиєпископові навіть сказано відносними колами. щоб не тратити здоров’я на даремні зусилля, бо Україна під московським патріярхом, з яким ведуться тепер переговори, а на нашу Церкву в Америці треба махнути рукою, бо американізація — це питання часу. Це останнє потвердили навіть дуже добре поінформовані, позаримські кола. А ще інші «потішали» нас тим, що в теперішній грі ми мусимо бути офірним козлом.

6. Фактичний стан загально відомий. Верховний Архиєпископ видвигну в на ІІ сесії II Ватиканського Собору в першій промові, в імені цілого українського католицького Єпископату, в дуже обережній формі справу українського патріярхату. «ут седес Кіовєнзіс-Галічензіс ад діґнітатем патріярхалєм евегатур». Нічого в тому не було сказано ні про особи, ні про різницю між католиками і нез’єдиненими, ні про спосіб обсадження — вибором чи іменуванням, але тільки про один і самий патріархат. Самозрозуміло, і що було до предвидження. почалася сильна протиакція. На Україні скликувано мітінґи проти Верховного Архиєпископа, бо він, мовляв, хоче відірвати Україну від Радянського Союзу, а тут в Римі, деякі наші духовні, подразнені в своїх амбіціях, при помочі пок. Кард. Спельмана, як оповідають, розбили вже рішену справу українського патріярхату на підготовчій Соборовій Комісії. Інші, чужі, неприхильні нам церковні кола налякалися зросту нашої Церкви. Варшава зараз зрозуміла в чому справа і поробила свої заходи в часі Собору, щоб рішуче не допустити впливів патріарха на евентуальну номінацію нашого єпископа в Перемишлі. Для пів мільйона вірних в одній з найстарших наших єпархій — патріарх мусів би забрати голос. Так само Москва, що тепер вважає себе єдиним рішальним чинником в церковних справах на Україні, зробила все, щоб себе забезпечити. Московський патріярх вже не назначив в Києві, всупереч тисячлітній традиції, митрополита, але тільки звичайного Єпископа. І екуменічні кола вважали, що український патріярхат не улегшить їм справи, але навпаки утруднить, бо Москва не схоче ніяк допустити до створення українського патріархату. Подібне становище зайняв і Царгород. підносячи голосно свої давні права на Київсько-Галицьку митрополію. Для нього наша Церква «ін кестіон епінез» — колюча і болюча справа. Не згадуємо вже про румунського, болгарського і сербського, що стоять під впливом Москви. Коротко кажучи, всі миттю зрозуміли, що Українська Церква виступила б як рівнорядний. самостійний чинник, і тому вона для всіх — «беаті поссідентес» — небажаний конкурент. Єпископат і духовенство в двох третіх і весь український загал, віруючих і невіруючих, по цей і по той бік кордону, відчув інтуїтивно, в чому справа і станув одною лавою проти неприхильників і ворогів, своїх і чужих, українського патріархату. Найкращим доказом цього є недавня заява на Всесвітному Українському Конгресі в Нью Йорку, мимо всіх потайки роблених перепон. Немилим скреготом була заборона писати про патріярхат, що викликало якраз ще сильнішу протиакцію в ліберальних часописах. Такий стан триває дальше. В додатку, згадані кола насторожують Римську Курію проти патріархату і Верховного Архиєпископства. немов би український патріярхат ослаблював авторитет Апостольського Престолу і розбивав єдність Вселенської Католицької Церкви. Не знати, чи в тому більше нерозуму чи наївности? Нині можна вже з певністю твердити, що Київсько-Галицький патріярхат був би в минулому, за митр. Рутського і Могили, за короля Яна Собєского, за часів відновлення Галицької митрополії і в Америці на початку XX ст., а так само і тепер, найсильнішим об’єднюючим чинником нашої Церкви і народу з Апостольським Престолом.

7. Правний стан нашої Церкви спирається нині на Соборовому Декреті про Східні Католицькі Церкви і на правах заґварантованих нашій Церкві Римськими Архиєреями при заключуванні Уній (гл. кап. 5. 9, 10. Благовісник І, 1, стор. 20-22 і ін.). Наші «права і привілеї є саме ті, що мали силу в час єдноспги Сходу і Заходу» і саме це є нормою права а не пізніші нововведення і порушування давних прав. «Що сказане про патріархів, є теж важне і про Верховних Архиєпископів». Не згадуючи про Митрополитів в українській старовині, що завжди самі скликували Синоди і ними проводили. Слуга Божий митрополит Андрей Шептицький скликав на Синод всіх українських Єпископів, європейських і американських, закарпатських і югославських, а навіть і болгарських і проводив ними. Український греко-католицький Єпископат вже становив правне тіло, яке збиралося періодично, ще далеко до Вселенського Собору Ватиканського II.

Під нинішну хвилину найважливіша справа для нас є єдність Української Католицької Церкви, а не розбиття і розчленування її на дрібні частини, в якій, що вже увійшло в притчу народів і що з докором всі завважують. Єпископ є сам собі пан і удільний князь. 1 якщо кожний, в такому царстві, іще зачне їздити всюди і співати свій кондак, то з того постане не гармонійна пісня, але жахлива, невиносима какофонія. В скликуванні і відбуванні Синоду не піднесена навіть справа юрисдикції бо вона буде така, яка буде для всіх патріярхів. А нема мови, щоб царгородський, московський і інші патріархи зрезиґнували колинебудь з своїх прав над підчиненими собі Єпископами на Заході. Треба ясно сказати і остаточно зрозуміти, без огляду на всякі особисті побажання, що патріарші права можуть належатися тільки митрополичому престолові Київ-Галич, який впродовж століть підчеркував завжди свою автономність, навіть у відношенні до царгородського патріарха і тому на знак на ділі патріарших прав несено завжди перед Київсько-Галицьким митрополитом — двораменний хрест.

Треба бути хіба не теологом, щоб хотіли підносити українські периферійні єпископства чи митрополії, без апостольської, вікової традиції. до патріаршої гідності,. Тому Св. Отець сказав до одного предсідника для полагоджування спірних справ, читаючи таке прохання: куди б ми зайшли, якщо б ми хотіли творити українські патріархати у Вінніпеґу і Філадельфії.

8. Все таки під тим оглядом наша єдність є поважно загрожена. Від найвищих духовних римських провідників ириходиться чути упокоряючі докори, що «українцям в церковних справах не можна ніяк помогти, бо вони розсварені і жеруться між собою, як пси і коти». Також українські політичні і громадські провідники виразно заявили Верховному Архиєпископові, а опісля і прилюдно на Конгресі, що нині найбільшою перепоною дія національного і політичного об’єднання є Церква, яка. замість бути прикладом і зразком залізної солідарності,, консолідації сил і однодушності, в переводженні планів, стала навпаки відстрашаючим проявом розбиття і роз’єднання. Гляньмо на французів. німців, італійців, поляків і ін. В них залізна дисципліна. Коли Приматові Польщі відмовлено дозволу виїзду на Папський Синод, всі інші Єпископи не поїхали для солідарності,. І Папський Синод вислав їм телеграми з признанням. Те саме видно було з промов бесідників на Папському Синоді, чого не можна було сказати про наших, бо кожний говорив, що хотів, і робив, що хотів. Нашими чварами гіршаться і нез’єдинені православні, заявляючи навіть прилюдно: «ви хочете, щоб ми з'єднались з українцями католиками, коли вони самі роз’єднані і поділені на митрополії, єпископства, екзархати, парохії, Василіян і ін. А в нас хоч того нема».

9. З жалем і болем треба ствердити, що авторитет Апостольського Престолу піднесений до небувалих висот серед нашого народу, як це виявилось на ще недавному кардинальському святі, став підупадати, а повага Єпископів неймовірно принизилась. Вірні, згіршені і невдоволені. домагаються єдности і в розпачливому положенні хочуть шукати рятунку в усуненні Єпископів чи навіть в погрозах схизми. Пастирська невторопність деяких наших Єпископів спричинила постання багатьох нез’єдинених православних громад в Америці. Доляр не сміє, мати в Церкві більше значення від крови. інакше це ненормальний стан. Самим грошем, обідами і відважними словами ми не збудували Церкви і не збудуємо, бо це дуже підрядні чинники і вияви, хоч часом і вони можуть бути деяким корисним засобом у второпній душпастирській праці. З чорно запрацьованим грошем вірних і жертвами треба обходитися ощадно і не вільно ними марнотравити, щоб не зражувати вірних. Може не вся вина по нашому боці, завважив би хтось? Правда, але в 3/4 певно наша вина, вже хоч би в тому, що даємо вигравати себе нашим прихильникам і неприхильникам.

В остаточному висліді, який, отже застрашаючий вид представляє нині наша Церква! З розжаленим серцем треба це сказати, хоч як це невимовно прикро: Мабуть такої руїни не було за монгольського наїзду і большевицького погрому. Принаймні духово стояла тоді наша Церква сильно і з’єдинено. а тепер вона розбита, і то якраз тепер, коли такої єдности найбільше треба і коли гаряча молитва Христа — «да вси єдино будуть» (Ів. 17.11) — нині така ясна і безпосередня, і коли таки до того були ще такі світлі гороскопи для розбудови нашої Церкви після промови Св. Отця на кардинальському святі. Як сказано, вина і відповідальність спадає на Єпископів, що далися звести кільком монахам, і то вина і відповідальність перед Богом і історією та перед усім світом. Бо на кого спадає кров цеї нещасної Церкви в її смертельних судорогах? Мусимо собі сказати гірку правду в очі і не можна завивати її в папірці.

10. Дорогі Владики! В кожній катастрофі мусить бути рятунок і з кожного положення, навіть з безвихідного, треба шукати виходу. Так само і з нашого. Треба направити пороблені похибки і глядіти не тільки під ноги, але й наперед. Найперше, тільки залізна, духова, моральна, структуральна і дієва єдність усеї нашої Церкви на всіх континентах землі може спасти її від загину. Всякі виломи в основних справах Церкви треба вважати нищівними і тому недопускаємими. В нашому, хоч поневоленому, народі є ще велика свідомість, і церковна і національна, якої не вгасять жодні баламутні дезорієнтації ні псевдозаяви. Треба користуватись цею свідомістю, а наші постанови для добра Церкви і народу будуть загально прийняті. Водночас єдність Єпископату причиниться до двигнення і підбадьорення пригнічених вірних. Ми мусимо стояти на правному становищі і боронити його. Ніхто не зробить за нас нашої роботи і ніхто не буде цікавитися нашими скаргами та жалами. Для уздоровлення цих прикрих відносин е безумовно конечний Архиєпископський Синод всіх наших Єпископів, а не, нікого не зобов’язуючі, конференційні розмови. Всі Єпископи мусять заявитися виразно і щераз за його скликанням і щоби можна було написати меморіял до Св. Отця і КонСреґаціі для Східних Церков, щоб вони знали також і про конечність скликання Синоду і про те, що лише двох-трьох Владик було противних п’ятнадцятьом — «ін кантіте’ неґліжабль». Без уваги на всякі спротиви. такий Синод є конечний для вдержання єдности Церкви і народу! Жодній Єпископській Конференції на Заході не зроблено в тому напрямі найменших труднощів. Чому ми. Східні Владики, маємо самі собі класти колоди під ноги? Маємо в Возі надію, що Господь нам поможе, бо всі наші вірні і безліч вірних усієї Католицької Церкви молиться за нашу мовчазну Церкву.

Пресвятая Богородице, спаси нас!

Благодать Господа нашого ісуса Христа і любов Бога Отця І причастя Святого Духа нехай буде з усімд Вами!

Дано в Празник Собора Пресвятої Богородиці 1967/1968.