ЗВІТ ПРО УКРАЇНСЬКУ КАТОЛИЦЬКУ ЦЕРКВУ В УКРАЇНІ

30-му Конґресові « Церква в потребі » (сершень 1980). Найважливішими ствердженнями у цьому звіті були:

1. Існування Української Католицької Церкви в Україні;

2. її ісповідницька відвага, її стійкість у християнській вірі й її вірність Христові;

3. її привʼязаність до основи віри про церковну єдність у вірності Петрові і його наслідникові на Римськім Апостольськім Престолі;

4. її вірність власному східньо-церковному обрядові і традиціям східнього християнства;

5. її глибока повʼязаність з українським народом і її витривання в обороні своєї власної християнської і національної спадщини.

***

На основі цього звіту ми зустрілися зі своєрідним, для багатьох людей, що живуть у свобідному світі, незвичайним, ба навіть заскочливим явищем. Не зважаючи на — насиллям і застосуванням моральних і фізичних засобів терору зі сторони безбожного режиму, як і під його режисуру поставленого московського псевдоправослав'я, проведеного включення Української Католицької Церкви у прорежимний московський патріярхат — ця Церква існує як ієрархічно впорядкована установа зі своїми діючими анонімно єпископами, священиками і вірними.З багатьох поглядів таке її існування подібне до існування катакомбної Церкви в ранньо-християнських віках.

Наслідуючи свій первозразок, УКЦ проголошує непофальшовану

Христову благовість. Вона молиться, священослужить, хрестить оголошених, висвячує після підготови кандидатів у нові священики. Тому що не бракує покликань до священнослужіння в Церкві, вона обновлюється. Але одночасно вона мусить терпіти, бо вона осміяна, заборонена і жорстоко переслідувана. Вона іде зі знаком Христового хреста, з печаттю смертного присуду володарів цього світу.

***

Щоб пояснити це явище і становище Церкви, що діє в анонімності і нелеґальності, як теж щоб зʼясувати жахливе переслідування зі сторони советського уряду — з повною апробатою російської режимової

церкви, - треба спершу назвати таке:

1. Згідно з еклезіологією Східньої Церкви УКЦ є « Екклезія партікуларіс суі юріс» (помісна Церква з власним правом) у вселенській Церкві. Себто:

а) вона є в повному розумінні католицькою як до свого внутрішнього, так і до свого зовнішнього католицтва, бо вона має повноту християнської віровизначеної спадщини і зберігає свою поєднаність з Петром;

6) вона в повному і справжньому розумінні православна, бо вона зберігає і обороняє передану спадщину Господньої благовісти Отців Церкви і Вселенських Соборів з часу перед трагічним роздором поміж Сходом і Заходом.

Не без теологічної підстави визначено віру української Церкви, раніша назва була Еклезія Рутена у відрізненні від Еклезія Московіта чи Еклезія Русса, як « фідес ортодоксо-католіка » (православно-католицьке віровизнання), щоб виразити повноту її християнської віри;

2. УКЦ є в повному розумінні східньою Церквою, себто вона має: а) власний східній обряд візантійського зразка;

б) власну церковну мову;

в) власну східньо-церковну богословську спадщину;

г) східньо-церковну з іншими східніми Церквами спільну літургію;

г) власні серед українського народу розвинені літургійні звичаї, чим ця Церква відрізняється від інших східніх Церков візантійської християнської сімʼї;

д) власну форму набожности — благочестя;

е) власне церковне право і власну форму ієрархічного порядку при виконуванні міністеріум пасценді ет регенді (уряду пастирства і

управи);

Підсумовуючи треба сказати: УКЦ є де факто ет де юре (фактично і правно) помісною Церквою у повному розумінні цього слова.

3. Жорстоке переслідування її можна тлумачити тим, що УКЦ в очах безбожницького режиму і псевдоправославʼя є перешкодою при намаганнях її переслідувачів здійснити політично національні і псевдо-екуменічні цілі третього Риму, нового церковного осередку влади. Тому то ненависть і брутальність, які не допускають надіятися, що ця Церква десь і колись відповідно до законів Кремля і інших ним контрольованих урядів буде визнана леґальною.

Можна наприклад приймати, що Кремль і Заґорськ не матимуть жадних застережень проти леґального — само собою, контрольованого і керованого урядом — існування Римської Католицької Церкви, бо ця

Церква не є жодною небезпекою для московської Східньої Церкви. Вже нині толерується діяння Римо-Католицької Церкви під юрисдикцією польського примаса на українській території. Присуд смерти для УКЦ тлумачиться теж тим, що ця Церква різниться і від російської православної і від латинської Церкви в Польщі — в національному розумінні УКЦ не в російською ані польською.

4. Ненависть московського патріярха до УКЦ тлумачиться теж тим, що московський патріярхат бачить в ній загрозу для свого псевдоеку-менізму.

УКЦ заступала впродовж сторіч справжню християнську екуменічну думку, вільну від політичних констеляцій і світових конюнктур і пробувала її теж здійснювати.

При тому вона собі здавала справу, що бажана церковна єдність це свята річ (дивись синод у Флоренції та Берестейська Унія).

Страждання українців католиків є тим більші, що багато кіл у Римо-Католицькій Церкві, включно з її найвищими установами, дали себе засліпити і водити за ніс російському псевдоекуменізмові. Звідси ми заключаємо, що в тих колах немає жодного вирозуміння ані навіть співчуття для цієї страдницької Церкви.

Страждання цієї Церкви промовчується, а її боротьба за дальше життя ще й тим утруднюється, що стосунок тих кіл до суттєвих справ УКЦ здебільша іґнорується. Замість морально підтримати і скріпити цю страждаючу Церкву бачилося б радо її угроблення. Воно може звучати як парадоко, якщо сказати відверто: і безбожницький осередок Москва-Заґорськ і названі католицькі кола бажають собі скорого зникнення УКЦ з поверхні нашої планети.

Але вона живе, хоч інші її обʼявили померлою. Вона живе і дів, хоча терор в останніх роках ще більше посилився. При цьому переслідуванні Церкви вороги Христа вдосконалили свої методи знищування і достосували їх до обставин.

УКЦ перебувала на перехресті дії двох чинників: з одної сторони намагання безбожницького режиму цю Церкву знищити, а з другої сторони намагання багатьох кіл на Заході зберегти свої дружні стосунки з східніми потугами.

Посеред цього їхнього поля дії бореться український Божий люд за своє дальше життя. В цьому віддзеркалюється вся драма щоденного життя Української Церкви:

1) є познаки, що комуністичний совстський уряд був би схильний «леґалізувати » бодай декілька громад в Західній Україні. Цілево він поширює таку свою сповидну схильність теж серед українських вірних в Україні й закордоном: Воно зрозуміла річ, що віряни під тягарем переслідувань, які тривають декілька десятиріч, конфронтовані з цією спокусою з мішаними почуттями. Але ця спокуса каже їм провести порівняння з так званим леґалізуванням Католицької Церкви в Мадярщині, Чехо-Словаччині і частково в Литві...;

2) той самий уряд пробує теж зламати внутрішню міць Католицької Церкви і посилює все більше засоби терору супроти незламних, на-магаючися її знищувати морально і фізично.

Не зважаючи на ці намагання, до яких безбожницький уряд запряг і московський патріярхат, все те залишилось без очікуваних успіхів.

Висмівання та наруга над релігією, як над не науковим вченням, у радіо,телевізії, пресі, кінах, у шкільних підручниках і т.д. теж цій справі не допомогли.

Релігія і зокрема християнство залишилося і надалі пекучою і нерозвʼязаною проблемою для безбожницьких можновладців.

Воно добре знана річ — і це треба у нинішній час повторювати постійно — що тоталітарний режим не може стерпіти релігії як духової сили, яка не підлягає контролі режиму. А тому, що УКЦ не підчинила своїх вірних контролі атеїзму, тим самим вона мусить бути гноблена і переслідувана. Тому совєтський уряд застосував нову тактику: розлад із середини шляхом інфільтрації. Режим знає, що багато священиків дів у підпіллі. Навіть знає прізвища тих священиків чи єпископів і, що можна припустити, багатьох вірних. Дуже часто проводяться наглі ревізії по домах. Багатьох піддається томливим переслухуванням, увʼязнюванням на деякий час, а тоді знову звільнюється, але завжди слідиться за ними. Можна собі уявити, що життя такого священика стоїть під певним натиском. Він мусить завжди рахуватися з можливістю бути арештованим і засланим у концентраційний табір. Навіть почуття страху у тих витривалих священиків притупилося, все ж однак треба числитися з тим, що моральна і фізична витривалість кожної людини має свої межі. Ту саму тактику застосовується і супроти здогадних єпископів Католицької Церкви. Ціль такої тактики ясна: охопити в віденції, якщо не всіх, то бодай багатьох священиків, що діють у підпіллі, і вірних, прибрати до рук усі звʼязки, вивчити особи і здобути інформацію про їх діяльність. В якійсь догідній хвилині ті особи будуть увʼязненні або зліквідовані. А назовні пробується збудити сповидне враження ліберальности і толеранції і така тактика є не менш небезпечна як і відкрите увʼязнення, бо вона ослаблює чуйність, розкриває звʼязкову мережу душпастирювання. В один для режиму догідний момент можуть переслідувачі знищити все. Тому слід розглядати цю сповидну толеранцію не як ліберальність, але як пастку і хитрощі переслідувача.

Безбожницький режим зостосовує цю тактику, щоб викликати враження ліберальности теж як експортний товар закордон. Захід повинен повірити, який то великодушний, ліберальний і гуманний совєтський уряд; але не тільки Захід, теж українці у діяспорі повинні дати себе звести цією тактикою. Діяспора повинна теж упасти жертвою цієї інфільтрації і псевдоліберальности.

Різні в КҐБ складені писання шлються на Захід і то навіть від відомих на Заході священиків, щоб посіяти зерно баламутства і дезінформації. Поширюються навіть теологічні статті в західній пресі російською режимовою церквою, щоби оправдати зникнення УКЦ. (Порівняй:Київський Митрополит Філарет: «Уніяти згідно з православною еклевіологією» у: «Іль реґно» документі, рік XXVII, ч. 462, 1 травня 1982 р.).

Зокрема посилився натиск на УКЦ після того, як у листопаді-грудні 1980 р. синод українських єпископів закордоном підніс урочистий протест проти насильного включення УКЦ в московський патріярхат 1946 р. і схвалив різні настанови у справі Українського Патріярхату, тисячолітнього ювілею Хрещення України і т.д. Лист московського патріярха зі спробою вчинити натиск на папу і незрозуміле, викликане Москвою, заблокування постанов цього синоду є на Заході добре відоме.

В атмосфері сповидної толеранції з одної сторони і морального натиску на світову опінію з другої сторони виникли такі реакції серед вірних і священиків в Україні:

а) прийшов час, щоб « злеґалізувати » УКЦ згідно зі статтею конституції про свободу культів в СССР;

б) це намагання скріплене ще й тим, що теперішній папа польського походження втішається в світі великим авторитетом. Тому то проситься його в різних листах про допомогу, і тому що він робить заходи перед совєтським урядом, щоб відновити свободу для УКЦ;

в) окремі громади післали самі прохання до компетентних урядових установ, в яких вони просять про зареєстрування кількох українських католицьких церков. Як досі, такі прохання залишилися без успіхів;

г) характеристичним для таких сподівань багатьох українських вірних — і то католиків і православних — 6 лист українських політвʼязнів до колишнього американського президента Джіммі Картера з 20.1.

1977 р. Політвʼязні стверджують, що повна і загальна свобода УКЦ, яка діє у підпіллі, мусить бути відновлена і що УКЦ мусить мати бодай ті самі рівні права, що і російська православна церква. У цьому листі вони домагаються теж повороту Голови цієї Церкви, Кардинала Йосифа Сліпого і його священиків на Україну; а далі вимагають віддачі усіх церков, манастирів, семінарій і богословської академії;

ґ) поширюється думка, мовляв, українці, що живуть закордоном, не розуміють своїх братів і сестер в Україні, що живуть у поневоленні, й тому не роблять жодних заходів, які могли б привести до злеґалізування підпільної Церкви;

д) деякі священики заступають навіть думку, щоб для українських католиків створити якусь церкву латинського обряду, щоб тим зберегти католицьку віру без огляду на одночасну втрату дотеперішнього власного обряду і власної тисячолітньої християнської традиції.Якщо б цей концепт знайшов апробату від римської апостольської столиці, то совєтський уряд не чинив би жадних труднощів, бо така Церква не являла б собою жодної небезпеки для московського патріярхату.

Вирок смерти для УКЦ був би виконаний. Воно ясне, що такий концепт не може бути прийнятий українським народом. Зрештою спроба такого концепту леґалізування була б і нарушенням Другого Ватиканського Собору.

Ми можемо собі уявити, якими принадними є спокуси злеґалізування. З людського погляду це можна зрозуміти, бо воно викликує сповидне враження, мовляв, леґалізування розвʼязало б усі проблеми.

В одному сумнівному документі з січня 1980 р., що дійшов на Захід під наголовком « З життя Української Католицької Церкви», називаються в дуже рафінований спосіб навіть умови для леґалізування:

1) визнати хиби і гріхи в історії УКЦ;

2) зрезиґнувати з власної дотеперішньої канонічної ієрархії включно з кардиналом И. Сліпим і відкинути її юрисдикцію;

3) санкціонувати всі латинізуючі елементи і звичаї, а що по-простому означає наблизити УКЦ поступово до латинського обряду і тим відчужити таку Церкву від народу.

Якщо б піти на ці умови, то така Церква — гибрид — не була б небезпечною ні совєтському урядові, ні московському патріярхатові. Тому то на УКЦ нападається московський патріярхат як на невластиву Східню Церкву (дивись стаття митрополита Філарета).

Може совєтський уряд погодився б відступити декілька храмів у її розпорядження, навіть допустити власних єпископів і зрівняти правно з латинською Церквою на території СССР.

Після досвіду в Мадярщині, Чехо-Словаччині і частково в Литві постає питання, чи можна б прийняти таку розвʼязку?

Перед дилемою стоїть тепер УКЦ в СССР. Має вона той великий моральний капітал, що його вона здобула впродовж багатьох сторіч стражданням і відвагою ісповідників, просто відкинути і самозаперечити себе? Має вона залишитися вірною своєму власному українському народові, що теж бореться за своє дальше існування, а з якого історією і культурою вона була завжди якнайтісніше звʼязаною? Чи має вона піти задля кількох, при тому фальшивих срібняків за фата-морґаною, в якій їй так званим зареєструванням священиків і єпископів показується грушки на вербі сумнівної свободи?

Чи можна йняти віру звідним обіцянкам безбожницького режиму,який і далі веде свій похід проти Бога, Христа і Людини?

Це ті питання, що скеровані до всіх християн.

Дотеперішній досвід і факти допускають багато сумнівів. Як приклад, що стосується УКЦ, можна навести тут переписку між московським патріяром і папою Іваном Павлом ІІ. Московський патріярхат твердить, що ця Церква не існує і не сміє існувати. Він вимагає від папи навіть, щоб цей факт визнав публічно. Він навіть пробує папу шантажувати. Це небувалий досі в історії випадок.

Московський патріярх і совотський уряд, що за ним стоїть, знають добре, що в деяких декастеріях римської курії є чимало впливових осіб, які були б готовими прийняти таку розвʼязку, себто на зовні злеґалізовану, а у внутрішньому церковному житті пригноблену Церкву.

Мимохіть приходить багатьом на думку, чи не йдеться при тому про випадки, що їх можна б окреслити як розбишацький собор в Ефесі.

У звіті з 1980 р. вказали ми на сподівання про здійснення постанов Гельсінкської Конференції і що з того залишилося? Де ж поділася свобода думки і сумління? Де ж ті люди, щоб явно обороняли цю свободу?

Ми теж підкреслювали, що в Патріярхаті УКЦ є те здорове зерно, що потрібне для порятунку цієї Церкви і для великої ідеї екуменізму та для збереження вселенськости й католицизму Христової Церкви.

Так як сьогодні виглядає ситуація, треба з тяжким серцем ствердити, що УКЦ страждає, переслідують її і несе вона свій важкий хрест.

Нашим завданням залишається молитвами і вчинками приходити страждаючим на допомогу і молити Всевишнього, щоб мучеництво і ісповідництво не було зловживане і маніпульоване, або позбавлене своєї вартости сумнівними компромісами.