ЗВІТИ ПРО УКРАЇНСЬКУ КАТОЛИЦЬКУ ЦЕРКВУ В УКРАЇНІ ПО 35 РОКАХ ЇЇ ПЕРЕСЛІДУВАННЯ

Дня 1 листопада 1944 р. помер мій п передник, святець, Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький. Бог положив на мене важке та величне завдання стати його наслідником тоді саме, коли наша УкраЇнська Католицька Церква стояла перед ліквідацією з рук совєтської влади з допомогою Московського Патріярхату.

Уже 11 квітня 1945 р. мене арештували разом з усіма іншими єпископами. Протягом року наступило увʼязнення понад 800 священиків.Від 8 до 10 березня 1946 р. заінсценізовано нелетальний Львівський Синод, який під безбожницьким натиском проголосив « возʼєднання » Української Католицької Церкви із опанованим совєтським режимом Православ'ям.

Це « возʼєднання » і з ним зовнішня ліквідація нашої Церкви була переведена жорстоким насильством. Владик заслано по всіх закутинах Советського Союзу і майже всі вони померли або згинули в тюрмі. Кожен із нас мусів пройти свою власну хресну дорогу. Тепер, коли мені вже 88 років, Єнісейськ, Мордовія, Полярія, Інта, Сибір є ще живими тільки у моїй памʼяті, а тоді була це важка дійсність. Дякую Богові, що подав мені силу цей хрест майже 18 років нести, і клоню голову в пошані десятьом співбратам у єпископаті, понад 1.400 священикам, 800 монахиням і десяткам тисяч вірних, які у тюрмах несли знамʼя жертви свого життя, свою вірність Папі, Римському Апостольському Престолові та Вселенській Церкві.

Наших священиків поставили перед вибором — або включитися в « режимну Церкву » і тим виректися вселенської єдности, або прийняти принаймні десять літ важкої долі на засланні, із усіма з тим звʼязаними карними наслідками. Велетенська більшість священиків вибрала шлях через тюрми й концентраційні табори Совєтського Союзу.

Один із наших найкращих священиків страждав від 1945 до 1955 р. в ляґрах Потьма, Сарово, Явах, Ульяново й Поліваново. Він писав до своїх парохіян: « Приймаю це увʼязнення як покуту і жертвую його за вас, щоб оминала Вас ця чаша, Благословлю Вас і молюся за Вас. За парохіян моїх пʼять разів удень молюся. У неділю правлю Службу Божу та щодня молебень... Мене змушували до відетипниитва. але я остався негнутий... Діло Боже мусить перемогти. Бережіть віру Ваших батьків! »

Коли ці священики відбули своє десятилітнє увʼязнення, переслідування їх не припинились. Я одержав письмову вістку про одного ієромонаха з Карпат: « У 1968 р. його засудили поновно на три роки за те, що він навчає дітей релігії; відбув він свою кару до останнього дня. У 1973 р. знову засудили його на півтора року тому, що він читав над хворою жінкою молитву... Совєтський уряд уважає, що Українська Католицька Церква заборонена, і тому читати молитви навіть у своїй хаті є злочином проти держави ».

Не зважаючи на це, нарід остався вірним своїй вірі. По розкинених селах, в яких церкви закриті і священики заслані, люди таємно відкривають церкву, співають вечірні, молебні і навіть частини Служби Божої, що призначені для вірних. Цитую із одного звідомлення, яке я недавно одержав: « Щонеділі люди приходять до церкви та разом із дяком співають утреню та Службу Божу, то значить — тільки відповіді, бо священика немає. На престолі стоїть чаша і свічки засвічені».

Вірні до такої міри привʼязані до богослужб, що беруть участь у православних богослуженнях, якщо мають довірʼя до священика.

Із вдячністю до Бога можемо ствердити, що, не зважаючи на переслідування, що тривають уже 35 років, наша Церква, засуджена на погибіль, не тільки живе, але й росте, як у західній, так і в східній Україні та в усьому Советському Союзі, де наші каторжники живуть, зокрема на Сибірі.

Наша Церква начислює в Совєтському Союзі принаймні чотири мільйони людей, що осталися вірними Римові. Їхня віра є така сильна, що приносить багаті плоди: маємо священиків, монахів, монахинь, численні покликання і таємну ієрархію. Безбожницькій системі не вдалося вбити віри. Батьки, що виростали в безбожницькій системі, виховують своїх дітей у християнському дусі. Дисиденти, виховані в атеістичних школах, говорять про Бога і обороняють Церкву. 35-літня жінка з гордістю признається перед судом, що своїх четверо дітей дала охрестити і вчить їх молитов та катехизму. Запитаний несподівано туристом 14-літній учень: « Чи ти молишся? » — поважно й без вагання відповідає: « Очевидно, що молюся! »

Листи, що їх одержую від наших вірних, є підбадьорюючі. Настоятелька наших сестер прислала мені цього року свої великодні побажання. Вона пише: « Ми робимо адорацію перед Святими Тайнами день і ніч.. кілька доньок вийшло заміж ». Це значить — деякі молоді сестри зложили свої вічні чернечі обіти.

Потайні монахині, що працюють як медсестри, є надзвичайними свідками Христа і провадять до Нього не одну в пошукуванні за Ним душу. Їх жертвенне життя захоплює інших молодих дівчат іти їхніми слідами. Їх ревність будує навіть лікарів-безвірків до тіві міри, що вони, знаючи, що це черниці, хочуть мати їх у своїх лікарнях.

Молодий лікар на Закарпатті вивчає богословію з позичених підручників, щоб стати священиком. Молоді лікарі, інженери, правники тощо посвячують себе Богові у священичому або монашому стані. В одному листі з 8 січня 1980 р. пише мені потайний єпископ: « Скоро будемо ми рукополагати нових священиків, які відбувають позаочні курси.Наші монахині беруть письмові запити, а потім приносять від кандидатів відповіді. Усні іспити відбуваються весною і літом на вільному повітрі. Тоді й відбуваються свячення».

В одному листі з 11 лютого 1980 р. запевняє мене один досвічений священик: « Серед нововисвячених священиків є прекрасні люди ». Висока це похвала, та скільки треба віри, щоб у катакомбній Церкві одержати благодать священства? І скільки треба жертвенної відваги, щоб видержати в цьому покликанні? Щоб краще Вам це вияснити, хочу розказати Вам історію одного нашого священика.

Назвемо його отцем Миколою. Як син глибоковіруючих батьків уже змалку мріяв стати священиком. Катакомбні священики вчили його богословію. 1975 р. його висвячено.

Свячення відбулися в пивниці у певних людей. Крім Миколи приступило одинадцять кандидатів до свячень. Катакомбному єпископові сослужило кількох старших священиків. Це було зворушливе свято.Ніхто з них не мав священичих риз, бо треба бути дуже обережним у катакомбному душпастирстві. Отець Микола одержав як свій священичий виряд, що був його престолом і ризами, — деревʼяну скриночку від приладдя до голення. А що в ній? Малий кубок, ложечка, кольорова стрічка, що служила за епітрахиль, і дві малі пляшечки з водою і вином. А хліб, завинений у хустинку, він поклав до своєї кишені. Першу Службу Божу відправило дванадцять нововисвячених священиків у пивниці разом із своїм єпископом. З його благословенням пішли вони в нові катакомби, щоб там почати свою працю на службі Христа й переслідуваних братів.

Як працюють отець Микола і його одинадцять друзів? Молоді священики з наміром підшукують низько заробітну працю, яка їм дає доволі свободи руху. Вони відправляють Службу Божу залежно від обставин. Отець Микола шукає в кожній місцевості довірених людей. У неділю ранком іде він до села та пристає з людьми, які стоять коло церкви.

— Чи відправляється Служба Божа? — він питав.

— Люди самі моляться, бо священика вивезли, — йому відповідають.

Отець Микола йде до ризниці і питає старого паламаря, чи може служити Службу Божу. Той спочатку дивиться на нього з недовірʼям, але остаточно дається переконати і помагає йому вдягнути ризи. Отець Микола приступає до престолу і починає співати. Присутні відповідають зі сльозами в очах. Це ж бо так довго, як бачили вони священика і чули Боже Слово. Коли священик відходить із церкви, він знова — простий совєтський робітник. Паламар просить його на обід і запрошує ще кількох певних людей. Вони прохають отця Миколу ще кілька днів залишитися, бо стільки є в них нехрещених дітей, теж хворих, що бажають висповідатися, і чимало незапечатаних могил. Він остається в селі і сповняє свій душпастирський обовʼязок.

Отця Миколу переважно гостять у такій хаті, де у випадку небезпеки міг би він заховатися. Були випадки зради, але вірні запобігли, щоб його не арештували. Коли він священодійствує, люди його все сторожать. Якщо неможливо служити в церкві, служить він Літургію в хаті довіреного вірного. Деколи хрестить він уночі потаємно дітей партійних чиновників. Так мандрує він із своїми друзями по Україні. Він відвідує не тільки католицьких вірних, але також православних. Ціла Україна вірить, що це Пресвята Богомати його береже, і що Марія посилає своїх священиків потішати знедолений нарід.

Історія отця Миколи, що її я взяв із звіту з жовтня 1979 р., свідчить про героїчну віру, яка росте серед гнету і спроможна вона зрушити гори. Але за яку високу ціну її здобувається! Це мусів пережити православний дисидент Олесь Бердник, якого знов арештовано в грудні 1979 р., після того, коли він написав Папі: « Я народжений і вихований у країні, де атеїзм є офіційною доктриною. Я прийшов до Христа серед борінь і страждань, відчувши Його найживішу реальність...».

Це пережив також один із наших катакомбних єпископів, якого недавно викрили при виконуванні свого обовʼязку. Надармо намагалося КІБ погрозами й побоями примусити його до співпраці з ними.Також спроба обіцянками деякої свободи розбити єдність Церкви з нутра не вдалась, бо єпископ свідомий того, що для Церкви немає іншої путі від хресної дороги. Ця хресна дорога Української Церкви є ще й тепер засіяна людськими кістками.

У березні 1980 р. в Томашівці, рогатинського району, знайдено тіло нашого священика Анатоля Ґорґули. Його звʼязали, облили бензиною і спалили. Його вірні мене повідомили, що єдиною його провиною було те, що він залишився вірним своїй Церкві, і що правив Службу Божу.

У травні 1980 р. в Зимній Воді, близько Львова, знайдено на заводі, в якому працював, побитого на смерть 60-літнього священика Івана Котика. Лице його було посиніле, ніс сильно окровавлений, його зуби вибиті, а уста набиті хлібом. Його вірні похоронили його зі співом церковних пісень, а на похорон прибуло стільки людей, що похоронний похід розвинувся довжиною 600 метрів.

Ще далі важним є те, що наш молодий ісповідник віри Йосиф Тереля написав 6 березня 1977 р. на полотні до Папи Павла VI: « Гіркі часи переживає нині греко-католицька Апостольська Церква України.Ми, вірники Церкви, змушені таємно хрестити, вінчати, сповідати і хоронити. Наше священство в таборах, психлікарнях, фізично знищене…

Я проживаю, і з Божої ласки, у державі, де бути християнином — злочин! Ще ніколи, за всю історію християнства на вірників і слуг Церкви Христової не було таких гонінь і переслідувань, як нині. Українські католики позбавлені всього — родинного щастя, вільно проповідувати, відправляти обряди нашої Церкви — ми в катакомбах!... За слово Боже тут розпинають дух живий! Із своїх 34-ох років, я 14 із них провів у тюрмах і концтаборах СРСР, та психіятричних лікарнях...Кінця злочинам безбожного світу годі сподіватися без протистояння всіх християнських сил світу... Благаємо наших братів і сестер католиків світу та всіх християн стати на наш захист; стати на захист замученої греко-католицької Української Церкви! »

Наша Церква не вмерла, так як дехто у вільному світі гадає, або може навіть того й бажає, тому що вона заважає їхнім надто людським плянам. Наша українська Церква живе. Найкращим доказом цього є її мучеництво. Вона страждає, бо вірить; вона вірить, бо страждає. І вона радіє з того, що може за Бога страждати, про що я в одному листі з травня 1980 р. читаю: « Ми є вибранці Господні; це благодать, що ми за Бога й Церкву можемо переносити терпіння».

Для наших вірних сам факт, що наша Церква по 35-ти роках кровавого переслідування ще далі існує, — це чудо Божої благодаті, що завжди спонукує до дальшої призадуми. Це чудо робить їхню віру непохитною.

Також комуністичний режим добре знав, що його боротьба за душі, яку він перед більш як 60 роками почав з такою самопевністю та бундючністю, не мала сподіваних успіхів. Часті заклики у пресі до молоді, також до комуністично зорганізованої молоді (комсомолу), не брати участи в богослуженнях, як рівнож все дальше ведений глум із релігійних святощів і вірних, ясно вказує, що більша частина народу привʼязана до віри. Ця віра є така сильна, що навіть має силу відтягати молодь від впливу комуністичних провідників і провадити її до Бога.Тільки той, хто сам це безбожницьке пекло пережив, може зрозуміти, яке завдання сповняє в моїй Батьківщині Церква як учителька віри й моралі.

По правді писав український історик Валентин Мороз у 1973 р., тоді ще дисидент у Совєтському Союзі: « Церква настільки вросла в культурне життя, що неможливо зачепити її, не пошкодивши духовної структури нації».

Це вірно, але Церква має ще далеко глибше значення для нашого народу. Разом із іншими релігійними спільнотами, які відкидають політичну співпрацю з комуністичною диктатурою, Церква є колоною-стовпом і основою правди й моралі для всіх, що бажають дійсно жити Христовим Євангелієм.

Існування і духова сила Церкви в моїй Батьківщині є надзвичайної ваги для збереження вірности для тих українців-ізгоїв, що через втечу або переселення розсипалися по цілому світі і залишилися вірними своїй Церкві. Без існування Церкви-Матері не може бути мови про Церкву на поселеннях! Так як ізраїльський нарід у вавилонській неволі, будь-коли забував Єрусалим, неминуче пристосовувався до поганських звичаїв, так теж і українські поселення без внутрішньої звʼязи з Церквою-Матірʼю згублять свою ідентичність. Ця для життя небезпечна асиміляція вкрадається не тільки на національному полі, але також вступає і в релігійний процес, який міг би допровадити наш нарід до затрати його духовної істоти і його католицької віри.

Тому що в Божій життєдайній спільноті, яку ми за св. Павлом звемо Містичним Тілом Христовим, існування однієї Церкви має вплив на всі інші помісні Церкви, не може Українська Церква нікому байдужою бути. Ограблена з усіх інституційних, організаційних і матеріяльних засобів, вона з безборонним Христом стала для всіх її Церков-сестер джерелом внутрішньої сили і справжнього відродження. Ось тут саме служить вона своїм вартісним вкладом для скарбниці Вселенської Церкви.

Коли ми застановляємося над місцем і значенням Української Католицької Церкви на лоні Вселенської Церкви, треба нам говорити про возʼєднання всіх християн. Єдність у Христі мусить бути знову встановлена і глибоку рану розʼєднання у Містичному Тілі треба гоїти. Другий Ватиканський Собор дає нам це за завдання. У Східній Европі над цим завданням працювали вже століттями, від часів Берестейської Унії починаючи.

Сьогодні ведеться з чималим завзяттям так званий екуменічний діялог, але, на жаль, він обмежується до вузького кола вищого духовенства і знатоків. На Заході нарід лиш малувато, а в Совєтському Союзі зовсім не є причетний у ньому. Але в Советському Союзі через спільно несений хрест переслідування, виріс справжній екуменізм, який через глибокосяжне ісповідування віри і купіль у крові мучеників, сягає до найглибших начал Євангелія: шукати Божого, а не людського. Бо католики, православні, баптисти й інші віросповідання однаково терплять Христа ради. Це терпіння робить їх у подібний спосіб дітьми Божими і дітьми Христової Церкви. Це є здобуток неоціненої вартости.Модерні екуменісти добре поступили б, якби цей стан речей не губили з очей.

Ми можемо поставити питання: що може наша Українська Церква сподіватися від комуністичного режиму? Абсолютно нічого!

У рамах комуністичної системи немає місця для Церкви. Якщо вона в будь-який спосіб є толерованою, це в виключно для осягнення нецерковних або протицерковних цілей. І якщо ми в тих, дозволених советською державою церковних структурах, знаходимо позитивні християнські елементи, тоді це є визначене не з волі пануючого комунізму, але з волі Божої. Не можна очікувати правдивого блага для Церкви від системи, яка у своїм характері ґрунтовно має поборювати Бога, церкву й усяку релігію.

Наші брати й сестри в Україні покладаються тому тільки на Бога, який чудом свого провидіння, навіть із віддалі тисячів кілометрів, спроможний зворушити людей стати знаряддям Його милосердної любови.Цю працю чинної любови для мого страждаючого народу дуже успішно сповняє від багатьох років організація « Поміч для Церкви в потребі » під проводом о. Веренфріда ван Страатена. Йому й усім вам складаю подяку в імені моєї забутої і невизнаної Української Церкви за неоцінену поміч, яку вона від вас могла одержати. Наша вдячність є тим більша, бо ми відчуваємо, що ви нам даєте не тільки ваш гріш, але й частину Вашого серця.

Далеко важнішою від матеріяльної допомоги є духова й моральна піддержка, якою ви можете послужити. Це в вашим завданням і обовʼязком ніколи не забувати про переслідуваних братів. Колишній професор і ректор нашої Духовної Семінарії у Львові, о. д-р Іван Чорняк, що помер 26 січня 1980 р. як святець по 35-літніх стражданнях, просив мене у своєму останньому листі зробити все, щоб вплинути на публичну опінію, зрушити сумління світу, вимагати елементарного права свободи віри для всіх уярмлених у Советському Союзі народів, і щоб не допустити до цього, щоб над мовчавною Церквою стояла мертвецька мовчанка від тих, які говорити можуть. Тепер, коли наближається день, що Бог мене покличе з цього світу, хочу цю, можливо останню, нагоду використати, щоб сповнити останнє бажання мого замученого співбрата.

Однак не вистане тільки говорити. Вам треба молитися і працювати, а понад усе жити послідовним християнським життям. Коли вкінці прийде день, в якому наші брати переслідуваних Церков знову зможуть подивляти моральну силу, непохитну віру, всесторонню оборону людських прав у Церкві вільного світу, тоді вони наберуть нової снаги для продовження своє боротьби. Тоді наповниться їхнє серце більшим довірʼям. Тоді ярмо їх стане миле, а тягар — легкий (Мт. 11,30). Амінь.

Рим, дня 28 липня 1980 р.Б.